Довідник з історії України. 5-11 класи. Харківська

Тема 26. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х — середина 1980-х років)

Поняття і терміни

Дефіцит — нестача. Наприклад, дефіцит товарів та послуг був типовим явищем для планової економіки СРСР.

«Застій» — період в історії СРСР від середини 1960-х до середини 1980-х рр., що характеризується стагнацією радянської системи та наростанням кризових явищ у ній.

Номенклатура (від лат. — перелік) — розпис імен, перелік назв, термінів, назв та ін., а також система абстрактних символів; склад службовців, призначення яких становить компетенцію вищого органу.

Правозахисник — людина, що сповідує філософію верховенства прав людини; експерт у сфері законодавства, для якого правозахисна діяльність є професією.

Розвинений соціалізм — радянська ідеологема, що була вигадана та запроваджена з метою маскування провалу історичної мети КПРС: «побудови матеріально-технічної бази комунізму у СРСР до 1980 р.».

«Самвидав» — підпільні листівки, брошури, книжки, періодичні видання, які видавали поза цензурою в СРСР.

«Тамвидав» — видання книги автора за кордоном у радянські часи.

1. Прояви кризових явищ у економіці

Кризові явища

2. Спроби реформування економіки в середині 60-х рр.

Заходи	Наслідки	Недоліки
Промисловість
1. Розширилася самостійність підприємств, встановлювали економічно обґрунтовані ціни. 2. Запроваджувалося матеріальне стимулювання трудових колективів. 3. Оцінювання діяльності підприємств відбувалось за показниками рентабельності та прибутку. 4. Запровадження елементів госпрозрахунку	Реформи певною мірою позитивно вплинули на показники в промисловості — 8-ма п'ятирічка увійшла в історію як «золота», збільшились показники ВВП, активно запроваджували АСУ	1. Зберігалося нерівномірне розміщення промислових підприємств в республіці, 2. Деформації у структурі продуктивних сил, коли підприємства України давали 25 % загальносоюзного обсягу продукції, призвели до загострення екологічних проблем. 3. Зростання заробітної плати не супроводжувалось збільшенням випуску товарів широкого вжитку, що призводило до виникнення дефіциту, зростання інфляції
Сільське господарство
1. 1965 р. — перехід до перспективного планування, збільшено обсяги капіталовкладень у сільському господарстві, зрошення, меліорації; суттєве підвищення цін на зернові культури, продукцію тваринництва. 2. Припинено тиск на присадибне господарство. 3. Збільшена заробітна плата. 4. 1982 р. — Продовольча програма передбачала вкладення значних коштів у розвиток і розв'язання продовольчої проблеми	Вжиті заходи певною мірою сприяли зростанню випуску сільськогосподарської продукції	1. Розвиток сільського господарства відбувався екстенсивними методами. 2. Надмірна хімізація та масштабна меліорація призвели до втрати 1 млн га орних земель. 3. Низький рівень життя, урбанізація остаточно підірвали рівень продуктивних сил на селі. 4. Збільшення фінансування не спроможне було підвищити продуктивність, оскільки соціалістична система господарювання на селі остаточно вичерпала свій ресурс. 5. Починаючи з IX п'ятирічки, знову почали знижуватися темпи розвитку сільського господарства
Причини провалу реформ
1. Реформи не мали комплексного характеру і здійснювалися непослідовно. 2. Запровадження госпрозрахунку й посилення економічної самостійності підприємств зізнали опору АКС. 3. Економічні реформи не були доповнені політичними перетвореннями, демократизацією суспільного життя. 4. Наявна господарська система гальмувала запровадження якісних змін, що призвело до відчутного відставання економічних показників в умовах НТР, яка розпочалася на Заході. 5. Провал реформ остаточно засвідчив, що панівна система господарювання вичерпала свій потенціал

3. Культурне й духовне життя

Здобутки		Недоліки
Шкільна освіта
1970-1980-ті роки — відбувається перехід до загальної середньої освіти; введення нових курсів суспільствознавство, основи Радянської держави і права		Зросійщення, скорочення шкіл з українською мовою навчання. 1977 р. — кількість шкіл з українською мовою навчання скоротилась до 57,8 %. 1978 р. — постанова ЦК КПРС «Про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури» («Брежнєвський циркуляр») 1983 р. — постанова ЦК КПРС «Про посилення вивчення російської мови в школах» («Андроповський указ»)
Обов'язкова середня освіта (за Конституцією 1978 р.)		Примусове навчання неохочих учитися. Закриття в сільській місцевості малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл
Вечірня та заочна форми навчання		Зниження якості навчання
Поява міжшкільних навчально-виробничих комбінатів		Недостатнє матеріально-технічне забезпечення
1984 р. — запровадження навчання дітей з 6 років		Недостатнє матеріально-технічне забезпечення
Середня спеціальна та вища школа
Розвиток професійно-технічної освіти, кількість ПТУ у 1987 р. досягла 1 200		Через брак відповідної матеріальної бази рівень підготовки спеціалістів не узгоджувався із сучасними вимогами виробництва
Кількість вишів досягла 146, студентів — 850 тис.; при ВНЗ почали створювати підготовчі відділення		Лише деякі виші Києва, Харкова, Одеси, Львова мали відповідну дослідницьку базу
За 1960-1980-х рр. вищу освіту здобули 2,5 млн, середню спеціальну — 3,8 млн осіб. Відкрито університети в Донецьку, Сімферополі і Запоріжжі		Недостатня якість підготовки кадрів. Основа навчально-виховного процесу — формування марксистсько-ленінського світогляду. Система прийому до вишів була недосконалою, створювали привілеї для певних соціальних груп
Наука
1962 р. — АН України очолив Б. Патон. 1980 р. — число науковців на Україні досягло 223 тис. осіб. Найбільш успішно розвивалися ядерна фізика, кібернетика, математика, хімія, біологія, технічні, медичні, сільськогосподарські науки.		Значний розрив між науковим розробленням і впровадженням її у виробництво знижував ефективність наукових досліджень праці. Недостатнє фінансування. Посилення ідеологічного тиску в суспільствознавстві. 1965 р. — видання статті М. Брайчевського для «Приєднання чи возз'єднання?» коштувала автору втрати роботи. Наприкінці 1970-х рр. співвідношення російських і українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1.
26 томів «Історії міст і сіл України» — видання під керівництвом академіка П. Тронька, аналогів якому до сьогодні немає ніде у світі		За вивчення історії козацтва з роботи було звільнено О. Апанович і Я. Дзиру; звинувачені в антирадянській діяльності співробітники Інституту філософії Є. Проток, В. Лісовий
Література
Досягнення		Недоліки
Автори	Твори	3 1968 р. посилюється ідеологічний тиск, переслідування письменників. 1968 р. — кампанія цькування О. Гончара за роман «Собор». Вилучено роман «Мальви» Р. Іванчука. Протягом 16 років не друкували твори Л. Костенко. Покінчили життя самогубством Г. Тютюнник і В. Близнець. Виключені зі Спілки письменників України І. Дзюба, Г. Кочура, М. Мукаш, Б. Чичибабін, В. Некрасов. Засуджені до ув'язнення у таборах як «націоналісти» та за «антирадянську» діяльність Щ. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо
М. Стельмах	«Дума про тебе», «Чотири броди»
О. Гончар	Романи «Собор», «Циклон»
Р. Іванчук	Роман «Мальви»
Л. Костенко	«Маруся Чурай», «Зоряний інтеграл», «Княжа гора»
І. Драч	«Корінь і крона»
М. Вінграновський	«На срібному березі»
Музика
Композитори-піснярі		Видатні співаки
Г. Майборода, В. Губаренко, А. Штогаренко, О. Білаш, І. Шамо, В. Івасюк		Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, С. Ротару
Кінематограф
Працюють кіностудії: ім. О. Довженка, Одеська, Ялтинська
Режисер	Кінострічка	Примітки
Л. Осика	«Камінний хрест»
Ю. Іллєнко	«Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала»	Фільм не був випущений на екрани
І. Миколайчук	«Білий птах з чорною відзнакою», «Вавилон XX»
С. Параджанов	«Тіні забутих предків»	Фільм побачив світ 1964 р., але протягом 20 років його піддавали забуттю
Театральне мистецтво
Хор ім. Верьовки, капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського		1971 р. — розформовано хор «Гомін» (налічував близько 160 учасників), а керівник «Гомону» Л. Яценко виключений зі спілки
У 1985 р. кількість театрів досягла 89	Видатні актори: Н. Ужвій, Л. Биков, В. Дальський, І. Миколайчук, Б. Ступка, А. Роговцева та ін.	Зросійщення театрального мистецтва: • Одеса — із 6 театрів лише 1 український; • Київ — із 7 театрів тільки 1 український

4. Дисидентський рух в УРСР у другій половині 1960 - середині 1980-х рр.

Умови розвитку	Особливості
1. Тоталітарний характер радянської системи. 2. Лібералізація суспільства, активізація духовного життя. 3. Згасання збройної боротьби ОУН УПА. 4. Антикомуністичні виступи у країнах Східної Європи	1. Був масовим, організованим, загальноукраїнським за характером. 2. Охоплював різні соціальні верстви, а особливо інтелігенцію. 3. Мав антитоталітарне спрямування. 4. Застосовував ненасильницькі методи боротьби. 5. Мав зв'язок із громадськістю Західної Європи

Персоналії

Амосов Микола Миколайович (1913-2002) — фахівець у галузі хірургії та біокібернетики, громадський діяч, письменник, доктор медичних наук, член-кореспондент АМН СРСР, академік НАН України, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії, тричі був лауреатом Державної премії України, заслужений діяч науки України. Народився в с. Ольхово Вологодської області. Закінчив Архангельський медичний інститут. З 1952 р. жив і працював у медичних установах Києва. Заснував й очолив Інституту серцевої хірургії. У галузі хірургії запровадив нові операції на серці, легенях, шлунку; винайшов апарат штучного кровообігу, штучний клапан серця. Створив наукову школу. Автор книг «Думки й серце», «Голос часу».

Амосов Микола

Антонов Олег Костянтинович (1906-1984) — академік АН УРСР і АН СРСР; авіаконструктор. Народився в с. Троїці Московської губернії. Закінчив Ленінградський політехнічний інститут. З 1962 р. — генеральний конструктор, керівник конструкторського бюро літакобудування у Києві. З 1976 р. — професор Харківського авіаційного інституту. Створив літаки серії АН, і реактивний АН-72 також. Створив наукову школу.

Антонов Олег

Биков Леонід Федорович (1928-1979) — український актор театру та кіно, кінорежисер, сценарист. Народився в с. Знам'янка на Донеччині в родині робітника. 1947 р. вступив до Харківського театрального інституту. Ще студентом-дипломантом був запрошений особисто режисером М. Крушельницьким до Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка на роль кочегара Паллади в «Загибелі ескадри» О. Корнійчука. З 1952 р. почав зніматися в кіно («Судьба Марины», «Максим Перепелица» та інші). З 1969 р. працював на кіностудії ім. О. Довженка. Всенародне визнання й любов Л. Викову принесли кінофільми про Другу світову війну «В бой идут одни "старики"» та «Аты-баты, шли солдаты». Всього Л. Биков зіграв у кіно близько 20 ролей, написав кілька сценаріїв. Мистецтво Л. Бикова вирізнялося ліризмом, м'яким гумором, гуманізмом та добротою; його героями були люди душевно тонкі, інтелігентні, мужні й принципові. Загинув в автокатастрофі.

Биков Леонід

Брайчевський Михайло Юліанович (1924-2001) — історик та археолог. Народився в Києві. Під час навчання на історичному факультеті Київського університету заснував Наукове студентське товариство та став його першим головою. Працював в Інституті археології АН УРСР. Його монографії 1960-х років «Коли і як виник Київ», «Біля джерел слов'янської державності», «Походження Русі» принесли М. Брайчевському світове визнання. 1966 р. він написав трактат «Приєднання чи возз'єднання?», де спростовував тези радянської історичної науки про «возз'єднання України з Росією». 1968 р. ученого було звільнено з роботи. У часи перебудови М. Брайчевський виступив на Установчому з'їзді Руху. Виступав на захист української мови.

Брайчевський Михайло

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918-1995) — письменник, громадський діяч. Народився в с. Сухе на Полтавщині, навчався у Харківському університеті. 1941 року добровільно пішов на фронт у складі Харківського студентського батальйону. 1946 року закінчив Дніпропетровський університет. Протягом 1959-1971 рр. був головою Спілки письменників України. Автор трилогії «Прапороносці», у якій оспівував подвиг народу в роки Другої світової війни. У романах «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря» викривав культ особи та виклав власне бачення шляхів розвитку сучасної цивілізації. У романі «Собор» розглянув проблеми збереження історико-культурної спадщини українського народу. О. Гончар був одним з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, опікувався поширенням та популяризацією української мови, активно виступав проти політики зросійщення. У роки перебудови підтримав створення Народного Руху України. Помер у Києві.

Гончар Олесь

Григоренко Петро Григорович (1907-1987) — військовий діяч, генерал-майор, активний учасник дисидентського руху 1960-1980-х рр., правозахисник. Народився в с. Борисівка на Запоріжжі. У роки Другої світової війни командував стрілецькою дивізією. Був двічі поранений. 1961 р. виступив на районній партійній конференції в Москві про загрозу нового культу особи. 1963 р. разом із сином Григорієм створив нелегальну організацію «Союз боротьби за відродження ленінізму», писав антирадянські летючки та особисто поширював їх. 1964 р. був арештований. П. Григоренку сфабрикували діагноз психічної хвороби й відіслали на примусове лікування. Вийшов 1965 р. Встановив зв'язки з російськими дисидентами та українською опозицією — М. Руденком, В. Чорноволом та іншими. Обстоював право кримських татар повернутися на батьківщину. 1969 р. виїхав на судовий процес кримських татар у Ташкент як громадський захисник. Був заарештований та 1970 р. відправлений до спецпсихіатричної лікарні. 1974 р. був звільнений та відновив опозиційну діяльність. Став співзасновником московської Гельсінської групи та Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод 1976 р. 1977 р. виїхав на лікування до США. Був позбавлений радянського громадянства. Оселився у Нью-Йорку.

Григоренко Петро

Джемілєв Мустафа (1943 р. нар.) — політичний і громадський діяч кримськотатарського походження, один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, дисидент, політв'язень. За свої переконання провів 15 років у містах позбавлення волі, один із засновників Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. З 1998 року до цього часу — народний депутат України. У 1991-2013 рр. — голова Меджлісу кримськотатарського народу.

Джемілєв Мустафа

Дзюба Іван Михайлович (1931) — літературознавець, академік НАН України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Закінчив Донецький педінститут, аспірантуру в Інституті літератури АН УРСР. Один із лідерів покоління «шістдесятників». За роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій І. Дзюба виступив проти політики зросійщення, зазнав переслідувань, протягом 1972-1973 рр. перебував в ув'язненні. Ініціював створення й очолював Республіканську асоціацію українознавців. Протягом 1992-1994 рр. обіймав посаду міністра культури України. Академік, секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України. Голова Комітету з Національних премій ім. Т. Шевченка. 2001 р. був удостоєний звання Герой України із врученням ордена Держави, лауреат премії України ім. Т. Шевченка.

Дзюба Іван

Івасюк Володимир Михайлович (1949-1979) — відомий український поет і композитор. Один із засновників сучасної української естрадної музики. Народився в м. Кіцмань Чернівецької області, у 1973 р. закінчив Львівський медичний інститут. У 1973-1979 рр. навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка. Автор пісень «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй», «Пісня буде поміж нас» та ін. Загинув за нез'ясованих обставин у Брюховицькому лісі неподалік від Львова.

Івасюк Володимир

Марченко Валерій Веніамінович (1947-1984) — правозахисник, журналіст, перекладач, учений-сходознавець. Викрив політику влади, спрямовану проти української культури («Київський діалог»), внаслідок чого став однією з жертв маланчукізму. 1973 року був заарештований та засуджений до 6 років таборів суворого режиму та 2 років заслання. Спільне перебування в таборі зі старшими за нього й досвідченішими в'язнями — вояками Української повстанської армії, українськими громадськими й політичними діячами — завершило його формування як особистості. 1981 р. повернувся із заслання до Києва. 1983 р. його, смертельно хворого, було засуджено на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді.

Марченко Валерій

Миколайчук Іван Васильович (1941-1987) — кіноактор, сценарист, режисер, заслужений артист України, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився в с. Чортория Чернівецької обл. Навчався в музичному училищі, Київському театральному інституті. Ще студентом зіграв роль Івана Палійчука у фільмі С. Параджанова «Тіні забутих предків». Знявся в головних ролях Тараса Шевченка у фільмі «Сон», комісара Громова «Комісари», Петра «Білий птах з чорною відзнакою». Як режисер поставив фільми «Вавилон-ХХ», «Така пізня, така тепла осінь». З ім'ям І. Миколайчука пов'язано таке мистецьке явище, як «українське поетичне кіно».

Миколайчук Іван

Параджанов Сергій Йосипович (1924-1990) — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка. Народився у Тбілісі. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». 1964 року зняв фільм за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Упродовж 1965-68 рр. Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури брав участь у виступах проти масових політичних арештів в Україні. Зазнавши переслідувань, був змушений виїхати до Вірменії. 1971 р. повернувся до Києва. 17 березня 1973 р. був заарештований і засуджений до ув'язнення. Після звільнення 1977 р. оселився у Тбілісі. Помер 1990 р. у Єревані.

Параджанов Сергій

Руденко Микола Данилович (1920-2004) — письменник, філософ, громадський діяч, один із засновників Української Гельсінської групи у 1976 р. 1977 р. був заарештований та засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 1987 р. був звільнений під тиском громадськості, емігрував. 1990 р. повернувся в Україну.

Руденко Микола

Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937-1999) — політичний і державний діяч, публіцист, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Міжнародної журналістської премії, нагороджений відзнакою «Герой України» із врученням ордена Держави (1999, посмертно). Народився на Черкащині, закінчив Київський університет. Працював на радіо, телебаченні, працював літературним критиком. З 1960-х рр. брав участь в українському правозахисному русі. На Заході були опубліковані його публіцистичні твори «Лихо з розуму», «Правосудця чи рецидиви тероризму», за що був заарештований. Вийшовши з ув'язнення, поновив випуск «Українського вісника», за що був звинувачений в «антирадянській агітації» і 1972 р. засуджений на шість років ув'язнення. 1987 р. був засуджений втретє. Із 1987 р., повернувшись в Україну, одразу долучився до діяльності Української Гельсінської спілки, поновив випуск «Українського вісника». 1990 р. В. Чорновола обирають народним депутатом України, головою Львівської обласної ради та облвиконкому. Висунув свою кандидатуру під час проведення перших президентських виборів 1991 р. і посів друге місце після Л. М. Кравчука. В. Чорновіл віддав багато сил організації Народного Руху України (НРУ), був його співголовою. Із 1993 р. В. Чорновіл очолював депутатську фракцію НРУ у Верховній Раді України. Загинув в автокатастрофі.

Чорновіл В'ячеслав