Історія України. Повторне видання. 9 клас. Гісем

§ 14. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. XIX ст.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ: дізнатися про передумови, причини, зміст і особливості проведення реформ 60—70-х рр. XIX ст. на українських землях; з’ясувати наслідки реформ 60—70-х рр. XIX ст. для українських земель.

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Що таке кріпосне право, або кріпацтво? 2. Як і коли було ліквідоване кріпосне право в українських регіонах у складі Австрійської імперії? 3. Що таке реформа? 4. Чи можна стверджувати, що існування кріпосного права заважало економічному розвитку українських земель під владою Російської імперії?

  • Визначте особливості розвитку господарства українських регіонів, підвладних Російській імперії в цей період.

1. Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в середині XIX ст. Подальшому розвитку господарства українських земель заважало кріпосне право. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Залишки кріпосницьких відносин перешкоджали також процесу розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості придбати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.

У середині XIX ст. поступово почали окреслюватися нові напрямки господарської спеціалізації українських регіонів. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі та Слобожанщині через віддаленість від ринків збуту зерна в південній частині головним джерелом прибутків стало тваринництво, у північній — тютюнництво й льонарство. Значні прибутки місцевим землевласникам давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. XIX ст. перетворилося на основний район виробництва цукру.

Протягом першої половини XIX ст. власники маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавали через чорноморські порти. Щоб отримати більше посівних площ, вони забирали в свої господарства дедалі більше земель, унаслідок чого тут з’явилася велика кількість безземельного кріпосного селянства. Нагромадивши значні кошти, власники маєтків шукали додаткових джерел до збагачення. Орієнтуючись на існуючий попит, вони вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і створювали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни.

Спочатку цукрова промисловість була переважно дворянською. Пізніше сюди почало вкладати капітали купецтво. Однак купці не мали можливості використовувати безоплатну працю кріпаків і стали залучати найманих робітників. У середині XIX ст. в Наддніпрянській Україні купці-підприємці орендували 24 цукрові заводи та землі навколо них.

Скоморошківський цукровий завод, заснований у 1860 р. Фотографія 2008 р. (станом на початок 2020 р. завод повністю зруйнований)

Хлібна пристань у Нікополі. Початок XX ст.

Таким чином, цукробурякова промисловість набувала ринкового характеру і за своїм змістом ставала прямою протилежністю панівній кріпосницькій системі господарювання. Її збереження ставало головною перешкодою для розвитку галузі, в отриманні прибутків від якої була зацікавлена влада. Схожі процеси спостерігалися й в інших галузях промисловості, оновленню яких під впливом індустріальної революції заважало кріпосне право.

  • Назвіть передумови й причини реформ 60—70-х рр. XIX ст. у Російській імперії.

2. Передумови проведення селянської реформи. Селянська та інші реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії відбулися значно пізніше, ніж у країнах Заходу. До здійснення модернізації Росію підштовхували кілька історичних передумов.

  • Подальше існування кріпосного права загрожувало імперії перетворитися на другорядну країну, про що свідчила її поразка в Східній (Кримській) війні. Селянський рух в українських губерніях наприкінці війни, постійні вимоги звільнення селян із боку всіх опозиційних імперській владі сил, ліквідація кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. — усе це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва на нагальну потребу подальшого розвитку імперії.
  • Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь України, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці. Водночас виникали численні невідповідності між відносинами, які тут існували, і порядками в інших частинах імперії. Проте дворянське землеволодіння забезпечували своїми господарствами близько 50 % товарного хліба, їх швидке та одночасне усунення могло призвести до катастрофічних наслідків.
  • Кріпосне право за формою та змістом нагадувало рабство. Воно засуджувалося більшістю представників різних суспільних верств. До того ж приклад європейських держав, де кріпацтво вже ліквідували, демонстрував, що це не ослабило владу, а навпаки змінило її, відкривши нові можливості для розвитку господарства.

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ПРОВЕДЕННЯ СЕЛЯНСЬКОЇ РЕФОРМИ 1861 р. В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Робота в парах. Наведіть факти, що є прикладами прояву цих причин.

За ліквідацію кріпацтва виступали купці та підприємці, оскільки розуміли, що воно є головною перешкодою для розвитку промисловості й торгівлі. Серед землевласників також було багато тих, хто дотримувався ліберальних позицій. Український діяч, власник великих маєтків на Полтавщині й Чернігівщині Григорій Галаган був членом комісій, які розробляли проєкти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення (скасування кріпацтва — Авт.) може мати найшкідливіші наслідки з усіма жахами народних повстань».

Проте більшість дворян-землевласників була набагато консервативнішою у своїх поглядах, і якщо погоджувалася на особисте звільнення селянства, то лише без наділення його землею.

  • Визначте особливості проведення селянської реформи 1861 р. на українських землях.

3. Особливості здійснення селянської реформи 1861 р. на українських землях. У лютому 1861 р. російська влада оприлюднила Маніфест про скасування кріпосного права й «Положення», що містило законодавчі акти селянської реформи, якими вирішувалося питання:

  • скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селянства;
  • організація селянського самоуправління;
  • створення інституту мирових посередників між селянами й поміщиками;
  • наділення селянства землею;
  • визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян;
  • викуп землі селянством.

Одразу після публікації Маніфесту селянство отримувало особисту свободу. Оголошувалося, що відтепер колишні кріпаки є вільними сільськими обивателями й мають громадські права: одружуватися, самостійно укладати майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й промислові підприємства тощо. Проте повністю станова нерівноправність селянства не була ліквідована. Воно залишалося нижчим податним станом, несло подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавало тілесних покарань, які не поширювалися на привілейовані стани.

Мировий посередник зачитує зі сходів панського будинку Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності від 19 лютого 1861 р.

Із Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності (19 лютого 1861 р.)

1. Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди, у порядку, зазначеному в цьому Положенні...

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їх осілість і, крім того, для забезпечення їхнього побуту і для виконання їх обов’язків перед урядом і поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається на підставах, зазначених у місцевих Положеннях...

8. Поміщики, наділивши селян у постійне користування за встановлені повинності землею, на підставі місцевих Положень не зобов’язані надалі ні в якому разі наділяти їх будь-якою додатковою кількістю землі.

17. Селяни, які вийшли з кріпацької залежності, утворюють у справах господарських сільські громади...

Робота в парах. Обговоріть джерело і дайте відповіді на запитання: 1. Як за джерелом вирішувалося питання кріпосного права? 2. Як вирішувалося питання землі? 3. Який орган самоврядування мали утворювати селяни, що виходили із кріпосної залежності?

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ ПІСЛЯ РЕФОРМИ 1861 р. НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

СЕЛЯНСЬКІ РЕФОРМИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

За «Положенням», селяни мали об’єднуватись у громади (общини). Землю отримували не окремі селянські господарства, а громади. На Правобережжі та Лівобережжі за сплату платежів і податків відповідало кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах — круговою порукою уся громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими членами громади. Для розв’язання господарських питань члени громади збиралися на сільські сходи. Суміжні сільські громади об’єднувалися у волості. На сільського старосту й волосного старшину, яких вони обирали, покладалися місцеві адміністративно-господарські функції: стежити за порядком, організовувати виконання вимог вищих органів влади й державних законів.

Діяльність сільського самоуправління й відносини селянства з поміщиками контролювали мирові посередники. За задумом російського уряду, вони мали перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників самі були поміщиками й захищали насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч закону.

Наділ — ділянка землі, яку селянська родина отримувала в користування.

Відрізки — землі, які за реформою 1861 р. забирали в селян, якщо до цього вони користувалися більшим наділом, ніж тепер мали отримати у власність.

Тимчасовозобов’язані — категорія селянства за реформою 1861 р., що за користування своїми наділами мало виконувати колишні повинності (оброк або панщину) до укладення викупної угоди селянина з поміщиком.

Відробітки — виконання селянином різних робіт у господарстві поміщика за оренду землі, позичені гроші, продукти тощо.

Викупні платежі — сума грошей, яку за реформою 1861 р. селянин мав сплатити поміщику для того, щоб отримати у власність присадибну ділянку землі й наділ поля.

Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановлені «Положенням» повинності — оброк або панщину. Для того щоб стати власником свого наділу, селянин мав викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів визначалися для кожної місцевості окремо, залежно від якості землі. У середньому селяни отримували 1,9—2,3 десятини землі. Поміщики, згідно із законом, могли відрізати в селян «зайві» землі. Селянські наділи збільшили лише на Правобережжі. Це було викликано бажанням російського уряду привернути на свій бік селян після придушення польського повстання 1863—1864 рр. Загалом розмір селянського землекористування на українських землях після реформи скоротився на 27 %.

Поки селяни не викупили землю, для них вводилося становище тимчасовозобов’язаних (було скасовано в 1881 р.). Розмір селянського наділу й обсяг повинностей визначалися окремими угодами. Їх укладення було основною справою мирових посередників. Збільшувати повинності без збільшення розміру наділу поміщикам заборонялося. Однак закон не передбачав зменшення повинностей у зв’язку зі зменшенням наділів. Тому після відрізання «зайвої» землі повинності селян фактично зросли.

Завершальним етапом селянської реформи мала стати викупна операція. Селянство зобов’язували сплатити за свій наділ п’яту частину суми його вартості. Іншу частину держава надавала в борг селянину, який мав його повертати разом із відсотками протягом 49 років. За цей час селянство мусило сплатити державі втричі більше коштів від початкової вартості землі.

Здійснення викупної операції завершило відокремлення селянського господарства від поміщицького. Одночасно поміщики отримували гроші, за які могли здійснити перебудову своїх господарств на новий лад.

  • Як змінилося становище державного селянства?

4. Зміни в становищі державного селянства. Через декілька років після реформи 1861 р., що торкалася приватновласницького селянства, зміни відбулися і в становищі державних селян, які становили 44 % усього селянства українських земель. До цієї категорії населення належали колишні козаки, військові поселенці, колоністи Південної України.

Згідно з указом 1866 р., усі землі державного селянства, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами в безстрокове користування (подвірне або громадське). Селянство за це мало сплачувати до скарбниці щорічну «оброчну подать». Державні селяни могли стати власниками наділів, сплативши за них викуп протягом восьми років, але розмір їхніх наділів мав становити не більше 8—15 десятин. Унаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років, становище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних (їхні наділи були в середньому вдвічі більшими, а викупні платежі — значно меншими). Розвиток господарства державних селян стримувала наявність громад зі спільною відповідальністю у сплаті податків.

У значно кращих умовах опинилися колоністи Південної України. Маючи великі наділи до реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали різні пільги. Так, наприклад, вони сплачували вдвічі-втричі меншу «оброчну подать», ніж інші державні селяни. Більшість господарств колоністів за своїм характером була великими фермерськими господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку й вільнонайману робочу силу, орендували, крім власних наділів, великі земельні ділянки.

  • У чому полягали земська, міська і фінансова реформи?

5. Земська, міська та фінансова реформи. Скасування кріпосного права стало поштовхом до перетворень в інших сферах життя, що й обумовило подальші реформи. Із метою вдосконалення системи місцевого управління в 1864 р. здійснили земську реформу. За нею в повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Земства складалися з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів — землевласників, міських власників і селянство. На повітових зборах обиралися гласні губернських земських зборів.

На українських землях дія земської реформи поширювалася лише на території Лівобережжя та Півдня. На Правобережжі багато опозиційно налаштованої до російського уряду колишньої польської шляхти, яка брала участь у польському повстанні 1863—1864 рр., тому земства тут не створювали до 1911 р.

За міською реформою 1870 р. самоврядування в містах змінювалося зі станового на безстанове. Відповідно до закону 1875 р., в усіх містах українських земель створювалися міські думи. Виборче право надавалося чоловікам із 25 років, але тільки тим, хто був власником нерухомості, торговельних і промислових підприємств. Робітники, службовці, інтелігенція, які разом становили більшість міського населення, але не мали власності та не сплачували податків, не отримали право голосу. Міські думи обирали міські управи — постійно діючі виконавчі органи. Думу та управу очолював міський голова. Діяльність думи та її голови контролювалася губернатором, який міг скасувати будь-яке її рішення. Міська дума опікувалася благоустроєм міста, сприяла розвитку місцевої торгівлі й промисловості, системи охорони здоров’я та народної освіти.

Незважаючи на обмежений характер реформи міського самоврядування, вона мала позитивне значення, оскільки замінювала старі органи станового управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу.

Потреби економічного розвитку спонукали імперський уряд до проведення фінансових реформ. Зокрема, у 1860 р. створили Державний банк, який отримав переважне право кредитування. У всіх губерніях виникли незалежні від місцевої адміністрації контрольні палати, які щомісяця перевіряли видатки всіх місцевих установ. Цим кроком уряд протидіяв зловживанням і хабарництву.

Земства — виборні органи місцевого самоврядування в Російській імперії за реформою 1864 р.

Завдяки підтримці земств виник селянський кооперативний рух, були створені кредитні установи для селян. Земства опікувалися також будівництвом та утриманням доріг, організацією поштової служби, статистичних досліджень. Вони утримували початкові та професійні школи, навчання в яких було безкоштовним. Земства реорганізували мережу закладів охорони здоров’я, які були безкоштовними й мали дільничний характер. У цих закладах були створені всі необхідні умови для стаціонарного лікування населення. Більшість із цих заходів фінансували земства.

У земському зібранні. Художник К. Лебедев. 1907 р.

Полтава. Будинок губернського земства. Листівка початку XX ст.

Було скасовано давню відкупну систему збору податків, за якою більшість грошей надходила до кишені відкупників. Замість цього встановлювалися акцизні збори, які збирали державні установи. Однак селянство та міщани, як і раніше, сплачувати подушну подать, від якої звільнялися привілейовані стани.

  • Укажіть особливості судової, військової, освітньої, цензурної і національної реформи.

6. Судова, військова, освітня, цензурна і національні реформи. Проведена в 1864 р. судова реформа докорінно змінила судоустрій Російської імперії. Раніше існував становий, закритий, залежний від місцевої адміністрації суд із відсутністю захисту обвинуваченого та бюрократичною тяганиною. Відповідно до нових судових статутів суд ставав безстановим, гласним, незалежним від адміністративної влади. Засідання всіх судових органів були відкритими для публіки.

Центральною ланкою нового судочинства став окружний суд. Проте католикам та юдеям у них обіймати посади заборонили. Створені на українських землях губернії входили до Харківського, Одеського та Київського судових округів. Усі дрібні громадянські і кримінальні справи розглядали мирові судді. Їх обирали земства або міські думи. Місцева адміністрація не мала можливості усунути з посади мирового суддю або суддів окружного суду. Однак для селянства, яке становило більшість населення українських земель, у цей час судова реформа мало що змінила. Волосні суди, які судили його за місцевим правом, застосовуючи покарання різками, залишилися в незмінному стані.

Унаслідок військової реформи країну поділили на 15 округів; до складу трьох із них — Київського, Одеського і Харківського — входили губернії, створені російською владою на українських землях. Уряд Російської імперії регулював національний склад військових частин, через що в підрозділах, розташованих тут, українці становили не більше 40 % від загального складу. Водночас їх направляли нести службу в інших регіонах імперії.

У коридорі окружного суду. Художник Μ. Касаткін. 1897 р.

Курсистка. Художник Μ. Ярошенко. 1880 р.

Олександрівська (чоловіча) гімназія в Сумах (була відкрита в 1873 р.)

Цензура — у широкому розумінні — система нагляду за змістом і поширенням інформації, притаманна владі; її наявність — невід’ємна риса диктаторських та авторитарних режимів.

Важливим у здійсненні військової реформи стало запровадження в 1874 р. замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії. Вона полягала в загальній військовій повинності для осіб чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, незалежно від станової належності. Строк військової служби в сухопутних військах становив шість років, на флоті — сім. Наприкінці XIX ст. встановили єдиний п’ятирічний термін служби в усіх родах військ. Особи, які здобули освіту, могли служити менше.

Потреби оновлення імперії спричинили необхідність здійснення освітніх реформ. Прийнятий в 1863 р. новий університетський статут, дія якого, зокрема, поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм досить широку автономію в питаннях внутрішнього життя. Університет загалом та кожен професор тепер міг вільно отримувати з-за кордону будь-яку літературу, відправляти на стажування в інші країни молодих учених. Навчання для переважної частини студентів залишалося платним.

Освітня реформа започаткувала в Російській імперії вищу жіночу освіту. Хоча жінкам не дозволяли навчатися в університетах, для них запровадили приватні вищі жіночі курси. Так, у Києві було відкрито вищі жіночі курси з природничих (1870 р.), фізико-математичних та історико-філологічних (1878 р.) наук. Проте жіночі курси за якістю та змістом підготовки не були аналогічними університетській освіті і готували курсисток до педагогічної праці в народних школах та жіночих гімназіях. Це було проявом нерівності в доступі жінок та чоловіків до освіти.

Перетворення в галузі середньої освіти полягали в реорганізації гімназій. Право навчатися в них надавалося представникам усіх станів, але плата за навчання не дозволяла здобувати середню освіту усім бажаючим. Гімназії поділялися на реальні та класичні, з окремим навчанням юнаків і дівчат. Закінчення класичної гімназії давало можливість вступу до університету, реальної — до вищої технічної школи. Згідно з реформою запроваджувалась єдина система початкової освіти. Із дозволу влади школи могли засновувати земства, приватні особи або громадські установи. Зміст навчання в усіх видах шкіл контролювала губернська рада училища. Навчання в початкових школах (крім приватних) було безкоштовним.

За цензурною реформою 1865 р. установи цензури отримали широкі повноваження. Редакторам газет і журналів заборонялося торкатися гострих політичних питань, критикувати владу або висловлювати те, що суперечить вченню православної церкви. Порушення цих вимог спричиняло тимчасове закриття видання або навіть його заборону.

До національних реформ відносять певні зміни щодо представників неросійських національностей. Так, відповідно до указів 1859—1880 рр., значна частина єврейського населення отримала можливість безперешкодно розселятися на території всієї імперії.

У Фінляндії дозволили збирали власний сейм, визнали фінську мову державною й дозволили видавати нею літературу.

Уряд Російської імперії також дозволив видавати газети національними мовами. При цьому національно-культурні права українського населення ігнорувалися, а його вважали частиною російської спільноти.

«Великі реформи» 60—70-х рр. XIX ст., як їх називали в тогочасній Російській імперії, розв’язали чимало застарілих соціально-економічних проблем, що заважали її розвитку. Вони усунули багато з того, що гальмувало розвиток капіталістичних відносин. Проте ці реформи не були незавершені, і у 80-ті рр. XIX ст., які увійшли в історію Російської імперії як «доба Контрреформ», деякі з них були скасувані.

Викупний акт (фрагмент сторінки). Фотокопія

Знак члена Харківської міської управи. XIX ст.

Працюємо з хронологією

1861 р. — селянська реформа в Російській імперії.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

  • характерні риси економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії в цей період;
  • чому влада імперії пішла на проведення селянської реформи;
  • зміни, що відбулися у середовищі селянства українських земель під впливом реформи 1861 р.;
  • вплив реформ 60—70-х рр. XIX ст., здійснених російською владою, на українське суспільство.

Запитання і завдання

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте дату або термін». Правила гри. Учитель/учителька записує, не повідомляючи клас, на картці дату або термін та кладе її у конверт. Учням та ученицям надається право поставити заздалегідь визначену кількість запитань (наприклад, шість), щоб з’ясувати, про що йдеться. Учитель/учителька має право відповідати на поставлені запитання «так», «ні» або «частково».

2. Які зміни відбулися в економічному розвитку українських земель у складі Російської імперії в середині XIX ст. порівняно з попереднім періодом? 3. Розкрийте взаємозв’язок між передумовами і причинами селянської реформи. 4. Висловіть обґрунтовану думку щодо того, чи вплинули російські «великі реформи» 60—70-х рр. XIX ст. на розвиток українських земель.

5. Складіть таблицю «Вплив реформ 60—70-х рр. XIX ст. на розвиток українських земель».

Назва реформи

Основні положення

Вплив на розвиток українських земель

6. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Позитивні й негативні наслідки реформ 60—70-х рр. XIX ст. для населення українських земель». За необхідності використайте додаткові джерела інформації для кращої аргументації. 7. Робота в парах. Розіграйте інсценізацію розмови колишнього кріпосного селянина й державного селянина, де вони повідомляють один одному про зміни в їхньому житті, спричинені реформами 60—70-х рр. XIX ст.