Антологія. Пригоди й подорожі в шкільному курсі літератури. 7 клас. Богданець-Білоскаленко

Раду Тудоран

(1910—1992)

І пекло не занадто глибоко, і небо не дуже високо, коли йдеш визволяти друга з біди.

Р. Тудоран

Раду Тудоран (справжні ім’я та прізвище — Ніколає Богза) — відомий румунський письменник і сценарист. Здобув військову освіту. У 1938 р. пішов з армії і присвятив себе літературній творчості. Автор оповідань, романів, сценаріїв до кінофільмів. Майже всі його твори стали бестселерами.

Літературознавчий коментар

Мариністика — твори, присвячені морській тематиці, посідають у творчості Р. Тудорана особливе місце. Письменник дуже любив море, його звуки та чарівну красу, яка захоплює людину, надає їй можливість для споглядання, глибоких роздумів. Любов до моря успадкував від батька, клерка комерційного морського флоту.

Море є головним героєм і роману «Підняти вітрила!», який побачив світ у 1945 р. і відразу став дуже популярним. За цим романом у 1976 р. було знято серіал за сценарієм автора. У ньому описано подорож, яку письменник не зміг здійснити в 1948 р. на власній шхуні «Сперанца» («Надія»), що була побудована за гроші з літературної творчості. Пригоди Антона Лупана, інженера-корабела, який відправляється до Вогняної Землі, щоб урятувати свого друга, є надзвичайно цікавими. Зустрічі з піратами, акулами, страшний ураган — усе тільки загартовує Антона та членів екіпажу. І ось нове випробування — команда залишається без питної води. Як поводимуться моряки в цій нелегкій ситуації? Про це ви дізнаєтеся, прочитавши уривок із роману Р. Тудорана «Підняти вітрила!».

В. Хоменко. Обкладинка до роману «Підняти вітрила!». 1987 р.

Підняти вітрила!

Роман

(Уривок)

«Сперанца» залишилася самотня серед пустельного океану.

На четвертий день спрага почала діймати людей нестерпно. Вони терпіли її без нарікань, майже в усіх почало розпухати горло, аж важко було їсти. Кожний ковток завдавав стільки мук, що легше було не їсти, а терпіти, крім спраги, ще й голод.

Зморені екваторіальним сонцем, яке опівдні висіло над головою, виснажені, бо слабкість висотала їхні сили, люди тинялися, мов тіні, спускалися в каюти, шукаючи місця, де б сховатися від спеки, але під палубою було ще задушливіше.

І після якоїсь години страждань вони знову поверталися на палубу й марно виливали один одному на голови відра забортної води. У перші хвилини їм ставало легше, а потім страждання розпочиналися знову, ще нестерпніші.

І щоб їм було ще гнітючіше, а майбутнє стало безпросвітнішим, довкола корабля почали роїтися акули, ніби відчуваючи наближення бенкету.

Минали дні, пропечені спекою, зрідка схоплювалися короткі спалахи вітру, але на горизонті не видно було порятунку. Іноді вони бачили якусь імлу, але марно сподівалися, що то дощові хмари або пароплав. Ісмаїл пильно оберігав воду, хоча ніхто жодного разу не намагався випросити більше, ніж належало понад установлену норму. На жаль, навіть її вже майже не можна було пити. Вода від спеки застоялася, стала затхлою, рудою, набула кольору й запаху гнилого болота.

Негріле теж страждав разом із людьми. Простягнувшись на палубі під оманливою тінню тенту, він важко дихав, іноді зводив очі й лагідно дивився на людей, ніби хотів сказати, щоб вони не переймались його стражданнями. Час від часу хтось зласкавлювався над бідолахою і виливав на нього відро води. Собака задоволено скавчав, а очі ставали промовистіші, ніж людські слова.

Одного разу Негріле став біля парапету, болісно заскавчав і затремтів, мов від холоду.

Мігу підійшов і став біля нього на коліно.

— Що, Негріле, що, мій любий? Тобі важко? Потерпи, ось ми виплутаємося із цієї халепи, і я тобі принесу повне відро води!

— Дай йому спокій, хлопче, та й сам себе не муч! — докірливо кинув хтось хрипким голосом.

Мігу підвівся, ладен розплакатися. Потім, щось подумавши, пішов до Ісмаїла.

— Дядьку Ісмаїле, дайте, будь ласка, мою завтрашню порцію води, бо помре собака, а я клянуся, що для себе не попрошу!

Негріле глянув йому вслід, глянув на океан, ступив крок назад, затремтів, гребонув палубу кігтями та враз, перш ніж хтось устиг його зупинити, метнувся через парапет.

Люди кинулися до борту, забувши про спрагу й утому.

Собака жадібно пірнув у хвилі, але за мить підняв голову вгору, злякано й спантеличено випльовуючи солону океанську воду. Але це купання все одно видалося йому приємним, бо він почав швидко й весело плавати, віддаляючись від корабля.

— Негріле!.. Назад!.. — закричав Мігу.

Раптом, уже метрів за п’ятдесят від корабля, Негріле різко повернув і метнувся назад зі швидкістю касатки.

Видно було тільки його голову й чорний хвіст, що розпластався на хвилях, мов спина якоїсь океанської тварини.

Позаду Негріле з’явилась якась сіра тінь, а за нею метнулися з десяток інших.

— Дядечку Ієреміє, урятуйте його!

Перша акула була вже за кілька метрів від Негріле, коли Ієремія спокійно, як це вмів тільки він, вистрілив. Сіра спина зметнулася, бризнувши краплями води й крові. Кілька акул, що мчали позаду, зникли в глибині, майнувши хвостами над хвилями.

— Стріляйте, дядечку Ієреміє, дивіться, вони ж схоплять його!

Ієремія вистрілив ще раз, перелякавши акул, які почали метушитися довкола плями крові. Негріле швидко плив, прищуливши вуха, ніби його гнав не страх, а радість.

— Ви тільки гляньте на нього, чортяку, він, здається, сміється! — сказав Ієремія, прицілюючись у третю акулу.

— Викинути трап! — наказав капітан. — Хай хтось спуститься та схопить його.

Герасим і Плотогон кинулися до борту, але їх випередив Мігу:

— Дозвольте мені, дядьку Герасиме!

— Не можна, хлопче, це небезпечно!

— Але ж це мій собака!

Собака був уже метрів за двадцять, Мігу завис над водою, тримаючись однією рукою за трап, а другою готовий схопити пса за загривок, коли раптом з’явилися ще дві зграї акул — одна праворуч, друга ліворуч.

— Пане, беріться за тих, що зліва, а решту залиште мені! — крикнув Ієремія, піднімаючи мушкет.

Два постріли гримнули одночасно, по воді розпливлися криваві плями. Живі акули вдарили хвостами, шукаючи своїх убитих родичів. Негріле підстрибнув у воді, тієї ж миті тремтячі пальці хлопця схопили його за шкуру. І тут почувся голос Антона:

— Стережися, Мігу!

У воді метрів за п’ять від трапа блиснула спина однієї акули. Їй треба було зробити тільки стрибок, щоб потягнути в глибини й Мігу, і Негріле.

Хлопець повернув голову, побачив небезпеку за крок від себе, напружив усі сили й кинув собаку, мов мокрий мішок, через парапет, а сам лише встиг підтягнутися на руках — і залишив у пащі океанського розбійника чоботи, які сковзнули з ніг.

Коли люди, ще не отямившись від жаху, нахилилися через парапет, чоботи й акула зникли в глибині океану.

Мігу витирав піт із чола, аж тепер розуміючи, з якої небезпеки він виплутався. Потім, оговтавшись, нахилився до Негріле й почав гладити мокру шерсть, зайшовшись болісним плачем.

— Ну, годі, хлопче, досить плакати, адже ніхто не помер! — спробував заспокоїти його стерновий.

Від камбуза підійшов Ісмаїл, несучи миску та склянку води.

— Ну, добре, Негріле, якщо спрага, то чому не прийти не взяти води? А якби тебе з’їли акули?..

Негріле заскавчав, ніби йому стало соромно й він повністю визнає свою провину...

Через тиждень на палубі вже не чулося розмов, жартів і сміху. В обід люди важко приходили до їдальні, де виснажений Ісмаїл тремтячими руками наповнював склянку смердючою водою з бака, яку вони випивали одним духом.

— А в нас, брате, — сказав якось Ієремія, — зараз розпочинаються осінні дощі!

Його двоюрідний брат здавлено застогнав, потім у побляклих очах з’явилась іскорка життя і він спитав здавленим голосом:

— А хіба хліб уже зібрали?

— Ого! Люди вже орють на зяб...

Хараламб звівся на лікоть і подивився кудись далеко, ніби в інший світ:

— Кажеш, розпочинаються осінні дощі? І вони промочують так, що аж дригониш від холоду? Не може бути, Ієреміє! Немає дощів на Землі!

Молочно-біле небо стікало в океан та аж шипіло при цьому. Довжина й висота зникли, обшир не мав виміру, і навіть нерухомий корабель ніби втрачав знайомі обриси, розтоплюючись у довколишній голубуватій лаві. Щогли диміли, чорніли, поширюючи запах смоли, й ось-ось мали перетворитися на попіл. Цілі години підряд на палубі не було анінайменшого руху, зате в океані, не потривоженому найменшим брижем, подібному до розплавленого степу, так спокійно й так терпляче ходором ходили акули, що можна було збожеволіти. Вони, мабуть, не могли знайти іншої здобичі, тому чекали тільки цієї, упевнені в недалекому бенкеті.

В. Хоменко. Ілюстрація до роману Р. Тудорана «Підняти вітрила!». 1987 р.

Кристя Бусуйок похитав головою, подивився на океан, на акул, потім закинув голову й пробіг поглядом по щоглах, вершечки яких диміли в розплавленому небі, підійшов до великої щогли, обхопив її руками, припав обличчям до гарячого дерева, погладжуючи його, цілуючи обпаленими губами, і почав молитися, ніби читав літанію:

— Ой смереки мої, мої гордовиті горянські сестри!.. Ох лісе мій, лісе мій любий!..

І, примовляючи отак, голосом, що аж краявся від суму, він гладив і цілував дерево, з яким разом пройшов довгу дорогу, опускаючись дедалі нижче біля нього, аж поки став на коліна та так і завмер, обхопивши щоглу руками...

На тринадцятий день цих страждань, коли вже майже ніхто не міг триматися на ногах, капітан визначив, що «Операнда» знаходиться майже на 26° на захід від Гринвіча, а це означало, що тут є постійна східна течія, бо інакше вони не пройшли б без вітру майже 180 миль.

Дрейф виніс їх майже на морський шлях, і хоча на горизонті поки що не було ні вітрила, ні диму, тепер уже не могла не трапитися допомога. Антон Лупан пожвавішав і вирішив підбадьорити й людей:

— Хлопці, нам треба протриматися ще день-два, і я клянуся вам, ми будемо врятовані!

— Пане! — сказав Герасим другого дня під обід. — Ідіть подивіться, що це таке! Коли були хмари, ми казали, що то кораблі. Цього разу я бачу хмари, бачу їх чітко, але, може, це корабель!

Закінчилися міражі! Це були хмари, справжні хмари, вони пливли з півдня, затягуючи небо, готові вилитися на океан.

І коли через пів години розпочався дощ, люди задерли голови, сміючись, плачучи, і, спраглі та щасливі, ковтали краплі води впереміш із сльозами.

— Тільки б він не перестав! — сказав Мігу, закинувши голову й заплющивши очі. Сорочка в нього була розстебнута на грудях, щоб дощ падав на виснажене тіло.

— Не турбуйся: коли він уже почав іти, то йтиме цілі дні! — заспокоював його Антон, сп’янілий від дощу, як і всі.

Негріле теж ловив дощові краплі, висолопивши язик.

— От бісів собака! — позаздрив Ієремія. — Він спритніший, ніж ми всі! Він своїм язиком за годину збере ціле відро води!

Дощ справді тривав багато днів. Вітер, який приніс його, повернувся на три градуси на південь, і капітан не мав анінайменшого сумніву, що це південний пасат, який часто переходить екватор, залітаючи в чужу зону. «Операнда» пішла своїм курсом, на зюйд-вест, і знову долала понад сто миль на добу.

5 жовтня вранці в розривах хмар з’явилося сонце. Мігу встиг заміряти його, і розрахунки підтвердили, що шхуна саме цієї миті переходила екватор у точці 29-го меридіана на захід від Гринвіча.

За морськими традиціями, Ієремію, Кристю Бусуйка, Хараламба й Мігу, моряків-новачків, треба було б викупати в бочці з водою. Але оскільки дощ лив мов з відра, то ще одне купання зайве.

— Відтепер ви вже справжні моряки! — сказав Антон. — Ви подолали майже всі труднощі на морях та океанах...

— Як це майже всі, пане? — запротестував Хараламб. — Ми подолали бурю та шторм, піратів Безбородого, билися з маврами, стали на прю з Арматаном, терпіли спрагу й спеку... Про які випробування ще...

Але не встиг він закінчити, як величезна блискавка, вихопившись із самісінької серцевини хмар, що аж заклекотіли, розпустилася сувоєм на все небо.

— Святий Ілля теж перейшов екватор! — розсміявся Ієремія.

Блискавки й громи, які відразу вдарили після неї, не вщухали вже до вечора, виповнюючи обшир вогнями й вибухами, мов на полі бою.

Екваторіальне повітря перенасичене електричними зарядами, і коли спалахує одна блискавка, услід за нею вибухають інші. Немало кораблів зникали безслідно, уражені тут блискавками. У Ріо-де-Жанейро, приміром, ішов із зерном американський корабель. Через два тижні Антон Лупан прочитав у газетах, що «Алерт» не перейшов екватор: у нього вдарила блискавка, і він потонув.

Екіпаж «Сперанци» теж наражався на цю небезпеку. Океан аж кипів від блискавок, що падали у воду, мов дощ, перемішуючись із справжнім дощем.

З-поміж усіх небезпек, яких вони зазнали, ця — найстрашніша, бо навіть не здогадуєшся, котра з блискавок якої миті принесе загибель.

— А Вам не страшно? — спитав кок капітана, який стояв біля стерна.

— Ні, Ісмаїле. Корабельне дерево не дуже притягує блискавки.

Під вечір колотнеча трохи втихла, а тільки-но запала ніч, океан спокійно заснув. Вітер віяв рівно й сильно.

Тепер вони впевнено йшли до берегів Бразилії з постійним і невтомним південним пасатом, який дув чотири дні підряд. О першій ночі на п’яту добу дозорець вигукнув:

— Прямо по курсу маяк!

Це був маяк на мисі Олінда, за яким невдовзі мав з’явитися маяк Пернамбуко, так давно очікуваний порт... Атлантика залишилася позаду, а разом із нею і п’ятдесят днів після виходу з Гібралтара.

(Переклад М. Чищевого)

Запитання та завдання

  • 1. У якій ситуації опинилася команда «Сперанци»?
  • 2. Як автор описує становище моряків? Чи дійсно вони були в небезпеці? Скільки людина може знаходитися без води?
  • 3. Як Мігу намагається допомогти Негріле?
  • 4. Як характеризує Мігу його поведінка під час протистояння з акулами?
  • 5. Що ви дізналися про характери героїв з їхніх вчинків? Які діалоги сприяють розкриттю вдачі героїв?
  • 6. Чи втратили члени екіпажу свою людяність? Чи пройшла перевірку сила їхнього духу?
  • 7. Який момент є кульмінаційним у цьому фрагменті?
  • 8. Як Р. Тудоран описує море в цьому уривку? Чи можна сказати, що море також є героєм твору? Обґрунтуйте свою відповідь.
  • 9. Подивіться в інтернеті серіал «Підняти вітрила!»? Що спільне та відмінне між твором і серіалом?
  • 10. Вогняна земля, яка зображена на світлині, — мета подорожі Антона Лупана. Знайдіть на карті цей архіпелаг і підготуйте про нього інформацію.

Національний парк «Вогняна Земля» (Аргентина)

  • 11. Роздивіться обкладинку книжки Р. Тудорану «Підняти вітрила!». Якщо вона зацікавила вас, знайдіть її в бібліотеці та прочитайте. Дізнайтеся, чи вдалося Антону Лупану здійснити свою мрію.
  • 12. Прокоментуйте письмово вислів Р. Тудорана: «І пекло не занадто глибоко, і небо не дуже високо, коли йдеш визволяти друга з біди». Чи згодні ви з ним?
Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст