ГЕОГРАФІЯ ДО Й ПІСЛЯ КОЛУМБА

Географія — одна з найдавніших наук. Першою людиною, що використала слово «географія», був Ератосфен (276—194 до н. е.). Географія виникла як опис географічної оболонки Землі, її структури та динаміки, взаємодії та розповсюдження в просторі окремих компонентів. Кілька тисячоліть тривало становлення фізичної географії й формування підвалин класичної географічної науки. За час існування людської цивілізації її дослідники склали чималий перелік географічних фізичних дисциплін, які створюють поняття «Науки про Землю» (біогеографія, кліматологія та метеорологія, берегознавство, екологічний менеджмент, геодезія, геоморфологія, гляціологія, гідрологія та гідрографія, ландшафтна екологія, океанографія, ґрунтознавство, палеографія). Система фізичної географії включає також картографію, хоча інколи її окремо виділяють як окрему географічну дисципліну. Водночас поодинокі дослідники намагалися поєднувати суспільні процеси з компонентами географічного середовища. У такий спосіб починали зароджуватися нові напрямки географічних досліджень, які, починаючи з XX сторіччя, набули сучасних рис (географія культури, географія розвитку, економічна географія, медична географія, історична географія та географія часу, політична географія та геополітика, географія населення, або демографія, географія релігії, соціальна географія, транспортна географія, туристична географія, країнознавство, геоурбаністика).

Пізнання природи Землі розпочалося з появою людини. З-поміж географічних ідей стародавнього світу, успадкованих сучасною географією, особливе значення мають погляди вчених античності. У Стародавній Греції близько 500 р. до н. е. було вперше висловлено ідею про кулястість Землі (Парменід). Аристотель (IV ст. до н. е.) навів перші достовірні докази на користь цієї ідеї: кругла форма земної тіні під час місячних затемнень і зміна вигляду зоряного неба під час пересування з півночі на південь. Близько 165 р. до н. е. грецький учений Кратес із Малла виготовив першу модель земної кулі — глобус. Аристарх Самоський (III ст. до н. е.) уперше наближено визначив відстань від Землі до Сонця. Він першим почав навчати, що Земля обертається навколо Сонця й навколо власної осі (геліоцентрична модель світу).

Поняття про географічну (кліматичну) зональність, засноване безпосередньо на ідеї кулястості Землі, також бере свій початок в античній географії (Евдокс із Кніда, 400—347 до н. е.). Посідоній (II—I ст. до н. е.) виділив 9 географічних поясів (ми в даний час виділяємо 13 поясів).

Ідея змін земної поверхні також належить до найдавніших досягнень античної думки (Геракліт, 530—470 до н. е.), тим часом як боротьба за неї закінчилася тільки через два з половиною тисячоліття, на початку XIX ст. н. е. Птоломеєві «Настанови з географії» — це перелік кількох тисяч пунктів із зазначенням їхньої широти й довготи. На основі описаних Клавдієм Птолемеєм способів побудови картографічних проекцій було складено найбільш досконалу карту стародавнього світу, яку неодноразово видавали в середні віки.

Саме тоді почав стрімко розширюватися просторовий географічний кругозір, що привело до значних територіальних відкриттів у різних куточках земної кулі.

Купець Марко Поло у ХIII ст. відкрив шлях до Індії й Китаю, Васко да Гама в 1497—1498 рр. обігнув Африку, Христофор Колумб у 1492 р. відкрив Америку, Фернан Магеллан здійснив першу навколосвітню подорож у 1519—1521 рр. Уже в XVI ст. стало відомо, що існує єдиний Світовий океан, що водна поверхня займає більшу площу, ніж суходіл. У процесі вивчення Землі мандрівники складали географічні карти.

У багатьох країнах Європи (Великобританії, Німеччини, Росії) створювали географічні товариства, метою яких було надати всім експедиціям та дослідженням науковий характер і популяризувати географічні дослідження. Це були громадські організації, до складу яких входили відомі мореплавці, дослідники, громадські діячі, письменники.

Початок XX ст. ознаменувався освоєнням полярних широт і відкриттям Північного й Південного полюсів. Кілька разів американські (Джорж Де Лонг), норвезькі (Фрітьоф Нансен, Рауль Амундсен), російські (наш співвітчизник Георгій Сєдов) дослідники намагалися досягти Північного полюса. Лише в 1909 p., з восьмої спроби, це вдалося зробити американському морському офіцерові Роберту Пірі. Він першим досяг точки Північного полюса.

Упродовж тривалого часу існували різні гіпотези стосовно віку Землі. Михайло Ломоносов казав, що Землі близько 75 000 років, Вільям Томсон припускав, що Земля набагато старша — від 20 до 400 мільйонів років. І щодалі розвивалася наука, то сміливішими ставали ці припущення. Урешті-решт на початку XX ст. Ернест Резерфорд разом зі своїм учнем Фредериком Содді відкрили закон радіоактивного розпаду, що дав змогу досить точно визначити вік Землі й різноманітних скам’янілостей і копалин. Приблизний вік Землі становить близько 4,5 мільярдів років.

На початку минулого століття німецький метеоролог Альфред Вегенер, а потім й інші вчені почали усвідомлювати, що материки Землі не стоять на місці, а повільно дрейфують. Тектоніка літосферних плит — сучасна геологічна теорія, згідно з якою літосфера розділена на великі плити, які рухаються в горизонтальному напрямку.

Географію на сучасному етапі поділено на низку природничо-географічних і суспільно-географічних наук, тісно пов’язаних між собою, а спільними їхніми завданнями є всебічне дослідження природно-територіальних і виробничо-територіальних комплексів.

Зміст