Технології. 5 клас. Біленко

§ 4. Традиційні технології декоративно-ужиткового мистецтва

Декоративно-ужиткове мистецтво є важливою частиною будь-якої національної культури. У кожного народу завжди існувала потреба прикрашати побут, робити радісною працю і доповнювати своє життя красою. Найбільш майстерно оздоблювали святкові речі. З покоління в покоління добирали й удосконалювали успіхи і знахідки, вигадки і нововведення народних майстрів. Чимало виробів декоративно-ужиткової творчості виготовляли в організованих центрах художнього ремесла, що виникали поблизу джерел сировини.

Декоративно-ужиткове мистецтво (від лат. deco — прикрашаю) — широкий розділ образотворчого мистецтва, який охоплює різні галузі творчої діяльності, спрямованої на створення художніх виробів з утилітарними (практичними) й естетичними (художніми) функціями.

На відміну від творів образотворчого мистецтва, призначених суто для естетичної насолоди, численні прояви декоративно-ужиткової творчості можуть мати практичне застосування в повсякденному житті.

• Які види декоративно-ужиткового мистецтва ти знаєш?
• Чи мають застосування в сучасному побути витвори народних майстрів?

Види декоративно-ужиткового мистецтва розрізняють за матеріалами — природного походження (дерево, глина, камінь, лоза, рогоза, шкіра, хутро, кістка, ріг тощо) або винайденими і створеними людиною (метали та їх сплави, скло, пряжа, текстиль, папір, пластмаси тощо), за технікою виконання (різьблення, ткацтво, гончарство, розпис, вишивка, в’язання, набійка, литво, ковальство, чеканка тощо) і за функційними ознаками використання предмета (меблі, одяг, взуття, прикраси, посуд, іграшки тощо).

Перлини мудрості

Речі ручної роботи — розкіш... Хто хоче їх отримати, той або платить майстру за працю, або виготовляє їх сам.

Коко Шанель, французька модельєрка

Артгалерея

Жан Діскарт. «Гончарна майстерня в Танжері». 1910

Альберт Анкер. «Маленькі в’язальники». 1890

Маріанна Стоукс. «Ткаля». 1885

Вишивка (або вишивання) — стародавній і чи не найпоширеніший вид декоративно-ужиткового мистецтва, у якому орнаменти та сюжетні зображення виконують способом вишивання. Вишивку застосовують для оздоблення одягу, предметів побуту, для створення самостійних декоративних панно тощо.

Вишивання — загальновідоме і поширене рукодільне мистецтво прикрашати різноманітними візерунками тканини і матеріали, від найгрубших і найщільніших, як, наприклад, сукно чи шкіра, до найтонших — батисту, серпанку тощо. Інструменти та матеріали для вишивання: голки, нитки (а також бісер, намистини, перли, дорогоцінне каміння, лелітки, монети тощо), п'яльці, ножиці.

Процес розвитку вишивання вивчають за зображеннями на пам’ятках мистецтва стародавніх цивілізацій Азії, Європи, Америки, за літературними джерелами, а також за збереженими зразками вишивок різних часів і народів. Протягом століть вишивка була невід’ємною частиною оздоблення одягу та предметів побуту.

Перлини мудрості

Істина ж така: у кожного з нас є свій дар — талант, навичка, ремесло, — який дарує нам насолоду і надихає нас. Шлях до щастя криється у використанні цього дару.

Нік Вуйчич, австралійський мотиваційний оратор, меценат, письменник і співак

Артгалерея

Юг Мерль. «Урок вишивання». 1870

Чарльз Федерік Ульріх. «Вишивальниця». 1890-1894

П’єр Огюст Ренуар. «Вишивальниці». 1897

Новітні досягнення науки і практики

До середини XIX ст. вишивку виконували вручну. Після винаходу верстатів з програмним керуванням її почав виконувати автомат. З появою персональних комп'ютерів з'явилися редактори комп'ютерної вишивки, наприклад WILCOM, TAJIMA, BURUDAN. Вони значно спростили процес програмування, але використовували їх лише на великих виробництвах. Ситуація кардинально змінилася з виходом на ринок побутових вишивальних машин, у яких інформацію переносять з комп'ютера за допомогою цифрового носія або безпосередньо електричного кабеля.

Вишивкою оздоблюють одяг і предмети побуту, але вона може бути й самостійним твором мистецтва (декоративне панно, портрет, картина).

Це цікаво

Американець Майк Рейнольдс уже в дорослому віці захопився рукоділлям і вишиває портрети відомих жінок — Мішель Обами, Марії Кюрі та ін. Завдяки батькові, дві його доньки теж зацікавилися вишивкою та планують розпочати власні проєкти.

Споріднені з вишивкою різновиди декоративно-ужиткового мистецтва — гаптування та аплікація.

Ниткографія (зображення ниткою) — вид декоративно-ужиткового мистецтва, вперше з’явилася в XVII ст. в Англії, де придумали спосіб переплетення ниток на вбитих у дощечки цвяхах. У результаті з’являлися ажурні мереживні вироби, якими прикрашали житло. Сьогодні це мистецтво дуже поширене в багатьох країнах, передбачає художнє переплетення ниток на картоні чи папері. У техніці ниткографії можна виготовляти закладки й обгортки для книг, листівки, подарункові коробки, настінні панно, сувеніри.

Спіреллі — техніка художньої творчості, за якою нитку намотують на картон, по контуру якого вирізано зубчики, щоб нитка не ковзала. Вироби можуть бути різноманітні й неповторні, але всі захоплюють своєю витонченістю.

Вишивка шовковими стрічками — різновид художнього рукоділля, об’ємне вишивання певним способом будь-якого малюнка на канві різної щільності за допомогою голки і кольорових шовкових стрічок.

Артгалерея

Андреас Штех. «Князь Олександр на Острозі Заславський». 1670

Франсуа Буше. «Портрет маркізи де Помпадур». 1756

Жозеф-Дизере Кур. «Венеційський бал-маскарад». 1838

Вишивка бісером відома з глибокої давнини. Зі стародавніх часів народні вмільці захоплювали своєю чудовою майстерністю вишивання, спочатку перлами, а потім — кольоровим скляним бісером. Цією технікою прикрашали одяг, вишивали картини із зображенням різних пейзажів, церков, ікон тощо. У наш час вишивка бісером стала знову популярною. Її використовують для оздоблення одягу, взуття, гаманців, різноманітних чохлів і сумочок, що надає виробам оригінального й ошатного вигляду. Величезну популярність набула вишивка бісером картин із зображенням квітів, птахів і тварин.

Бісер (від араб. бусра — «штучні перли», через тюркське посередництво) — дрібні різнобарвні, круглі або багатогранні скляні чи металеві зерна з наскрізним каналом.

Сторінками історії

• З давніх-давен люди виготовляли дрібні намистини з черепашок, насіння та будь-яких інших матеріалів, які нашивали на тканинну основу. Багато вишитий бісером одяг створювали в Стародавньому Єгипті. У Європі цей вид рукоділля з’явився в часи Середньовіччя. На території України він відомий від часів Київської Русі та набув особливого поширення у XVIII-XIX ст.
• Плетені прикраси з бісеру в Україні вплітали в коси, носили їх на шиї, руках. Ними декорували чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні убори та сукні. З бісеру виготовляли сумочки, гаманці, картини, прикрашали ним меблі тощо.
• Кримські татари вишивали бісером, який завозили з Ірану та Малої Азії, оздоблюючи таким чином амулети, різноманітні чохли тощо.

Бісероплетіння — створення з бісеру за допомогою ниток, волосіні або дроту художніх пласких і об’ємних виробів.

Створено в Україні

У 2017 р. криворожанка Наталя Мудрик створила гердан (прикрасу на шию) з бісеру «Барвиста Україна» вагою майже 2 кг і завдовжки понад 3 м. Цей виріб потрапив до «Книги рекордів України» і «Книги рекордів Гіннеса», адже такої великої шийної прикраси у світі ще не було.

Гаптування, або золотошвейництво, — шиття золотими та срібними нитками (канителлю), а також вишита золотими або срібними нитками річ. Техніка вишивання полягала в тому, що металеві нитки пришивали на поверхню тканини шовковими нитками — «у прикріп». Щоб створити рельєф, під металеві нитки підкладали м’які матеріали (вату, тасьму) або тверді (картон). Таке художнє шитво майстрині виконували по атласних, оксамитових, парчевих, шовкових тканинах, оздоблюючи шати монархів та священників, мундири військових і дипломатів тощо. Золотну вишивку доповнювали різнокольоровими шовковими нитками, перлами та коштовним камінням.

Артгалерея

Йозеф Карл Штілер. «Король Баварії Людвіг І у коронаційній мантії». 1826

Василь Тропінін. «Золотошвейка». 1826

Ш. Хайнс. «Майанн Френсіс, віце-губернаторка канадської провінції Нова Шотландія в мундирі». 2012

Аплікація як техніка декоративно-ужиткового мистецтва пройшла тривалий шлях розвитку і збагатилася різними засобами фіксації (закріплення) на різних поверхнях (нитками на тканинах, клеями на твердих поверхнях). Вона може бути одноколірною, багатоколірною, пласкою, об’ємною, декоративною, абстрактною, сюжетною тощо. Аплікація з тканини — це різновид вишивки. Аплікація відрізняється від інших образотворчих технік силуетністю, площинним узагальненим трактуванням образу, однорідністю кольорової плями, локальністю великих кольорових плям, виразністю зображення, більш узагальненою формою. Аплікація може бути одноколірною, різноколірною, пласкою, об’ємною, абстрактною, сюжетною тощо.

Аплікація (лат. applicatio — прикладання, приєднання) — спосіб отримання зображення; техніка декоративно-ужиткового мистецтва, а також і готовий виріб, створений у такий спосіб.

Це цікаво

Аплікаційне шиття набуло популярності серед багатьох народів, зокрема й кримських татар. Технікою аплікації на сукні, повсті та різних тканинах прикрашали килими й накидки для подушок і диванів. Деякі зразки таких килимів XVIII-XIX ст. досі зберігаються в Бахчисарайському палаці в Криму.

Кримськотатарський килим, оздоблений аплікацією та вишивкою

Створено в Україні

Кримчанин Ніко Лапунов — нинішній головний режисер Полтавського обласного академічного театру ляльок — вишиває найрізноманітніші вироби різними техніками — хрестиком і гладдю, бісером і лелітками. Митець вивчав традиційні українські техніки та кримськотатарські орнаменти, вів курси старофранцузької вишивки і навіть створював вишивані... мультфільми.

Роботи Ніко Лапунова

Дізнайся більше онлайн

Переглянь за QR-кодом «вишиваний» мультфільм Ніко Лапунова «Моя Україна»:

Ошибана — виготовлення картин з природних матеріалів (листя, квітів, пуху тощо). Цей давній вид декоративно-ужиткового мистецтва віднедавна знову набув неабиякої популярності. Значне поширення він має в Японії, де ошибана виникла приблизно шість століть тому. Японці для виготовлення картин у техніці ошибана використовують пласкі засушені рослини.

Декупаж (від фр. ducouper — вирізати) — техніка декорування різних предметів, заснована на приєднанні (аплікації) малюнка, картини або орнаменту (зазвичай вирізаного) до предмета і далі — покритті отриманої композиції лаком заради збереження, довговічності й особливого візуального ефекту.

Існує п’ять основних видів декупажу: прямий (класичний), зворотний, об’ємний, димчастий (художній), декопатч.

Сторінками історії

• Витоки декупажу сягають Середньовіччя. Як вид мистецтва він уперше згадується в кінці XV ст. в Німеччині, де вирізані картинки почали використовувати для оздоблення меблів. Пік захоплення цією технікою настав у XVII ст. в Європі, коли в моду ввійшли меблі, оздоблені інкрустаціями в китайському або японському стилях. Венеційські майстри вправно вирізали зображення, наклеювали їх на поверхню меблів і покривали 30-40 шарами лаку. Такою аплікацією імітували дорогі східні інкрустації, що значно здешевлювало меблі, однак вони користувалися таким же попитом. Згодом це мистецтво в Італії почали іменувати artepovera («мистецтво бідних»). Нині ж такі меблі вкрай рідкісні й дорогі, а цей стиль наслідують багато сучасних меблевих дизайнерів.

• Декупаж був дуже модним при дворі французького короля Людовика XVI, а в Англії у вікторіанську епоху, коли у великій кількості з’явилися друковані картинки для вирізання, декупаж став доступним для широкого загалу і проник майже в кожен дім. До середини XIX ст. це захоплення стало масовим. Переважно для робіт використовували зображення квітів і янголят. З Англії декупаж як хобі проник до Америки, де був широко відомий між Першою і Другою світовими війнами.

Зараз ця старовинна техніка знову популярна й поширена в різних країнах. До традиційної техніки додався декупаж із серветок, із тканини і на тканині. Крім того, активно застосовують так звані рисові та декупажні карти. Це особливим чином підготовлені зображення, надруковані типографським способом на спеціальному папері.

Різноманітність матеріалів дає змогу декорувати будь-яку поверхню: свічки, кераміку, тканину, дерево, метал тощо. А використання різних технік, таких як золочення, зістарювання (браширування, кракле, шебі), художній декупаж, об'ємний декупаж (із застосуванням модельної маси та інших матеріалів), дають необмежений простір для фантазії.

Це цікаво

Серед знаменитостей, які захоплювалися декупажем, — королева Франції Марія Антуанетта, поет Джордж Байрон, художники Анрі Матісс і Пабло Пікассо.

Новітні досягнення науки, техніки та технології

Наприкінці XX ст. декупаж ввели до арсеналу дизайнерів. Стародавній засіб декору ускладнили використанням нових хімічних матеріалів, новими техніками друку, закріпленням на різних поверхнях (від дерева до кераміки). Декупаж почали використовувати для декору дамських сумок, капелюшків, шкатулок, підносів, футболок, спідниць, джинсів, посуду з кераміки та порцеляни, серветок, матеріалів для пакування, рамок, альбомів з фото, меблів, святкових свічок та листівок. Поширення комп’ютерів та принтерів надзвичайно розширило коло зображень (зокрема тривимірних) для декупажу. Розмаїття стилів у ХХ-ХХІ ст. поширилося і на цей вид декоративно-ужиткової творчості, і тепер розрізняють декупаж у різноманітних стилях, згідно з поточними тенденціями в дизайні інтер’єру).

В'язання гачком — один з найдавніших видів ужиткового мистецтва. Є окремі припущення, що техніка виготовлення в’язаного полотна з'явилася в північній Африці, про що досі нагадує назва туніського способу, тобто в'язання довгим гачком. У XIII-XVI ст. в'язання прийшло з країн Сходу в Європу.

Це цікаво

• Аміґурумі (у перекладі з японської — в’язане-загорнуте) — японське мистецтво в’язання на спицях або гачком маленьких сувенірних іграшок. Аміґурумі — це найчастіше симпатичні тварини (ведмедики, зайчики, кішечки, собачки та ін.), чоловічки, але можуть бути і неживі об’єкти, наділені людськими рисами (наприклад кекси, капелюхи, сумочки тощо). Віднедавна аміґурумі, зв’язані гачком, набули неабиякої популярності. Типова іграшка аміґурумі має велику кулясту голову на циліндричному тулубі з маленькими кінцівками.

В'язання спицями — створення полотна з переплетених петель пряжі за допомогою спиць — винайшли чоловіки, хоча згодом ця техніка набула популярності й серед жінок. Перші відомості про в'язані вироби, збережені на східних фресках, стосуються часів до нашої ери. Найстаріші в’язані вироби були знайдені в Перу. Сьогодні це один з найпоширеніших в усьому світі видів декоративно-ужиткового мистецтва, який має чимало шанувальників у різних країнах і активно розвивається на основі давніх традицій.

Це цікаво

В’язаний шерстяний светр у звичному для нас вигляді з’явився в Європі в XIX ст. Спочатку лікарі рекомендували його як одяг для схуднення, адже він сприяв потовиділенню під час фізичних вправ. Саме від англійського дієслова «to sweat», що означає «пітніти», пішла назва светра.

Новітні досягнення науки, техніки та технології

У наш час в’язання як технологія виготовлення зручних та гарних трикотажних виробів не лише здобуло неабияку популярність серед жінок і чоловіків, а й зазнало істотного розвитку. Окрім традиційних, нині використовують чимало нових матеріалів (сьогодні в’яжуть не лише з натуральної, штучної чи синтетичної за походженням пряжі, а й із трикотажних, шкіряних та хутряних стрічок, пластикових пакетів і навіть... газет). Виникли й новітні техніки (в’язання на руках і на пальцях, в’язання з товстої пряжі гігантськими спицями тощо).

Артгалерея

Ніколаос Гізіс. «Дідусь з онуком». 1882

Антоніо Ротта Горіція. «Урок в’язання». 1889

Ежен де Блаас. «Урок в’язання». 1883

Для плетіння використовували гнучкі легкодоступні матеріали: лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (бересту, луб), верболіз, хвойну та дубову скіпку, коріння липи, сосни тощо.

Плетіння — ремесло з виготовлення господарсько-побутових художніх виробів з різноманітної еластичної сировини.

Лозоплетіння — ремесло виготовлення плетених виробів із лози: домашнього начиння і ємностей різного призначення, таких як короби, кошики, вази тощо, меблі (столи, стільці, скрині, колиски) та ін. Під лозою розуміють будь-який природний матеріал рослинного походження, здатний за певної обробки з легкістю гнутися, а в звичайних умовах тримати форму. Назва матеріалу — «лоза» — походить від виноградної лози, з якої колись плели кошики. Часто матеріалом для плетіння слугує вербовий прут, його використовують для плетіння як у Європі, так і в Азії, крім того, в Азії плетуть з такого матеріалу, як ротанг і бамбук. Техніка плетіння з лози може бути найрізноманітнішою.

Сторінками історії

Як і кераміка, плетіння виникло раніше, ніж обробка дерева та металу, адже не потребувало складних знарядь. Найдавніші археологічні пам’ятки плетіння — залишки килимків, мішків, кошиків, тарілок для хліба, накривок для кошиків і глиняного посуду — знайдені в Єгипті, Месопотамії, на Балканах, у Великобританії, Швейцарії та ін. і датуються V-IV тис. до н. е. Плетені вироби багатьох народів позначені національною своєрідністю використання місцевих матеріалів, улюблених технік плетіння, виготовлення певних типів речей.

Найдавніші пам’ятки українського плетіння походять з кін. XVIII - поч. XIX ст. і зберігаються в музеях Києва, Львова, Ромнів та ін.

Соломоплетіння. В усіх куточках світу народні умільці використовували для своєї роботи солому зернових культур, які вирощували в певній місцевості. У художніх виробах неабияке значення має інтенсивний переливчастий блиск і різноманітне забарвлення житньої соломи. На думку майстрів, відтінків у соломи близько сотні — від білого і жовто-лимонного до буро-жовтого і червоно-коричневого (це також відіграє неабияку роль в інкрустаційних роботах із соломи). Із соломи плели передусім головні убори, сумки-кошики тощо.

Це цікаво

• За однією з версій, плетіння стало предтечою ткацтва.
• Під час розкопок у гробниці давньоєгипетського фараона Тутанхамона було знайдено два плетені стільці, які добре збереглися і мають цілком сучасний вигляд.
• Художники доби Відродження відтворювали на своїх полотнах досконалість плетених із вербового прута предметів інтер’єру та побуту (возів, колисок, кошиків, скриньок, хлібниць), досягнуту ще в Середньовіччі.

Артгалерея

Паскуале Челоммі. «Селянка з Абруццо». 1878

Пітер Артсен. «Ринкова сцена». 1550

Вінсент ван Гог. «Селянин-кошикар». 1885

Вінсент ван Гог. «Автопортрет у солом’яному капелюсі». 1887

П’єр Огюст Ренуар. «Дві сестри». 1895

Вільгельм Андерсон «Солом’яний капелюх». 1950

Макраме (фр. macramé, від арабськ. migramah — тасьма, бахрома, мереживо або від турецьк. — шарф чи серветка з бахромою) — відома з давнини техніка вузлового плетіння. Матеріали для цього можуть бути найрізноманітнішими: прядив’яна, лляна або паперова мотузка, кордова або шовкова волосінь, лляні, бавовняні, шовкові або синтетичні нитки, плоска тасьма, сизаль.

Сторінками історії

Техніка вузлового плетіння відома з надзвичайно далеких часів, що довели археологічні розкопки і знахідки вузлового плетіння ще на первісних інструментах прадавніх людей.

Вузлове плетіння використовували вже у стародавніх Вавилоні, Ассирії, Єгипті та Греції, Персії, Китаї. Своєрідна техніка плетіння вузлів була в Перу.

Вузол «подвійний плаский», що в Стародавній Греції мав назву «геркулесів вузол», перейшов навіть у ювелірні вироби.

З часом кількість вузлів збільшилася, зросли їх декоративність, складність і привабливість. Вони отримали поширення в рибалок і моряків, де існували особливі вимоги щодо міцності мотузок і канатів, їх надійності в умовах буревіїв і штормів.

Техніка макраме набула неабиякої популярності в XIX ст. У ній виготовляли штори на вікна, скатертини, покривала, гамаки.

Нова хвиля популярності макраме припала на 1970-ті рр. Тоді знову почали виготовляти плетені вироби: доступні за вартістю панно на стіни замість дорогих килимів, гамаки для відпочинку за містом, кошики і жіночі сумки, навіть одяг і невеликі гобелени. Комбінації різних вузлів надають можливість створювати зображення птахів, тварин, вітрильників, іноді споруд.

Мереживо — текстильний виріб з орнаментальним оформленням (ажурним візерунком), що утворюється за рахунок переплетення і використовується в оздобленні одягу (коміри, манжети, жіноча нижня білизна) або для виготовлення цілого виробу (сукня, блуза, шаль, пелерина, шарфик, рукавички, накидка), а також в оформленні інтер’єру: у вигляді декоративних панно, скатертин, фіранок (тюлів), постільної білизни (подушки, покривала), серветок і підстаканників.

Мереживо плетіння — один з видів декоративно-ужиткового мистецтва і народного художнього промислу (ремесла). За технікою виконання мереживо буває:

• плетене на коклюшках;
• плетене човником (фриволіте);
• шите голкою;
• гардангер (шите);
• макраме (вузлове);
• плетене на спицях;
• плетене гачком.

Спочатку для виготовлення мережива використовували лляні, шовкові, золоті або срібні нитки. Зараз його часто плетуть із бавовняних та лляних ниток. Фабричне мереживо можуть виготовляти із синтетичного матеріалу. Деякі сучасні майстри роблять мережива з тонкого мідного або срібного дроту.

Артгалерея

Франс Пурбус Молодший. «Ерцгерцоги Альберт та Ізабелла». 1610

Антоніс ван Дейк. «Карл І у трьох ракурсах». 1635-1636

Сторінками історії

Мереживоплетіння — стародавнє мистецтво. Перші кроки в цій галузі були зроблені стародавніми єгиптянами, які використовували лляну тканину, оздоблюючи її кольоровими нитками.

Стародавні греки і римляни також прикрашали своє вбрання золотими нитками. Новий предмет одягу не вимагав оздоби по краю, але, коли він зношувався, нитки потрібно було перекрутити і зшити разом. Отже, мереживо утворилося завдяки техніці скручування, використовуваній для оформлення пошарпаних країв тканини.

Справжнє мереживо з'явилося лише в кін. XV - на поч. XVI ст. Батьківщиною мереживоплетіння зазвичай уважають Італію та Фландрію (де його називали «кант», що означає межу або край). Король Карл V видав указ про те, що це ремесло потрібно викладати в школах і монастирях бельгійських провінцій. У період Відродження і Просвітництва мереживо призначалося для того, щоб замінити вишивку, легко перетворюючи сукні згідно з різними модними стилями (адже, на відміну від вишивки, його можна було відпороти від тканини, щоб замінити іншим). У моду ввійшли мереживні коміри та манжети — як у чоловічому, так і в жіночому вбранні.

Артгалерея

Йоганн Кірш. «Саксонська мереживниця». 1859

Джозефус Лорентіус Дікманс. «Мереживоплетіння». 1886

Еміль Жак. «Урок мереживоплетіння». 1937

Ніколас Маес. «Нідерландська мереживниця» 1656-1657

Ткацтво — уся сукупність технологічних процесів із виробництва тканини. Ткацьке ремесло прадавніх часів називають художнім ткацтвом, оскільки найчастіше воно є частиною декоративно-ужиткового мистецтва, сувенірної промисловості тощо. За походженням тканини можна виділити бавовноткацтво, шовкоткацтво, льоноткацтво, вовноткацтво тощо.

Сторінками історії

Ручне ткацтво (на ручному ткацькому верстаті) відоме з часів неоліту. Наприкінці XVIII ст. з винайденням механічного ткацького верстата з’явилося машинне ткацтво, предтеча сучасного промислового виробництва тканин.

Артгалерея

Вінсент ван Гог. «Ткач». 1884

Дієго Рівера. «Ткаля». 1936

Килимарство — техніка створення килимів (гобеленів, шпалер, сумахів), виробів художнього ткацтва, які використовують для оздоблення чи утеплення приміщень. Основною сировиною є вовна, бавовна та льон. Для здійснення цього процесу використовують ручний або машинний способи. Для ручного виробництва застосовують вертикальні та горизонтальні верстати, для машинного — механізовані килимарські верстати і жакардові машини.

Артгалерея

Костянтин Маковський. «Килимарі». 1876

Сумбат Дер Кіурегян. «Перське килимарство». 1997

Халіда Сафарова. «Килимарки». 1954

Перлини мудрості

Жити — означає створювати речі, а не купувати їх.

Арістотель, давньогрецький філософ

Сторінками історії

Килими відомі ще з давнини. Килимарство існувало в Ассирії та Вавилоні, у Єгипті та в поселеннях Північного Причорномор’я.

Перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі та вірменські килими — одні з найвідоміших виробів декоративно-ужиткового мистецтва Сходу.

Гобелен (фр. gobelin) — один із різновидів декоративно-ужиткового мистецтва, стінний безворсовий килим із сюжетною або орнаментною композицією, витканий вручну перехресним переплетенням ниток. Гобелени виготовляють із кольорових шовкових і/або шерстяних ниток окремими частинами, які потім зшивають між собою (часто окремі колірні плями). Власне гобеленами називають килими, створені тільки в Парижі. Усі інші сюжетні й орнаментальні килими, створені за межами Франції, називають аррасами.

Валяння (або валка), англ. фелтінг (від англ. felt — «повсть, фільц, набивання») — виготовлення вовняних виробів та їх ущільнення способом зчеплення і переплетення між собою волокон вовни. Це особлива техніка рукоділля, у процесі якої з вовни для валяння створюють малюнок на тканині або повсті, об’ємні іграшки, панно, декоративні елементи, предмети одягу або аксесуари. У валянні використовують особливості будови вовняних волокон (наявність луски на поверхні) та їхні фізико-механічні властивості (пластичність, високі пружність та розтягуваність, здатність скорочуватися, звиватися тощо). У процесі валяння вовну (власне повсть) розпушують, замаслюють і змішують, із суміші утворюють вату, а з неї нашаровуванням готують основу за формою виробу. Основу ущільнюють, просочують розчином сірчаної кислоти і звалюють, після чого вдаються до опоряджувальних операцій (шліфування і чищення ворсу, пресування тощо).

Перлини мудрості

...Світ буде щасливий лише тоді, коли в кожної людини буде душа митця, інакше кажучи, коли кожен знаходитиме радість у своїй праці.

Огюст Роден, французький скульптор

Кустарні майстерні, у яких здійснювали виготовлення таких виробів, називали сукновальними, валяльними або валюшами.

Сторінками історії

Люди виявили здатність вовни звалюватися близько 8000 років тому. Для валяння використовували знайдені залишки вовни тварин.

Після одомашнення дрібної рогатої худоби стало можливим використовувати зістрижену вовну тварин для виготовлення одягу. У XVI ст. з’явилися перші майстерні з виготовлення повсті. У XIX ст. винайшли валяльні преси та валяльні машини. Валка відбувалася за допомогою здавлювання і прокатування вовни або механічного впливу спеціальних голок, які сплутували вовняні волокна. Сьогодні для домашнього валяння створено спеціальні голкобійні машини.

Печворк (від англ. patchwork — «ковдра, покривало, виріб із різнокольорових клаптів»), клаптеве шиття, клаптева техніка, клаптева мозаїка, текстильна мозаїка — техніка декоративно-ужиткового мистецтва, коли за принципом мозаїки зшивають цілісний виріб зі шматочків тканини (клаптиків). Сучасні майстри та майстрині також виконують у техніці клаптикового шиття об’ємно-просторові композиції.

Сторінками історії

Збирання полотна з клаптів, аплікація з тканини, стьобані вироби здавна існували незалежно один від одного в багатьох народів світу.

Імовірно, скрізь, де людина працювала з тканиною, виникала необхідність використовувати обрізки та відходи крою, і клаптеве шиття існувало в тому чи іншому вигляді. Відомий єгипетський орнамент, створений зі шматочків шкіри газелі бл. 980 р. до н. е.; в одному з музеїв Токіо експонують зшитий приблизно тоді ж костюм з оздобленням із клаптів; 1920 р. в Печері тисячі Будд було знайдено килим, створений близько IX ст. зі шматочків одягу паломників.

У XVI ст. до Англії почали надходити барвисті тканини різноманітних візерунків з індійської бавовни. Обрізки, що залишалися після крою одягу, не викидали, а використовували для створення інших виробів. Великими фрагментами декорували шерстяні або лляні тканини в техніці аплікації. Найдрібніші клапті зшивали один з одним, утворюючи єдине полотно.

До Нового Світу стьобане полотно потрапило разом із переселенцями в 1620-х рр. Через нестачу тканини стьобані ковдри лагодили за допомогою клаптів зі старого одягу. Зазвичай американські господині шили верхню частину виробу взимку, а на простібку, підбивку — квілтинг (англ. quilting — виготовлення стьобаних виробів) — усі сусідки збиралися навесні, вечорами, після роботи; до жінок приєднувалися й чоловіки.

Артгалерея

Єнах Вуд Перрі. «Вечір». 1898

Морган Вейстлінг. «Печворкові сни». 1999

Створено в Україні

У 2019 році на 45-му Міжнародному фестивалі печворку в Х’юстоні (США) вперше в історії експонували роботи представників Асоціації майстрів клаптикового шиття України. У конкурсній програмі змагалися майстрині зі сорока країн. Квілт (декоративне панно) українки Наталії Лашко «...Йшла до нього, наче місячна царівна» визнали найкращим серед 7 тисяч робіт з усього світу в номінації «Інноваційні клаптикові техніки».

Кінусайга, або кінусай-га (з японської — «розпис шовковим кольором») — новітній японський вид рукоділля, створення картин та інших декоративних виробів з різнокольорових шматочків шовкової (або синтетичної) тканини. Його називають «печворком без голки». Техніку кінусайга в 1987 році вигадала студентка Кіотського університету мистецтва та дизайну Маено Такаші, надихнувшись традиційною японською технікою виготовлення ляльок. Для своїх виробів майстриня використовує клаптики зі старого одягу, таким чином даючи йому друге життя.

Щоб створити виріб у цій техніці, потрібно на дерев’яний або пінопластовій дошці нанести олівцем контур малюнка, потім зробити тонким гострим ножем прорізи глибиною близько 2 мм за лініями. Краї вибраних згідно з малюнком клаптиків тканини заправляють у борозни й обрізають зайвий матеріал.

Кераміка — вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану. Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є гончарство, теракота, майоліка, фарфор, кам’яні маси.

Гончарство — виготовлення керамічних виробів з гончарної глини: посуду, кахлів, іграшок, прикрас, сувенірів тощо. Давне ремесло, господарська діяльність та мистецька культура багатьох народів світу, у тому числі й українців.

Гончарство виникло в епоху неоліту і розвивалося там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці й потім випалювали, спочатку на відкритому вогні, пізніше — у звичайних печах і наприкінці — у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця, а також розписом — кольоровими фарбами мінерального походження.

Артгалерея

Карл Мун. «Керамістка племені гопі». 1943

Цзе Вей Чжоу. «Розпис керамічної вази». XX ст.

Цзе Вей Чжоу. «Дідусева помічниця». XX ст.

Сторінками історії

Керамічні вироби — найпоширеніші знахідки археологів. Адже, на відміну від дерева, глина не гниє, не горить, а також не окислюється, як метал. Чимало глиняних предметів дійшли до нас у первозданному вигляді. Високого розвитку мистецтво кераміки досягло в Стародавньому Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Греції та Китаї. Вражають технічною майстерністю давньогрецькі горщики піфоси, що сягають 2 м заввишки.

Художня обробка шкіри як вид рукоділля з’явилася ще в кам’яну добу, адже вже первісні люди прагнули прикрашати свій шкіряний одяг та аксесуари (ремені, сумки, пояси). Існує безліч давніх і сучасних технік та прийомів обробки шкіри (іноді їх використовують окремо, іноді поєднують, що залежить від задуму митця): тиснення, перфорація (ажурне вирізування), плетіння, пірографія (випалювання), гравірування, інкрустація, вишивання, аплікація, набивання металу, розпис тощо.

Сторінками історії

Під час розкопок єгипетських гробниць V ст. до н. е. археологи виявили малюнки, що зображають процес вичинки шкір. Тобто процес виготовлення виробів зі шкіри тварин сягає своїми витоками найдавніших періодів розвитку людської цивілізації.

Шкіру стародавні люди використовували для захисту від погодних умов, як одяг і як оздоблення житла. Зі шкіри тварин виготовляли човни, щити для воїнів, барабани для підняття бойового духу тощо.

Пізніше люди почали застосовувати художню обробку шкіри. У Єгипті було знайдено стародавні сандалі, оздоблені золотом, розшитий шкіряний одяг жерців і різні побутові предмети. У виробах використовували гравірування, фарбування й аплікацію.

Стародавні римляни настільки вдосконалили оброблення шкіри, що отримали пергамент — матеріал, схожий із папером. Пізніше почали виготовляти й книжкові обкладинки, широко застосовуючи аплікацію, тиснення, декорування орнаментами.

У XIII-XV ст. набула неабиякого поширення техніка гравірування шкіри. Вона доволі складна у виконанні, тому вимагала від митців високої майстерності. Гравіровані вироби Середньовіччя досі вважають неперевершеними витворами мистецтва, вони зберігаються в багатьох музеях світу. Це різні футляри, шкатулки, скриньки і, звичайно, палітурки. Особливо цінували роботи німецьких, швейцарських, австрійських і чеських майстрів.

За часів Відродження на перше місце вийшли вироби італійських майстрів. На виробах того часу — щитах, скриньках, шоломах — майстри створювали рельєфні картини, де зображали міфологічних персонажів. Згодом італійські кожум’яки запозичили в перських ремісників техніку ручного золочення і разом із нею — східні орнаменти. Угорські майстри створювали композиції зі шкіри різних кольорів: в основі, як правило, був герб, обрамлений рослинними орнаментами, різьбою і золоченням.

Згодом виникла мода на шкіряні шпалери, які спочатку виготовляли в Північній Африці, після — в Іспанії. У XVII ст. вони стали популярними в усій Європі. З’явилися мереживні орнаменти на шкірі, вироби почали оздоблювати різнобарвною мозаїкою з клаптиків шкіри.

У XVIII ст. в моду ввійшла аплікація зі шкіри (мозаїка). Прекрасні орнаменти й картини створювали з найдрібніших шматочків пофарбованої в різні кольори шкіри.

У наш час зі шкіри виготовляють художні вироби для декорування інтер’єру, одяг, взуття, головні убори, паски, сумки, прикраси, гаманці, чохли, футляри, палітурні предмети (книги, альбоми, папки) тощо.

Художня обробка металу — давне мистецтво, яке досі актуальне, незважаючи на прогрес, повну автоматизацію виробництва, зменшення частки ручної праці та значне зниження вартості готової продукції.

Видами художньої обробки металів є лиття, ковальство, чеканка, металопластика, гравірування, філігрань, емалювання тощо.

Артгалерея

Чарльз Спарк Пірс. «Арабський ювелір». 1882

Рудольф Ернст. «Ремісники в мідеплавильній майстерні». Бл. 1888

Девід Торнаї. «Ювелір». 1920

Ганутель (англ. Ganutell) — мистецтво виготовлення квітів з тонкого спірального дроту та шовкової нитки, а також бісеру, намистин і перлин, що зародилося в монастирях острова Мальти. Для виготовлення ганутелі використовують тонкий дріт, який зазвичай щільно намотують на спицю або інший гладкий циліндричний предмет. Після того як буде намотано спіраль достатньої довжини, її знімають зі спиці та згортають майбутню пелюстку ганутелі. На кожну ланку отриманої пелюстки послідовно намотують кольорову нитку. Декілька сплетених ниток далі зв’язують в єдину квітку — ганутель.

Художня обробка деревини

Різьбярство (різьблення по дереву, сницарство) — техніка декоративно-ужиткового мистецтва, один з видів художньої обробки деревини поряд із випилюванням, випалюванням і токарною справою. Археологічні розкопки та літописи свідчать, що вже за часів Київської Русі широко побутували різноманітні дерев'яні вироби — миски, ложки, ковші, бочки, оздоблені різьбленням. У сьогоденні різьбярство знаходить широке застосування в дизайнерських розробках у сфері побуту, праці, виробництва меблів, оформленні житла та виробничого середовища. Розрізняють такі основні різновиди різьблення по дереву: плоске, ажурне, рельєфне та скульптурне.

Артгалерея

Генрік Родаковський. «Сільський різьбяр». 1867

Ю. де Врієндт. «У майстерні різьблення по дереву». 1877

Тобі Розенталь. «Різьбяр з Обермергау». 1920

Артгалерея

Тобі Розенталь. «Його Мадонна». 1912

Вільгельм Марк. «Син Франц за різьбленням по дереву». Бл. 1895

Цзе Вей Чжоу. «Дякую, дідусю». XX ст.

Інкрустація (лат. incrustatio — «покриття корою») — техніка виконання творів декоративно-ужиткового мистецтва, оздоблення виробів, інтер’єрів, фасадів будівель різнокольоровими шматочками твердих матеріалів (дерева, металу, мармуру, слонової кістки, перлами тощо). Розрізняють інкрустацію деревом дерева (інтарсія), металом металу (дамаскування), каменем каменю.

Художня обробка паперу

Витинанка — вид народного декоративного мистецтва, виготовлення ажурних візерунків із паперу — сюжетних та орнаментальних. Використовують для оздоблення приміщень — стін, вікон, а також полиць, димарів, печей. Виготовляють за допомогою ножиць (маленьких і, наприклад, дуже великих — для стрижки овець), ножів та інших знарядь. Матеріалом традиційно слугує папір (білий або кольоровий), основою — тонкий картон (а для сучасних витинанок — також глина, метал, дерево, тканина, камінь).

Чимало народів Східної Європи та Азії вважають цей вид мистецтва своїм. Євреї називають такі вироби рейзеле (у перекладі з мови їдиш — «трояндочка»), українці — витинанки, білоруси — віципінки, китайці — цзяньчжи, німці — шереншніт, французи — силует, поляки — вичінанка, литовці — карпиняй, англійці — пейперкат.

Артгалерея

Цзе Вей Чжоу. «Час рукоділля». XX ст.

Рейзеле (традиційна єврейська витинанка)

Карл фон Берген. «Діти роблять витинанки». 1905

Новітні досягнення науки, техніки та технології

Художниця Бові Лі народилася в Гонконгу, а зараз живе та працює в Піттсбурзі (США). Вона створює напрочуд детальні ілюстрації з китайського рисового паперу та шовку, майже невагомі роботи, повні фантастичних сюжетів. Створюючи свої роботи, мисткиня спочатку переводить виконані вручну зображення в електронний вигляд, потім роздруковує їх і лише потім розпочинає тривалу й кропітку працю за допомогою ножа та гострих лез.

Сторінками історії

Перші ажурні вироби з паперу з’явилися в Китаї — тоді ж, коли й перші ножиці. Звідти мода на них пішла в Персію, а потім — і до Європи.

Оригамі (з японської — «складений папір») — японське мистецтво складання фігурок з паперу. Своїми витоками цей вид декоративно-ужиткового мистецтва сягає Стародавнього Китаю, де було винайдено папір.

Квілінг (англ. quilling; від quill — «пташине перо») — це мистецтво створення виробів зі смужок паперу. Колись смужки паперу намотували на пташине перо, звідси й пішла назва. Хоча достовірно походження квілінгу не відоме, вважають що він з’явився одразу після винайдення паперу, у Китаї в 105 н. е. Інші джерела стверджують, що квілінг виник у Стародавньому Єгипті. З кінця 1600-х цей вид рукоділля став досить популярним захопленням у Європі та Англії.

Скрапбукінг, скрепбукінг (англ. Scrapbooking, від англ. Scrapbook: scrap — вирізка, book — книга, букв. «книга з вирізок») — вид рукодільного мистецтва, що полягає у виготовленні та оформленні сімейних або особистих фотоальбомів за допомогою різних декоративних технік.

Перевір себе

• 1. Що таке декоративно-ужиткове мистецтво?
• 2. Які його види та традиційні технології найпоширеніші у світі?
• 3. З яких матеріалів виготовляють свої вироби народні майстри та майстрині?
• 4. Які техніки використовували в декоративно-ужитковому мистецтві давнини?
• 5. Що нового з’явилося в декоративно-ужитковій творчості за останні десятиліття?

Твоя проєктна діяльність

Теми дослідницьких, інформаційних, пошукових проєктів

• 1. Вироби декоративно-ужиткового мистецтва в моїй оселі.
• 2. Види та техніки художнього оздоблення виробів для декору інтер’єру.
• 3. Вимоги до оздоблення виробів з різних матеріалів.
• 4. Техніка безпеки під час виконання технологічних операцій з виготовлення виробів декоративно-ужиткового мистецтва.