Українська література. 6 клас. Борзенко

Іван Андрусяк

(Народився 1968 року)

Іван Михайлович Андрусяк народився 28 грудня 1968 року в селі Вербівці на Івано-Франківщині. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут. Працював редактором у різних видавництвах. Свою творчість розпочав у літературній групі «Нова дегенерація». Писав спершу вірші, а там і за прозу взявся. Серед його творів «Стефа і її Чакалка», «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому», «Кабан дикий — хвіст великий», «Вісім днів із життя Бурундука», «Третій сніг», «28 днів із життя Бурундука» та ін.

Іван Андрусяк

Іван Андрусяк над усе любить поезію: «Я, власне кажучи, не прозаїк. Принаймні за способом мислення, за світовідчуттям. І моя проза будується за законами не прози, а тієї ж таки поезії. Це «проза поета» — і ні на більше, ні на менше я тут не претендую. Просто час від часу виникає бажання «розширити рамці», бо хочеться сказати іноді більше, ніж може умістити вірш».

Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки

1. Де й коли народився Іван Андрусяк? Де здобував освіту?

2. Із якою літературною групою пов’язаний початок творчості письменника?

3. Які прозові твори він написав?

4. Як Іван Андрусяк пояснює своє бажання писати прозою?

5. Чи зацікавила вас особистість письменника? У який спосіб ви могли б задовольнити свою цікавість?

Про Бурундука-Бондарука

Якось Іван Андрусяк написав повість «Вісім днів із життя Бурундука». Таке прізвисько головному героєві Івану Бондаруку дали однокласники — здогадайтеся, чому. В основі твору його шкільне життя, пригоди та дуже багато гумору. Ця повість стала настільки популярною, що її навіть почали викрадати! Недарма й сам автор нарікав на підступних зловмисників: «... більше десяти бібліотек мені повідомили, що Бурундука в них банально... вкрали!».

Що ж робити, як тому зарадити?! І письменник знайшов вихід: зобразив нові пригоди свого героя, який полюбився читачам і читачкам. І вже стало не 8, а 28. Ось так і побачили світ «28 днів із життя Бурундука». Художниця Ганна Осадко, авторка ілюстрацій, була просто в захваті, коли ділилася своїми враженнями від книжки: «Минуло кілька років — Бурундук підріс, змужнів і з’явилися нові історії про нього. І це було прекрасно! Я читала — і дивувалася, і реготала, і сумувала». Чому б і нам не спробувати — ближче познайомитися з таким літературним героєм?

Гумористична повість

Звісно, «28 днів із життя Бурундука» — повість, бо, як бачимо, твір розповідний, а в центрі оповіді — один головний герой. Та й 28 днів: для роману ніби замало, для оповідання забагато, а для повісті саме так. Усе сходиться. Тільки повість не проста, а гумористична: її герой трохи дивакуватий, кумедний та й у смішних ситуаціях не раз побував.

Лише зважайте, що гумор — це сміх легкий і доброзичливий. Він допомагає розбиратися в тому, що хвилює багатьох: у підлітковому віці людина завжди шукає, набуває життєвого досвіду, та що там — робить помилки й намагається їх виправити. І при цьому багато смішного трапляється. Одне слово, можна й треба про серйозне з гумором писати, як і робить Іван Андрусяк.

Читацький практикум

28 днів із життя Бурундука

Повість

(Уривки)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося

Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй — ні, тут же, одразу мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!

А взагалі, смійся собі, на здоров’я, скільки завгодно, — я, правду кажучи, й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, — але не насміхайся! Ну, бо кому приємно, коли з нього насміхаються? <...>

Ото й мені неприємно... Та іноді, бува, насміхаються.

Правду кажучи, не те щоб іноді — а таки частенько. Три рази на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те... А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!

Івась — це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я — Івась. Зручно, еге ж? І красиво!

А вони — Бурундук...

Ну, та чого гріха таїти — я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий — і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так — Іван Іванович. А мене... <...>

...Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука — лазіння по канату. Бігати — ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати — те саме: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так — переживу.

Але ж той клятий канат — це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати — це для мене складніше за найскладнішу математику!

Ну, і ще козел... Не той, що рогатий і чоловік кози — то, взагалі, цап. А це гірше — це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього — яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг — хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони — сміятися...

Але того дня саме п’ятниця була. А в п’ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після математики, на якій — контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Додавання-віднімання дробів — це не жарти. <...>

Насправді я математику не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, — але й у дробах, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв’язати — і воно ніби саме вирішується, часом навіть цікаво буває.

Але то мені — а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам’ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший — той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.

— Ти, — каже, — коли писатимеш, то сідай трохи боком, щоби я в тебе з-за плеча зошит бачив. <...>

Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:

— Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму! <...>

Коза — це наша класна керівничка, Любов Григорівна. У неї, кажуть, дівоче прізвище Козинюк було, тому її так і прозвали. <...>

Усі тут, звісно, загукали «ура», але якось млявенько — до фізкультури ще дожити треба.

А я тим часом до Іванюка розвернувся:

— Дам, — кажу, — тобі списати, якщо в команду візьмеш.

Іванюк — найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З математикою він не дружить, зате з м’ячем такі фінти виробляє, що замилуєшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме — ніде не дінеться...

— І не воротарем! — додаю. Бо воротарем слави не здобудеш. <...>

Глянув на мене Іванюк так підозріло.

— Гаразд, — каже. — Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошита клади так, щоби я все бачив.

Я покладу — хіба мені важко...<...>

Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол — хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі: лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут — як красиво полетів м’яч. А краса — вона скрізь краса, навіть у математиці щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся...

Ну, в футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема. <...>

А гра тим часом затяглася. Ось уже вся школа й на перерву висипала, хлопці з паралельних класів обступили поле, вболівають. Навіть дівчата декотрі зацікавились. Ой, і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі, теж стоїть за чужими воротами... Оце так!

Ну про неї я тобі розказувати не буду, це моя справа. Ніні, навіть не мрій! Та нічого такого, просто капосна дуже, та й усе... Ніби ти у себе в паралельному класі такої не знаєш...

Отож-бо, давай краще про футбол!

Урок закінчився, а в нас ніяк до розв’язки не дійде. Рахунок 3:3, і нікому не хочеться без перемоги додому йти. Затялись — і край!

Ото саме тоді мені й випав шанс.

Я побіг уперед, до чужих воріт — дарма, що стою в захисті. Ні, не тому, що там ця задерихвістка — просто побіг. Ну, гра так складалася, розумієш?! <...>

Окинув Іванюк оком поле і — дивлюсь — бачить мене! Бачить — і вагається: пасувати чи ні? Я піднімаю руку, як ото справжні футболісти — пасуй, мовляв, я готовий прийняти.

Ну, тут Іванюк і пасонув...

Ото був, скажу тобі, пас!

Ти ніколи в житті не бачив такого пасу!

Краса!

Лялечка, а не пас!

Ідеальний, вивірений до міліметра...

Якби тут були селекціонери київського «Динамо», — ну, чи бодай фізручка Емілія Миколаївна побачила той пас, — то вже наступного дня Іванюк не вчився б у нашій школі й не списував би в мене додавання-віднімання дробів. Його в «динамівську» спортшколу на руках понесли б...

Отож, уяви собі ситуацію: захисники залишилися позаду, воротар далеко зліва, а я з боку правого крайнього, з позиції Олега Гусєва, виходжу на порожні ворота — і мені на хід філіґранно котиться м’яч!

Що Іванюк зробив би в такій ситуації? Звісно, легеньким фінтом зупинив би м’яча перед самими воротами, покрасувався б — часу на це було достатньо, воротареві цілих дві, а може, й три секунди знадобилося б, щоби до нього добігти, — а тоді в останню мить із-під самісінького носа воротаря, знущаючись, закотив би м’яча у ворота. В цьому весь Іванюк — не може він, щоби не познущатись.

А я...

Я вирішив зробити інакше — пальнути зльоту, ефектно, так, щоб у воротах лиш сітка затріпотіла.

Та ні, не тому, що саме за сіткою ота задерихвістка стояла. Просто вирішив так — і все...

І пальнув зльоту...

I...

He знаю, як воно так вийшло...

Одне слово, мимо м’яча я пальнув!

А м’яч повільнюсінько так, красивенько за лінію й покотився — я його не зачепив навіть...

Ну, хлопці тут, звісно, біжать, лаються.

— Геть з поля! — кричать. — Ти, Бурундуку...

Ну, я й пішов геть з поля, ні на кого не дивлячись.

Бо що мені залишалось?..

Читаємо із зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

1. Яке враження справив на вас перший розділ повісті? Чи цікаво було її читати?

2. Від якої особи ведеться оповідь? Хто є оповідачем?

3. З чого починається твір? До кого, на вашу думку, звертається оповідач із проханням зберегти в таємниці все, про що він розкаже?

4. Що читачі дізнаються про Івася Бондарука? Складіть таблицю за поданим прикладом. Заповніть чарунки відповідною інформацією. Поміркуйте, яка інформація може змінитися з розвитком подій.

Ім’я	Прізвисько	Вік	Основне заняття	Зовнішність	Риси характеру

5. Як ви вважаєте, що буде далі?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому я знаходжу яєчко не просте і не золоте, а значно цікавіше

Татова автівка стояла біля під’їзду, а з другого поверху, з нашої квартири, аж надвір долинали Любині писки.

Усе зрозуміло — їдемо в село до бабусі!

Дзвонити в квартиру мені не хотілось — я все ще був мов причмелений через той незабитий гол і волів нікому не показуватись на очі, навіть домашнім. Ну, бо зараз почнеться: чого носа повісив, та щоденника покажи, та чи не образив тебе хто... А в щоденнику що? Дванадцятка з літератури й одинадцятка з історії — мої стабільні оцінки. Буде ще як мінімум десятка за ту злощасну контрольну з дробами — але гадаю, що більше, бо там навіть випадково помилитися не дуже виходить, цифри ж збігатися мусять, якщо розв’язок правильний, а в мене все позбігалося. <...>

...Ні, як себе не відволікай, скільки не думай про приємне, а думки все на поле повертаються. І треба ж було якомусь лисому й бородатому чортові принести задерихвістку до тих клятих воріт! Ну, що вона там забула?! Та їй до футболу, як свині до... нашої морської свинки! Аж ні — приперлася, баньки повитріщала, кісочки в різні боки старчать, і бантики на них жовтенькі, мов прапорці... Як тут по м’ячу вцілити, коли вона вперлася в тебе очима й посміхається! <...>

А ці... партнери: «Бурундуку! Геть з поля!»

Який я їм Бурундук?!

Коли списати, то мало не Івась Іванович, — а коли не влучив, то вже й усі ґулі на мене...

Образливо!

Ну подумаєш — не влучив... Не дуже й хотілося! <...>

Люба сиділа на дивані, вдягала колготки й повідомляла всьому під’їзду, що вони «якісь не такі». Ну, це надовго — раніше, ніж за годину, не виїдемо...

Мама визирнула з кухні:

— О, Йвасю, добре, що ти вже вдома. Перевдягайся, мий руки і швидко йди обідати, за десять хвилин вирушаємо.

І пішла з’ясовувати, що не так із колготками.

Що не кажи, а мати молодшу сестричку — це іноді добре. Вона всю увагу на себе перебирає.

Виїхали не по-маминому й не по-моєму — за півгодини.

Тато, звісно, звернув увагу, що зі мною щось негаразд, але «доколупуватись» не став. Він у мене молодець — знає, що коли мені треба буде поговорити, я сам підійду. Лише «п’ятачка» показав — мовляв, носа вище — та й усе.

А мамі було ніколи, мама всю дорогу Любу вгамовувала. <...>

Бабуся нам дуже зраділа, сплеснула в долоні, заойкала про те, «як виросла Любочка, яким дорослим став Івась», — ну все, як завжди.

Доки тато заводив автівку під навіс на подвір’ї, а мама діставала з багажника гостинці та сумку з речами, переважно Любиними вдяганками, бабуся бідкалась про те, що вечеря ще не готова, — і, нарешті, послала мене в курник забрати яйця, що їх кури нанесли за день. Мовляв, свіженької яєшеньки ще зготує.

— Я плинесу, я! — тут же закричала Люба й кинулася до курника, але в бабусі про всяк випадок уже була наготові цукерка. <...>

Так було кожного разу, коли ми приїжджали до бабусі, тому я лише усміхнувся й пішов, куди веліли. Надворі вже посутеніло, але бабусине подвір’я я знав як свої п’ять пальців. Тож у курник мені й заходити не треба було — досить просунути руку поза дверцята ліворуч і намацати гніздо.

Ага, ось воно! Одне яєчко, друге, третє, четверте... А котре тут покладок? <...>

Ой, а в гнізді ще щось є! Ніби яєчко, але маленьке таке... Заберу — роздивлюсь на світлі.

Еге ж, справді яєчко! Таке, ніби курча його знесло, — але ж у жовтні курчат не буває, вони влітку вилуплюються, коли тепло. Може, пташине? Але чого б воно в курячому гнізді опинилося? Та й пташині зазвичай поцятковані, а це біле-біле... Невже якийсь новий вид зозулі в нашому селі завівся, невідомий науці, що курям свої яйця підкидати навчився? Та ні, це фантастика! Які восени зозулі...

— От молодець, Івасю! — це бабуся. — Занось до хати, зараз я їх на сковорідку з сальцем... А курника прикрив, щоб лисиця не влізла?

— Прикрив, бабусю. А що це за яєчко в гнізді було? Дивне таке, маленьке...

— Гм... — узяла до рук, піднесла до очей, роздивилась на світло. — То зніщє, онучку. Або ще кажуть: зносок. Я тобі потім розповім... <...>

Бабуся згадала про зніщє, коли ми вже помолились і спати вкладалися. Люба коло бабусі примостилася та й почала вимагати казочку.

Ну, я теж послухаю.

Ні-ні, я вже з того віку вийшов, щоби під казочки засинати, — але ж бабуся так цікаво їх розповідає...

Ото вона підморгнула мені — не забула, мовляв, — та й каже:

— Іноді буває, що курка знесе дивне яєчко. Не просте, а...

— Не хоцу пло золоте! — пхинькає Люба. — Я знаю, як дід бив-бив, не лозбив, баба била-била, не лозбила! Я нову казоцьку хоцу!

— Ні-ні, Любочко, не золоте, — заспокоює її бабуся. — Таке, як звичайне, біленьке, але дуже мале. Точнісінько як пташине. І воно не просто собі яєчко, а особливе. Його зніщєм називають, або ще зноском, і курка несе його останнім, коли вже всі яйця знесла, тільки воно лишилося.

— I со, вона більсе не буде нестися? — допитується Люба.

— Ні-ні, Любочко, буде. Але через якийсь час, їй просто треба відпочити. Так от, старі люди кажуть, що з того зніща можна вивести, прости Господи, дідька. Маленького такого, домашнього — його ще антипком називають.

— Як?! Сплавзнього? — дивується Люба.

— Ну, я не знаю, який він справжній. Я його не бачила. Але так старі люди кажуть, а вони пусто-дурно говорити не будуть. От коли я була маленькою...

О! Це для Люби за щастя! Про те, що було, коли бабуся, чи тато, чи мама були маленькими, Люба може годинами слухати, затамувавши подих!

— ...то люди все разом робили. Ото, буває, зберуться жінки осінніми вечорами, при каганці — бо світла тоді ще не було,— та й кукурудзу лущать, або горох, або квасолю, або біб. Ну, або прядуть чи плетуть що. І щоб не скучно було, одна одній різні історії оповідають. А я, маленька, така як ти, Любочко, теж ото лущу собі який горох та й слухаю. То вони й розповідали про те, що зі зніща можна дідька вивести, який нібито у всьому допомагати буде. Але не так просто його висидіти, як здається! Бо людина ж не курка — вона не може на гнізді сидіти...

— А цого? Я мозу! — не вгаває Люба. <...>

— То що там із яйцем, бабусю? — це вже я допитуюсь, бо бабуся про цілюще повітря і про шкоду міста може годинами говорити.

— Ага, з яйцем... Та старі люди казали, що Яковиха Михайлюкова — я її вже й не пам’ятаю, вона жила ще тоді, коли моя бабуся, царство їй небесне, дівувала... То ця Яковиха одного разу під квочку разом із яйцями й таке зніщє підклала. І нібито з нього вилупилося щось таке — ні чоловік, ні пес, що ніхто не знав, як його назвати. Від людей воно бокувало...

— Як це — бокувало?

— Ну сторонилося людей, усе з тими курчатами ходило. Виведе їх квочка на город — і воно з ними. Курчата порпаються в землі, а воно сяде собі на межі та й дивиться. І жодне з тих курчат не пропало: ні хвороба їх не бралася, ні яструб не бив, нічого... А коли підросли, то воно, те чортеня, десь щезло. І вже ніхто його не бачив більше.

— То цей антипко тільки на те й годиться, щоб курчат стерегти?

— Ні. Він за курчатами дивився, бо його квочка вивела. А коли людина виводить, то він нібито людині на цьому світі у всьому допомагає — а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна...

— А як допомагає, бабусю? — розпитую я далі, бо Люба вже, чую, сопе.

— Та хтозна... Розказували, що в сусідньому селі був колись один чоловік дуже бідний, що не мав ні землі, ні худоби, ні хати путньої, в якійсь халупі жив. А потому він раптом за рік-два вибився в такі багачі, що не лише велику хату собі звів і землі накупив, але вже мусив людей до себе наймати, бо сам усю ту землю обробити не міг. То моя бабуся розказувала, що її двоюрідна сестра пішла до того багача за наймичку. І добре їй там працювалося, робота не була тяжка, ніхто з неї не глумився, та й плата була хороша, лише мав той господар одну дивну забаганку. Кожного ранку, подоївши корову, вона мала одразу ж налити ще тепленького молочка в спеціальну мисочку, віднести її на горище, акуратно там примостити в певному місці й негайно забиратися звідтіля. І дуже наказував, що молоко мусить бути не гаряче й не холодне, а ледь тепле, а головне — щоби те молоко ніхто й не думав солити, бо тоді щось дуже погане станеться.

— Що погане?

— Він не казав, лише постійно нагадував, щоби вона не солила. Ну, її й допекла цікавість так, що аж... Але скільки не визирала, нікого на тому горищі не бачила — лише за годину дочиста вилизану мисочку забирала звідти.

— А він не пояснював, для кого те молоко?

— Та казав, що для кота — але хто би котові так годив? Це зараз по містах декотрі коти в квартирах як королі живуть, а тоді так не було. А крім того, що би поганого сталось, якби дати котові посоленого молока? Ні, то все було дуже підозріло — і їй хотілося знати, кого це вона щоранку годує.

— І одного разу вона посолила те молоко?

— Так. І не встигла ще з горища злізти, як ота миска звідти їй у голову полетіла! А тоді на горищі такий страшний рейвах, такий гармидер зчинився, що й не сказати! Загупало там, хата вся трястись почала!

— І що?

— Та нічого. Прибіг господар і прогнав служницю з дому. Вже потому сам антипкові молоко носив...

— А звідки він у нього взявся, той антипко?

— Та кажу ж: вивів собі.

— Як вивів?

— Хіба ж я знаю, як того щезника виводять...

— Ну розкажіть, бабусю, — почав я просити. — Ну розкажіть...

— А тихо, бо ще Любу розбудиш... Казали старі люди, що треба отаке зніщє сім днів під лівою пахвою носити — вигрівати. А головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитись. Якщо ж заговорив, то все — пиши пропало...

Читаємо із зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

1. Як почувався Івась, коли прийшов додому після школи? Чому він не хотів розмовляти з батьками, сестричкою?

2. Як і чому Івасеві вдалося уникнути розпитувань мами? Чи помітив настрій сина тато? Як відреагував? Чому ні про що його не запитував?

3. Куди поїхала родина Бондаруків?

4. Якою постає в повісті бабуся? Якими трьома прикметниками ви могли б її схарактеризувати?

5. Як Івась ставиться до бабусі? Які його вчинки про це свідчать?

6. Що знайшов у курнику Івась? Що бабуся розповіла про «особливе яєчко»? Як вона його називала?

7. Які історії бабуся розповіла про зніщє? Перекажіть їх.

8. Як бабуся називала ту істоту, яка виводилися зі зніща? Пригадайте, персонажем якого прочитаного у п’ятому класі твору був Антипко? Це був позитивний чи негативний персонаж?

9. Поміркуйте, що нового ви дізналися про Івася із цього розділу твору. Доповніть таблицю новою інформацією про героя.

10. Як ви вважаєте, що буде далі?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому зринає рятівна ідея і ухвалюється непросте рішення

Бабуся в сні тихенько похропувала, Люба легенько сопіла, а до мене сон усе не приходив. Я лежав у темряві, дивився на осінні зірки за вікном і перебирав у пам’яті всі події цієї капосної п’ятниці — добре, що вона, врешті-решт, закінчилася.

Звісно, за суботу-неділю ще багато чого може трапитися, через що про мою ганьбу всі забудуть,— але це чомусь мало втішало. Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба... Ні, не кров’ю, а чимось таким...

Ну таким...

Одне слово, подвигом.

Забити команді Іванюка п’ять голів! Залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю! Перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі! Бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням...

Та нічого з цього мені не світить. Нездара я — навіть порушувати не вмію так, щоби прогриміти на всю школу й стати бодай героєм дня, якщо не взагалі героєм... От виросту таким «лопухом» — і ніхто не називатиме мене Івасем Івановичем, для всіх я й далі залишатимуся Бурундуком, який не забив гола з ідеальної позиції і якого зі свистом і тріском прогнали з поля...

А що, як спробувати?!

Та ні, це ж казка... В житті так не буває, щоби сім днів помовчав, висидів собі антипка і всі проблеми вирішив. <...>

Хоча — чому, власне кажучи, не буває? Хіба я пробував? <...>

І взагалі: сім днів — це скільки? Якщо завтра почати, то буде субота-неділя-понеділок-вівторок... Ого! Вже наступної суботи я матиму власного чортика, і життя піде на лад! Саме на канікули, які того дня й почнуться.

Це дуже добре, що канікули,— матиму тиждень, щоби з ним порозумітися. <...>

...Такі думки снували мені в голові тієї ночі. Ніби всі труднощі вже позаду, шкаралуща на моєму зніщі ось-ось трісне — й за мить звідти вискочить кумедне карикатурне чортеня, точнісінько таке, як те, що я бачив у бабусі в підшивці старезного, ще з часів маминого дитинства, журналу «Перець».

Еге ж — таке мале, що на долоні мені вмістилось...

А тоді з долоні — стриб на підвіконня!

Озирнулось — і очима світить, такими як далекі зірки. Ще й підморгує та язика показує — смішного такого. Мені аж цікаво стало, чи не роздвоєний у нього язик, як у зміючки. Підняв голову з подушки, щоб придивитись — а капосний антипко вже крізь кватирку на вулицю шмигонув.

— Гей, чортику! — кричу я. — Куди втікаєш?! Зачекай! Ти ж мій! Я тебе з яйця виколупав!

І як був, у трусах і футболці, босий — відчинив вікно і стрибнув за ним. Ще здивувався, чого мені так легко стрибнулось, — а тоді згадав, що в бабусиній хаті вікна невисоко над землею.

— Де ж ти, антипку? — роззираюсь.

А він виліз на криву яблуню, що в бабусі в садку росте, і Любиним голосом звідти мені повідомляє:

— Колготки не такі!

— Які ще колготки?! — кричу я йому. — Злазь, антипчику! Ходи до мене! Я тобі молочка тепленького винесу. Без солі....

А він до пташиного гнізда подряпався, яєчко звідти дістав і мені кинув:

— Лови! Це твоє зніщє!

Стриб я до того яєчка — та воно попри руку мені пролетіло й об купину — Хряпсь!

Дивлюсь, як воно розтікається, й мало не плачу, — антипко ж мені голосом Іванюка реве з груші:

— Нікудишній із тебе воротар, Бурундуку! Геть з поля!

Й регоче противно так, як ота задерихвістка — кісочки-бантики-сюсі-пусі — реготала, коли я по м’ячу не влучив...

...Ой!

Це ж був просто сон! <...>

Сон більше не брав, і я знову поринув у думки. <...> Може, й нині для якого-небудь відлюдька, який живе самотою на краю віддаленого села, сім днів мовчати — ніяка не проблема. Ну, але для сучасного школяра, якого щодня мордують уроками, це річ немислима! Навіть якщо припустити, що на таку авантюру вдасться вмовити домашніх, — а це вже фантастика, — то що ж ти робитимеш у школі? Як викручуватимешся, коли тебе викличуть до дошки?.. Як силкуватимешся стрибнути через дурного козла чи лізтимеш по дурному канату з яйцем під пахвою?..

Отак завжди: найкращі мрії розбиваються об дрібну банальщину! Об будень — так, здається, писалося в якійсь книжці...

Я мало не плакав... Усе, що ввечері видавалося таким простим, зранку постало переді мною у всій своїй нездійсненній «красі»...

Ну, та якщо все ж спробувати — що тоді? Тато казав, що найголовніше в житті — мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що. Хоч би й мусив продиратися крізь хащі нерозуміння й навіть осуду! Щоправда, це стосувалося не чортика, а навчання — коли я йому зізнався, що мене не дуже люблять у класі, вважаючи заучком.

Але чому все, що мені кажуть, — добре, а що я вирішую для себе сам, — погане? Це несправедливо! Нехай хоч раз буде по-моєму!

«Доколупуватимуться» — хай «доколупуються»!

«Діставатимуть» — хай «дістають»!

Будуть знущатися — хай знущаються!

Один тиждень «доколупувань», «діставань» і знущань витерпіти можна, якщо маєш мету! <...>

Я тихенько, щоб не розбудити Любу, піднявся з ліжка, дістав із горнятка на верхній полиці бабусиного буфету своє зніщє (там я його заховав, щоб Люба не дотяглася), так само на пальчиках повернувся до ліжка й спробував примостити яєчко собі під пахву.

Гм... <...>

Читаємо із зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

1. Про що міркував Івась, коли бабуся й Любочка заснули?

2. Який «подвиг», на думку Івася, міг би змінити ставлення до нього однолітків? Які два шляхи до здійснення мрії він окреслив? Які труднощі очікували на кожному зі шляхів? Який шлях обрав для себе Івась перед тим, як заснув?

3. Який сон наснився Івасеві? Перекажіть його. Поміркуйте, з якою метою автор подає цей сон?

4. Чи змінив Івась своє рішення «висидіти антипка» вранці? Чи вагався він щодо правильності вибраного шляху до мети? Які перешкоди треба було подолати, щоб здійснити задумане?

5. Що допомогло Івасеві подолати сумніви й утвердитися у своєму намірі? Прочитайте виразно цей фрагмент твору.

6. Чи правильно Івась зрозумів татові слова про мету? На вашу думку, чи ухвалив би рішення «висидіти антипка» батько героя? Відповідь обґрунтуйте.

7. Як ви вважаєте, що демонструють слова героя «Нехай хоч раз буде по-моєму»? Оберіть відповідь серед запропонованих варіантів або додайте свій. Вибір обґрунтуйте.

• А упертість
• Б бажання взяти на себе відповідальність за свої вчинки
• В нерозважливість
• Г ?

8. Поміркуйте, які нові риси характеру Івася розкрито в цьому розділі твору? Доповніть таблицю новою інформацією про героя.

9. Як ви вважаєте, що буде далі?

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому починаються випробування, але все закінчується сміхом

<...>

Час було братися за справу всерйоз — себто, не лише за будь яку ціну втримувати яйце під лівою пахвою, але й розпочати мовчанку. Одначе про те, щоби замовкнути просто так, нічого перед тим не пояснивши батькам і не приспавши їхню пильність, годі було й думати. Ще, чого доброго, до лікаря поведуть — і тоді все, пиши пропало... <...>

Із мамою було складніше. <...>

Історія про суперечку з Іванюком, на відміну від тата, маму на спогади не «пробила» і враження на неї не справила.

— Вам у школі зайнятися нічим? Чи справа в чомусь іншому? — одразу ж здогадалася вона. — Ану признавайся! Не викручуйся, бо я все одно дізнаюся правду.

— Та ні, ма, все гаразд... Ну, ми просто посперечалися... І я слово дав — що ж мені тепер, від власного слова відмовлятися?! <...>

— То чого ти від мене хочеш?

— Ну, щоб ти не дивувалася, що я мовчу... І не лаяла мене.

— А на уроках ти теж будеш мовчати?

— Ні-ні! На уроки це не поширюється! — запевнив я, дивлячись мамі просто в очі. Й для певності додав: — Мені однаково, я й на уроках мовчати можу, бо в мене з кожного предмету нормальні оцінки. А Іванюку мало не всі теми перездавати треба...

— Ото ж бо й воно! — авторитетно виснувала мама.

Надвечір усі зібралися до тітки Галі на гостину. До неї, виявляється, теж діти з міста приїхали, та ще й з маленькою онучкою — такою, як наша Люба.

Я ж відпросився — під тим приводом, що для мене там товариства нема, тож я краще почитаю.

І коли всі пішли, найперше дістав із горнятка зніщє й знову примостив під пахвою.

Усе — «час ікс» настав!

Назад дороги немає!

З цієї хвилини я починаю боротьбу за здійснення всіх своїх бажань!

Це буде нелегка боротьба — але я вийду з неї переможцем!

Інакше й бути не може!

Відтак до вечора наступної суботи ніхто не почує від мене й слова — що б не сталося...

І зніщє в мене з-під пахви ніхто не зможе відібрати навіть силою!!!

...Як це не дивно, зважившись, нарешті, втілити задумане, я заспокоївся. Всі хвилювання — варто чи не варто, вийде чи не вийде — минули, здається, безслідно.

Я дістав завбачливо прихопленого з собою «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна (не лише кайф, а ще й за програмою прочитати треба) і весь поринув у карколомні пригоди Діка Сенда, приміряючи їх до себе й відчуваючи певність у тому, що в складних ситуаціях я теж би не розгубився. Ще б пак: адже я зважився на те, на що не зважувався ніхто протягом кількох сотень років! <...>

А по дорозі додому Люба мене «здала».

Виказала все — і про зніщє, і про служницю, яка нагодувала антипка солоним молоком, і про сім днів мовчанки...

Ніби ж і спала вона вже тоді, коли я допитувався в бабусі про найголовніше, — та виявилося, що й крізь сон усе чула.

Як це не дивно, батьки не розсердились, а розреготалися!

Й реготали так щиро й смачно, що тато навіть мусив на п’ять хвилин зупинити авто...

Звісно, всю дорогу я вислуховував на свою адресу доброзичливі кпини — але мені було добре-добре...

Бо хіба може бути погано, коли тебе розуміють?..

Читаємо із зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події

1. Яке враження справив на вас цей розділ? Що нового про героїв ви дізналися?

2. Як ви вважаєте, в Івася з татом були довірливі стосунки? Відповідь обґрунтуйте.

3. Чи правду сказав Івась татові про причину майбутнього мовчання? Поміркуйте, чому хлопець так повівся?

4. Яку пораду дав Івасеві тато?

5. Чи сказав Івась правду мамі? Чи розумів він, що відверто бреше їй?

6. Як змінився настрій Івася, коли він нарешті прийняв рішення? Поміркуйте, чому це сталося.

7. Яку книгу читав Івась? Яке враження вона справляла?

8. Що ви знаєте про Діка Сенда — героя книжки Жуля Верна? Головними рисами Діка були відповідальність і чесність. Він добре усвідомлював, що від його рішень, учинків залежить життя пасажирів корабля. Як ви гадаєте, чому автор «запропонував» («не лише кайф, а ще й за програмою прочитати треба») прочитати саме «П’ятнадцятирічного капітана»?

9. Спрогнозуйте, як події розвиватимуться далі.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

у якому я витримую іспит із англійського мовчання

[У понеділок Івасеві вдалося потрапити в клас і сісти на своє місце непоміченим. Навіть сусідка по парті не звернула на нього уваги. Першим уроком була англійська. Івась сподівався, що йому вдасться відсидітися мовчки: був кінець чверті, оцінок, та ще й найвищих, у нього було достатньо, а вчитель опитував перш за все тих, кому бракувало балів. Першим викликали Іванюка. Йому треба було розповісти англійською про свою сім’ю. Хлопець відповідав дуже погано. Учні не могли стримати сміху. Іванюк люто дивився на Івася, усім своїм виглядом вимагаючи підказки. Івась мовчав. Коли ж Іванюк за допомоги вчителя таки дійшов до професії свого батька, то з’ясувалося, що ніхто в класі не знав, як англійською буде «слюсар». Учитель запитав Івася. Той підвівся. А потім швидко рушив до дошки, взяв крейду й великими літерами написав «FITTER». Учитель попросив прочитати слово, але Івась тільки мугикав і показував на щоку: мовляв, зуб болить. Після уроку розлючений Іванюк мало не побив Івася]

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому напруга зростає, а Оленка Зайко виявляє надмірну пильність

Усе йшло ніби й гаразд — нездоланних труднощів не виникало, з дрібниць удавалось «викручуватися», ніхто силою не намагався відібрати чи розчавити моє зніщє й кліщами не виривав із грудей слова.

Та все ж...

Усе ж щось було не так.

У вівторок увечері я раптом збагнув, що зовсім не думаю про те, навіщо все це. <...> Забув про бажання, які він має виконувати, і про те, що в мене взагалі є які-небудь бажання, крім одного-єдиного: не бачити й не чути нікого в світі, не зустрічати на своєму шляху жодної живої, а головне — знайомої душі! <...>

...У середу було ще гірше. У середу, крім усього цього, на мене чекала ще ціла купа нових випробувань.

Цього дня батьки мусили затриматися на роботі допізна — у мами були лекції в заочників, а тато здавав новий проект. Це означало, що після уроків я мусив збігати до магазину й купити хліба-молока, а потім забрати з садочка Любу. <...>

Та навіть це не найгірше. Справжня біда в тому, що в середу останнім уроком — фізкультура! <...>

І я не придумав нічого кращого, ніж попросити маму написати класній керівничці записку з проханням відпустити мене з фізкультури. Мовляв, бартер: хоч як мені цього разу буде складно, та я куплю все, що треба, і Любу з садочка заберу навіть раніше, ніж зазвичай, — менше накапостити встигне.

<...>

Уроки в середу були нескладні, вчителі опитували тих, у кого було мало оцінок, а на історії й українській літературі подавали новий матеріал. Так що все було на диво спокійно, мене ніхто не «смикав», і навіть Іванюк відповідав (чи то пак, намагався відповідати) з місця й підказок від мене більше не вимагав.

Лише Оленка Зайко якось підозріло почала поглядати на мій лівий лікоть, який я старанно не відводив від тіла, щоб зніщє не випало з-під пахви. <...>

Узагалі, попри всі побоювання, це виявився чи не найкращий із моїх «мовчазних» днів. Я б залюбки потиснув руку тому, хто придумав супермаркети, — там усе вибираєш сам, а не просиш у продавця. Тільки й того, що треба пройти на два квартали довше...

І Любу я встиг забрати з пообідньої прогулянки — вона побачила мене здалеку й побігла до мене сама. Вихователька цьому, здається, лише зраділа...

А ще в Любиній групі сьогодні були «великі хлопчачі бої» — коли виховательки кудись вийшли, геть усі хлопчики із двох сусідніх груп почали битися одні з одними. <...>

Удома я нарешті поїв — і мені одразу ж здалося, що життя прекрасне!

А Люба все ще розповідала про бійку, в якій найактивнішим виявився якийсь Максим Зайко із середньої групи. І саме з цим Максимом гуляла відтак моя люба сестричка, коли я прийшов її забирати додому.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому геть усі виходять із себе

<...> Спав я цієї ночі погано — втім, як і всі останні ночі. Постійно здавалося, ніби я в сні невдало повернувся й розчавив яйце... На щастя, цього не ставалось, — та, певно, тільки тому, що навіть уночі я мусив бути уважним. Зате відчував, що на уроках, особливо нудних, починаю куняти... <...>

Перед ранком, коли сон чомусь геть вивітрився з голови, я зрозумів, що коли так піде й далі, «витягнути» весь тиждень не вдасться. Треба щось придумати, щоби бодай на день залишитись удома. Якщо не сьогодні, — хоч сьогодні знову фізкультура, й просити маму про нову записку марно, — то бодай завтра, коли в нас аж сім уроків, і останнім знову клята фізкультура.

Найкраще було захворіти! <...>

І раптом я зрозумів, що треба робити!

Три дні — цілих три дні — я не ходив до шкільної їдальні. Сьогодні буде четвертий. Але копійчину мама дає мені кожного ранку! А крім того, в мене ж є копилка, де я збираю гроші на нову мобілку, з радіо і плеером. Це ж купа грошей! Мобілка почекає — тим паче, що в суботу я матиму того, хто грошові бажання, якщо вірити бабусі, виконує особливо охоче...

А в супермаркеті — цілих два величезних холодильники з морозивом. З’їсти кільканадцять пачок — і до вечора в мене буде така ангіна, якій позаздрить навіть... навіть... не знаю хто!

Отож, зранку я побіг не в школу, а просто в супермаркет. Купив одразу п’ять пачок пломбіру. <...>

Зайшовши за ріг, першу пачку з’їв із задоволенням, другу сяк-так, третю заледве, четвертою давився, а п’яту так і не зміг проковтнути — половину віддав голубам. <...>

У класі на мене чекав сюрприз: Оленка Зайко пересіла за іншу парту.

Подумаєш!

Мені самому краще...

Ось лише чому вона так підозріло на мене позирає?

О! Шепочеться з Мариною Кирилюк — такою ж заучкою, як сама, — і вже обидві витріщаються на мене й пирскають у кулачки. <...>

Доки історія добігала кінця, на мене вже дивно позирав, перешіптуючись, увесь клас.

Що це з ними?

Я не знав, що й думати... <...>

До мене ніхто не підходив і нічого мені не казав. Але всі витріщалися, мов на прокаженого...

Далі була фізкультура.

Я не придумав нічого.

Зітхнув і, взявши пакет із формою й кедами, пішов у роздягальню спортзалу.

Там, як мені здалося, всі хлопці тільки й чекали на мене.

Наперед вийшов Іванюк:

— Бурундуку, а покажи, що це в тебе отам, під лівою пахвою!

Я затулився й позадкував, мотаючи головою:

— Ммм... — не покажу, мовляв.

— Покажеш! — вигукнув Іванюк. — А ні, то ми самі подивимось!

Вихід перекрили — я міг задкувати хіба в куток.

Став, стиснув кулаки, закусив зуби.

Вигляд у мене, певно, був кумедний, бо всі розсміялись.

Я зиркав спідлоба то на одного, то на іншого.

Найкраще було б закричати — але ж не можна, я мушу домовчати до вечора суботи...

І тут Іванюк стрибнув!

Просто на ліве плече!

Я в останню мить устиг припідняти лікоть і — падаючи — відчув, як зніщє посунулося до грудей.

Так — тепер згрупуватись...

обличчям униз...

коліна й лікті під себе...

Зверху на мені утворилась купа мала — першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати мене від підлоги...

І раптом:

ХРУСЬ!

Здається, не лише я почув цей звук — Іванюк теж...

— Стій! — закричав він. — Усі відійшли!

І всі вони справді відійшли...

І тут я збагнув, що кляте яйце — загорнуте у вату яйце — зачаєний десь під серцем дурний курячий зносок — ціле-цілісіньке!!!

А хруснув — зуб...

Корінний зуб...

Молочний...

Певно, останній молочний, який ще в мене залишався...

Він уже давно хитався...

І ось...

Я схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню — й побачив кров.

Почав витирати губи — та лише розмазував ту кров по щоках...

Усі дивилися на мене великими страшними очима, і ніхто не знав, що робити.

Я теж не знав.

Я посунув до виходу зі спортзалу, піднявся сходами на «наш» другий поверх і побрів у туалет — до умивальника.<...>

Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце — чомусь ціле...

Чому?

На фізкультуру я не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.

Розбудила мене Коза — себто, Любов Григорівна, наша класна керівничка.

Виявляється, вже продзвенів дзвінок на перерву, але наші ще не встигли повернутися зі спортзалу. А вона зайшла — і скрикнула:

— Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?!

Я скочив, хотів щось сказати, але вчасно згадав, що говорити не можна, а що показувати на миґах — не знав...

Тут почали повертатися наші — стояли й дивились.

А вона говорила до мене, говорила — спершу лагідно, тоді сердито, відтак кричала...

Я мовчав.

Вона повела мене до директора.

Там я теж мовчав.

Уже й казав би — та просто не знав, що казати.

Не знаю, як довго все це тривало — п’ять хвилин, десять, двадцять, годину...

Я просто мовчав — і все.

Нарешті директор, здається, збагнув, у чому справа, й сказав:

— Ви ж бачите, Любове Григорівно, що дитина сама не своя. Він же хороший учень, досі з ним нічого такого не траплялося. Хай хтось проведе його додому, а ви зателефонуйте батькам. Ось побачите: завтра все як рукою зніме...

Проводив мене Іванюк. Себто, я йшов — а він плівся позаду й нічого мені не казав, лише стежив, чи справді я йду додому. Певно, саме так веліла йому Коза.

Удома я найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Чому я аж тепер про те місце згадав — і сам не знаю... Але там темно й ніхто його не знайде.

Ні-ні, я навіть тобі не скажу, що то за місце. То мій тайник!

Відтак я роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.

...Увечері все з’ясувалося.

Виявляється, отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б’ється і з яким через це дружить наша Любочка, — молодший братик Оленки Зайко.

І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що я виношую під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик.

А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. <...>

Ну, а Оленка — вже всім іншим!

І сьогодні нашій мамі зателефонувала спершу мама Оленки й Максима, а відтак — Коза, себто, Любов Григорівна...

Одне слово, вечір у мене був найстрашніший у житті.

Мама спершу говорила зі мною лагідно, тоді сердилася, відтак кричала...

Далі прийшов із роботи тато — і все повторилось...

Я мовчав.

Не знаю, що зі мною сталось, — але я мовчав.

Я просто не знав, що казати...

Тоді всі шукали в моїй кімнаті зніщє.

Звісно, для того, щоб його розбити.

Але не знайшли...

Ніхто — навіть Люба!

Я мовчав.

Не тому, що хотів їх сердити. Навпаки — мені дуже не хотілося, щоби вони виходили з себе.

Але я просто не знав, що казати.

Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно — одне слово, ні добре, ні зле. Мені було ніяк...

Я просто мовчав і чекав, коли все закінчиться.

Ну не може це тривати вічно!

Не може!!!

Рано чи пізно цьому ж настане кінець — правда?..

Коли всі нарешті вляглися, мене прорвало. Сльози самі побігли з очей...

І разом із тими слізьми я, нарешті, зрозумів, у чому справа.

У чортові!

Недарма бабуся казала: «Він людині на цьому світі у всьому допомагає — а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна...»

<...>

Я всі ці дні жив із чортом під пахвою — а сьогодні він навіть стрибнув мені за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив!

Живучі вони, чорти...

То що ж це виходить? Що всі, хто сьогодні намагався відібрати в мене зніщє й кричав на мене, — насправді мене рятували? Що всі вони — хороші?

Певно ж, не всі...

Та принаймні батьки — точно хороші!

А те, що кричали...

Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі — коли їм бракує слів.

Янголе-охоронцю, не сердься на мене!

Я багато хотів — лиш не знав, якою ціною...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому гол я так і не забиваю

Коли я прокинувся, вдома вже нікого не було.

На моєму письмовому столі лежала записка:

Івасю!

До школи сьогодні не йди. Ми повернемось по обіді й усі поїдемо в село до бабусі. На свіжому повітрі тобі стане краще.

Ми тебе любимо.

Мама й тато

Я дістав із пенала ручку й написав відповідь:

Дорогі мамо й тату!

Я теж вас дуже люблю!

Вибачте мені!!!

До школи я все ж піду, там мені теж де в кого треба попросити вибачення.

Ваш Івась

Відтак я вдягнувся, зібрав наплічник, підсипав зерна нашій морській свинці, яка «захрюкала», побачивши мене, — і вже у дверях згадав про зніщє.

Дістав його зі сховку. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати.

Хотів викинути крізь кватирку, та передумав — а раптом хтось підбере. Хто їх зна, цих чортів — може, випавши з другого поверху, вони не розбиваються?..

Куди ж його примостити?

Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече — наостанок іще пожартую... <...>

Аж ось піднімаюся по сходах на «наш» другий поверх — а назустріч мені...

Хто б ти думав?

Звісно, та задерихвістка — кісочки-бантики-сюсі-пусі!

Підійшла, усміхнулась.

— А ти класний, Іване, — каже. — Я й не думала...

Відкрив я рота, щоби їй щось приємне у відповідь сказати, — та не встиг...

Чую: під лівим плечем у мене тільки:

ХРУСЬ!

А кісочки-бантики вже внизу майорять...

Завернув я до туалету, дістав тріснуте яйце — добре, що у вату загорнуте, бо куртку б заляпало, — викинув його в унітаз і спустив воду.

А тоді добре вимив руки й рушив у клас.

Усі, звісно, повитріщались на мене. Найдужче — Оленка Зайко. Вже на своє місце повернулася...

Першим отямився Іванюк:

— О! Бондарук! Як добре, що ти прийшов! Сьогодні на фізкультурі граємо проти сьомого «Б». Ти в команді! Правим захисником.

І подав руку...

Звісно, ми виграли — 3:0.

Ні, гол я так і не забив. Але ж це не справа правого захисника — голи забивати. Для цього в нас нападник є.

А до бабусі я того разу так і не поїхав. Усі канікули в ліжку провалявся. Кляте морозиво все ж «спрацювало» — наздогнала мене ангіна по дорозі додому. Така люта була, що я ледве міг говорити!

Ну, та що вдієш — за все в житті платити треба. Я ще легко відбувся...

Ділимося читацьким досвідом

1. Яке враження справив на вас фінал твору? Чи очікували ви на таку розв’язку?

2. Який епізод твору вам сподобався найбільше? Перекажіть його або прочитайте виразно.

3. Якби цього твору не було в шкільній програмі, чи порадили б ви прочитати його своїм одноліткам? Відповідь обґрунтуйте.

Розмірковуємо над текстом твору

1. Як герой поставився до того, що його таємницю викрили? Як ви зрозуміли його слова: «Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно — одне слово, ні добре, ні зле. Мені було ніяк»?

2. Що спонукало Івася позбутися зніща? Оберіть відповідь серед запропонованих варіантів або додайте свій.

• А страх перед покаранням
• Б усвідомлення наслідків втручання чортеняти в його життя
• В усвідомлення справжніх цінностей: любові батьків, дружби
• Г ?

3. Які риси характеру Івася розкрилися в останніх розділах? Доповніть таблицю.

4. Як ви вважаєте, чого навчила ця історія Івася? А чого вона навчила вас?

5. Які проблеми порушив автор у творі? Оберіть відповідь серед запропонованих варіантів або додайте свій. Вибір обґрунтуйте.

• А проблема прийняття власних рішень, відповідальності за їхні наслідки
• Б проблема самопізнання
• В вибір справжніх цінностей
• Г ?

Подискутуймо?

Як ви вважаєте, якби Любочка не розповіла Оленчиному братику про яйце, чи вирішив би Івась його позбутися? Відповідь обґрунтуйте.

Виявляємо творчі здібності

Які ілюстрації ви б хотіли побачити в книжниці про Івася? Опишіть їх або намалюйте.

Узагальнімо?

1. Невеликий прозовий, віршований або драматичний гумористичний твір — це:

• А гумореска
• Б повість
• В п’єса

2. Остап Вишня — літературний псевдонім

• А Павла Прокоповича Глазового
• Б Павла Григоровича Тичини
• В Павла Михайловича Губенка

3. Автор твору «Велике цабе» —

• А Остап Вишня
• Б Олександр Виженко
• В Іван Андрусяк

4. Кріт у хмароньці живе у творі

• А Івана Андрусяка
• Б Остапа Вишні
• В Олександра Виженка

5. Прозовий твір з елементами фантастики про сучасних школярів створив

• А Олександр Виженко
• Б Остап Вишня
• В Іван Андрусяк

6. Усмішками свої твори називав

• А Іван Андрусяк
• Б Остап Вишня
• В Олександр Виженко

Віртуальна бібліотека

Щоб більше дізнатися про гумор у літературі, прочитайте твори Павла Глазового «Кухлик», «Найважча роль», Бориса Комара «Диваки», Олега Чорногуза «Веселі поради», «Як вибирати ім’я».