Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Гісем - Нова програма
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
§ 14. Утворення незалежних держав у Латинській Америці
1. Які європейські держави мали колоніальні володіння в Південній Америці наприкінці XVIII ст.? 2. Що таке національно-визвольна боротьба? 3. Наведіть приклади національно-визвольної боротьби народів тогочасної Європи.
1. Латинська Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Назву «Латинська Америка» вживають щодо країн Південної та Центральної Америки та островів Карибського моря. Європейські колонізатори, що панували тут упродовж трьох століть, спричинили поширення в цій місцевості іспанської, португальської та французької мов, які походять від давньої латинської мови, що й обумовило назву регіону.
Наприкінці XVIII ст. більшість території Латинської Америки належала Іспанії. Її колоніальні володіння були об’єднані в чотири віце-королівства — Ла-Плата (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія), Нова Гранада (Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор), Нова Іспанія (Мексика й частина Центральної Америки), Перу (Чилі та Перу). Іспанія володіла також островами Куба, Пуерто-Рико та Гаїті. Португалії належала Бразилія, яка займала близько половини всієї території Південної Америки.
За доби Великих географічних відкриттів португальський мореплавець Педру Кабрал відкрив східну частину Південної Америки. Тривалий час португальці із заснованих тут колоній вивозили лише цінні породи деревини, які називали «пау-бразил». Ця назва — Бразилія — із часом закріпилася за цією частиною Латинської Америки.
Колонія Сан-Домінго на острові Гаїті складалася із французької (західної) та іспанської (східної) частин, а Гвіана поділялася на британське, нідерландське й французьке колоніальні володіння. В усіх колоніях європейців у Латинській Америці влада належала колоніальній адміністрації, що призначалася з метрополій.
Населення Латинської Америки становили індіанці (корінні жителі регіону), європейські переселенці, вихідці з Африки й ті, хто народився від мішаних шлюбів. У складі 16-мільйонного населення іспанських колоній близько 7,5 млн осіб складали індіанці, 5,3 млн осіб — метиси (народжені від білих та індіанців), мулати (народжені від білих і чорношкірих) і самбо (нащадки чорношкірих й індіанців), 3 млн осіб — креоли (білі, які народилися в колоніях). Населення португальської Бразилії становило 3,2 млн осіб, серед яких було 1,3 млн негрів-рабів. Загалом у тогочасній Латинській Америці налічувалося близько 2 млн негрів-рабів.
Вирішальне значення для становища людини в Латинській Америці мали її походження та колір шкіри. Перше місце посідали білі, що походили з Європи, далі йшли креоли, за ними — метиси, мулати, самбо та індіанці. Нижчими за всіх вважали чорношкірих, що походили від негрів-рабів, завезених з Африки.
Переважна більшість індіанців перебувала у власності держави. Вони сплачували подушну подать, відробляли обов’язкову трудову повинність, безкоштовно працюючи в копальнях, на будівництві тощо. Змінювати місце проживання без дозволу колоніальної адміністрації їм заборонялося. Латифундисти (великі землевласники) забирали землі індіанців, а їх самих перетворювали на найманих робітників. Лише невелику кількість латиноамериканців становили вільні селяни-скотарі (гаучо в Ла-Платі та льянеро в Новій Гранаді). Значна частина працюючого населення складалася з боргових рабів-пеонів, залежність яких від кредиторів передавалася у спадок родині та переходила на наступні покоління. На плантаціях цукрової тростини в Бразилії працювали негри-раби. Індіанці, негри, метиси, мулати й самбо були позбавлені можливості обіймати посади в колоніальній адміністрації та органах місцевого самоврядування.
Більшість місцевої аристократії (креолів) становили досить заможні власники плантацій, торговельних підприємств тощо. їхнє незадоволення викликали високі податки, дозвіл вивозити свою продукцію лише до метрополій, існування державних монополій (виключних прав) на продаж солі, тютюну та інших товарів. Оскільки креолам заборонялося обіймати адміністративні посади, вони виступали за надання колоніям самоуправління.
Бразильські індіанці. Невідомий художник
2. Повстання на острові Гаїті. Перший успішний у Латинській Америці антиколоніальний виступ розпочався в західній французькій частині колонії Сан-Домінго на острові Гаїті. Тут зосереджувалося близько 500 тис. негрів-рабів і мулатів, якими володіли 4—5 тис. родин плантаторів. Жахливі умови праці на цукрових плантаціях часто були причиною невдоволень. Звістки про події в охопленій революцією Франції мали значний вплив на ситуацію в колонії.
22 серпня 1791 р. на острові спалахнуло повстання, у якому взяли участь понад 10 тис. рабів. До них приєдналися «марони» (утеклі чорношкірі раби) і «маленькі білі» (дрібні фермери, наймані робітники, ремісники). Очолив повстанців колишній раб Франсуа Домінік Туссен (близько 1743—1803), якого пізніше стали називати Лувертюром (від франц.— відкриття) за те, що він відкрив усім шлях до свободи. Ватажок повстанців виявив неабиякі здібності полководця та політика. Шляхом здійснення блискавичних кампаній йому вдалося звільнити рабів. Після того як Національний конвент оголосив про скасування рабства у французьких колоніях і визнав владу Ф. Туссена, той домігся виведення з Гаїті військ британців та іспанців, підпорядкував своїй владі весь острів і перетворив його на керовану афроамериканцями країну під протекторатом Франції. У 1800 р. він оголосив себе довічним генерал-губернатором острова.
У 1801 р. Ф. Туссен оприлюднив Конституцію Гаїті, яка підтвердила скасування рабства, оголосила рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності. За Францією зберігалася лише формальна влада над країною. Перший консул Наполеон Бонапарт у 1802 р. вирішив відновити контроль Франції над Гаїті, однак зустрів запеклий опір місцевого населення. Тоді французи вдалися до хитрощів. Вони запропонували Ф. Туссену укласти мирну угоду і, заманивши його в пастку, заарештували. Лідер гаїтян помер у французькій в’язниці. Однак опір французам не припинився. Через два роки повстання на Гаїті завершилося перемогою. У 1804 р. тут було проголошено створення першої в Латинській Америці незалежної держави — Таїтянської республіки.
Франсуа Домінік Туссен-Лувертюр
3. Передумови боротьби латиноамериканців проти іспанського панування. Розгортанню національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях сприяло послаблення економічних зв’язків із метрополією під час наполеонівських війн.
Битва в Сан-Домінго. 1845. Художник Януарій Суходольський
Яку інформацію про битву можна отримати за ілюстрацією?
Ініціаторами національно-визвольної боротьби латиноамериканських колоній виступили креоли. На початок XIX ст. креоли стали усвідомлювати себе не європейськими переселенцями, а латиноамериканцями, корінними жителями цієї землі, що мають виключне право визначати її долю.
Поштовхом до початку боротьби стали події в Іспанії, коли в 1808 р. туди вторглися французькі війська, а на іспанський престол Наполеон І посадив свого брата Жозефа Бонапарта. Перед жителями іспанських колоній у Латинській Америці постала складна проблема: підтримати нову владу, підкорятися старому королю чи брати владу у свої руки. Відмова Хунти, яка очолила боротьбу із французькими загарбниками в Іспанії, піти на поступки колоністам і надати їм самоврядування збільшила кількість прибічників остаточного розриву з метрополією.
4. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці (1810—1826 рр.). Важливу роль у поширенні в Латинській Америці уявлень про необхідність боротьби проти колоніальної експлуатації відіграв масонський рух, започаткований венесуельцем Франціско де Мірандою (1754—1816). Таємні організації масонів (ложі) діяли на всьому континенті. Вони нелегально видавали й поширювали документи Великої французької революції кінця XVIII ст., пропагували ідеї здобуття незалежності від метрополії та побудови власної державності за зразком США.
Влітку 1810 р. в найбільших центрах іспанських колоній (Буенос-Айрес, Каракас, Кіто, Богота) спалахнули повстання, унаслідок яких було повалено панування метрополії. Ці події вважають початком Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Оскільки в різних частинах континенту вона мала свої особливості, виділяють три головні регіони: Венесуела і Нова Гранада (сучасна Колумбія), південь Латинської Америки, Мексика.
Спочатку центром боротьби стала Венесуела, де національно-визвольний рух очолювало створене креолами «Патріотичне товариство». Воно вимагало рішучих дій від креольської Хунти, до якої перейшла влада в Каракасі після повалення влади іспанців. Одним із лідерів молодих венесуельських патріотів став Симон Болівар (1783—1830).
Масонство — наднаціональний релігійно-етичний рух, прихильники якого закликали до морального вдосконалення людей та об'єднання їх на принципах свободи, рівності та братерства.
Симон Болівар
Симон Болівар — видатний латиноамериканський військовий і державний діяч, лідер Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Під впливом поглядів європейських просвітителів С. Болівар заприсягся звільнити Латинську Америку від іспанського панування. До Венесуели він повернувся переконаним республіканцем і розпочав боротьбу з колонізаторами. Невичерпна енергія С. Болівара, його відданість батьківщині, здатність вести за собою людей, талант полководця дозволили йому відіграти вирішальну роль у Війні за незалежність. Саме тому вдячні нащадки надали йому почесний титул «Визволитель». 5
5 липня 1811 р. в Каракасі Національний конгрес проголосив створення незалежної республіки Венесуела.
Її Конституція визначила основні громадянські права, скасувала дворянські титули та феодальні повинності.
Однак нова влада не ліквідувала рабство і не задовольнила потреб індіанців та метисів. Цим скористалися іспанці, які, налаштувавши частину селян проти господарів-креолів, залучили їх на свій бік.
Поразки змусили С. Болівара піти на рішучі кроки. Він оголосив про скасування рабства й наділення селян землею в разі перемоги. Це дозволило йому залучити значну кількість добровольців до своєї армії.
У 1816 р. розпочався новий етап війни, що завершився в 1821 р. визволенням Венесуели й Нової Гранади від іспанців. Того ж року було ухвалено рішення об’єднати звільнені землі у федеративну республіку Велика Колумбія. Президентом країни тимчасово обрали С. Болівара. Війна з перемінним успіхом тривала протягом 1812—1816 рр.
У цей самий час на півдні Латинської Америки відбувалася визвольна війна. 9 липня 1816 р. тут було проголошено незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати (від 1826 р.— Аргентина). На початку 1817 р. генерал-креол Хосе Франсіско де Сан-Мартін (1778—1850), зібравши сильну армію, здійснив надзвичайно важкий перехід через гірські пасма Анд до Чилі. Повстанці розгромили іспанські війська. 5 квітня 1818 р. було проголошено незалежність Чилі. У 1820—1821 рр. X. Сан-Мартін здійснив похід до Перу, де після перемоги над іспанцями 28 липня 1821 р. урочисто проголосив незалежність країни. Однак іспанці не склали зброї та продовжували утримувати високогірні райони Верхнього Перу. Лише через три роки завдяки допомозі С. Болівара цю частину країни остаточно звільнили від іспанців. Утворену тут державу на честь лідера Війни за незалежність назвали Болівією. Незалежність проголосили також Парагвай (1811 р.) та Уругвай (1825 р.).
Успішній боротьбі латиноамериканців сприяло те, що держави Священного союзу не змогли прийти на допомогу Іспанії у зв’язку з появою «доктрини Монро» і загрозою Великої Британії втрутитися в ситуацію.
У вересні 1810 р. Війна за незалежність охопила Мексику. Вона поєднувалася з боротьбою негрів-рабів, індіанців-селян і міської бідноти проти гноблення. Спочатку повстання очолював сільський священик Мітель Ідальго (1753—1811), а після його загибелі — священик Хосе Марія Морелос (1765—1815). У 1813 р. повстанці проголосили незалежність Мексики, але через два роки іспанці розгромили їх і відновили своє панування. Політична нестабільність у метрополії та постійні репресії спонукали місцеву креольську верхівку до поновлення боротьби. Нове антиіспанське повстання очолив полковник-креол Агустін де Ітурбіде (1783—1824). У 1821 р. було проголошено незалежність Мексики, яка через два роки стала республікою. У 1823 р. південні регіони, що відділилися від неї, утворили окрему незалежну державу — Сполучені провінції Центральної Америки.
У січні 1826 р. латиноамериканцям здався останній іспанський гарнізон. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці завершилася перемогою прихильників самостійного розвитку. У володінні Іспанії залишилися лише острови Куба та Пуерто-Рико в Карибському морі.
5. Здобуття Бразилією незалежності. Упродовж XVIII ст. Бразилія успішно розвивалася завдяки відкритим там покладам алмазів і золота. Її населення збільшилося в десять разів і зрівнялося з метрополією. У період «золотої лихоманки» 1740—1760 рр. сюди щорічно завозилося 50 тис. негрів-рабів. Із бразильських копалень у 1780—1820 рр. було видобуто понад 524 тонни золота. Розвиток Бразилії прискорився після того, як у 1808 р. внаслідок вторгнення наполеонівських військ до Португалії сюди переїхав королівський двір. Після цього торговельна монополія, обмеження та інші елементи колоніальної системи фактично було ліквідовано. У 1815 р. Бразилія здобула новий політичний статус і перетворилася з колонії на рівноправну частину Португальського королівства.
Після від’їзду в 1821 р. до Португалії короля Жуана VI (1816—1826 рр.) правлячі кола метрополії спробували повернути Бразилію до колоніального стану. У відповідь на це в країні став швидко поширюватися рух під гаслом «Свобода або смерть!». Місцева знать, здолавши за допомогою загонів ополчення португальські гарнізони, створила бразильський уряд і примусила залишеного королем принца-регента Педру видати маніфест про незалежність країни. 7 вересня 1822 р. аристократія домоглася від принца затвердження рішення уряду про повний розрив відносин із Португалією. Цей день вважається офіційною датою проголошення незалежності країни. Бразилія стала імперією на чолі з імператором Педру І. За формою державного правління це була конституційна монархія. Негри-раби не встигли підняти повстання та взяти участь у боротьбі. Через це в Бразилії впродовж наступних 66 років для третини населення країни зберігалося рабство.
Свобода або смерть! 1888. Художник Педру Америку
Що, на вашу думку, хотів сказати глядачеві своєю картиною художник?
Висновки
На середину 20-х рр. XIX ст. Латинська Америка фактично звільнилася від колоніального панування. Першою країною регіону, де внаслідок перемоги національно-визвольного повстання скасували рабство та встановили республіку, стала Гаїті.
Унаслідок перемоги Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці утворилися нові держави: Мексика, Сполучені провінції Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Болівія, Чилі, Сполучені провінції Ла-Плати, Уругвай і Парагвай. У Бразилії місцева аристократія домоглася перетворення країни на незалежну імперію.
Ліквідація колоніального режиму та здобуття політичної незалежності дозволили латиноамериканським країнам звільнитися від багатьох обмежень і розпочати самостійний розвиток.
Запитання і завдання
1. Коли розпочалося повстання на острові Гаїті? 2. Яку незалежну державу Латинської Америки було проголошено в 1804 р.? 3. Коли було проголошено незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати? 4. Яка з нових незалежних держав Латинської Америки була конституційною монархією?
5. Охарактеризуйте становище Латинської Америки наприкінці XVIII — на початку XIX ст. б. Якими були перебіг, результати та наслідки повстання на острові Гаїті? 7. Розкрийте передумови боротьби жителів Латинської Америки проти іспанського панування. 8. Охарактеризуйте перебіг Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. 9. Як відбулося здобуття незалежності Бразилією?
10. Складіть у зошиті таблицю «Утворення незалежних держав у Латинській Америці».
Дата створення |
Назва держави |
11. Прослідкуйте за картою атласу перебіг боротьби за незалежність у Латинській Америці. 12. Проведіть дискусію за проблемою «Вплив європейських подій на розгортання боротьби за створення незалежних держав у Латинській Америці».
13. Чому саме в середині 20-х рр. XIX ст. Латинська Америка змогла звільнитися від колоніального панування? Які чинники були вирішальними: внутрішні чи зовнішні? Обґрунтуйте свою точку зору. 14. За допомогою додаткових джерел інформації складіть історичний портрет С. Болівара.
Узагальнення знань за розділами I, II
1. Складіть перелік подій, що відбувалися в Європі та Америці в 1789—1870 рр., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.
2. Назвіть імена видатних історичних діячів цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію?
3. Поясніть значення понять і термінів: індустріальне суспільство, громадянське рівноправ'я, парламентська демократія, революція, нація, інтервенція, терор, диктатура, термідоріанці, консульство, імперія, громадянські права, «Кодекс Наполеона», наполеонівські війни, «сто днів». Священний союз, промислова революція (переворот), урбанізація, міграція, консерватизм, лібералізм, націоналізм, радикалізм, соціалізм, ідеологія, реставрація, чартистський рух, тред-юніони, карбонарії, західники, слов'янофіли, «Весна народів», Кримська війна, громадянська війна, реконструкція Півдня.
4. Виконайте завдання за історичною картою:
1) прослідкуйте, як змінювалися кордони країн Європи наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Визначте, унаслідок яких подій це відбувалося; 2) визначте, які територіальні зміни відбувалися в Європі за рішеннями Віденського конгресу; 3) покажіть місця революційних і національно-визвольних рухів у Європі в 1815—1847 рр.; 4) покажіть нові держави, що утворилися в Європі в 1815—1847 рр.; 5) покажіть країни, охоплені національно-визвольною боротьбою в період «Весни народів »; 6) покажіть кордони Німецької імперії та Італійського королівства в 70-х рр. XIX ст.; 7) покажіть місця основних подій, пов’язаних із розгортанням Громадянської війни 1861—1865 рр. у США; 8) покажіть незалежні держави, що утворилися в Латинській Америці в 1810—1826 рр.
5. Визначте місце Великої французької революції кінця XVIII ст. в історії Франції та всесвітній історії.
6. Порівняйте політичний і соціально-економічний розвиток країн Європи та Америки в першій половині XIX ст.
7. Визначте особливості й місце об'єднання Німеччини, об'єднання Італії та реконструкції Півдня в США в історії цих країн як форм їх політичної модернізації.
8. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу за такими питаннями: 1) вплив Великої французької революції та політики Наполеона на розвиток європейських країн; 2) головні відмінності між тогочасними основними ідеологічними концепціями й ваше ставлення до них; 3) особливості політичного й соціально-економічного розвитку країн Європи та Америки в першій половині XIX ст.; 4) характерні риси процесу становлення принципів парламентської демократії Нового часу в зазначений період; 5) роль соціальних, політичних і національних чинників у «Весні народів»; 6) спільне й відмінне в боротьбі за об’єднання Німеччини та Італії; 7) уроки Громадянської війни 1861—1865 рр. у США.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України