Українська література. Повторне видання. 8 клас. Авраменко (2025)

Драматургія XIX століття

§ 37-38. Комедія Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці»

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке комедія, водевіль, конфлікт?

• Чи здатні гроші перемогти справжнє кохання?

• Чому батьки не завжди дослухаються до бажань своїх дітей?

1. Своєрідність української драматургії XIX століття.

Характерною ознакою драматургії XIX ст. стало зображення життя, побуту, моралі й інтересів селян — найбільш численної тоді верстви трудівників. На сцені з’являються картини реальної дійсності, представники народу стають позитивними персонажами літератури. Становлення класичної української драматургії пов’язане з іменами І. Котляревського, Т. Шевченка та Г. Квітки-Основ’яненка.

І. Котляревський високо підніс моральні якості народу в п’єсі «Наталка Полтавка», з якої починає свою історію класичний український театр. Персонажі цієї «першоп’єси» — Наталка, Петро, Микола — зворушують своєю задушевністю, людяністю і дотепністю. Такими ж морально-чистими й чесними людьми зображені персонажі водевілю «Москаль-чарівник». В умовах, коли на сцені ще переважали традиції класицизму з його неодмінною героїзацією тільки людей вищого стану, це було справді помітним явищем. У п’єсах «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» мистецьки освоєні ідейні та художні багатства фольклору. Письменник із великим художнім тактом і доцільністю використовує пісні, приказки й прислів’я. Пісенно-фольклорні елементи «Наталки Полтавки» настільки значні, що її можна вважати першим збірником усної народної творчості. Таким був початок української класичної п’єси.

Справжній зразок творчого використання фольклору показав трохи пізніше Т. Шевченко. У його драмі «Назар Стодоля» відтворено обрядові картини сватання та вечорниць. Митець майстерно використав народну творчість, щоб змалювати типові обставини життя народу, його думи й прагнення.

Зображення простих людей із народу, широке використання фольклорних елементів — невід’ємні ознаки драматичних творів Г. Квітки-Основ’яненка. У цьому ви переконаєтеся вже найближчим часом, коли прочитаєте комедію «Сватання на Гончарівці». За основу сюжету взято соціальний конфлікт — бажання одружити нерозумного, але заможного Стецька з бідною Уляною. У п’єсу органічно введено українські народні пісні, обряди та танці. Широке використання фольклору, обряду сватання, сцен із народного життя надало комедії неповторного національного колориту.

Драматурги першої половини XIX ст. не обмежувалися лише ідеалізацією простих людей, вони також викривали мерзенні вчинки багатіїв, критикували кріпосницьку дійсність. Найбільшою мірою це виявилося в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик».

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали свою діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький. У цей період посилюються утиски українського театру царським урядом (Емський указ 1876 р., циркуляр 1881 р.). Було заборонено діяльність театральних труп, проте репресивні заходи все ж таки не змогли знищити глибокі українські театральні традиції.

1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр («Театр корифеїв»), який наступного року переїхав до Києва, звідки й розпочалася його нова історія. Одним із найвидатніших драматургів українського «Театру корифеїв» був І. Карпенко-Карий, який створив 18 оригінальних п’єс, найвідоміші з яких — «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч». Вони є окрасою і сучасних театральних сцен. З «Театром корифеїв» пов’язана творчість його братів П. Саксаганського й М. Садовського, а також неперевершеної М. Заньковецької.

Одним із корифеїв українського театру цього періоду став М. Старицький, який збагатив літературу соціальними драмами «Не судилось», «Талан», а ще — комедією «За двома зайцями», з якою ви ознайомитеся найближчим часом.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його основоположником став актор і режисер О. Бачинський.

2. Коротко про Григорія Квітку-Основ’яненка.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) народився в слободі Основа, що біля Харкова.

Письменник, літературний критик.

Найвідоміші твори: повісті «Маруся», «Конотопська відьма»; п’єси «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик».

Григорій Квітка-Основ’яненко народився в сім’ї знатних поміщиків-дворян Федора Квітки та Марії Квітки (Шидловської, теж із багатого роду).

Хлопець здобув початкову освіту під наглядом свого дядька — священника Паладія Квітки. Згодом закінчив Курязьку монастирську школу. Батько хотів, щоб син став військовим, тому в 1793 р. його записали на військову службу в кінний полк, проте хлопця не вабила така кар’єра. Згодом іде у відставку в чині капітана, який отримав як дворянин. У 1804 р. він подав заяву до Старо-Харківського Преображенського монастиря, але, розчарувавшись у чернецтві, через пів року покинув його, нікого не попередивши про своє рішення.

У книжці «Григорій Квітка-Основ’яненко» І. Ільєнко описує цікавий і вражаючий епізод із дитинства майбутнього письменника, який трапився на шостому році його життя: «Коли був ще дитиною, няня необачно зірвала на оці ячмінь, і його обсіла золотуха. Хворобу вилікували, та зору врятувати не змогли. Хлопчик осліп...

Одного разу Гриць поїхав із матір’ю в Куряж поклонитися відомій на всю Слобожанщину іконі Озернянської Богоматері, про яку говорили, що вона чудотворна.

Того пам’ятного дня в церкві Гриць несподівано відчув, що з очей спадає поволока. Спочатку замиготіли мінливі зеленувато-бурі плями, потім пішли кругами рожеві та жовтаві хвилі, і нараз у голубому тумані загойдалися людські постаті й ошатне вбрання церкви. Туман поволі розвіявся, погляд ковзнув по оздобленій золотом іконі.

Грицеві стало моторошно: а раптом це видиво зникне та знову все поглине темрява? Він боязко сіпнув матір за рукав і прошепотів:

— Мамо, хто це?

— Де, сину? Про кого ти?

— Хто це? Хто це? — залепетав хлопчик, показуючи рукою на ікону.

— Пресвята Богородиця... А ти що, бачиш? — сплеснула руками, аж озирнулися люди, які стояли попереду.

Синові ж карі, чисті й допитливі, як і раніше, очі були осяяні якимось вогнем і вже не смутні, не мертві, а живі, грайливі.

— Прозрів! Прозрів!

Мати впала на коліна й у нестямі простягла руки до ікони:

— Воістину чудотворна, воістину! Зглянулася на наше безталання...»

Григорій Квітка — багатогранна творча особистість. Він був директором Харківського театру, керував танцювальним клубом, добре грав на флейті, фортепіано, поклав на музику чимало власних романсів. Але справжнім покликанням — літературною творчістю — він почав займатися в сорокарічному віці. Родовий маєток письменника був його улюбленим місцем, яке він майже ніколи не покидав. Жив скромно й розважливо, писав здебільшого після обіду, а ввечері читав написане дружині Ганні Григорівні, яка, за його словами, була першим критиком і власним цензором.

За 25 років творчої праці митець написав близько 80-ти творів різних жанрів: фейлетони, комедії, оповідання, романи, історично-художні нариси, літературно-публіцистичні статті.

3. Комедія «Сватання на Гончарівці».

• Прочитайте комедію Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» та виконайте завдання.

СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ

Комедія на три дії

(Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Прокіп Шкурат — обиватель із-за Лопані;

Одарка — його дружина;

Уляна — їхня дочка;

Олексій — кріпак, коваль;

Павло Кандзюба — обиватель із-під Харкова;

Стецько — його син;

Осип Скорик — відставний солдат;

Тиміш — обиватель із Заїківки;

Дівчата — подруги Уляни.

Дія відбувається в місті Харкові, на Гончарівці.

ДІЯ ПЕРША

Вулиця на Гончарівці. Удалині видно Холодну гору.

Ява перша

Одарка Шкурат свариться зі своїм чоловіком Прокопом через пиятику. До них підходить Павло Кандзюба, багатий хазяїн, і пропонує посватати їхню доньку Уляну за свого сина Стецька.

Ява друга

Ті самі й Кандзюба.

Кандзюба. Дай, боже, день добрий! З неділею будьте здорові!

Одарка. Спасибі, будьте й ви здорові. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до якого часу, ще б то й не теє.

Одарка. А ваші односельці, чи всі живі?

Кандзюба. Та вже їм така прийшла біда, що й сказати не можна.

Одарка. А що за біда?

Кандзюба. Там таких солдатів найшло, що й сказати не можна! Що вулиця, то й солдат на квартирі. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така біда! А старий ваш дома?

Одарка. Та через силу дома. Оце тільки спинила мандрувати.

Кандзюба. А куди ж то?

Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому ні празника, ні неділеньки; усе б йому швеньдяти по шинках.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам пораджу: така була в мене перша жінка, п’яниця непросипенна. От же я її і повіз до знахарки; вона й дала їй якоїсь води та й побожилася, що вже, каже, не буде більше пити. (...)

Одарка. Та я ж возила, і де то вже не була! Була й у Тишках, була й у Деркачах, у середу аж у Водолагу їздила. Так що ж? Усі в один голос кажуть: «Пороблено та й пороблено». Та, спасибі, уже в Островерхівці ворожка, так та заочі відгадала; каже, що любощів йому дано, та, не вміючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, що дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як в око вліпила! Чи знаєте Грициху — старого Пискавки невістку? Вона, вона йому поробила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хаті немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не відбивала мужика. Ну, отже ж, то ворожка й дала мені зілля та й каже: «Звари та дай йому якраз на молодий місяць, у глуху північ, як перші півні заспівають». А я, собі на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших півнів не почула, і дала, як другі заспівали. Що ж: як випив, як ускоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й почимчикував аж у Косолапівку (...). Уже я сама знайшла та насилу додому доволокла. (...)

Кандзюба. Де ж він тепер? (...)

Одарка. Ану вже йди сюди, іди!

Прокіп виходить.

ТЕРЦЕТ

Кандзюба. Послухайте мене. Ось будьмо ми сватами!

Одарка. Кажіть, кажіть, у чім? Цьому ми раді самі. (...) Кажіть, а що таке?

Кандзюба. А що? Дочка у вас є?

Прокіп та Одарка. Є, є!

Кандзюба. Така, що треба годувати?

Одарка. Хоч сьогодні віддавати.

Кандзюба. Сина маю.

Прокіп та Одарка. Знаю.

Кандзюба. Так віддайте!

Одарка. Потурайте! Чи він нам рівня?

Прокіп. От і треба добувати. Та на вольну швидше чухрати. А де твоя гривня¹?

¹ Гривня — 3 копійки, а в деяких місцевостях — 2,5 копійки.

Одарка (...) (Кандзюбі). Усяк знає, що у вашого сина та клепки немає!

Кандзюба. Тобто як?

Одарка. Та так: прибитий на цвіту.

Кандзюба. Тю-тю! Та ще фіть, фіть! Ви діло тут кажіть. Чи віддасте? (Глузливо.)

Чи нехай ще підросте? Мене ви не держіть.

Кандзюба. А чому ж і не віддати? У нього всього є. (...)

Одарка. Як же можна й віддати? Дурний! Його всяк б’є.

Кандзюба. Гай, гай! Говорите не знати про що! (...) Та хоч би й зовсім дурний був, так не взяв його кат, буде багатий після моєї смерті; аж розумній жінці за ним і добре буде. Слава тобі, Господи! Є воликів пар, може, двадцятеро; ходимо в Крим за сіллю і за рибою на Дін та всякую хуру беремо чи в Херсон, чи в Одесу. Є і коров’ят із п’ятнадцятеро, та овечат там чи дві сотні, чи й більше; батраків дома з десяток, та при скотині, скільки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копійка. А мій же Стецько та не зовсім і дурний: він, собі на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до семи не полічить, та не знає, що рубель, а що гривня (...). Та і яка нужда, що нічого не знає; жінка навчить і всьому толк дасть, та й буде панею жити. (...)

Одарка (із задоволенням слухала його). А що, Прокопе, як думаєш?

Прокіп. Ти думай, а я вже за тобою.

Співають.

Кандзюба. Так будьмо ж ми сватами!

Одарка. Цьому ми раді самі.

Кандзюба. Пришлю, пришлю людей,

Свати мої любезні!

Стецька свого пришлю.

Прокіп. Пришліть, пришліть людей,

Ой сватушко любезний! (...)

Одарка. Пришліть, пришліть людей,

Ой сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

Обійнявшись, пританцьовують.

Одарка. Е! Стривайте лишень: ще треба дівку спитати, як-то вона ще скаже.

Кандзюба. Хіба вона часом і не туди?

Одарка. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варіть із салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажає; то тараня солона, та що-небудь і вигадує; така вже собі ніжна! То щоб із женихами не стала вередувати.

Кандзюба. Та вона ж не панянка! Нехай вже ті вередують, поки довередуються до свого. Та нічого гріха таїти, тепер усюди така мода: наші мужички — так усе б то за міщан; а міщанка вже й про купця не дуже думає, а щоб вискочити за палатського² або за студента! То й гляди: дівують, сердешні, до того, що можна буде ними на Донці греблю загатити. А зі своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробіть тільки бешкету.

² Палатсъкий — службовець судової палати.

Одарка. Та не бійтеся, не бійтеся, присилайте-таки старостів; уже ж вона не без розуму, уміє розсудити.

Кандзюба. Спасибі ж за ласку. Ждіть від нас людей по закону, увечері; а я Стецька пришлю, нехай із дівкою... Я щось її не знаю; а як її зовуть?

Одарка. Та Уляна ж і досі.

Прокіп. Та ще й Прокопівна.

Кандзюба. Так нехай мій Стецько з Уляною, як там треба, поговорять; а ви її навчіть, щоб часом не брикалася. Прощавайте до якогось часу (...).

Ява III

Одарка й Уляна.

Одарка. (...) Увечері жди старостів, казали, прийдуть.

Уляна (манірно). Які там старости? Від кого б то?

Одарка. Чи знаєш із Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Він колись до нас заходив із монастиря на Спаса.

Уляна. От за того старого? Лисого?

Уляна. Тю-тю, дурна! За Стецька, його сина, коли знаєш.

Уляна. За того божевільного? Це ще краще! Та він, мамо, зовсім дурний!

Одарка. Дурний! Так багатий.

Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду немає.

Одарка. Глузду немає, так багатий.

Уляна. Як по нашій вулиці йде, то малі діти з нього сміються.

Одарка. Нехай сміються, а він собі багатий.

Уляна. А як прийшов раз до нас на Оснів’янську мойку¹, так там такий із нього регіт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Це вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого йти; неначе всі люди повимирали.

¹ Мойка — місце й обладнання для промивання і просушування овечої вовни.

Одарка. Так кажу тобі, що багатий! Скільки пар волів чи всякої худоби! У нього будеш у золоті ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Немає на світі луччого щастя, як із дурнем жити! Він тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, так тільки крикни на нього, то він і замовкне. Куди схочеш, підеш; як задумаєш, так і худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним: немає тобі воленьки — ні погуляти, ні в гарному походити. А сварка, а лайка, а бійка!.. Ось і мій п’яниця: що з нього, що він не дурний? Коли б пак одурів, то я б зраділа.

Уляна. Та вже, мамо, що хочете, кажіть, а я за того дурня, за того бецмана² не піду, та й не піду.

² Бецман — телепень, дурень.

Одарка. Нічого вередувати. За такого багатого не підеш, так кого ще тобі треба? (...)

Уляна. Адже ви знаєте Олексія?

Одарка. Якого це?

Уляна (сміливіше). Коваля. Ось чи пам’ятаєте ви, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплію зробив?

Одарка (згадуючи). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не думає він?

Уляна (сором’язливо). Атож!

Одарка. Нехай собі й у голові не доклада. Чи можна, щоб я за нього віддала? Хіба він тобі казав?

Уляна. Еге!

Одарка. А ти що? А ти йому й не плюнула межи очі?

Уляна. От так! А за що?

Одарка. Щоб не сікався за нерівню. Чи не думаєш ти за нього?

Уляна. Атож!

Одарка. Та що се ти взяла в голову? Чи він же тобі рівня? Правда, він хлопець добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуляє, як на мене — звичайний, усе правда. Так що ж? Кріпак!

Уляна. Що нужди, мамо, що кріпак. Пани в нього добрі, про них усюди така чутка йде.

Одарка. Та хоч вони й добрі, та пани! Як-таки це можна, щоб тобі з волі та в неволю; була казенна — та підеш у підданство; була городянка — та станеш селянкою!

Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Рівненський драматичний театр

Уляна. Де б я не була, ким би я не стала, то мені й байдуже. Мені за ним буде всюди добре, бо я люблю його!

Одарка. А того й не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, мені лихо! Мою Улясю та на панщину!

Уляна. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо ні подушних, ні десятських, ні фонарних¹; усе то пани за своїх людей платять. Та й на мойці — чи мало там панських? Так усі-то, крий боже, як то хваляться, що як добре за панами жити!

¹ Подушне, десятське, фонарне — податки від кількості душ (членів сім’ї), на десятника, на ліхтарі.

Одарка. Та вже ж, Улясю, як собі хочеш, а я тобі мати, так я тобі скажу: скоріше в мене на долоні волосся виросте, ніж я віддам тебе за Олексія. Та вже тут нічого говорити: я вже старому Кандзюбі сказала, щоб сьогодні й старостів присилали.

Уляна. Ох, мені лихо! Сьогодні?..

Одарка. Сьогодні, сьогодні. Чого тут відкладати? Постій же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собі любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна...

Уляна. Про що з таким дурнем говорити? Я не вмію...

Одарка. Потурай! Дівка з парубком аби зійшлися б, а найдуть, про що говорити, а іноді мовчки ще й лучче подружать; я це добре знаю. Посидь же за воротами, а я піду лагодити обідати. (Іде.)

Уляна (сама). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневі достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп поглумиться над моєю русою косою? Що мені з його багатства? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю і борщу, й усякої страви, та як воно буде розведено моїми слізоньками, чи піде ж у душу? Буде й одежа хороша, і постіль біла, та коли стіна німа, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку питати? З Олексієм пішла б на край світу, старцевому сухареві буду рада, з калюжі водиці нап’юся, аби він, мій милий, мій голубонько сизий, мій Олексієчко, мені подав! Коли ж горе й біда постигне, то аби він був біля мого серденька, він не дасть мені сплакнути; а як приголубить мене, то й усю бідоньку забуду (...).

Ява четверта

Уляна та Стецько.

Стецько виходить, розкривши рот і размахуючи руками. Побачивши Уляну, зупиняється, сам до себе сміється, прихорошується; підходить і боїться; оглядає Уляну ззаду й із захватом говорить.

Стецько. Та й патлата! (Сміється голосно, підійшовши до Уляни, раптом перестає і, довго подумавши, каже.) А що у вас варили?

Улянa (стоячи на місці, не звертає на нього уваги й із сумом відповідає). Нічого! (...)

Стецько. Брешеш-бо, як нічого! Батько казав, розпитай її про все. А чорт знає, про що її розпитувати! Я все позабував.

Уляна. Так піди до батька та й розпитай, коли позабував!

Стецько. Так він добре казав, не йди, каже, від неї, поки про все не домовишся.

Улянa. Немає про що нам домовлятися.

Стецько. Як немає про що, коли вже ти за мене йдеш?

Улянa. Ні, голубчику, цього ніколи не буде.

Стецько. А чому не буде?

Улянa. Тому, що я за тебе не піду.

Стецько. А чому не підеш?

Улянa. Тому, що не хочу.

Стецько. Та чому не хочеш?

Улянa. А не хочу тому, що не хочу.

Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти підеш.

Улянa. Не піду.

Стецько. Ну, а батько казав: «Не потурай їй, поженихайся та пісеньку заспівай, то вона й піде». От я і заспіваю:

На курочці пір’ячко рябоє;

Любимося, серденько, обоє.

Приспів

Диб, диб на село,

Кив, морг на нього.

Я не дівка його,

Не піду я за нього.

Ой полола дівчина пастернак

Та сколола ніженьку на будяк.

Приспів

Не так болить ніженька з будяка,

Ой як болить серденько від дяка.

Приспів

Ой, чия ти, дівчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

Приспів

А що? Чи хороша моя пісня?

Улянa. Така точнісінько, як ти, що нічого й не второпаєш. Ось слухай, яку я тобі заспіваю (Співає.)

В мене думка не така,

Щоб пішла я за Стецька.

Приспів

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобі, не в’яжися!

Пек тобі, відчепися!

Божевільний!

Не дурна я і не п’яна,

Щоб пішла я за Степана.

Приспів

Лучче впасти мені з дубу,

Чим йти заміж за Кандзюбу.

Лучче мені з мосту в воду,

Чим достатися уроду!

Приспів

А що, Стецю, чи хороша моя пісенька?

Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Рівненський драматичний театр

Стецько (довго дивиться на неї і мовчить, потім раптом вигукує). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Для чого ти її співаєш? Га?

Уляна. Та я тобі й співаю, і кажу, що не люблю тебе й не піду за тебе.

Стецько. Так цебто батько збрехав? Ну, ну! Ось тільки скажи йому, що він бреше, то так по пиці ляпанця і дасть. (Зітхнув.) Я вже пробував.

Уляна. Так що ж? То батько твій, а то я тобі кажу, що не хочу.

Стецько. Не треба мені твого хотіння, підеш і без нього. Батько ще казав, щоб ти не дражнилася.

Уляна. А чого мені дражнитися? Я не скотина, нехай бог милує! А щоб я пішла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами по воді писане.

Стецько. Ей!.. чи Прісько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай та йди. Ось коли б ти вже була моя жінка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобі пику побив, як мені батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, після весілля можна жінку бити скільки хочеш, а тепер не можна. Дарма! Я підожду. А поки ще ласкою прошу: піди за мене!

Уляна (убік). Що мені з дурнем говорити? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостануся та буду його піддурювати.

Ява п’ята

Ті самі й Олексій. Олексій, побачивши їх разом, тихо підходить і підслуховує.

Стецько. Оце ж увечері й старостів пришлемо. Чи присилати?

Уляна. Аякже? Присилай, присилай. (Убік.) Побачиш, якого облизня піймають.

Стецько. А піч колупатимеш?

Уляна. Як то вже не колупатиму? Отак усю поковиряю. (Дряпає його по обличчю пальцями.)

Стецько (сміється). Бач, яка жартівлива! Але трохи баньок не виколупала. Для чого так робити?

Уляна. Для того, що я тебе шаную (тихо), як ту собаку рудую!

Олексій (убік, сумно). От тобі й правда на світі! Послухаю, що далі буде.

Олексій розвертається та хоче йти. Уляна кидається за ним. Закохані сваряться. Уляна називає Отецька дурним.

Стецько. (...) Та дарма: хоч би й дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю (...).

Дурнуватість Стецька здається навіть дотепною. Стецько розповідає, як його за дурість не взяли до війська. Такий дурний був, що не міг пальців на руках перелічити!

Стецько. (...) На якого гаспида так багацько пальців? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем і склала собі дулю? (...)

Головне для Стецька — це поїсти. Він так про себе й каже:

— Я б і вдень, і вночі усе б обідав.

Олексій нарешті з’ясовує, що Уляну силоміць віддають заміж за Стецька. Він б’є його, щоб той відмовився від дівчини. Стецько плаче, його втішають кашею.

ДІЯ ДРУГА

Відставного солдата Осипа Скорика запросили бути старостою — сватати Уляну. Олексій у розпачі, не знає, що робити. Скорик упізнає в Олексієві свого небожа. Дядько розказує про мандри під час військової служби, хизується, що багато побачив різних країн. Усі його поважають. Олексій просить дядька допомогти йому одружитися з Уляною, а Стецькові, навпаки, перешкодити. Скорик каже, що сватати Уляну він усе ж таки піде, бо вже погодився, проте так усіх обведе, що Уляну віддадуть не за Стецька, а за Олексія. Просив лише почекати до завтра.

Стецько сперечається з Олексієм. Олексій просить Стецька відступитися від Уляни, мовляв, загине вона за нелюбим. Але Стецько чинить спротив тому, що батько його битиме, якщо він не захоче женитися, адже багато дівчат Стецькові відмовили через його дурість.

Виходить Прокіп. Він хоче потай від дружини вислизнути з подвір’я в шинок. Прокіп дізнається, що в Стецька є гроші, і тягне його із собою.

Олексій сподівається, що Прокіп засяде в шинку зі Стецьком. Може, вони просидять до вечора, тоді сватання не відбудеться, бо ні жениха, ні батька нареченої не буде.

З’являється Одарка. Олексій благає її не віддавати доньку за нелюбого дурня, присягається все життя любити дружину та шанувати тещу. А Одарка йому відповідає:

— Я й сама тебе люблю, мов ріднесенького сина. Та як же за тебе віддати? Ти, на лихо, кріпак! Та й за Кандзюбенка як не віддати? Хоча дурний — міри немає, але багатий. Якби не його худоба, не бачити б йому моєї донечки!

Гірко Олексієві: усе у світі вирішують кляті гроші. Уляна погрожує вкоротити собі віку, якщо мати присилує її вийти заміж за Стецька, але Одарка немов не чує. З’явився Стецько. Прокіп так швидко побіг до шинку, що огрядний Стецько не міг його наздогнати. Жбурнув старому гроші та повернувся, тільки по дорозі заблукав, бо дурний, але все ж таки дістався до хати. Останню надію втратив Олексій: не напився Стецько, не загубився хоч би до завтра. Буде сватання... Олексій вирішив піти в солдати, щоб не бачити, як його дівчину дурний Стецько до вінця поведе.

ДІЯ ТРЕТЯ

Прокіп лежить на лаві й спить. Одарка будить його. Прийшов Олексій і сказав, що він уже заспокоївся і хоче поговорити з Уляною, щоб її на розум навести. Одарка виводить заплакану Уляну. Олексій устигає їй щось прошепотіти.

Ява третя

Скорик і Тиміш входять; у першого під пахвою житній хліб. Стецько в новій свиті й дуже великих чоботах, прихорошується, не знімаючи нової високої шапки.

Скорик (тихо Тимошеві). Ти ж, товаришу, у походах не бував, світу не бачив і нічого не знаєш, так у речах не суйся за вмілими, а чекай команди та тільки підтакуй. От і весь пароль. (Стецькові тихо.) Та зніми ж шапку, новобранцю! (Підходять.)

Прокіп (дуже поважно). А що ви за люди й відкіля бог приніс?

Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Рівненський драматичний театр

Скорик (так само поважно). Прежде усєво позвольте во фрунт стать і без темпов вам честь віддать, а просто поклонитися і добрим словом прислужитися. Послухайте нас, а потім уже буде від вас наказ. (...) Ось вам хліб святий у руки (Подає хліб.) Пожалуйте.

Тиміш (кланяючись). Так-таки, так.

Прокіп (узяв хліб, цілує і кладе біля свого). Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша річ не до діла, то не треба і вас, і вашого хліба. Сідайте, люди добрі. Може, здалека ідете? (Старости сідають, садять біля себе Стецька.) А відкіля ви, панове, з якої землі?

Скорик. Ми із землі дальної, коли чули, аж із Франції.

Стецько. Уже й видно — москаль, зараз і збрехав. Ми притьмом із-за Харкова. (Тиміш його стримує.)

Прокіп. Що ж то за земля? Чи далеко вона відсіля?

Скорик. Не близько. Іще аж за Москвою буде верстов сто.

Тиміш. Так-таки, так.

Прокіп. Крий боже, як далеко! Мабуть, на кінці світу! Туди ворон нашої кості не занесе! Хороша ж сторона?

Скорик. Сторона важная! Туди й з усього світу господство з’їжджається пожить, погулять. (...) А ось із нами яка була історія, просимо послухати. Раз у прошлом году були ми в поході, у дикому народі. Сімдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А в цьому городі якраз сидів ось цей (указав на Стецька) дикий князь. Войсько його штурмує, а він знай собі бунтує, піднімає угору плечі й говорить такі речі: «(...) Потіште мене тим, віддайте мені або птицю, або чорную куницю, або красную дівицу, яку у вас заберу й до себя приведу». Генерал нас позвав і сказав: «Ти, Осипе Скорик, по всьому світу побував, усю Туреччину пройшов, ти з ним піди й у Німецію зайди».(...) Ось ми пішли, тридцать государств пройшли, а таке диво не найшли. (...) Усе йшли, ішли й учора в єтот город, — как завьотца, не знаєм, — прийшли; тут разом пала нам пороша...

Стецько (усе уважно слухав). Бов, бов, бов! То по москалевій брехні дзвонять. Яка літом пороша?

Скорик (до нього з великим серцем). Мовчи, шпийон! Не дасть закону сполнить.

Стецько (тихо). Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дійдеться.

Скорик. Як упала пороша, і на пороші слід побачили й слідкувати стали. Наш дикий князь тотчас по сліду узнал і як обпечений закричав: «Вот моя ні птиця, ні чорная куниця, а красная дівиця!» (...) От ми по сліду й пішли та до вашово дому прийшли. Тепер ми собі розсуждаєм: певно, наша ні птиця, ні куниця, а красная дівиця у вас у хаті, тут її і получить бажаєм. А на цій мові будьте всі здорові. Нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець.

Тиміш. Так-таки, так.

Стецько. Бач, куди карлючка закандзюбилася! До чорта хитрий москаль!

Прокіп. Що се за напасть така? Відкіля се ви, панове французи, таку біду на нас накликаєте? І якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажіть? Щоб нам нашого не втопить.

Скорик. Е, хоч наш князь і дикий, одначе він штукар великий! Як на світ родився, то іще із собою не бився; коли ж ляже спати, так від нього й слова не слихати; і таки з худоби дещо має, і коли обідає, зуби не позичає, а своїми кусає; від води ні разу п’яний не буває, і ніколи в себя грошей не крав; у компанії знає честь, свічок і сала не їсть; ум і розум за ним ведеться, він на стіну не дереться. Тепер ви розмишляйте, а нам відповідь давайте.

Одарка (Уляні, що стоїть нерухомо). Колупай швидше піч, колупай!

Прокіп (подумавши, поважно). Ось що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося; а щоб ви нас не порочили, буцімто ми передержуємо куниці або красній дівиці, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жінко?

Одарка (весело та ласкаво). Роби, як знаєш. Ти батько й нам усім голова: як скажеш, так і буде.

Прокіп. Еге! Дочко, а годі піч колупати, давай чим оцих французів пов’язати.

Стецько (злякавшись). Ану, ану, до чого дійдеться, то я і навтікача.

Одарка (підходить до Уляни, весело). Іди ж, іди. Чуєш, що батько велить? Може, нічого не придбала та вже й соромишся. Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, в’яжи ж хоч валом. Ану, лишень, що в тебе там є? (Тягне її проти волі.) Та йди-бо, ще й опирається.

Скорик (підійшовши, утримує Одарку). Стій! Робиш темпи, без флігельманта. Коли не знаєте порядку, питайте бувалих. Спочатку треба виконати закон. Ми все знаєм: бачили, як це роблять у Франції, у Туреччині. Ось що: сідай, мать. А ти, дівко, поклонися батькові й матері тричі, дякуй за хліб, і сіль, і за науку й проси благаславення на добре діло. (...) (Сідає.)

Тиміш (усе повторює). Так-таки, так.

Скорик (Уляні). Кланяйся ж у ноги, без темпів, по слову. (Уляна, заливаючись сльозами, кланяється в ноги тричі, а Скорик примовляє.) Раз, другий, третій.

Прокіп (коли вона йому кланяється). Та буде ж, буде, та годі ж, годі.

Скорик. Ну, тепер матері: раз, другий, третій.

Уляна (уклонившись утретє, залишається перед матір’ю на колінах і гірко плаче, тримаючи її за руку). Ненечко моя ріднесенька! Лебідочко... перепілочко! В останній раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай мені на світі пожити!..

Олексій стоїть осторонь і, зворушений, витирає сльози.

Одарка (крізь сльози). Годі ж, Улясю, годі, донечко! Устань же, кажу тобі. Цього вже не буде. Давай там, що є. (Бачачи, що Уляна не встає, починає сердитися.) Та кажу ж тобі, що давай. От тільки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну.

Тиміш. Так-таки, так.

Уляна (у відчаї). Боже мій милосердний! (Іде, звертаючись до Олексія.) Тепер, Олексію, прощай на віки вічні! (Іде, заливаючись сльозами.)

Одарка. Дурна, дурна! Так і я не хотіла за свого Прокопа, на стіну лізла; а далі — і нічого.

Отецько. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далі й сама захоче.

Уляна виносить на дерев’яній тарілці два вишиті рушники, навхрест складені, підносить спочатку до Скорика та кланяється. Коли він бере, вона другий підносить Тимошеві й, відійшовши вбік, плаче.

Скорик (узяв рушник, устає і кланяється, тримаючи його в руках). Спасибі батьку й матері, що своє дитя рано будили й доброму ділу учили. Спасибі й молодій, що рано вставала, тонко пряла й гарні рушнички придбала!

Тиміш. Так-таки, так.

Скорик (Тимошеві). Ану, товаришу, зав’яжи мене, а я тебе. (Один одному зав’язують рушники через плече.) Ось так: щоб не зводили на людей напраслини. (...) (Сідають на свої місця.) (...)

Стецько. А князя і забули? Хоч би тобі на сміх чим-небудь обплутали.

Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому.

Прокіп. Ну-бо, ну-бо, мерщій; пора частувати.

Уляна (заламуючи руки). Уже ж, матінко, що хоч роби зі мною: лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!..

Одарка (скочивши до неї). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!

Уляна. З місця не піду, хоч убийте!

Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!

Тиміш. Так-таки, так.

Одарка (розсердившись). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюся, що ти молода...

Скорик (підійшовши, розводить їх). Стій, мати. (Подивившись Уляні в очі.) Наслано, я вам кажу, що наслано; та не побоїмося насипки, уміємо відіслати. (...) Скажу французьке слово, так проженемо хоч яку насилку. Пішли сюди, у куток. Не смій ніхто підходити до нас. (Відводить Уляну вбік і говорить із нею. Вона веселішає.)

Одарка. Наслано! Ох, мені лихо! А хто б то й наслав? Чи не врагова Сосюрчиха? Так і є. Колись на базарі полаялися з нею, та і похвалилася: «Я тобі, — каже, — віддячу». А вчора я бачила, що все біля двору снувала, чи збирала що, чи підкладала, а я й байдуже! От же таки й віддячила!

Стецько (голосно позіхає і потягується). Цур йому, цьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!

Уляна (вислухавши все від Скорика, вибігає радіючи). Зараз, дядьку, зараз. (...) (Уляна, весела, рум’яна, виносить приготовлене нею і покрите складеною шовковою хусткою, підносить до Стецька й кланяється.)

Стецько (з радістю встає, засукує рукави й, не взявши ще, звернувшись до батька й матері, кланяється і каже, перериваючи сміхом). Спасибі матері... що вчила батька спати... та будила... прясти...

Поки він говорив, Олексій узяв хустку й хутко зачепив її за пасок. А Стецько, проговоривши, хапає, не дивлячись, великого гарбуза. Стоїть здивований, розкривши рот, і тримає його перед собою. Уляна кидається до Олексія.

Олексій. Тепер ти моя на віки вічні!

Уляна. Не покину тебе до смерті!

Одарка. Що це, що це таке? Що це?

Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Рівненський драматичний театр

Стецько (затуливши Олексія та Уляну, підносить їй близько до обличчя гарбуз). Гарбуз! Хіба повилазило? Ось бач, хоч покуштуй!

Одаркa (спантеличена, стоїть із піднятими руками). Що це таке? Та це нас обморочено!

Олексій (кидаючись до неї). Ні, матусенько, це не морока, це правда святая, хоч перехрестися. Таке моє щастя: мені досталася хустка, а врагу моєму — гарбуз.

Стецько. Так поміняймося.

Улянa (також кидаючись до матері). Матусенько, моя ріднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на світі. Благослови ж мене й мого Олексія!

Стецько. Поблагослови їх оцим гарбузом по потилиці.

Одаркa (розгнівано). Щоб я вас благословила? Нехай вас цей та той благословить. Не буде цього, не буде...

Тиміш. Так-таки, так.

Прокіп. Та ну-бо швидше благословляй.

Одаркa (кричить). І ти, п’янице, туди ж? Знай свою вольну, а в моє діло не мішайся; тебе не довго то й битиму. А вас от як благословляю: тебе, проклятий халахуре, волоцюго, поблагословлю тією чаплією, що мені на лихо скував. Усю на тобі потрощу, та в придачу трясцями, та болячками, та стонадцять куп лихорадок. А тобі весь гарбуз розтовчу на голові, усі патли тобі пообриваю, коси твої вирву, та таки зі Стецьком обвінчаю, обвінчаю, таки обвінчаю! А ти, пройдисвіте, вон із моєї хати! Подай лишень хустку сюди; подай, подай, подай... (Задихається від гніву й хоче відібрати хустку в Олексія.)

Скорик. Тр-р-р-р! Тр-р-р-р! Тр-р-р-р! Настоящий огонь. (...) (Стає між Одаркою та Олексієм.) Послухай, паньматко, мене, бувалого...

Одарка. Не хочу, не хочу нічого слухати...

Скорик. Та послухай...

Одарка. Нехай віддасть хустку Кандзюбенку, а сам віється з хати та щоб мого двора не знав!

Скорик. Так цить же, кажу тобі. Зараз кобилою станеш, як тільки скажу французьке слово.

Одаркa (злякавшись, стуляє рота). Ох, мені ж лихо! Не буду ж, не буду!

Стецько (радо). Ану, ану, зроби її кобилою; я ще не бачив, як чоловік звірякою перекидається. Так коли б ще заіржала, то-то б сміху було.

Скорик (Стецькові). Мовчи й слухай командних слів. Не бісися, Одарко, і поблагослови своїх дітей.

Одарка. Як собі хочете, біситися не буду й благословляти не хочу. Нехай віддасть хустку. Я в нього з горла видеру...

Скорик. Не шуми! Послухай толком. Ось скільки я земель не пройшов, був у Франції, у Німеччині, у Туреччині, та ось і до вас прийшов...

Стецько. А за Харковом що був, так і не кажеш?

Скорик (погрожує йому). Смирно! Ну, так в усіх землях такий закон: кому дана хустка, той і жених, кому піднесуть гарбуз, ось як би нашому Кандзюбенку, той іде вон. Це вже споконвіку так, і закону змінити не можна. А хто від цього закону відступиться, тому гріх смертельний і на скотину падьож буде.

Одарка. Та в нас ні волика, ні коровки. Усе мій старий попропивав, нікому й здихати. (...)

Стецько. Ану, ану, до чого-то воно йдеться?

Скорик. (...) Чому ти не хочеш віддати дочку за Олексія? Хлопець важний, розумний, роботящий, та ще ж і племінник мій.

Одарка. Так кріпак (...).

Прокіп. Так чого тут і думати? Не переч, Одарко!

Одарка. Але стривай лишень!.. Так бач, пане старосто, у Кандзюбенка худоба... Серце болить, як згадаю!..

Скорик. (...) Добре, ми вміємо й із цим справитися. А поставте сюда ослінчик. (Виконують.) Так. Тепер візьми миску чотирма пальцами й принеси сюда.

Одарка. Ох, мені лихо! Чи не будете ворожити?

Скорик. Нічого не бійся, це не ворожба, треба з тебе зняти вроки (...). Зніму, щоб ти від них не зачахла.

Одарка (низько кланяючись). Ох батечку, голубчику! Робіть швидше, що знаєте; так і чую, як мене з-за плечей бере. Так миску вам подати?

Скорик. (...) Тепер, Одаріє, лий у миску воду та приговорюй французьке слово голосно: плюх, плюх, плюх! (Одарка зробила, примовляючи.) Тепер візьми з турецької церкви свічечку, засвіти; неси сюди, та не погаси, а то тільки тобі й на світі жити. (Одарка вся тремтить, приносить запалений восковий недогарок.) Дай сюда. (Приліплює його до миски.) Тепер усі зажмуртесь і ніхто не ворушіться. Ну... починається наше діло... Гу!.. А самого так лихорадка й б’є. (...) Одаріє, народжена, хрещена, вінчана!.. Скажи... як тобі: чи з плечей бере, чи в очах рябить?

Одарка (тремтячи). Та... із-за... плечей... і в очах...

Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Рівненський драматичний театр

Скорик. Французькі, по всьому бачу, що французькі вроки (...). Однак справимся (...). Бонжур, мадам Одаріє, знято! Як прийшло, так і пішло. Вітаю, мадам Одаріє! (...)

Одарка (опритомнівши). Чому ж там і зостатися, коли я сама бачила, як усе повиплигувало геть!

Скорик. От так же, Одаріє, повиплигує і вся худоба Кандзюбина з твоєї пам’яті, як ти цю воду вип’єш, п’ючи щоденно по наперстку, натощак. (...) А наші молоді, як будуть любитися та дружно жити, та, не лінуючися, робити, так зберуть іщо больше, ніж у Стецька. (...)

Одарка. О, спасибі ж тобі, пане старосто! Таки як руками зняв. Тепер мені не тільки що Стецька, та й усієї його худоби нічогісінько не жалко. А Олексія вже полюбила, мов ріднесенького сина. Ходіте ж, діточки, сюди. (Обіймає Олексія та Уляну.) Будьте ж здорові, як вода, а багаті, як земля, а красиві, як весна!

Скорик (вигукує). Ура! Наша взяла!

Стецько (замислившись, злякався). Тю, на твою голову. Ще й весілля не було, а він уже й гука. Оттака-то московська віра!

Скорик. Тепер, товаришу, давай знак сюди. (Пов’язує рушник.) Спасибі ж вам, сватове, за ваше паслушаніє і любов. Тепер треба виконати закон і закончити діло. Сідайте ж ви тут. (Умощує старих на їхні місця.) А ми, товаришу, тут. А молоді стійте.

Стецько (сідаючи біля старостів). А князь осьдечки сяде.

Скорик (зводить його). Ні, брате. Минулося твоє князівство! Али сядь, али вон пайди. Нуте ж, скажем законне слово: панове сватове!

Прокіп та Одарка (разом). А ми раді слухати.

Скорик. Що ви хотіли, те ми зробили (...).

Одарка. Просимо на хліб, на сіль і на сватання!

Приходять подруги Уляни, починаються танці, співи та веселощі.

Гра «Так — ні».

• 1. Події комедії «Сватання на Гончарівці» відбуваються в XIX столітті.
• 2. Одарка вважає, що для її дочки важливіше матеріальне забезпечення, а не особисте щастя.
• 3. Стецько по вуха закоханий в Уляну.
• 4. Олексій працює ковалем.
• 5. Прокіп увесь час мріє бути «на вольній», бо тяжко жити кріпаком.
• 6. Скорик — дядько Олексія.
• 7. Скорик розмовляє українською літературною мовою з вкрапленнями діалектизмів.
• 8. Слова «Та ну-бо швидше благословляй» належать Олексієві.
• 9. За старостів Кандзюба взяв Скорика й Тимоша.
• 10. Твір закінчується благословенням Уляни й Олексія, піснями та танцями.

До речі...

1958 р. Київська кіностудія імені О. Довженка екранізувала комедію Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Головні ролі зіграли Микита Ільченко (Прокіп), Нонна Копержинська (Одарка), Алла Ролик (Уляна), Ігор Жилін (Олексій), Михайло Крамар (Стецько).

Режисер — Ігор Земгано.

Композитор — Кирило Стеценко.

4. Комедія, конфлікт, водевіль.

Драматичні твори призначені для постановки на сцені. У них дійсність зображено через висловлювання та дії самих персонажів (дійових осіб). Текст драми поділяють на дії, а їх на яви — сцени з певним складом виконавців ролей. Основні жанри драматичних творів: власне драма, комедія, трагедія, трагікомедія.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору й сатири розвінчують негативні суспільні та побутові явища, розкривають смішне в навколишній дійсності чи людині. Центром уваги в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» стають родинне життя персонажів, їхні побутові взаємини.

Конфлікт — це основа драматичного твору, він є рушійною силою, що визначає розвиток драматичної дії як основний засіб розкриття характеру. Конфлікт у драматичному творі проявляється в зіткненні протилежних сил, боротьбі за досягнення мети, подоланні перешкод. У комедії «Сватання на Гончарівці» — соціально-побутовий конфлікт: Прокіп та Одарка хочуть одружити свою доньку Уляну із заможним, але нерозумним Стецьком, якого дівчина не любить, вона його зневажає і відкрито з нього кепкує. Через розв’язання цього конфлікту розкриваються характери головних героїв / героїнь — Прокопа, Одарки, Олексія, Уляни та Стецька.

Водевіль — різновид легкої комедії з куплетами, які виконують під музику. Водевілю притаманні анекдотична ситуація в основі сюжету, нагромадження випадковостей, дотепні діалоги, словесні каламбури, танці та куплети. Комедія «Сватання на Гончарівці» наділена водевільною інтригою, де характери героїв / героїнь розкриваються в різножанрових музичних номерах.

5. Завдання.

1. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження, що твір «Сватання на Гончарівці»

• А за визначенням автора — малоросійська опера
• Б у своїй композиції містить багато пісень
• В присвячений Миколі Лисенкові
• Г складається з трьох дій

2. На світлині зображено фрагмент комедії, який є її

• А зав’язкою
• Б розвитком дії
• В кульмінацією
• Г розв’язкою

Сцена з вистави «Сватання на Гончарівці». Рівненський драматичний театр

3. Визначте дійових осіб за їхніми репліками.

Репліка

Дійова особа

1 «— Є воликів пар, може, двадцятеро; ходимо в Крим за сіллю і за рибою на Дін, і всяку хуру беремо, чи в Херсон, чи в Одесу». 2 «— Ні, матусенько, це не морока, це правда святая, хоч перехрестись. Таке моє щастя: мені досталася хустка, а врагу моєму — гарбуз». 3 «— Батько казав, після весілля можна жінку бити скільки хочеш, а тепер, не можна. Дарма! Я підожду. А поки ще ласкою прошу: піди за мене!» 4 «— От так же, Одаріє, повиплигує і вся худоба Кандзюбина з твоєї пам’яті, як ти цю воду вип’єш, п’ючи щоденно по наперстку, натощак».

А Прокіп Б Скорик В Олексій Г Стецько Д Кандзюба

4. Які ознаки має драматичний твір? Назвіть найвідоміших драматургів XIX ст.

5. Що таке водевіль? Доведіть на конкретних прикладах, що «Сватання на Гончарівці» має ознаки водевілю.

6. Що таке конфлікт у драматичному творі? У чому полягає конфлікт комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці»?

7. Визначте проблеми, порушені в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Чи актуальні вони в сучасному суспільстві?

8. Літературний диктант.

• 1. Літературних родів три: лірика, епос і ... .
• 2. У репліці Одарки «Скоріше в мене на долоні ... виросте, чим я віддам тебе за Олексія» пропущено слово ... .
• 3. Відставний солдат має прізвище ... .
• 4. Основні події твору відбуваються у дворі ... (ім’я господаря).
• 5. Слова «так-таки, так» постійно повторює ... (ім’я героя).
• 6. Події твору відбуваються неподалік великого міста ... (назва міста).
• 7. Вийти зі складної ситуації Уляні й Олексієві допоміг / допомогла ... (ім’я героя / героїні).

9. Інсценізація. Підготуйте в групах фрагмент комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».

10. Домашнє завдання.

• 1. Охарактеризуйте кожну дійову особу комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» двома-трьома реченнями (письмово).
• 2. Створіть цитатний диктант із реплік дійових осіб комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».
• 3. Дослідіть географічні назви Лопань, Гончарівка, Заїківка, Холодна гора. Знайдіть про них інформацію в інтернеті, підберіть відповідні зображення та оформте матеріал як презентації в «PowerPoint».
• 4. Створіть буктрейлер або рекламний допис для соцмережі за комедією Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».

Подумайте й розкажіть

• Яка сцена комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» вам видалася найкумеднішою?

• Чи сподобався вам жанр комедії-водевілю? Чим саме?

• Які ознаки тексту комедії «Сватання на Гончарівці» свідчать про те, що вона призначена для постановки на сцені?