Довідник з історії України. 5-11 класи. Харківська

Тема 20. Україна в умовах нової економічної політики (1922–1928 рр.)

Поняття і терміни

Індустріалізація — комплекс заходів щодо прискореного розвитку промисловості, що призводить до її випередження порівняно з іншими галузями економіки, зростання частки промисловості у сукупному національному доході, зростання кількості зайнятих у цій сфері. В Україні перший етап індустріалізації відбувався у другій половині XIX ст. У цей період за рахунок переважно іноземних інвестицій тривало активне будівництво залізниць, розвиток вугільної та металургійної промисловості, формувалися нові верстви населення: буржуазія та робітничий клас. Другий етап індустріалізації припадає на кінець 20-х — 30-ті рр. XX ст. Вона здійснювалася за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку унаслідок встановлення «ножиць цін» на промислову та сільськогосподарську продукцію, а з 1929 р. — шляхом відновлення продрозкладки на селі. Особливістю радянської індустріалізації був переважний розвиток важкої промисловості, завдяки чому країна досягла техніко-економічної незалежності, забезпечила власну обороноздатність. Одним із головних регіонів індустріалізації була УРСР, де побудовано третину всіх її об'єктів, серед яких Запорожсталь, Макіївський та Дніпровський металургійні заводи (реконструкція), Ворошиловградський паровозобудівний завод, Харківський тракторний завод, Дніпралюмінбуд, Криворожбуд, Дніпробуд, Дніпрогес.

Коренізація — напрям національної політики більшовицької партії у 1923-1933 рр. Суть коренізації полягала в заохоченні розвитку національних культур в інтересах зміцнення радянської влади. Здійснювалася шляхом підготовки, виховання та висування кадрів корінної національності, передусім у партійний апарат і державні органи та формування національної за формою, але інтернаціональної за змістом соціалістичної культури. Сприяла запровадженню навчання, діяльності культосвітніх закладів, виданню книг, газет і журналів мовами корінних національностей. В Україні набула форми політично й ідеологічно обмеженої «українізації». Політика «українізації» почала згортатися на початку 1930-х рр.

Нова економічна політика (неп) — перехід Радянської влади від політики «воєнного комунізму» до обміну продукцією між містом і селом на основі ринкових відносин. Запроваджуючи неп, держава зберігала контроль над ринком, обмежуючи приватника на користь державного сектора економіки. Серед найважливіших заходів непу були: грошова реформа, денатуралізація податкової й організація кредитно-банківської, біржевої систем, створення державної й кооперативної та легалізація приватної торгівлі; денаціоналізація дрібних промислових підприємств шляхом їх передання в оренду, дозвіл на концесії, концентрація великих підприємств державної власності у трестові об'єднання та запровадження принципу комерційного розрахунку в діяльності цих об'єднань; кооперація сільськогосподарського виробництва. Після початку індустріалізації неп було згорнуто. Неп дозволив швидко відновити економічний потенціал країни після Першої світової та громадянської воєн.

Тоталітаризм (лат. — увесь, повний, цілісний) — ідеологія та одна з форм авторитарної держави XX ст., характерними ознаками якої є повний контроль держави над усіма сферами життя суспільства, заборона демократичних організацій, формальне існування конституційних прав і свобод, репресії, мілітаризація громадського життя. В СРСР існування тоталітаризму пов'язують з часом правління Й. Сталіна (з 1930-х рр. — 1953 р.).

1. Формування однопартійної системи

2. Перехід від «воєнного комунізму» до політики непу

«Воєнний комунізм» (1919-1921)	Нова економічна політика (1922-1928)
Мета
Згуртування сил і ресурсів для боротьби з іноземною інтервенцією та контрреволюцією	Подолання розрухи й відродження економіки. Вихід на рівень показників 1913 р.
Заходи
• Націоналізація всієї промисловості; • мілітаризація економіки; • загальна трудова повинність; • заборона використання найманої праці та оренди; • ліквідація поміщицького землеволодіння; • створення комун, ТОЗів; • продрозкладка; • заборона торгівлі; запровадження прямого продуктообміну та карткової системи; • зрівнялівка в оплаті праці; • обмеження у правах представників; експлуататорських класів; • «червоний терор»	• Денаціоналізація дрібних та середніх підприємств, дозвіл на створення концесій; • продподаток; • організація торгівлі; • приватне дрібне підприємництво; • дозволено використання найманої праці; • відновлення товарно-грошових відносин; • українізація; • поява безробіття; • кооперація, оренда, організація трестів; • відновлення матеріального стимулювання праці, госпрозрахунок; • запровадження стабільної валюти — червінця; • збереження монополії держави в енергетиці та видобувній промисловості; • боротьба з опозицією; • формування однопартійної системи
Наслідки
1. Більшовики перемогли в боротьбі з іноземною інтервенцією та внутрішньою контрреволюцією; був придушений національний рух в Україні. 2. Проте країна перебувала у глибокій кризі: • стався занепад продуктивних сил села, що призвело до голоду 1921-1923 рр.; • господарська розруха; • інфляція; • скоротилася кількість пролетаріату — соціальної опори більшовиків; • зростало невдоволення радянською владою; • масовий терор; • криза в лавах РКП(б) — факт існування радянської влади	1. Позитивні: • досягнуто високих темпів розвитку й відбудови господарства; • відроджено село, обсяг продукції досягнув довоєнного рівня; • створено стабільну фінансову систему; здійснено конвертацію рубля; • зросла продуктивність праці завдяки матеріальній зацікавленості робітників; • зріс рівень життя населення. 2. Негативні: • низькими були темпи розвитку державних підприємств; • дедалі відчутнішим ставав розрив між різними прошарками населення за рівнем життя; • серед робітників зростає розчарування в радянській владі. Таким чином необхідно повернутися до військово-комуністичних методів керівництва

3. Входження УСРР до складу СРСР

Політичні причини

Економічні причини

• Диктатура більшовиків у національних республіках;

• курс більшовиків на світову соціалістичну революцію;

• зовнішня загроза

• Слабкість національної валюти в республіках;

• єдина транспортна система;

• традиційно економічні зв'язки між регіонами Росії

Етапи
I. Формування військово-політичного союзу між Росією, Україною, Білорусією, Латвією та Литвою (квітень 1919 — грудень 1920 рр.)	• Утворення п'яти спільних наркоматів; • формально Україна зберігає статус незалежної держави
II. Формування договірної федерації (січень 1920 — грудень 1922 рр.)	• Кількість спільних наркоматів зросла до семи; • укладено двосторонній «Союзний робітничо-селянський договір» між РСФРР і УСРР, який закріплював підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України російським наркоматам; • V Всеукраїнський з'їзд Рад у березні 1921 р. наголосив, що господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного держплану всіх радянських республік; • У жовтні 1922 р. поширено дії Земельного цивільного та інших кодексів РСФРР на всі радянські республіки
III. Юридичне оформлення Союзу Радянських республік. Оформлення моделей союзу	• Конфедерація (КП Грузії) — на основі договірних відносин між самостійними та незалежними республіками; • автономізація (Й. Сталін, Д. Мануїльський) — входження радянських республік до складу РСФРР на правах автономних утворень; • союз республік (В. Ленін, X. Раковський) — федерація радянських республік; • 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР та союзний договір між Білорусією, Росією, Закавказзям, Україною; • 31 січня 1924 р. — II з'їзд Рад СРСР затвердив новий проект Конституції. Конституційне оформлення СРСР; Україна остаточно втратила свою незалежність; • 12 жовтня 1924 р. — утворення Молдавської АСРР у складі України; • травень 1925 р. — IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс зміни до тексту Конституції УСРР про входження України до складу СРСР

Значення
• Визнано територіальну цілісність України	• Україна отримала власну конституцію	• Було створено власний державний апарат

4. Українізація

Персоналії

Волобуев (Артемов) Михайло Симонович (1903-1972) — харківський вчений-економіст, який 1928 р. у журналі «Більшовик України» надрукував статтю «До проблеми української економіки» і ще низку публікацій, де доводив, що економіка України за своїм характером була й залишається колоніальною, забезпечуючи в першу чергу інтереси російської економіки. Обґрунтував думку про те, що Україна має свої шляхи розвитку й мусить готуватися вступити до світового господарства. 1933 року був заарештований і засуджений до 5 років таборів. Під час війни з нацистською Німеччиною був розвідником. По війні працював викладачем фінансово-економічного інституту у Ростові-на-Дону. 1957 року був реабілітований і переїхав до Донецька, де викладав у торговельному інституті.

Волобуєв Михайло

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) — філолог, історик, сходознавець, письменник, перекладач. Академік УАН, заслужений діяч науки УРСР. Народився в сім'ї вчителя. Закінчив інститут східних мов, Московський університет. У 1896-1898 рр. відбув у наукове відрядження до Сирії та Лівану. Один із засновників УАН і до 1928 р. — її неодмінний секретар. Досліджував історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно доби середньовіччя. Здійснив низку перекладів з арабської, перської, тюркських мов, зокрема подорожніх нотаток Павла Алеппського. Автор багатьох досліджень української мови, фольклору, літератури. У 1941 р. був вивезений органами НКВС до Казахстану, де помер у Кустанайській в'язниці.

Кримський Агатангел

Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович (1893-1933) — український прозаїк, поет, публіцист. Народився в селищі Тростянець на Харківщині. Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. 1919 р. вступив до КП(б)У. 1921 р. почав друкуватися. Був одним із засновників літературних організацій «Гарт», «ВАПЛІТЕ», «Пролітфронт». Активно підтримував політику «українізації», у памфлетах виступав проти русифікаторського та «просвітянського» векторів розвитку української культури, висунув гасло «Геть від Москви!», за що був підданий нищівній критиці («боротьба із хвильовизмом»). Був вимушений публічно засудити свої погляди. Ізольований від літературного життя, 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством.

Хвильовий Микола

Шумський Олександр Якович (1890-1946) — партійний та державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. Навчався в Московському ветеринарному інституті, вступив до УПСР. Був членом Центральної Ради. У складі лівої течії УПСР увійшов до УКП (б), після саморозпуску якої вступив до КП(б)У. Упродовж 1924-1927 рр. — нарком освіти УСРР. Як активний прихильник політики «українізації» на пленумі ЦК КП(б)У був звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. зв. «шумськізм»). 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, протягом 1935-1946 рр. перебував на засланні. Загинув за нез'ясованих обставин.

Шумський Олександр

Зміст