Зарубіжна література. 6 клас. Богданець-Білоскаленко

Ульф Старк

(1944-2017)

Шведський письменник і сценарист

Ульф Старк народився в м. Стокгольмі (Швеція) у родині лікаря-стоматолога. Його мати рано померла, і батько сам виховував сина.

Цікавість до письменництва в Ульфа з’явилася ще в середній школі. Спочатку він писав книжки для дорослих, але з 1984 р. цілком присвятив себе дитячій літературі.

У. Старк написав майже 30 книжок, які перекладено понад 25-ма мовами. У творчому доробку письменника є і твори з малюнками для найменших, і романи для дітей та юнацтва. У його книжках ідеться про те, як непросто дорослішати й вирішувати свої проблеми. Ці сюжети близькі дітям і підліткам усього світу.

Митець говорить із дітьми про дружбу й самотність, про любов і смерть, про мудрість літніх людей, про радість і сум. Про складне він пише просто, чесно та зрозуміло.

У. Старк багато разів ставав лауреатом і переможцем найрізноманітніших літературних премій та конкурсів, а самого автора часто називають спадкоємцем творчості А. Ліндґрен. У 2000 р. журі Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена відзначило його заслуги особливим дипломом.

Його твори удостоєні престижних премій. Як сценарист він адаптував кілька своїх книжок для кінофільмів і написав до них сценарії.

Широку популярність У. Старку принесла повість «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» (1992). Це найулюбленіший твір самого письменника. У ньому розповідається про життя і смерть, кохання і дружбу через сприйняття дітей. Ульф — один із героїв повісті — вважає, що дідусі існують, щоб ловити з онуками рибу й учити їх свистіти. Він переконує в цьому свого друга Берру, у якого немає дідуся. Утім, Ульф знає місце, де його можна знайти. Так герої повісті знайомляться з дідусем Нільсом, і ця дружба дає їм найважливіший у житті досвід чуйності та любові.

Дідусь самотній, тому спілкування з хлопцями робить його щасливим. Дітям також добре й весело разом із Нільсом, адже він розуміє хлопчиків. Разом вони переживають багато різних пригод: майструють повітряного змія, розпалюють багаття. Дідусь учить хлопців свистіти, а ті дарують йому сигару.

Хлопці назавжди збережуть у серці цю зустріч і дружбу, хоча вона тривала недовго. Повість У. Старка вчить цінувати близьких людей, поки вони поряд, бути щедрими та вдячними.

В Україні У. Старка знають за такими книжками: «Мій друг Персі, Баффало Білл і я», «Чи вмієш ти свистати, Юганно?», «Маленька книжка про любов». Їх переклала українською Г. Кирпа.

У квітні 2016 р. У Старк побував у м. Києві як почесний гість Дитячої програми «Книжкового Арсеналу», де автор презентував твори, які вийшли друком у «Видавництві Старого Лева».

ЧИ ВМІЄШ ТИ СВИСТАТИ, ЮГАННО? (1992)

Повість

(Скорочено)

Якось увечері ми з Беррою гойдалися на саморобній гойдалці, і я сказав йому, що збираюся в гості до дідуся. Там мене пригостять тортом. Адже в дідуся день народження.

— А ще мені дадуть п’ять крон, — похвастався я.

— Тобі що, завжди дають по п’ять крон на день народження дідуся? — поцікавився Берра.

— Ага, — признався я. — Та й взагалі щоразу, як я до нього приходжу в гості.

— Ну і ну! А він у тебе добряк!

Я кивнув.

— Я подарую йому велику сигару.

Берра сумно подивився в небо.

— От якби в мене був дідусь! — зітхнув він. — Чим вони взагалі займаються, дідусі?

— Ну, запрошують у гості, пригощають кавою. Іще їдять свинячі ніжки.

— Жартуєш? — не повірив Берра.

— Та ні, точно. Заливне зі свинячих ніжок — їхня улюблена страва. А іноді вони беруть онуків на озеро порибалити.

— Ну чому в мене немає дідуся?! — засмутився Берра.

— От уже не знаю. Зате можу показати одне місце, де їх видимо-невидимо! Там собі й вибереш.

— Де?

— Завтра покажу, — пообіцяв я. — Ну, мені пора додому. Треба ще одягти білу сорочку та причесатися.

Я так швидко зіскочив із гойдалки, що дошка відскочила й ударила Берру по підборіддю.

На наступний день я взяв його із собою.

Він навіть умився з такої нагоди. На підборідді в нього був чистий пластир, а в руках він тримав яскраву квітку, яку зірвав у саду Густавсона.

— Ну як, нормальний я вигляд маю? — непокоївся Берра.

Я схвально кивнув. А й справді, Берра рідко виглядав таким чистунчиком.

Ми пройшли мимо хлібного магазину, звідки пахло свіжим хлібом, мимо гаю, де цвірінькали птахи. Проминули каплицю, біля якої зазвичай стоять блискучі похоронні автобуси. І нарешті прийшли.

— Тут, — сказав я. — Тут ти зможеш знайти собі дідуся. Тут їх повно. І я вказав йому на Будинок для людей літнього віку.

Ми пройшли по темному коридору з картинами на стінах і зупинилися біля одних відчинених дверей.

— Давай заглянемо, — запропонував я.

О. Гринюк. Ілюстрація до повісті У. Старка «Чи вмієш ти свистати, Юганно?»

У кімнаті сидів дідусь у штанях на підтяжках і розкладав пасьянс.

— Ось він! — шепнув я в почервоніле Беррине вухо. — Цей цілком підходящий.

— Так, — погодився Берра, придивившись до нього. — Але, здається, я передумав.

— Безглуздо! — прошепотів я. — Зайди й поздоровайся.

Берра слухняно зайшов у кімнату.

— Здрастуйте! — вигукнув він. — Чи любите ви свинячі ніжки?

— Що таке? — перепитав старий та обернувся в наш бік, так що став помітний пластир на підборідді. — Чи їм я свинячі ніжки? Та ні, я в карти граю сам із собою. А ви хто такі?

— Берра, — представився мій товариш. — Я прийшов вас провідати. Ось квітку приніс.

І він показав квітку, яку до цього тримав за спиною.

Квітка була яскраво-червона, здавалося, обпектися можна.

— Дуже мило, — усміхнувся дідусь. — Заходьте, будь ласка.

Ми ввійшли, і Берра подарував квітку.

— Це тобі, дідусю!

Старий подивився спочатку на квітку, потім — на Берру, потім провів долонею по довгому сивому волоссю.

— Як ти сказав? — перепитав він. — Я — твій дідусь?

— Так, — усміхнувся Берра. — Ось я і прийшов. Раніше не міг.

Тоді дідусь обійняв Берру.

— Ну й виріс же ти! — промовив він і навіть потер рукою очі. — Скільки ж тобі років?...

— Сім.

— Ну і ну! — здивувався дідусь. — Я сиджу тут сам-самісінький, а тут ти з’являєшся!

— Ага, — підтвердив Берра.

— А це хто? — спитав дідусь, дивлячись на мене. — Іще один онучок?

О. Гринюк. Ілюстрація до повісті У. Старка «Чи вмієш ти свистати, Юганно?»

Берра розсміявся так, що стала помітна дірка замість переднього зуба.

— Та ні, це Ульф. У нього вже є дідусь.

— Нільс, — представився старий і потис мені руку.

Потім він показав нам свою кімнату. Фотографію тітоньки з величезними очима в капелюсі, золотий годинник, опудало птаха й половину лося, яку він сам вирізав із дерева.

— Усе. Більше нічого немає, — зітхнув він, закінчивши показ. — Ну, що тепер будемо робити? У нас тут не дуже розгуляєшся.

— Дідусь Ульфа завжди пригощає його кавою, — підказав Берра.

— Чудова ідея, — зрадів новоспечений дідусь Нільс. — Я тільки капелюх візьму.

У їдальні Будинку для літніх людей було повно-повнісінько дідусів і бабусь.

Поки ми пили каву з булочками, я розповідав про свого дідуся, про його день народження. Раптом Нільс підхопив Берру й поставив на стіл. Потім він постукав ложечкою об склянку, і всі замовкли.

— Це мій онук! — гордо оголосив Нільс. — Його звати Бертиль. Він подарував мені квітку!

Берра почервонів і поспішно зліз на підлогу. Тут до нього підскочила тітонька, на ймення Тора, і заявила, що хоче його краще розгледіти.

— Та хлопчик вилитий ти, Нільсе! — защебетала вона.

— Ага, у нас обох пластирі на підборідді, — погодився Берра.

Тітонька хотіла погладити Берру по волоссю, але Нільс махнув на неї капелюхом.

— Це мій онучок, — гаркнув він, — нічого його чіпати!

Нарешті ми повернулися в кімнату Нільса. Берра потиснув йому руку на прощання.

— До побачення, дідусю! Було здорово!

— Так, приємно, коли тебе провідують, — погодився Нільс.

Він довго стояв у дверях і дивився нам услід. Раптом Берра зупинився.

— Так, зовсім забув.

— Що? — запитав старий.

— Коли провідуєш дідуся, тобі зазвичай дарують на прощання копієчку-другу. Дідусь Ульфа завжди так чинить.

— І скільки ж йому дарують? — поцікавився Нільс.

— Зазвичай дві крони, — відповів я, — а в особливих випадках навіть п’ять.

— Значить, за сьогодні має бути п’ять, — вирішив Нільс і почав шукати по кишенях.

Берра був дуже задоволений своїм новим дідусем. Усю дорогу додому він підкидав у повітря отриману копійку. На наступний день він вирішив знову навідати Нільса. Навіть дощ його не зупинив. Не біда, що волосся намокне! Дідусеві Берра теж приглянувся. Коли ми прийшли, він довго витирав йому волосся рушником.

— А я вже думав, ти мені просто приснився, — примовляв старий.

Тоді Берра ущипнув його за ногу, щоб той зрозумів, що не спить. Ми грали в карти, а дощ стукав у вікно. Потім дідусь дістав фотографію тітоньки з великими очима.

— Вона була моєю дружиною, — пояснив він. — Хочете кави?

— Не знаю, — Беррі не дуже хотілося. — Ось дідусь Ульфа ходить із ним рибалити на озеро.

— Ось як? — зітхнув Нільс.

Він поставив фотографію на місце й став дивитися, як краплі течуть по віконних шибках.

— А я ось не можу з тобою піти, — зітхнув він. — Мені не можна виходити далеко. Загубитися можу. Та й не знаю я, де тут озеро.

— Не біда, — мені захотілося його заспокоїти. — Усе одно ловиться тільки дрібна.

— Певно, булочки краще, — погодився Берра. І ми пішли пити каву. Тьотя Тора крадькома погладила Берру по щоці.

На прощання Берра отримав від дідуся дві крони, а я — таблетку від кашлю.

— Шкода, що нічого не вийшло з рибалкою, — зітхнув Нільс. — Ну, та я щось придумаю.

— Що? — зацікавився Берра.

— Поживемо — побачимо.

На придумування Нільсу знадобився не один тиждень. Якось одного разу ми прийшли до нього, а він стоїть посеред кімнати в пальто.

— Що ж, молоді люди, пора нам подихати свіжим повітрям, — оголосив він.

Але спочатку ми допомогли Нільсу зашнурувати черевики. А Берра до того ж усю дорогу ніс дідусеву сумку.

Коли ми прийшли в парк, Нільс зупинився і зажмурився від сонця, яке стояло прямісінько над трубою Будинку для літніх людей.

— Я і забув, який прекрасний світ!

— Що? — здивувався Берра.

— Чуєте — птахи! — радів Нільс, як маленький.

— Ага.

— Відчуваєте, який запах! — не вгамовувався дідусь.

— Ще б пак! — відгукнувся Берра.

— Ніколи, хлоп’ятка, про це не забувайте! — прошепотів Нільс.

Ми пішли далі. Проминули укриття з інвалідними візками. Крадучись, прошмигнули мимо тьоті Тори. Вона сиділа на лавці й годувала горобців. Ми теж влаштувалися на вільній лавці.

— Дивіться, — сказав дідусь, відкрив сумку й витягнув усяку всячину: ніж із червоною рукояткою, ліску, мотузку, ножиці, голку й нитку. Із самого дна він дістав шаль із трояндами, тонку та блискучу.

— Колись я подарував цю шаль дружині, — пояснив Нільс. — Доторкніться, яка ніжна тканина.

Ми доторкнулися до шалі, вона була на диво м’якою.

— А легка яка! — нахвалював Нільс.

Ми взяли шаль у руки — вона була майже невагомою.

— Справжній шовк, — пояснив дідусь. — Дивовижна тканина. Якраз добре підходить для повітряних зміїв.

— Ми що, будемо робити повітряного змія? — зрадів Берра.

Ми змайстрували каркас із гілок. Дідусь обтягнув його шовком і все пришив.

На деревах свистіли птахи, і Нільс теж тихенько насвистував за роботою гарну мелодію пісеньки, яка називається «Чи вмієш ти свистіти, Юганно?»

— Мою дружину звали Йоганна, — сказав дідусь.

І заговорив про свою дружину. У неї було руде волосся і синій капелюх.

— От би мені навчитися свистіти! — зітхнув Берра.

Нарешті змій був готовий.

— Усе, — оголосив дідусь. Він був задоволений роботою.

— Але в нього немає хвоста! — нагадав Берра. Тоді Нільс зняв свій галстук і прив’язав його до змія, міцно-преміцно.

Ні в кого ще не було такого розкішного змія!

Шкода тільки, запустити його ми не змогли: вітру не було. Скільки ми не бігали з ним, скільки не підкидали — нічого не вийшло.

— Не біда, іншим разом обов’язково полетить, — утішав нас дідусь. — А тепер мені пора повертатися. Щось я втомився.

Він узяв сумку й побрів, не розбираючи дороги.

Коли ми прийшли наступного разу, Нільс лежав у постелі. На столику біля ліжка стояла склянка з водою, а в ній — наша квітка, тільки пелюстки в неї майже всі обсипалися...

— Ну як, запустили-таки змія? — поцікавився дідусь.

— Ні, ми чекаємо справжнього сильного вітру, — відповів Берра. — А ти ось лежиш-полежуєш. Добре тобі!

— Так, сьогодні я, мабуть, краще полежу й порозмірковую, — прошепотів Нільс.

Він лежав і розмірковував, а ми сиділи на краєчку ліжка та дивилися на опудало птаха, на золотий годинник і не говорили ні слова — хвилин п’ять.

— Я теж люблю розмірковувати, — не втерпів Берра.

— Ну, і про що ж ти зараз розмірковуєш? — спитав дідусь.

— Про те, що ти найбільше любив робити, коли був маленьким.

Дідусь почесав підборіддя — тепер на ньому красувалися вже два пластирі — і задумався.

— Мабуть, найбільше я любив красти вишні. Небезпечна це була затія, але захоплива.

— А я думаю: добре б мені навчитися свистіти, — признався Берра.

Дідусь показав Беррі, як треба свистіти: як складати губи, де повинен бути язик.

І Нільс почав знову насвистувати «Чи вмієш ти свистіти, Юганно?» Потім настала черга Берри, але в нього нічого не вийшло — саме шипіння.

— Нічого не виходить!

— Це спочатку, — утішав його Нільс. — Треба потренуватися добре, і все вийде. Ну, а ще про що ти розмірковуєш?

— Наприклад, чому в тебе пластир на підборідді?

— Я порізався, коли голився, — пояснив дідусь. — Руки дуже тремтять.

— Значить, тобі потрібна допомога, — вирішив Берра. — Ульф здорово вміє з ножем поводитися, він міг би тобі допомогти. І ось іще що.

— Що?

— Коли в тебе день народження? Треба б його відсвяткувати.

Дідусь подивився на годинник на стіні.

— Зовсім скоро, — сказав він.

— Можливо, у наступну п’ятницю? — пожвавився Берра.

— Так, цілком імовірно.

Ми похапцем попрощалися з Нільсом. Адже Беррі потрібно було встигнути все підготувати!

Треба було перевірити, чи не сіли батарейки в ліхтарику. Дістати гроші зі скарбнички. Грошей виявилося недостатньо, і ми пішли на заробітки: стригли газони й пололи клумби з трояндами.

О. Гринюк. Ілюстрація до повісті У. Старка «Чи вмієш ти свистати, Юганно?»

І весь час Берра наполегливо вчився свистіти.

Він тренувався в середу по дорозі в тютюновий ларьок, де ми купили сигару, яких я в житті не бачив.

Він тренувався в четвер, коли ми ходили в хлібний магазин і ще в одну крамницю, дуже дорогу.

Навіть у п’ятницю, складаючи валізу, Берра намагався свистіти, надуваючи щоки так, що вони ставали круглими й червоними, як два помідори.

Але ніякої мелодії в нього не виходило.

— Не так-то це просто, — признався Берра, коли ми проходили мимо каплиці. — Можливо, це найскладніше в житті.

Коли ми прийшли до дідуся, уже смеркло. Нільс сидів на стільці посеред кімнати. У найкращому костюмі, а підборіддя зовсім заросло щетиною.

— Нарешті ви прийшли, — зрадів він. — А я вже подумав, ви мене зовсім забули.

— Ну, що ти! З днем народження, дідусю! — усміхнувся Берра.

— Маю честь привітати, дідусю Нільсе! — підхопив я.

І ми заспівали йому привітання.

А потім настала черга гоління.

Берра намилив Нільсу щіточкою підборіддя, так що той став схожим на торт зі збитими вершками, а я обережно проводив лезом по шкірі, щоб вона стала гладенькою і м’якою, як шовк.

— Готово, — оголосив Берра, коли ми витерли дідусеві підборіддя мокрим рушником. — Тепер можна святкувати!

— Їдальню, мабуть, уже закрили, — засмутився Нільс.

— Напевно, — підтакнув я.

— Ну й що з того? Повечеряємо сьогодні в іншому місці! — заявив Берра.

У коридорі ми зустріли медсестру в білому халаті. Вона з тривогою подивилася на коричневий дідусів капелюх.

— Куди це ви йдете, Нільсе?

— Іду святкувати день народження з моїм онуком та його другом, — усміхнувся дідусь. — У мене сьогодні день народження.

— Не знала.

— Це секрет, — пояснив Берра.

Сестра легенько поплескала Нільса по щоці.

— Вітаю! Бажаю добре повеселитися. Тільки бережіть дідусеве серце, хлопчики. У нього з ним негаразди.

— У нього найкраще серце! — вигукнув Берра.

Ми пішли в парк, де цвірінькали горобці й повітря було наповнене чудовими запахами.

— Ну, чим займемося? — запитав дідусь. — Чи не час перекусити?

— Ні, почнемо з веселого, — заявив Берра.

— І захопливого, — додав я.

І ми пішли в сад Густавсона. Там було так темно, що Берра ввімкнув ліхтарик.

— А тепер іди тихо-тихо, дідусю, — попередив Берра.

— Постараюся.

— Точно, а то цей Густавсон — злий, як чорт. — Ми прокралися мимо флагштока, мимо кущів аґрусу. Потім зупинилися.

— Це тут, — оголосив Берра. — Прийшли.

Він освітив ліхтариком стовбур величезної вишні. Високо-високо, під самим небом, було ледве видно важкі стиглі ягоди.

— Ліземо наверх, — скомандував Берра. Але дідусь похитав головою.

— Нічого не вийде.

— Та все вийде, — спробував його підбадьорити Берра. — Треба нахилитися, щоб із криниці напитися.

— Тут сучки по всьому стовбуру, — сказав я.

І Нільс став лізти наверх. Дуже повільно. Він хапався тремтячими руками за гілки. Піднявся трохи й зупинився: не міг підтягнути ногу до наступної гілки.

— Може, спустимося? — запропонував я.

— Нізащо! — запротестував Нільс. — Підіпхніть-но мені ногу, хлопчики.

Нарешті він усівся на гілку поруч із нами і подриґав у повітрі ногами, як маленький.

— Усе-таки вийшло, — торжествував Нільс. — Здорово, правда?

— Ага. Дідусеві Ульфа нізащо не піднятися так високо!

— Ну, пора братися за ягоди, — оголосив Нільс. Він зняв капелюх, і ми набрали в нього найсоковитіших і стиглих ягід. А потім сиділи й тільки чмокали та спльовували вниз кісточки.

— Ніколи б не злізав звідси, — признався дідусь. — Тут сидиш, ніби на небі. — І Нільс дістав із капелюха останню червону ягоду.

— Чудовий у мене дідусь, — радів Берра.

— Так, але мій зате рибалить краще.

Ось Нільс нащупав ногою найнижчу гілку, але тут почувся тріск — гілка зламалася.

Коли ми підбігли, Нільс непорушно лежав на землі.

— Як ти, дідусю? — прошепотів Берра.

— Нормально. Трохи полежу й піднімуся.

І тут ми почули, як відчинилися двері в будинку Густавсонів.

— Прокляття! — простогнав Берра. — Треба змиватися!

— Зараз почнеться найнебезпечніше й найзахопливіше, — попередив я Нільса.

Ми сховалися за кущем. А Густавсон тим часом обнишпорював сад. Він зупинився під вишнею. Помітив зламану гілку й кісточку на землі.

— Ну, постривайте! — пригрозив він. — Попадетеся ви мені тільки, негідники!

І тут на дідуся напав чих! Беррі довелося затиснути йому рота долонею, але він не міг зупинитися. Нарешті Густавсон подався геть, а ми вирушили святкувати далі.

Пішли на галявину перед каплицею.

Берра розпакував валізу. Дістав термос із кавою, свіжу випічку, заливне з поросячих ніжок, які ми купили в м’ясній крамниці.

Потім запалив свічки та розставив їх тут і там.

— Їсти подано! — оголосив він нарешті. Дідусь смакував випічку й пив каву. А в небі, ніби білі підсніжники, розпускалися зірки. Нільс запитав, чи ми запускали повітряного змія. Ми пояснили, що не було підходящого вітру. Дідусь витер рота серветкою.

— Час відвідати поросячих ніжок! — нагадав Берра.

Нільс покосився на студені шматки.

— Вони в желе, — пояснив я. — Мій дідусь їх дуже любить.

— А я ні, — признався Нільс.

— Ніхто в нашій сім’ї їх не любить, — підхопив Берра. — Але сигари ти ж любиш, правда?

— Сигари — інша справа!

Тоді ми дістали сигару. Дідусь закурив і випустив у небо кільце диму.

— Сигара — подарунок від нас двох, — пояснив Берра. — А ось це — тільки від мене.

І він протягнув пакет, загорнутий у папір і перев’язаний стрічкою.

Дідусь розгорнув — усередині була краватка.

— Справжній шовк, — сказав Берра. — Дуже дорога.

Нільс довго мовчки розглядав краватку. Потів закашлявся — видно, у горло дим потрапив.

— Ось у мене який онучок знайшовся! — проговорив він нарешті.

— А в мене дідусь! — підхопив Берра.

Ми збиралися додому, але Нільс втомився і не міг іти. Тоді я збігав у Будинок для літніх людей за кріслом на колесах. Ми посадили дідуся та покотили назад, а він усю дорогу насвистував.

— Ну як, навчився свистіти? — спитав Нільс Берру.

— Не зовсім...

— Наступного разу покажеш, як у тебе виходить.

— Добре. Обіцяю.

Після того вечора я довго не зустрічав Берру. Але якось одного разу набрів на нього: він сидів під деревом і старанно складав губи трубочкою.

— Ходімо, провідаємо дідуся, — запропонував я.

— Ні, спочатку я повинен навчитися свистіти.

І він знову взявся надимати щоки. Я пішов — нехай собі тренується.

Тренування зайняли кілька тижнів.

Нарешті, коли похолодало й пожовтіло листя на вишні в саду Густавсона, Берра раптом прийшов. Очі втомлені, але щасливі. Він штурхнув мене кулаком в плече.

— Ходімо до дідуся!

Усю дорогу до Нільсових дверей він біг.

— А ось і я! — крикнув Берра, відчиняючи двері, але кімната була порожня.

Не було ні золотого годинника, ні опудала птаха, ні фотографії тітоньки в синьому капелюшку.

Ліжко було заслане. У кімнаті пахло милом.

— Дивно, — сказав я. — Може, він у парку.

У парку співали пташки. І чудово пахло. Але дідуся ніде не було. Тоді ми пішли в їдальню. Там нас помітила тітка Тора.

— Хочете кави, хлопчики? — запропонувала вона.

— Ні, — відповів Берра. — Ми шукаємо дідуся.

Тітка Тора піднялася. Витерла рот серветкою. Поклала руку Беррі на плече.

— Його тут більше немає, — сказала вона. — Він залишив нас.

— Може, він заблудився? З ним це стається, — припустив Берра.

Вона обняла Берру за плечі і сказала, що дідусь тепер на небі, що в суботу з ним можна буде попрощатися в каплиці. Берра дуже переживав. У нього навіть сльози навернулися на очі. Він вирвався з Ториних обіймів.

— А я якраз навчився свистіти! — крикнув він і штовхнув камінь носком черевика.

У суботу знявся сильний вітер. Він гудів у кронах дерев. Високо в небі мчали хмари.

Берра зайшов за мною. Він був в ошатній сорочці, а волосся зачесане й пригладжене.

— Ходімо, попрощаємося з дідусем, — сказав Берра.

Але насамперед ми пробралися в сад Густавсона й зірвали там найкрасивішу троянду.

Перед каплицею стояв поховальний автобус. Усередині вже все почалося. Один дідусь грав на органі, а на лаві сиділи тьотя Тора в чорній сукні, медсестра та ще дехто. Усі дивилися на білу труну, що стояла посеред кімнати.

— Сядемо тут, — сказав Берра. — Тут добре видно.

Ми сіли на лаву біля самих дверей. Коли затихла музика, з’явився священник і проголосив промову, дуже коротку.

— Нільс був щасливою людиною. Особливо в кінці життя, — сказав священник. — Ми всі його любили. Він не був самотній, хоча й не мав рідних.

Тут Берра підняв руку й махнув нею так, що всі обернулися.

— Він же був моїм дідусем!

Потім всі стали підходити до труни й класти квіти. Ми з Беррою підійшли останніми. Поклонилися. ІБерра поклав наверх Густавсонову троянду.

Я потягнув його за руку, але він залишився стояти біля труни.

— А тепер я свисну! — оголосив він.

Берра свистів, і його свист лунав по всій каплиці.

Він свистів «Чи вмієш ти свистіти, Юганно?» (...)

— Що ж, принаймні нам було добре разом, — сказав Берра.

Автобус поїхав. Ми махали йому вслід, поки він не зник за поворотом.

— Ну, що тепер будемо робити? — запитав я.

— Підемо запустимо повітряного змія. Сьогодні нарешті вітряний день.

(Переклад Галини Карпи)

Запитання та завдання

1. Про що розмовляли Ульф і Берра на початку повісті?

2. Що розповів Ульф про дідусів своєму другові?

3. Як Ульф допоміг товаришеві знайти дідуся? Як Берра готувався до зустрічі з дідусем?

4. Як відбулася зустріч Нільса та хлопчиків? Які емоції переживали Берра, Ульф і Нільс? Передайте ці емоції під час виразного читання цього епізоду в ролях.

5. Чи зрадів дідусь появі онука? Як він ставився до хлопчиків? Наведіть цитати з тексту.

6. Як дідусь почувався в Будинку для літніх людей? Чи був він щасливим?

7. Чому під час прогулянки дідусь сказав: «Я й забув, який прекрасний світ!»?

8. Чому Нільс віддав шаль своєї дружини, щоб зробити повітряного змія?

9. Чи піклувалися діти про дідуся? Як вони готувалися до його дня народження?

10. Чи веселим видалося святкування дня народження Нільса?

11. Чому Берра довго не приходив до дідуся? Як він сприйняв звістку про його смерть?

12. Чому священник назвав дідуся Нільса щасливою людиною?

13. Чому повість має таку назву? Про що вона змусила вас замислитися? З якими емоціями ви її читали?

14. Розгляньте ілюстрації О. Гринюк до повісті У. Старка (с. 222, 223, 228). Чи співзвучні вони вашим враженням від твору?

• У Швеції з 1994 р. є традиція на Різдво показувати по телебаченню екранізацію цього твору. Чому, на вашу думку, виникла така традиція?