Зарубіжна література. 8 клас. Горобченко

Листи до бога

Ерік-Емманюель Шмітт (нар. 1960). «Оскар і Рожева пані»

Я хочу вірити, що доброта чогось варта, що любов долає будь-які упередження, що багатство зовсім не те, чого треба нестримно прагнути, що світ має сенс і що смерті боятися не варто.

Ерік-Емманюель Шмітт

В одному інтерв’ю відомий франко-бельгійський письменник Ерік-Емманюель Шмітт розказав, що, як і льотчик із «Маленького Принца», загубився в пустелі і довгий час був наодинці з небом, без їжі та води. «Я став віруючим під зірками в пустелі Сахара — я став інакше дивитись на світ», — зізнався він. На запитання журналіста, що ж все-таки відбулося там, під зірками, письменник відповів: «Я став оптимістом і надихнувся життям».

Оптимісти думають: не варто боятися того, що лякає. Вияв розуму та мужності в тому, щоб змінити щось у світі. Але коли ти не можеш щось змінити, ти можеш поставитися до цього по-іншому. Ми не можемо уникнути болісних моментів, але можемо чогось навчитися. Нам до снаги співчувати комусь, підтримати когось, піклуватися про тих, хто поруч. Так ми долаємо егоїзм і стаємо кращими, розумнішими, добрішими.

Знайомтеся, автор!

Повне ім'я: Ерік-Емманюель Шмітт.

Дата й місце народження: 1960 р., Сент-Фуа-ле-Леон (Франція).

Освіта: Ліцей дю Парк, паризька Вища нормальна школа (вивчав філософію).

Нагороди: орден Мистецтва і науки (Франція, 2001), премія «Квадрига» (2004), премія Національної академії медицини (2004), Гонкурівська премія (2010) та інші.

Найвідоміші твори: «Загадкові варіації», «Оскар і Рожева пані», «Дитя Ноя», «Пан Ібрагім та квіти Корану», «Євангеліє від Пілата», «Улісс із Багдада»; цикл «Перетин часів» та інші.

Е.-Е. Шмітт

• Перш ніж стати письменником, тривалий час працював викладачем філософії у школах та закладах вищої освіти. Здобув ступінь доктора філософії (1987).

• Світову славу як письменник здобув у 1993 р., написавши п'єсу «Відвідувач».

• Мешкає у Брюсселі (Бельгія), має подвійне громадянство. Член Королівської академії французької мови та літератури Бельгії.

• Крім художньої прози, пише п'єси, сценарії для кіно й коміксів, записує аудіокниги, грає в театрі і кіно. Вистави за його творами організовують у понад 50 країнах світу.

• У 2016 р. працював коментатором на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.

Ерік-Емманюель Шмітт за робочим столом

УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

• У 2013 р. в Україні нагороджений медаллю «За розвиток мистецтва і культури».

• У межах фестивалю «Французька весна» (2013) відвідав Київ і Львів. Зізнавався, що серед улюблених є письменники, народжені в Україні: Микола Гоголь, Джозеф Конрад, Іцхак Башевіс-Зінгер.

КЛЮЧІ ДО ТЕКСТУ

У літературі, як і в житті, є заборонені теми, про які люди бояться говорити через цілком зрозумілий страх невідомості. Такою є тема смерті. У наш час більше, аніж раніше, люди прагнуть поквитатися зі смертю. Науковці, видатні дослідники із Силіконової долини присягаються, що їм це вдасться і невдовзі смерть можна буде подолати! Проте, на жаль, ще ніхто цього не досяг, і навіть смертельні хвороби мала б долати медицина.

Десятирічний Оскар, про якого розповів нам Ерік-Емманюель Шмітт, зрозумів таємницю життя і смерті завдяки спілкуванню з Богом, якому він надсилав листи. А ще йому допомогла незвичайна «рослина з Сахари», яка проживає життя за один день...

ОСКАР І РОЖЕВА ПАНІ

(скорочено)

Присвячується Даніелі Дар'є

Дорогий Боже,

Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання.

Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно. Бо писати — це наче чіпляти гірлянду, помпон, удавану усмішку, стрічечку тощо. Писати — це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих.

Докази? Візьми, наприклад, початок мого листа: «Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання», я міг би взяти й написати «Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».

Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.

Лікарня — суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як-от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня — це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.

Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф оглядає мене вранці, моє серце завмирає — я його засмучую...

Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний настрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.

Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати. Проблема в тому, що лише я називаю її «Бабцею-Ружою». Тож тобі доведеться зробити зусилля, аби зрозуміти, кого я маю на увазі: серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша...

Одним словом, зроблена мені пересадка багатьох тут засмутила. Хіміотерапія також, але це не так і важливо, оскільки ми покладали надію на пересадку. Мені здається, що тепер лікарі вже не знають, що ж іще запропонувати, їх аж шкода. Лікар Дюссельдорф, якого мама вважає красивим, хоча, як на мене, у нього надто густі брови, схожий на Діда Мороза, якому прикро від того, що в мішку більше немає дарунків.

«Оскар і Рожева пані». Постер спектаклю в Авіньйоні (2023)

«Оскар і Рожева пані». Афіша спектаклю у Фрайбурзькій опері

Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім’я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений.

— Шинко, по-моєму, лікарі мене більше не люблять, я наганяю на них депресію.

— Таке скажеш, Яйцеголовий! Лікарі невтомні. У них завжди повно ідей щодо операцій, які можна зробити. За моїми підрахунками вони пообіцяли мені, щонайменше, шість.

— Чому вони прямо не скажуть, що я помру?

Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в лікарні вимовити слово «помирати», ніхто тебе не почує. Можеш бути певним — заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.

— Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?

— Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?

— Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?

Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала «так».

Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.

— Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?

— А навіщо писати Богові?

— Ти почуватимешся не таким самотнім.

— Не таким самотнім із кимось, хто не існує?

— Примусь його існувати.

Вона нахилилася до мене.

— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим... Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.

— Про що ж я йому напишу?

— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть. міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе...

Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи «так» чи «ні». Це ж нескладно. «Так» чи «ні». Непотрібне закресли.

До завтра, цілую,

Оскар.

Р. S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?

Дорогий Боже,

Браво! Ти дуже крутий. Ти дав відповідь на запитання раніше, ніж я відправив листа. Як це в тебе вийшло?

Сьогодні вранці, коли в кімнаті для відпочинку я грав з Ейнштейном у шахи, прийшов Поп Корн, щоб мене попередити:

— Приїхали твої батьки.

— Мої батьки? Не може бути. Вони приїздять тільки в неділю.

— Я бачив машину — червоний джип із білим брезентовим чохлом.

Я стенув плечима і продовжував грати з Ейнштейном. Оскільки я був заклопотаний своїми думками, Ейнштейн крав мої фігури, і це мене ще більше вивело з себе. Ми прозвали його Ейнштейном не тому, що він розумніший за інших, а тому, що його голова вдвічі більша за звичайну. Кажуть, що в ній повно води.

Побачивши, що програш неминучий, я покинув гру і пішов за Поп Корном до вікон кімнати, що виходили на стоянку. Він мав рацію — мої батьки таки приїхали...

Я повернувся в палату чекати батьків. Спершу я не помічав, як спливали хвилини, бо геть захекався, але згодом усвідомив, що за цей час вони могли прийти до мене вже разів п’ятнадцять.

Раптом я здогадався, де вони. Я шмигнув у коридор, коли ніхто мене не бачив, спустився по сходах і в напівтемряві підійшов до кабінету лікаря Дюссельдорфа.

Так і є! Вони були там. З-за дверей долинали голоси. Оскільки спускання сходами виснажило мене, я витратив кілька секунд, щоби перевести подих, отоді все й зіпсувалося. Я почув те, чого не повинен був чути. Мама ридала, лікар Дюссельдорф повторював: «Ми спробували все, повірте, ми все спробували», а тато відповідав здавленим голосом: «Я не сумніваюсь, лікарю, не сумніваюсь».

Ілюстрація до твору Марі-Клер Лефебюр

Потім лікар Дюссельдорф запитав:

— Хочете обняти його?

— Мені забракне мужності, — сказала мама.

— Не треба, щоб він бачив нас у такому стані, — додав тато.

Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!

...Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.

— Що трапилось?

— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.

Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.

— Завжди є вихід, Оскаре, завжди... Ти маєш написати Богові. Він сильніший за мене. Спробуй, мій любий. Від чого ти найбільше страждаєш?

— Я ненавиджу своїх батьків.

— Тоді ненавидь їх дуже сильно... Матимеш кістку, щоб гризти. Коли ж ти її згризеш, то побачиш, що воно того не варте. Розкажи все це Богові у листі й попроси його прийти до тебе.

— Він може пересуватись?

— Певною мірою. Не часто. Точніше рідко.

— Чому? Він також хворий?

По тому як Бабця-Ружа зітхнула, я зрозумів, що вона не хоче мені сповіщати, що ти, Господи, також нездужаєш.

— Оскаре, батьки коли-небудь говорили з тобою про Бога?

— Облиште. Мої батьки придурки.

— Звичайно. Але чи вони коли-небудь говорили з тобою про Бога?

— Говорили. Лише один раз. Аби сказати, що вони в нього не вірять. Вони вірять тільки у Діда Мороза...

— І це тебе не заінтригувало?

— Якби я цікавився тим, що думають придурки, то не мав би часу на те, що думають люди розумні.

— Твоя правда. Але той факт, що твої батьки, як ти вважаєш, придурки...

— Авжеж. Вони справді придурки, Бабцю Ружо!

— Якщо твої батьки, які помиляються, не вірять у Бога, то чому б тобі не повірити у нього і не попросити навідатись до тебе?

— Гаразд. Хіба Ви не казали, що він прикутий до ліжка?

— Ні. Просто в нього своєрідна манера приходити в гості. Він сяйне думкою. У свідомості.

Це мені сподобалось. Я подумав, що це круто. Бабця-Ружа додала:

— От побачиш, його візити дуже допомагають.

Бабця-Ружа поцілувала мене (я відчував, що вона увійшла в смак), а потім пішла.

До завтра, цілую,

Оскар.

Р. S. Хотів у тебе дещо попросити. Я знаю, що маю право лише на одне бажання, але те, яке я щойно висловив, це заледве чи бажання, радше побажання.

Я згоден, щоб ти прийшов до мене. У мою свідомість. Гадаю, це виглядатиме вражаюче. Було б добре, якби ти зробив це для мене. Я приймаю з восьмої години ранку до дев’ятої вечора. Решту часу я сплю. Іноді через ліки я час від часу дрімаю навіть удень. Але якщо ти застанеш мене у такому стані, не вагайся — буди. Було б дурістю розминутися на якусь хвилину, хіба ні?

Дорогий Боже,

Передусім, Боже, хочу зауважити, що ти не прийшов. Сьогодні через проблеми статевого дозрівання я дуже мало спав, тож не повинен був тебе проґавити.

Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була вже тут.

— Кого ти по-справжньому любиш, Оскаре?

— Тут, у лікарні?

— Так.

— Шинку, Ейнштейна і Поп Корна.

— А серед дівчат?

Це запитання загнало мене на слизьке. Я не хотів відповідати.

— Пеггі Блу.

Пеггі Блу — це блакитна дівчинка. Вона живе у передостанній палаті наприкінці коридору. Вона мило посміхається, але майже не розмовляє. Немов фея, яка на короткий момент зупинилася перепочити в лікарні. У неї складна хвороба, хвороба блакиті, проблема крові, яка мусить, але не тече до легень і раптово надає всій шкірі блакитного відтінку. Вона чекає на операцію, яка зробить її шкіру рожевою. Як на мене, то надаремно, Пеггі Блу дуже гарно в блакитному.

Кадри з фільму «Оскар і Рожева пані» (2009)

— Ти сказав їй про це?

— Не можу ж я отак стати перед нею і сказати: «Пеггі Блу, ти мені дуже подобаєшся»... Ви бачили, яка у мене голова? Їй мали б подобатися прибульці з інших планет, а я в цьому не впевнений.

— Як на мене, Оскаре, ти дуже гарний.

Тут Бабця-Ружа пригальмувала нашу розмову. Приємно чути такі речі, ти тремтиш, не знаєш, що й відповісти.

— Не хочу зваблювати лише своїм зовнішнім виглядом, Бабцю-Ружо.

— Що ти відчуваєш до неї?

— Я прагну захистити її від привидів.

— А до тебе привиди приходять часто?

— Ні. У мене дуже міцний сон. Але іноді я чую, як Пеггі Блу кричить уночі. Я хотів би захистити ї"ї.

— Ти не вважаєш, що настав час набратися мужності й висловити свої почуття.

О десятій тридцять я наважився і підійшов до відчинених дверей її палати.

— Привіт, Пеггі, це Оскар.

Вона лежала на ліжку, схожа на Білосніжку, яка чекає свого принца, тоді як ті бісові карлики вважають, що вона мертва, Білосніжку, яка кольором своєї шкіри нагадувала сніг на фото, де він виходить не білим, а ледь блакитним.

— Я прийшов сказати, що сьогодні вночі й усі наступні ночі, якщо ти не проти, я стоятиму на варті біля твоєї кімнати, захищаючи тебе від привидів.

Вона глянула на мене, кліпнула віями, і в мене виникло враження, що фільм почав прокручуватись у сповільненому темпі, повітря ставало прозорішим, тиша — тихішою.

— Хвилинку, Яйцеголовий, Пеггі стерегтиму я!

Поп Корн стояв у дверях чи, точніше, заповнював собою весь прохід. Я затремтів.

— Якщо хочеш дівчину — бери Сандрін. Пеггі моя і більш нічия.

— За яким правом?

— За правом першого. Якщо ти чимось незадоволений — можемо битися.

Я трохи стомився і пішов посидіти до ігрової кімнати. Там якраз була Сандрін. У Сандрін, як і в мене, лейкемія але, здається, її лікування проходить успішно. Ми називаємо її Китаянкою, бо в неї чорна блискуча перука з прямого жорсткого волосся з чубчиком, що робить її схожою на китаянку. Вона дивиться на мене і вистрілює бульбашкою з жувальної гумки.

— Можеш мене поцілувати, якщо хочеш.

— Навіщо. Жувальна гумка тебе не задовольняє?

— Ти на це нездатний, ти — нуль. Впевнена, ти ніколи цього не робив.

Обернувшись, я бачу всіх моїх друзів, які спостерігають за мною. Жодної можливості здрейфити. Треба бути чоловіком. Прийшла пора.

Я підходжу і цілую. Вона стискає мене в обіймах, я не можу відірватись, все зволожується, раптом, без попередження, вона всовує мені в рот свою жувальну гумку. З несподіванки я її ковтнув. Мене взяло зло.

І у цей момент чиясь рука торкнулась мого плеча. Біда не ходить сама — прийшли мої батьки. Сьогодні неділя, я й забув.

...Відколи мене поклали у стаціонар, у моїх батьків виникли проблеми зі спілкуванням, тож вони приносять дарунки. Сьогодні вони принесли плеєра. Тут я ніяк не міг їх розкритикувати, навіть якби хотів.

— А вчора ви не приїздили?

— Вчора? Навіщо? Ми ж можемо лише в неділю. Чому ти запитуєш?

— Вашу машину бачили на стоянці.

— У світі не один червоний джип. Машини взаємозамінні.

— Авжеж. Не те що батьки. А жаль...

Потім мама кинулася до мене, міцно обняла й промовила здавленим голосом:

— Я люблю тебе, Оскаре, я так тебе люблю.

Я хотів опиратися, але в останню мить поступився; пригадалися давні часи, часи, коли мене просто пестили, часи, коли вона без тривоги в голосі казала, що любить мене.

Після цього я, видно, трохи задрімав.

Бабця-Ружа — чемпіонка з пробудження. Вона завжди приходить на фінішну пряму якраз тоді, як я розплющую очі. І в цю мить вона завпеди усміхається.

— Ну, як батьки?

— Як завжди, нездари.

— А Пеггі Блу, ти ходив до неї?

— Не говоріть мені про неї. Вона заручена з Поп Корном.

— Це вона тобі сказала?

— Ні, він.

— Він блефує!..

У Бабці-Ружі така манера розмовляти, що додає енергії.

Споночіло, у сутінках звуки відлунювали гучніше, у коридорному лінолеумі відбивався місяць.

Я зайшов до Пеггі і простягнув їй свій плеєр.

— Візьми. Послухай «Вальс сніжинок». Це настільки гарно, що я щоразу думаю про тебе.

Пеггі слухала «Вальс сніжинок». І посміхалась, ніби її давній друг — вальс — нашіптував їй на вухо щось кумедне.

Повертаючи плеєр, вона сказала:

— Дуже гарно.

Це було її перше слово. Класно, як на перше слово?

— Оскаре, я хочу, щоб від привидів мене захищав ти.

— Покладись на мене, Пеггі.

Я був страшенно гордий. Врешті-решт, виграв я!

— Поцілуй мене.

Поцілунки — це справді дівчачі штучки, щось на зразок потреби. Але Пеггі, на відміну від Китаянки, не розпусна, вона підставила мені щоку, від поцілунку мене, зізнаюсь, також кинуло в жар.

— Добраніч, Пеггі.

— Добраніч, Оскаре.

Ось так, Господи, минув мій день... Тож звертаюся до тебе з проханням: хочу, щоби ми з Пеггі одружились. Ти виконуєш такі бажання, як шлюбні агентства?.. Не бажаючи давити на тебе, хочу нагадати, що часу в мене небагато.

До завтра, цілую,

Оскар.

Р. S. До речі, яка у тебе, все-таки, адреса?

Дорогий Боже,

Це сталося сьогодні вночі.

Близько першої години ночі почувся стогін Пеггі Блу. Я підскочив у ліжку. Привиди! Привиди мучать Пеггі Блу, тоді як я пообіцяв їй стояти на варті. Вона зрозуміє, що я неспроможний, вона більше не озветься до мене і матиме рацію.

Я підвівся і пішов на зойки. Увійшовши до палати Пеггі, я побачив, що вона сидить у ліжку і здивовано дивиться на мене. Я, мабуть, також виглядав ошелешеним, бо несподівано побачив перед собою Пеггі Блу, яка спостерігала за мною з закритим ротом, але я й далі чув стогін.

Тоді я пішов до наступних дверей і зрозумів, що стогнав Шинка, який корчився у ліжку через свої опіки...

— То це не ти, Пеггі? Я завжди думав, що це ти кричиш уночі.

— А я — що ти.

Ми не могли отямитися від того, що відбувалося і що ми казали один одному: в дійсності кожен думав про іншого вже давно.

— Що ти тепер робитимеш, Оскаре?

— А ти, Пеггі?

Сказитися можна, скільки у нас спільного: однакові думки, однакові запитання.

— Ти хочеш спати зі мною?

Дівчата — це щось неймовірне. На таку фразу, як оця, я потратив би години, тижні, місяці, прокручуючи її в голові перед тим, як сказати. Вона вимовила її так природно, так просто.

— О’кей.

І я заліз до неї в ліжко. Ми багато спали, багато мріяли, лежали пригорнувшись один до одного, розповідали про своє життя.

Ясно, що вранці, коли старша медсестра мадам Ґоммет застала нас разом, розігралася ціла опера, ...і лише поява Бабці-Ружі поклала край цьому концертові.

— Може, нарешті дасте цим дітям спокій? Кого ви повинні задовольняти: пацієнтів чи правила? Що мені до ваших правил, до одного місця їх. А тепер замовчіть. Ідіть чубитися десь-інде. Тут вам не роздягальня.

Це прозвучало безапеляційно, як завжди у Бабці-Ружі. Вона відвела мене до моєї палати, і я трохи поспав.

Дорогий Боже,

Пеггі Блу сьогодні прооперували. Близько восьмої її забрали на ношах...

Бабця-Ружа тримала мене за руку, аби не дати мені рознервуватися.

— Чому твій Бог, Бабцю-Ружо, допускає, щоб існували такі люди, як Пеггі і я?

— Добре, що він вас створює, мій Оскарику, без вас життя було б не таким прекрасним.

— Ні. Ви не розумієте. Чому Бог допускає, щоб ми хворіли. Або він недобрий. Або не дуже вигадливий.

— Оскаре, хвороба — як смерть. Це — даність. Вона не є покаранням.— Одразу видно, що Ви не хворі.

— Я люблю тебе, Оскаре.

Далі ми пішли прибрати кімнату Пеггі: принесли шоколадних цукерок, поставили квіти до її повернення.

Потім я поспав. Неймовірно, як багато я сплю останнім часом.

Під вечір Бабця-Ружа розбудила мене і сповістила, що Пеггі Блу вже повернулась і що операція була успішною.

Ми пішли вдвох її провідати. Батьки Пеггі сиділи в її узголів’ї. Не знаю, хто їх попередив — Пеггі чи Бабця-Ружа, одначе складалось враження, що вони знають, хто я, і ставляться до мене з повагою...

Пеггі розплющила очі й посміхнулася мені та своїм батькам і знову заснула.

Батьки заспокоїлись, але вже мусили йти.

— Довіряємо нашу доньку тобі, — сказали вони. — Ми знаємо, що можемо на тебе розраховувати.

Разом із Бабцею-Ружою я досидів доти, доки Пеггі вдруге розплющила очі, а потім пішов до себе в палату відпочити.

Закінчуючи лист, я усвідомлюю, що, врешті-решт, сьогоднішній день був хорошим днем. До завтра, цілую,

Оскар.

Р. S. Сьогодні жодних бажань. Ти зможеш відпочити.

Дорогий Боже,

Сьогодні я робив тільки дурниці.

Розкажу про це швиденько, бо на більше воно не заслуговує. Пеггі Блу почувається добре, але Китаянка, підіслана Поп Корном, який тепер не може мене терпіти, донесла їй, що я цілував її в губи.

Обкладинка румунського видання

Постер фільму «Оскар і Рожева пані» (2009)

Пеггі одразу ж заявила, що між нами все скінчено. Я запротестував, сказав, що я й Китаянка, то помилка молодості, але Пеггі була незворушна.

Завтра Різдво, Господи. Я ніколи не задумувався над тим, що це твій день народження. Зроби так, щоб ми з Пеггі помирилися, бо я не знаю, через це чи ні, але сьогодні ввечері мені дуже сумно, і я втрачаю мужність.

До завтра, цілую,

Оскар.

Дорогий Боже,

Сьогодні вранці, о восьмій, я сказав Пеггі Блу, що люблю її і тільки її, і не можу уявити свого життя без неї. Вона розплакалась і зізналась, що також любить лише мене і ніколи не знайшла б собі когось іншого, особливо тепер, коли вона стала рожевою. Як дивно, ми обоє ридали, але нам було так приємно.

Коли пробило десять, до мене нарешті дійшло, що це Різдво і я не можу залишатися з Пеггі, бо її родина — брати, дядьки, племінники, кузени — збиралися «висадитися» в її палаті, мені ж доведеться терпіти своїх батьків.

Я хутко зважився і організував свою втечу. Трохи обміну: іграшки для Ейнштейна, ковдру — Беконові, цукерки — Поп Корнові. Трохи спостережливості: перед тим як піти, Бабця-Ружа завжди проходила крізь роздягальню. Трохи завбачливості: мої батьки не приїдуть раніше полудня. Все пройшло добре: об одинадцятій тридцять Бабця-Ружа обняла мене, побажала щасливого Різдва з батьками, а потім зникла на поверсі роздягалень. Я свиснув. Поп Корн, Ейнштейн і Бекон швидко одягли мене, підняли, спустили по сходах і віднесли до тарадайки Бабці-Ружі, випущеної ще до появи першого автомобіля. Поп Корн, великий спритник у відкриванні замків, йому ж бо пощастило вирости у непевному районі, відчинив відмичкою задні дверцята, і вони кинули мене на підлогу між переднім і заднім сидіннями...

Рожева пані. Кадр із фільму «Оскар і Рожева пані» (2009)

По приїзді я збирався вискочити і сказати: «Ку-ку, Бабцю-Ружо», але поїздка з перепонами до її дому тривала так довго, що я заснув.

Коли я прокинувся, навколо було темно, холодно і тихо, я ж лежав на вогкому килимку. Отут я вперше подумав, що, мабуть, таки утнув дурницю.

Переді мною великий освітлений будинок. Я попрямував до нього. Це було нелегко. Мені довелося так підстрибнути до дзвінка, що я звалився на циновку.

На ній мене й знайшла Бабця-Ружа.

— Але ж... але, — вона не знаходила слів.

А потім схилилася наді мною і прошепотіла:

— Серденько моє.

Отоді я подумав, що зроблене, може, не така вже й дурниця.

Вона віднесла мене у вітальню, де стояла велика різдвяна ялинка, яка кліпала очима...

— Оскаре, тебе шукає вся лікарня. Повна бойова тривога. Твої батьки втратили надію. Вони повідомили поліцію.

— Вони мене бояться. Вони не зважуються розмовляти зі мною. І що більше не зважуються, то більше мені здається, що я почвара. Чому я їх так тероризую? Невже я такий потворний? Від мене тхне? Я став ідіотом, не усвідомлюючи цього?

— Вони бояться не тебе, Оскаре. Вони бояться хвороби.

— Хвороба — це частина мене. Вони не повинні поводитись інакше через те, що я хворий. Чи вони можуть любити лише здорового Оскара?

— Знаєш, Оскаре, одного дня ти помреш. Але твої батьки також помруть.

Мені було дивно чути те, що вона казала. Я ніколи над цим не замислювався.

— Так. Вони також помруть. Самотніми. Страшенно жалкуючи, що не зуміли порозумітися зі своїм єдиним дитям, Оскаром, якого вони обожнювали. Подумай про них, Оскаре. Всі смертні. Колись прийде черга і твоїх батьків. І моя.

— Так. Однак я все-таки раніше.

— Це правда. Ти раніше. Але невже під приводом того, що ти раніше, ти маєш право на все? Право забути про інших?

— Я зрозумів, Бабцю-Ружо. Подзвоніть їм.

Ось так, Боже. Те, що відбувалося потім, описую коротко, бо стомилося зап’ястя. Бабця-Ружа повідомила лікарям, ті попередили батьків, які приїхали до Бабці-Ружі, і ми разом відсвяткували Різдво.

До речі, з днем народження тебе, Боже. Бабця-Ружа, яка щойно вклала мене у ліжко свого старшого сина, підказала, що моїм, ще й гарним, дарунком на твій день народження стало примирення з батьками.

Оскар.

Р. S. Забув про своє бажання: нехай мої батьки залишаються завжди такими, як сьогодні ввечері. І я також.

Дорогий Боже,

Сьогодні я багато розмірковував.

По-перше, я використав різдвяний подарунок Бабці-Ружі. Це рослина з Сахари, яка проживає своє життя за один день. Тільки-но насінину полито, вона пускає паросток, він виростає у стебло, яке обростає листочками і випускає квітку, та утворює насіння, потім в’яне й засихає, і гоп, увечері все скінчено. Геніальний дарунок, дякую тобі за те, що ти його придумав. Сьогодні о сьомій ранку Бабця-Ружа, мої батьки і я полили насінину, і я зміг простежити за її буттям. Я дуже розчулився.

Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які з них могтиме мати згодом. Я ж подивився слова, які цікавили мене: «Життя», «Смерть», «Віра», «Бог». Можеш мені повірити, їх там немає!

— Бабцю-Ружо, мені здається, що в «Медичному словнику» є тільки специфічні штучки, але немає речей, які стосуються нас усіх: Життя, Смерть, Віра, Бог.

— Напевно, слід зазирнути до «Філософського словника», Оскаре. Та навіть якщо ти знайдеш поняття, яких шукаєш, можеш також залишитися розчарованим. На те саме поняття він пропонує кілька зовсім різних відповідей.

— Ви хочете сказати, що «Життя» не має рішення?

— Я хочу сказати, що «Життя» має багато рішень, а тому — жодного.

— А я, Бабцю-Ружо, гадаю, що для життя є одне-єдине рішення — жити...

Ось так, Господи. Проте я й далі чекаю на твій візит. Приходь. Не вагайся.

До завтра, цілую,

Оскар.

Дорогий Боже,

Пеггі Блу поїхала. Вона повернулася додому. Я не ідіот і добре розумію, що вже ніколи її не побачу.

Я не писатиму тобі, бо мені дуже сумно. Ми з Пеггі прожили наше життя разом, і зараз я опинився у своєму ліжку один, лисий, кволий і стомлений. Сьогодні я тебе не люблю.

Оскар.

Дорогий Боже,

Дякую, що прийшов.

Ти доречно вибрав момент, мені якраз було зле. А ще, можливо, тебе образив мій учорашній лист.

Коли я прокинувся, то ... повернув голову до вікна, аби подивитися на сніг. І тут я здогадався, що ти йдеш до мене. Був ранок. Я був сам один на Землі. Було так рано, що пташки ще спали, навіть нічна медсестра, напевно, дрімала, а ти намагався запалити світанок. Було важко, але ти домагався. Небо світліло. Ти не зупинявся. Саме тут я зрозумів різницю між тобою і нами — ти невтомний хлопець!

Я зрозумів, що в тому є ти. Що ти розкриваєш мені свою таємницю: щодня дивись на світ так, ніби бачиш його вперше.

Тож я послухався твоєї поради і поринув у це. Вперше. Я споглядав світло, кольори, дерева, пташок, тварин. Я відчував, як повітря проходить крізь мої ніздрі і дає змогу дихати. Я чув голоси, які звучали в коридорі, як під склепінням собору. Я відчував себе живим. Я тремтів від чистої радості. Щастя буття. Я був зачудований.

Дякую, Господи, що ти зробив це для мене. У мене було враження, що ти взяв мене за руку і повів у серце таїни, щоб її споглядати. Дякую.

До завтра, цілую,

Оскар.

Дорогий Боже,

Я спробував пояснити батькам, що життя — таки дивний дарунок. Спершу ми перебільшуємо: вважаємо, що подароване нам життя вічне. Згодом ми ним легковажимо, нам здається, що воно пусте, надто коротке, ми майже готові позбутися його. Нарешті ми усвідомлюємо, що це — не дарунок, а лише позика. Тоді ми намагаємося заслужити його. Будь-який кретин може насолоджуватися життям, але коли вже не можеш рухатися, треба звертатися до своєї мудрості.

Не знаю, чи я таки зумів їх переконати.

Навідайся до них. Доверши роботу. Я трохи стомився.

До завтра, цілую,

Оскар.

Дорогий Боже,

Мені здається, я помираю.

Оскар.

Дорогий Боже,

Хлопчик помер.

Я залишуся рожевою пані, але більше ніколи не буду Бабцею-Ружою. Нею я була лише для Оскара.

Він згас сьогодні вранці, у ті півгодини, коли його батьки і я пішли випити кави. Він зробив це без нас. Гадаю, він чекав цього моменту, щоб оберегти нас. Ніби хотів захистити від безжальності моменту свого зникнення.

Дякую тобі за те, що ти познайомив мене з Оскаром. Завдяки йому я сміялась і пізнала радість. Він допоміг мені повірити в тебе. Я сповнена любові, вона обпікає, він стільки дав її мені, що вистачить на всі роки, які мене чекають.

До скорої зустрічі,

Бабця-Ружа.

Р. S. Протягом останніх трьох днів на журнальному столику Оскара стояла табличка. Гадаю, це стосується тебе. Він написав: «Тільки Господь має право мене розбудити».

Переклад Олени Борисюк

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

1. Хто такий Оскар і чому він пише листи до Бога?

2. Розкажіть, яку роль у його житті відіграє Рожева пані. Чому можна сказати, що ця роль не одна, а їх декілька?

3. Висловіть міркування про те, коли буває потрібно ділитися з кимось своїми думками? Що значить бути готовим/готовою самому/самій вислухати когось?

4. Чи існує головне правило спілкування у складній ситуації? Спробуйте сформулювати його.

5. Доповніть список слів підтримки: я розумію, про що ти ...; можеш на мене покластися ...; чи можу я чимось допомогти ... .

6. Чому важливо думати про своїх ближніх навіть тоді, коли ви самі почуваєтеся не найкраще?

7. Поясніть сенс різдвяного подарунка — рослини із Сахари, — який підготувала для Оскара Бабця-Ружа.

https://tinyurl.com/bukrek-edu-ZAR-8-Schmitt-1

1. Кросворд за біографією та творчістю Е.-Е. Шмітта

2. Вікторина за твором «Оскар і Рожева пані»

ПІЗНАЄМО СЕБЕ

У повісті Е.-Е. Шмітта «Оскар і Рожева пані» порушені проблеми, які неможливо залишити поза увагою: як прийняти неминуче, що означає жити по-справжньому, чому важливо говорити про свої почуття та як підтримувати тих, хто поруч. Кожен із нас хоча б раз у житті стикається з подібними дилемами. Поміркуйте: які відповіді ви могли б знайти на ці питання? Ваші думки можуть стати ключем до розуміння не лише твору, а й самих себе.

СИТУАЦІЯ 1. Оскар знає, що його хвороба невиліковна, і відчуває, що до рослі приховують від нього правду. Лише Рожева пані чесно розповідає йому про ситуацію, але не позбавляє його надії, пропонуючи уявну гру, в якій кожен день дорівнює 10 рокам життя. Чи завжди потрібно говорити правду, навіть якщо вона болісна? Чи була гра, запропонована Рожевою пані, обманом? Чому? Що важливіше в складних ситуаціях: правда чи підтримка надії? Як би ви діяли на місці Рожевої пані?

СИТУАЦІЯ 2. У лікарні Оскар знаходить справжнього друга в особі Рожевої пані. Вона підтримує його, попри всі труднощі. Проте у лікарні є інші діти, які також потребують уваги. Як ви вважаєте, чи потрібно було Рожевій пані приділяти більше уваги іншим дітям? Чи це правильно, що вона присвятила себе тільки Оскару? Що робить дружбу особливою? Як би ви описали свого справжнього друга? Чи могли б ви стати другом для когось у складній ситуації? Як би ви підтримували цю людину?

СТВОРЮЄМО УНІКАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

1. Книга мудрості

Зберіть уявні «поради» або «уроки життя», які Оскар міг би залишити для інших дітей. Оформте їх у вигляді книги.

2. Скринька пам'яті

Створіть скриньку пам'яті для людини, яку Оскар хотів би запам'ятати. Що б ви поклали туди?

3. Чек-лист вдячності

Протягом вивчення твору щодня записуйте 1 річ, за яку ви вдячні. Поділіться кількома моментами з друзями / подругами

ТВІР У МИСТЕЦЬКОМУ ПРОСТОРІ

• У 2009 р. твір спільно екранізували Бельгія, Франція та Канада. Режисером і автором сценарію був сам Шмітт, головні ролі зіграли Амір Бен Абдельмоумен (Оскар), Мішель Ларок (Рожева пані) та Макс фон Зюдов (лікар). Музику до фільму створив легендарний Мішель Легран.

• Твір неодноразово адаптовували для сценічного втілення. Лише в Україні на 2010 р. інсценізації повісті ставили у понад 10 театрах.

ОЦІНЮЄМО СЕБЕ

Дайте усні (письмові) відповіді на запитання. Кожна правильна відповідь — 2 гайворони.

1. Чому Ерік-Емманюель Шмітт обрав для твору саме епістолярну форму (листів)?
2. Чому автор назвав головного персонажа Оскаром (у перекладі з давньогерманської — «божественний», «божий спис»)?
3. Чому подругою десятилітнього хлопчика стала немолода Бабця-Ружа?
4. Чому Оскар написав, що Бог — «невтомний хлопець»?
5. Чому Оскар залишив записку: «Тільки Господь має право мене розбудити»?
6. Чому Ерік-Емманюель Шмітт вважає твір «Оскар і Рожева пані» книгою про християнство?