Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 11 клас. Гісем - Нова програма

§ 18. Країни Латинської Америки

1. Які риси економічного й політичного розвитку були притаманні країнам Латинської Америки в першій половині XX ст.? 2. Які події стали визначальними для регіону в першій половині XX ст.?

1. Основні тенденції розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни. У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни регіону значно раніше здобули незалежність. Їм на шляху модернізації не доводилося переживати «цивілізаційний шок», як це було в країнах Африки та Азії. Вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

Існування великих земельних володінь — латифундій — було основною причиною відсталості Латиноамериканського регіону. Це призводило до безземелля селянства, низького рівня життя, аграрного перенаселення й безробіття, низької продуктивності праці і, відповідно, до соціальної напруженості. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималося на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селянства примушувала уряди проводити аграрні реформи. Усі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію й перенесення центру політичного життя із сільської місцевості до міст.

Після Другої світової війни становище в економіці країн Латинської Америки було сприятливим для проведення реформ: вони мали значні валютні накопичення, зросла їхня частка у світовій торгівлі. Ці чинники були використані урядами країн для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи відбувалися під помірковано націоналістичними гаслами, що мали певну підтримку населення. Це сприяло формуванню популярних, але авторитарних режимів. Як приклад можна навести президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946—1955, 1973—1974 рр.; у 1949—1955 рр. — фактичний диктатор). Він провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період правління Х. Д. Перона в Аргентині створили перший у Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво було припинено.

Виробнича лінія на військово-промисловому підприємстві. Аргентина. 1950 р.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 1930-х рр., але вже без спроб копіювання фашистських (нацистських) держав. У 1956 р. його змінив Жуселіну Кубічек, який продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 1960-х рр. Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом у 1934—1940 рр., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація здійснювалася за рахунок розвитку державного сектору, тривала аграрна реформа.

У 1940—1960-х рр. США були стурбовані лише однією проблемою: як запобігти проникненню СРСР у Латинську Америку. Для цього США робили ставку на посилення військового потенціалу та військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію Американських держав (ОАД, 1948 р.). Американське керівництво переозброїло місцеві армії та створило нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю залежали від них (на зразок режиму Ф. Батісти на Кубі або А. Сомоси в Нікарагуа).

У 1950—1960-ті рр. розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет ледве міг підтримати державний сектор економіки.

Великі державні бюджетні дефіцити були викликані здійсненням масштабних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії розпочали будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньовідомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Мехіко Олімпійських ігор 1968 р., що змусило її повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфляції, зростання соціальної напруженості. Національна грошова одиниця Бразилії крузейро з 1961 до 1964 р. «схудла» у 5 разів.

У Латинській Америці розвиток відбувався двома шляхами. Країни, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, ставали на шлях будівництва соціалізму.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилася зникненням проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своїм завданням він вважав здобуття незалежності Куби й проведення соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він наразився на опір США, які мали на Кубі значну власність. Ф. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності та встановив тісні відносини із СРСР. Це викликало рух Опору, який підтримували уряд та кубинська громада в США. У 1961 р. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу, але вона провалилася. Це прискорило становлення на Кубі радянської моделі розвитку.

Фідель Кастро

М. Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника за 90 миль від США і заради збереження режиму Ф. Кастро без вагань пішов на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 р.). Зближення із СРСР дало Ф. Кастро зразок ідеальної, на його думку, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалося будівництво соціалізму. У 1960-ті рр. в країні було фактично скасовано гроші та введено прямий продуктообмін. Ф. Кастро вважав, що Латинська Америка вже готова до соціалістичної революції, і намагався (щоправда, безрезультатно) розпалити революційну пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув сподвижник Ф. Кастро — Ернесто Че Гевара.

У 1970-х рр. від комуністичних експериментів довелося відмовитися. Куба перетворилася на звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалася традиційна залежність економіки Куби від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР і країн Центрально-Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 1980-х рр., тільки-но в СРСР виникли економічні труднощі й було скорочено допомогу Кубі, країна потрапила в стан постійної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво країни намагалося врятувати становище: економіка працювала в надзвичайному режимі, скорочувалися соціальні програми, створювалися умови для розвитку туризму, робилися перші кроки в напрямі модернізації економіки. Проте рятівним для режиму Ф. Кастро на Кубі в цей час стало співробітництво з наркомафією та режимом Уго Чавеса у Венесуелі, які забезпечили режим необхідними ресурсами. У 1990-ті рр. з Куби здійснювалася масова нелегальна еміграція до США. Проте країна не могла прийняти таку кількість біженців, і частина їх була відправлена назад, на Кубу.

Після смерті Ф. Кастро його брат Рауль Кастро зробив деякі послаблення режиму й пішов на часткове примирення зі США. Проте Куба залишається союзником Росії.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970—1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який був утворений із комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалася в межах конституційної законності. Радикальні перетворення, які передбачали й націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали в країні масове невдоволення, яке посилювалося провокаціями з боку США. Скориставшись цим, генерал Августо Піночет за згодою США здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент С. Альєнде загинув під час штурму президентського палацу. Проте режим А. Піночета, незважаючи на репресивний характер, виявився для подальшого розвитку Чилі позитивним, особливо в економічному плані. Після повернення до демократичної системи правління Чилі стала найбільш розвиненою державою регіону.

Військовий переворот у Чилі. 1973 р.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи повалили режим А. Сомоси, який правив країною протягом понад 30 років. Події в Нікарагуа розгорталися за кубинським зразком і з такими самими результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував як колишніх сомосівців, так і представників демократичних рухів. У ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен із віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований та озброєний США. На кордонах із Нікарагуа США зосередили збройні сили й погрожували агресією, а всередині країни активно формувалася легальна опозиція. Опинившись перед вибором — іти до кінця в побудові соціалізму та до перемоги в громадянській війні чи погодитися на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалося, зазнали поразки, але залишилися впливовою політичною силою. Президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Проте незабаром сандіністи на чолі зі своїм лідером Даніелем Ортегою повернулися до влади і стали союзниками Росії.

Д. Ортега на мітингу 19 липня 1979 р. Нікарагуа

Що зумовило перемогу партизанського руху в Нікарагуа?

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалася з констатації факту неможливості й навіть згубності повної незалежності та зводилася до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалося ліквідувати всі перешкоди в розвитку торгівлі й відкрити доступ іноземному капіталу. По суті, це був повний відхід від політики 1930—1950-х рр., що зовні було схоже на повернення до старих порядків, коли в країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Такий шлях розвитку не мав підтримки, адже його проводили диктаторські режими (військові хунти). Такі режими встановилися в Аргентині (1962 р.), Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі (1963 р.), Болівії, Бразилії (1964 р.), Чилі (1973 р.). Військові хунти вели безжальну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу сприяли припливу іноземних інвестицій і прискоренню розвитку цих країн. Зміцнювався й національний капітал. Бразилія на початку 1980-х рр. за обсягом ВНП випередила Італію та наблизилася до Великої Британії. Зворотним результатом цього курсу стали зростання зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово формувалася соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим чинником розвитку держав Латинської Америки був і залишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер: антиамериканський, проти військових диктатур, за проведення соціальних реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний, екстремістський тощо.

Збройні антиурядові виступи в країнах Латинської Америки були обумовлені переважно внутрішніми соціально-економічними та політичними проблемами регіону.

Соціальна напруженість 1950—1960-х рр., перемога Ф. Кастро на Кубі змусили США змінити політику в регіоні. У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді проголосив новий курс у відносинах із країнами Латинської Америки — «Союз заради прогресу». Щоб уникнути кубинського варіанта, США пропонували допомогу в подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США взялися за організацію в Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам із країнами Латинської Америки партнерського характеру, США нерідко поверталися до традиційної політики інтервенцій. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитися на Кубі; протягом тривалого часу спецслужби США намагалися усунути Ф. Кастро від влади. У 1965 р. американські війська прибули до Домініканської Республіки, а в 1973 р. підготували в Чилі військовий переворот, у результаті якого було повалено президента С. Альєнде. Така політика США породила широкі антиамериканські настрої в Латинській Америці, які в 1970-ті рр. досягли апогею.

Ситуація докорінно змінилася за часів президентства в США Дж. Картера, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про неприпустимість порушення прав людини. Після тривалих переговорів Дж. Картер підписав із Панамою угоду про передачу їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який усунув одне з головних джерел невдоволення політикою США в Латинській Америці. Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку, і їхнє падіння стало справою часу. Першим упав диктаторський режим А. Сомоси в Нікарагуа.

У 1980-ті рр. в країнах Латинської Америки утверджувалися демократичні режими: 1980 р. — у Перу, 1982 р. — у Болівії, 1983 р. — в Аргентині, 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. — у Сальвадорі й Парагваї, 1990 р. — у Чилі, а до 1992 р. — у решті країн, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі повторних спроб відновлення авторитарного правління.

Панамський канал. Сучасний вигляд

Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставку було зроблено на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагалися зробити економіку соціально орієнтованою та ліквідувати зовнішній борг.

Країнам Латинської Америки вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки й технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли межі традиційних уявлень про країни, що розвиваються, наблизилися до групи промислово розвинених країн.

На початку XXI ст. в Латинській Америці сформувалася група держав, що проводить відкриту антиамериканську політику. Центром їх єднання є Венесуела. До цього блоку можна віднести Болівію, Нікарагуа, Кубу. Ці країни активно співпрацюють із Росією.

Основою політики Венесуели в регіоні були значні запаси нафти, які давали змогу витрачати ресурси на популістські програми. Проте падіння цін на нафту призвело до кризи режиму: масові протести, інфляція, нестача продуктів харчування, крах енергетичної системи, масова еміграція населення в інші країни.

2. Інтеграційні процеси в регіоні. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна й культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгорталися інтеграційні процеси в Латинській Америці. Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції в Боготі (Колумбія) було прийнято Декларацію про збереження й захист демократії в Америці, яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека.

Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватися з економічної відсталості та стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівнях.

На вирішення завдань, необхідних для економічної інтеграції, була зорієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникли в 1950-ті рр. У 1959 р. було створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ уже об'єднувала 22 держави регіону, у тому числі Кубу. У 1980 р. ЛАВТ була реорганізована в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про спільний ринок у 1975 р. виникла Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання — Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія утворили так звану Андську групу. Крім того, діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для розв'язання проблем заборгованості в 1984 р. було створено Картахенську групу.

Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн латинської Америки залишалася мрією. Військові диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримували цей процес.

На початку 1990-х рр. склалися необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, до влади прийшли демократично обрані президенти, уряди. Розпочалися широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика в 1992 р. підписали Угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. в Маямі (США) відбулася нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Б. Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн осіб. Проте інтеграційні процеси в регіоні пішли дещо іншим шляхом. У 2018 р. угоду про НАФТА було замінено на нову — Угоду Сполучених Штатів Америки, Мексики й Канади (USMCA), яка «надасть робітництву, фермерству й підприємствам високі стандарти, і це призведе до більш вільних ринків, більш справедливої торгівлі та сталого економічного зростання в регіоні».

Зустріч президентів країн Латинської Америки. Еквадор. 26 липня 2002 р.

У 1991 р. Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай сформували Спільний ринок країн півдня Латинської Америки (МЕРКОСУР). Договір передбачав митний союз і координацію економічного розвитку. Він став найбільш ефективним економічним об'єднанням Південної Америки, що включає найпотужніші економіки регіону: бразильську й аргентинську.

Прапори країн МЕРКОСУР

Ефективність МЕРКОСУР проявилася в роки економічних криз у Бразилії та Аргентині наприкінці 1990-х рр. До того ж союз урятував від занепаду економіки Уругваю та Парагваю. Економіка останнього показує значні темпи розвитку (до 10 % на рік) і наближається до більш розвинених партнерів. Успіхи Парагваю вирішили повторити Болівія та Еквадор, висловивши бажання вступити до союзу. Зрештою 1 липня 2004 р. відбулося об'єднання країн МЕРКОСУР та Андської групи. У результаті в Південній Америці виник спільний ринок із населенням 350 тис. осіб. лідери держав нового союзу активно обговорювали ідею створення єдиної латиноамериканської валюти, щоб протистояти доларизації (Еквадор перейшов на долар США, під такою загрозою перебуває й Аргентина).

Висновки

• У другій половині XX ст. країни Латинської Америки значно просунулися шляхом перетворення з аграрно-сировинного придатка світового ринку на регіон із розвиненою інфраструктурою й промисловістю. Найбільші країни регіону — Бразилія, Аргентина, Мексика — наблизилися до першого десятка країн світу за обсягами промислового виробництва.

• Суттєві зміни відбулися і в політичному житті, відійшли в минуле традиційні авторитарні диктатури. Утверджуються традиції парламентаризму й демократії. Нова влада будує свою політику на основі пошуку компромісу, згоди, примирення різних політичних сил.

• Значно змінилася роль країн Латинської Америки на міжнародній арені, їхній зовнішньополітичний курс вийшов із тіні політики США. Проте зберігається й достатня кількість серйозних проблем, що впливають на розвиток країн регіону: зовнішня заборгованість, низький рівень життя значної частини населення, соціальний контраст, повстанський рух, корупція, наркобізнес, тероризм тощо.

Запитання та завдання

1. Війська яких країн латинської Америки брали безпосередню участь у бойових діях під час Другої світової війни? 2. Які країни латинської Америки є найбільш економічно розвиненими? 3. Коли в Чилі існувала диктатура А. Піночета? 4. До якого року в латинській Америці було ліквідовано диктаторські режими? 5. Назвіть декілька регіональних союзів країн латинської Америки.

6. Що зумовлювало існування масових партизанських рухів у країнах Латинської Америки? 7. Чому спроби побудувати соціалістичне суспільство в країнах Латинської Америки зазнали поразки? У чому полягає феномен Куби? 8. Чим зумовлені інтеграційні процеси в Латинській Америці?

9. Назвіть регіональні організації та наддержавні утворення країн Латинської Америки. 10. Складіть таблицю «Шляхи модернізації країн Латинської Америки».

Етап

Країна

Особливості модернізації

11. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Яку роль відіграють країни Латинської Америки в сучасному світі?».

Практичне заняття

Моделі інноваційного розвитку нових азіатських незалежних держав

Узагальнення знань за розділом IV

Держави Азії, Африки та Латинської Америки: вибір шляхів розвитку

Тестові завдання для підготовки до тематичного оцінювання за розділом IV

Держави Азії, Африки та Латинської Америки: вибір шляхів розвитку