Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Рівень стандарту

УРОК № 20

Тема. Директорія УНР.

Мета: визначити причини падіння впади гетьмана П. Скоропадського і приходу Директорії; охарактеризувати політику Директорії УНР; розповісти про Другу війну Радянської Росії проти УНР; формувати в учнів навички аналітичного мислення; виховувати в них інтерес до історичного минулого своєї держави. Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінні карти «Українська Держава. Утворення Директорії та відновлення УНР (травень—листопад 1918 р.)» і «Друга війна Радянської Росії проти УНР. Встановлення в Україні більшовицького режиму (грудень 1918 — червень 1919 р.)», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні поняття і терміни: Директорія, Трудовий конгрес, УСРР, Друга війна Радянської Росії проти УНР, продрозкладка, військово-політичний союз радянських республік.

Основні дати: серпень 1918 р. — утворення Українського національного союзу (УНС); 13 листопада 1918 р. — анулювання Радянською Росією Брест-Литовського мирного договору; 13—14 листопада 1918 р. — утворення Директорії; 28 листопада 1919 р. — створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України; кінець листопада 1918 — квітень 1919 р. — інтервенція військ Антанти на Півдні України; 14 грудня 1918 р. — зречення П. Скоропадським влади, перехід влади до Директорії; 3 січня 1919 р. — вступ більшовицьких військ до Харкова, проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР); 16 січня 1919 р. — Директорія УНР офіційно оголосила війну Радянській Росії; 22 січня 1919 р. — Акт злуки УНР і ЗУНР; 23—28 січня 1919 р. — Трудовий конгрес; 5 лютого 1919 р. — вступ більшовицьких військ до Києва; березень 1919 р. — прийняття Конституції УСРР.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Фронтальне опитування

1. Коли і де було проголошено П. Скоропадського гетьманом України?

2. Чому П. Скоропадський порівняно легко прийшов до влади?

3. Чому керівництво Центральної Ради не знайшло спільної мови з представником окупаційної армії?

4. Чим відрізнялася внутрішня і зовнішня політика П. Скоропадського від аналогічної політики Центральної Ради?

5. У якій галузі уряд П. Скоропадського мав найбільші успіхи і чому?

6. Чи можна стверджувати, що внутрішня політика П. Скоропадського була приречена на невдачу?

7. Чому переважна більшість населення була незадоволена соціально-економічною політикою П. Скоропадського?

8. Який зовнішньополітичний курс проводив гетьман П. Скоропадський?

9. Зробіть загальний підсумок періоду правління гетьмана П. Скоропадського.

• Письмова робота

Як характеризують політику П. Скоропадського його заяви: «...Моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів»; «Будуча політика України йтиме у дусі самостійності і відсутності великоросійських або польських тенденцій»? Як реалізовувався проголошений курс?

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Запитання і завдання

1. Коли відбувалася Перша війна Радянської Росії проти УНР? Визначте, якими були її результати.

2. Що викликало невдоволення населення у діяльності гетьмана П. Скоропадського?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Падіння гетьманського режиму. Прихід Директорії до влади. Трудовий конгрес.

• Випереджальне завдання

Упродовж розповіді вчителя складіть хронологічну таблицю «Боротьба проти гетьманського режиму та його повалення».

• Розповідь учителя

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР. У серпні 1918 р. в Києві було створено Український національний союз (УНС) на чолі з В. Винниченком. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, порозуміння з гетьманською владою, опозиційна — наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважив вплив опозиційних гетьманові сил.

Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшло п’ять представників УНС, не сприяло руху Української Держави шляхом консолідації суспільства. Більше того, невдовзі П. Скоропадський зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил. 14 листопада 1918 р. гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС, почалося формування офіцерських загонів. Отже, із незалежною Україною було покінчено.

Реакцією УНС на новий державний курс було оголошення повстання проти влади гетьмана. Для керівництва повстанням із метою відновлення УНР у ніч із 13 на 14 листопада 1918 р. на засіданні УНС було створено тимчасовий орган — Директорію.

• Робота в термінами і поняттями

Директорія — 1) тимчасовий революційний орган, створений у ніч із 13 на 14 листопада 1918 р. для керівництва антигетьманським повстанням; 2) верховний державний орган УНР. Сформована у складі п’яти чоловік: В. Винниченко, С. Петлюра, А. Макаренко, Ф. Швець, А. Андрієвський. Фактично припинила існування у листопаді 1919 р.

До складу Директорії увійшли представники різних політичних напрямків. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників — А. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу Директорія закликала до повстання проти гетьмана. Крім того, вона заручилася нейтралітетом із Великою солдатською радою німецьких військ.

Центром антигетьманського повстання стала Біла Церква, а головною ударною силою — січові стрільці. Вирішальною подією у боротьбі Директорії з П. Скоропадським став бій 18 листопада 1918 р. біля станції Мотовилівка, де війська гетьмана зазнали поразки.

Після цієї перемоги антигетьманські сили, що нараховували понад 100 тис. осіб оточили Київ.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня воєнні частини Директорії вступили до Києва.

Директорія з блискавичною швидкістю встановила свою владу на всій території України. Але, захопивши владу, вона виявилася безпорадною у вирішенні ключових завдань, що стояли перед Україною.

• Цікаво знати

Перші дні перебування Директорії у Києві показали, що до влади прийшла сила, набагато радикальніша за Центральну Раду. У місті була проведена перевірка сейфів і конфіскація цінностей. Звісно, значна частина конфіскованого не потрапила до державної скарбниці. До повстанської армії приєдналися авантюристи і просто грабіжники, які хотіли поживитися, скориставшись ситуацією. Він імені Директорії вони здійснювали відверті грабунки. Повна державна скарбниця, що дісталася новій владі у спадок від Скоропадського, була розкрадена у перші ж місяці.

• Колективна робота з підручником

Самостійно опрацювавши відповідний матеріал параграфа, учні закінчують складання хронологічної таблиці, яка матиме такий вигляд:

Боротьба проти гетьманського режиму та його повалення

Дата	Подія
Липень 1918 р.	Страйк залізничників
Серпень 1918 р.	Селянське повстання на Київщині, інспіроване більшовиками
Літо—осінь 1918 р.	Селянський повстанський рух проти німецької окупації і гетьманського режиму
14 листопада 1918 р.	Видання П. Скоропадським грамоти про федеративний зв'язок України з майбутньою небільшовицькою Росією. Створення УНС Директорії
15 листопада 1918 р.	Заклик Директорії до збройної боротьби проти гетьманату
17 листопада 1918 р.	Угода Директорії з Великою солдатською радою німецьких військ про нейтралітет
18 листопада 1918 р.	Розгром військами Директорії гетьманських військ під Мотовилівкою
19 листопада 1918 р.	Директорія оголосила загальну мобілізацію, а головний отаман С. Петлюра видав наказ, у якому обіцяв надати додаткові земельні ділянки всім, хто «своєчасно стане до війська»
14 грудня 1918 р.	Вступ до Києва військ Директорії. П. Скоропадський зрікся влади

• Розповідь учителя

Захопивши владу, Директорія поспішила надати їй легітимного характеру. Із цією метою було скликано Трудовий конгрес, щось на кшталт Установчих зборів чи парламенту, але з обмеженнями для певних категорій виборців під час виборів до нього. Виборчі права надавались «трудовим верствам» населення. У результаті права голосу було позбавлено промисловців, поміщиків, комерсантів, частину інтелігенції (міську), духовенство та інші «нетрудові» прошарки суспільства.

У роботі Трудового конгресу брало участь 400 делегатів (з яких 36 із Західноукраїнської області). Конгрес засідав 23—28 січня 1918 р. і прийняв такі рішення:

• Вища влада передається Директорії.

• Виконавчі функції має здійснювати Рада Народних Міністрів, яка підзвітна Трудовому конгресу, а в перервах між його засіданнями — Директорії.

• Влада на місцях переходила під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства і робітництва.

• Підготовка роботи наступної сесії Трудового конгресу покладалася на комісії: з оборони республіки, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ, харчових справ.

• Уряд і комісії мали виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки.

Конгрес доручив Директорії та Раді Народних Міністрів працювати в напрямі вирішення таких завдань: а) здійснення земельної реформи шляхом передачі землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборони незалежності республіки.

(Учитель звертає увагу учнів на схему.)

Структура влади Директорії УНР

Під час роботи конгресу між його учасниками були серйозні розбіжності, які зрештою і призвели до фактичного провалу роботи органу.

Так, керівники січових стрільців запропонували замість Директорії організувати військовий тріумвірат (С. Петлюра, С. Коновалець, А. Мельник) і встановити військову диктатуру.

Один із лідерів українських соціал-демократів — М. Порш висловився проти диктатури як пролетарської, так і військової і відстоював парламентський шлях розвитку.

Представник есерів М. Шаповал уважав, що в Україні необхідно встановити радянську владу.

Крім вирішення питання легітимності влади, Директорія скасовувала всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робітничої політики. Відновлювала 8-годинний робочий день, робітничий контроль на підприємствах, право на укладання колективних договорів, на створення коаліцій і проведення страйків.

У земельному питання Директорія передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглась визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв’язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Строки і порядок розподілу землі не визначалися; лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння.

Для національних меншин відновлювалася національно-персональна автономія.

Важливим здобутком Директорії стало проголошення Акта злуки УHP і ЗУHP 22 січня 1919 р. ЗУHP перетворилася на ЗоУНР (Західну область Української Народної Республіки). Проте реальне об’єднання двох держав відкладалося. Кожна з держав проводили самостійну внутрішню і зовнішню політику.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв’язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв’язків з тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та Радянською Росією.

Але головною турботою для Директорії стала війна з Радянською Росією і необхідність створити боєздатну регулярну армію.

2. Друга війна Радянської Росії проти УНР.

• Колективна робота в підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, визначаючи, як відбувалися воєнні дії на українських землях в зазначений період, і складаючи хронологічну таблицю «Друга радянсько-українська війна». Учитель систематизує й уточнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

Революція в Німеччині та її поразка у Першій світовій війні дали змогу Раднаркому РСФРР 11 листопада 1918 р. скасувати умови Брестського миру і видати директиву про надання військової допомоги «трудящим України» силами українських повстанських дивізій, сформованих у нейтральній зоні між Україною та Росією. Було утворено Укрреввійськраду у складі В. Антонова-Овсієнка, В. Затонського, Й. Сталіна та Г. П’ятакова.

28 листопада 1918 р. на території РСФРР створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (голова уряду Г. П’ятаков, від 29 січня 1919 р. — X. Раковський; члени уряду: В. Аверін, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, В. Затонський, Є. Квірінг, Ю. Коцюбинський, М. Подвойський, О. Шліхтер). Наступного дня цей уряд видав маніфест про відновлення радянської влади в Україні. У грудні 1918 р. Перша і Друга українські повстанські дивізії під загальним командуванням В. Антонова-Овсієнка розпочали наступ. Уже 3 січня 1919 р. радянські війська зайняли Харків, куди і переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. А 6 січня 1919 р. тут було проголошено створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Україна знову опинилася перед загрозою агресії радянської України. Неспроможність Директорії установити авторитетний і сильний політичний режим мала свій відбиток і на армії. Створити боєздатну армію із збройних формувань, що виникли під час антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія опинилась фактично без армії.

Ішов процес «більшовизації» збройних сил Директорії. Так, «збільшовизувалися» Дніпровська дивізія на чолі з отаманом Зеленим (Д. Терпило), частини Задніпровської дивізії отаманів М. Григор’єва, Ю. Тютюнника, С. Савицького. Останні вийшли з підпорядкування Директорії і під радянськими гаслами розпочали бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бессарабії до Перекопу. Про підтримку рад оголосили загони батька Махна у Гуляйполі.

У підпорядкуванні С. Петлюри залишився Запорізький корпус (отаман П. Балабачан) і корпус січових стрільців (командир Є. Коновалець). На кінець січня 1919 р. чисельність військ Директорії скоротилася до 21 тис. осіб.

Уряд Директорії, зрозумівши безпорадність ситуації, почав шукати вихід із становища. Думки відносно розв’язання цього питання розійшлися. В. Чехівський, М. Грушевський та інші вважали, що необхідно укласти союз з Радянською Росією. Послана в Москву дипломатична місія заявила, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умов: пропорційного представництва в рядах селян і робітників; укладення економічного союзу з РСФРР; проголошення нейтралітету України; організації оборони проти армій Денікіна, Антанти, Польщі; припинення наступу військ Радянської Росії на Україну; визнання незалежності УНР.

Але Радянська Росія, ведучи переговори, ні на день не припиняла вторгнення в Україну. І тоді прихильники союзу України з Антантою (С. Петлюра, В. Винниченко) 16 січня 1919 р. оголосили війну Радянській Росії.

Однак це не зупинило наступу радянських військ. На Київ наступали Богунський полк під командуванням М. Щорса і Таращанський полк під командуванням В. Боженка.

• Постать в історії

Микола Щорс (1895—1919) — більшовицький військовий діяч. Брав участь у Першій світовій війні. У 1918 р. вступив до партії більшовиків. У лютому 1918 р. очолював більшовицький збройний загін на Чернігівщині. Згодом командував різними збройними формуваннями більшовиків, що діяли в Україні. У 1919 р. був комендантом Києва. Застрелений за згодою радянського командування під час перебування на передовій.

Василь Боженко (1869—1919) — робітник, червоний командир. У 1917 р. створив більшовицьку організацію в Києві. Член Київської ради робітничих депутатів. Командував загонами Червоної гвардії під час повстань у жовтні 1917 і січні 1918 р. Під час німецько-австрійської окупації у «нейтральній зоні» сформував партизанські загони для боротьби з окупантами. У вересні 1918 р. став командиром Таращанського полку, згодом бригади, Першої української радянської дивізії, яка здійснювала наступ на Київ під час Другої війни між Радянською Росією і УНР. Помер від запалення легенів.

5 лютого 1919 р. більшовики вступили в Київ. Становище Директорії стало критичним. Вона переїхала до Вінниці і розпочала переговори з Антантою. Перед делегацією Директорії були поставлені ультимативні вимоги: реорганізувати Директорію і її уряд, вивівши з її складу представників соціалістичних партій; відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР і підпорядкувати її союзному командуванню. Виконання цих вимог, по суті, означало не що інше, як ліквідацію суверенності УНР.

У відповідь В. Винниченко і П. Чехівський подали у відставку, С. Петлюра вийшов із соціал-демократичної партії. Був створений уряд на чолі із С. Остапенком, прихильним до союзу з Антантою. Але ці кроки нічого не дали. Допомоги з боку Антанти не надійшло. Директорія зазнала поразки і втратила контроль над більшою частиною України.

Причини поразки Директорії:

• Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим;

• у результаті перетворень Директорії ослабла її соціальна опора (інтелігенція, значну частину якої зарахували до «поміщиків і капіталістів»; селянство, особливо біднота, яка звинувачувала Директорію в прокуркульській політиці; робітники, бо Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки);

• недооцінка впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення;

• широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави;

• відсутність єдності національно-демократичних сил;

• вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

• Робота з таблицею

Учні закінчують складання хронологічної таблиці, яка матиме такий вигляд.

Друга радянсько-українська війна

Дата	Подія
11 листопада 1918 р.	Раднарком РСФРР скасував умови Брестського миру, видав директиву про надання військової допомоги «трудящим України» сипами українських повстанських дивізій, сформованих у нейтральній зоні між Україною та Росією. Бупо утворено Укрреввійськраду (В. Антонов-Овсієнко, В. Затонський, Й. Станін, Г. П'ятаков)
28 листопада 1918 р.	На території РСФРР створено Тимчасовий робітничо-сенянський уряд України (голова уряду Г. П'ятаков, із 29 січня 1919 р. — X. Раковський; члени уряду: В. Аверін, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, В. Затонський, Є. Квірінг, Ю. Коцюбинський, М. Подвойський, О. Шліхтер)
29 листопада 1918 р.	Робітничо-селянський уряд видав маніфест про відновлення радянської влади в Україні

Закінчення таблиці

Дата	Подія
Грудень 1918 р.	Початок наступу Першої і Другої українських повстанських дивізій під загальним командуванням В. Антонова-Овсієнка
3 січня 1919 р.	Радянські війська зайняли Харків, куди і переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України
6 січня 1919 р.	Проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР)
16 січня 1919 р.	Директорія УНР офіційно оголосила війну РСФРР
5 лютого 1919 р.	Вступ більшовицьких військ до Києва (Богунського полку під командуванням М. Щорса і Таращанського полку під командуванням В. Боженка)
Лютий 1919 р.	Спроба Директорії УНР знайти спільну мову з країнами Антанти для спільної боротьби з більшовизмом. Реорганізація Директорії, уряду, відмова від «соціалістичних експериментів» тощо. Поразка і евакуація військ Антанти з Півдня України
Березень 1919 р.	Втрата Директорією контролю над більшою частиною України
Квітень 1919 р.	Оволодіння більшовиками Кримом. В Україні (крім Надзбруччя і західних областей) удруге встановлено радянську владу

3. Агресія Антанти на Півдні України (листопад 1918 — квітень 1919 р.).

• Розповідь учителя

16 листопада 1918 р. — транспорта з військами Антанти пройшли чорноморські протоки Дарданелли і Босфор і направилися в усі порти від Одеси до Новоросійська. На початок 1919 р. тут висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські та польські частини загальною чисельністю до 60 тис. осіб. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Ці війська зайняли лише прибережну смугу по лінії Тирасполь—Бирзула—Вознесенськ—Миколаїв—Херсон, відмовившись від просування у глиб території України. Проте вони підтримували в Україні білогвардійців, які виступали за відновлення «єдиної і неподільної Росії».

Повстання моряків на французькому флоті, які були розагітовані більшовиками, поразка під Вознесенськом від військ Червоної армії, якими командував М. Григор’єв, змусили країни Антанти евакуювати свої війська з Півдня України (квітень 1919 р.). Проте надалі продовжувалася морська блокада Чорноморського узбережжя флотом країн Антанти. Здійснювалося перевезення білогвардійських військ.

• Цікаво знати

Загальні втрати країн Антанти на Півдні України були незначними — близько 3 тис. осіб. Із них греки втратили 1 тис., румуни — 1 тис., французи — близько 500 осіб, поляки — 300 осіб, англійці, серби, американці — 120 осіб. Утрати білогвардійців, що воювали разом із військами Антанти, становили 700 осіб.

Частини Червоної армії, які вели боротьбу з інтервентами, втратили близько 4 тис. осіб. Близько 1 тис. осіб загинуло від рук каральних загонів інтервентів і білогвардійців.

4. Отаманщина. Реорганізація Директорії УНР. С. Петлюра.

• Розповідь учителя

Під натиском більшовиків війська Директорії відкочувалися на захід. Директорія і уряд із Вінниці переїхали до Проскурова (Хмельницький), де у середині березня 1919 р. відбулося останнє засідання Директорії у повному складі. На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії. Тепер вона складалася з Петлюри, Макаренка, представника ЗУНР і двох представників соціалістичних партій. Було впорядковано функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готували міністерства, і давати розпорядження лише міністерствам. Новий уряд очолив Б. Мартос. Він звернувся до народу з декларацією, у якій закликав боротися з більшовиками, спираючись не на іноземну допомогу, а на українських повстанців.

Щоб організувати опір більшовикам, головний отаман С. Петлюра почав призначати або визнавати отаманами будь-кого, хто міг командувати, мав зброю, виказував лояльність до Директорії і заявив про своє прагнення боротися з більшовиками. Кожен такий отаман отримував грамоту від Петлюри і декілька мільйонів українських карбованців. Ніякого контролю над отаманами не було. Ця ситуація спричинила появу такого явища, як отаманщина.

• Робота з термінами і поняттями

Отаманщина (як синонім використовується термін махновщина) — 1) засилля різноманітних збройних формувань, як правило, із селян, в умовах відсутності (вакууму) реальної державної влади; 2) період визвольних змагань в історії України кінця 1918 — першої половини 1919 р.

Діяльність отаманів припадає на період 1918—1923 рр. Окремі загони діяли і до 1925 р. Отаманщина була одним із проявів селянської війни за землю, проти політики режимів, що встановлювалися в Україні. Загалом в Україні діяло декілька сот отаманів. Якщо використовувати сучасну воєнно-політичну термінологію, то їх можна назвати польовими командирами, які номінально підпорядковуються якомусь політичному керівництву, але на практиці здійснюють власну політику, яка зазвичай різниться з політичною лінією керівництва. Отамани доволі часто змінювали свою політичну орієнтацію, виходячи лише з власних інтересів.

Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз’єднаність і антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя й отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування. Отаманщина стала проблемою як для більшовиків, так і для Директорії та Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

• Цікаво знати

Революційна стихія, безвладдя, що панували на більшій частині території України, зумовили і таке явище, як єврейські погроми. Загалом у 1917 — на початку 1921 р. зафіксовано 1236 погромів у 524 населених пунктах, у яких за різними оцінками загинуло від 30—60 тис. євреїв. Причетними до цієї трагедії були всі сили, що діяли в Україні. Але згодом у суспільній свідомості укорінилася думка, що головними винуватцями її були українці, а їх керівником — С. Петлюра. Але реальні факти заперечують цей стереотип. Ті українські загони, що були причетні до погромів, лише номінально підпорядковувалися Директорії. Сам головний отаман виступав проти погромів. В одному зі своїх наказів він наголошував: «...Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, — було поневолено і позбавлено національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю... Усіх же, хто підбурюватиме вас на погроми, рішуче наказую викинути геть з нашого війська і віддати під суд яко зрадників вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхнім вчинкам, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону». І цей наказ застосовувався. Зокрема, було страчено отамана Семененка за найжахливіший Проскурівський погром у лютому 1919 р.

Попри категоричне заперечення антисемітизму більшовиками (27, 8 % керівників партії були євреями), Червона армія теж брала участь у погромах. У 1919 р. у цій ганебній справі відзначилися бійці Таращанського і Богунського полків, а у 1920 р., коли відбулося найбільше погромів, — бійці Першої кінної армії під командуванням Будьонного.

Ключовою фігурою періоду Директорії УНР і завершення визвольних змагань був Симон Петлюра. Погляди на його діяльність є діаметрально протилежними. Багато істориків дотримуються думки, що Петлюра — це друга за національною яскравістю постать в історії України після Івана Мазепи. Адже він завжди був до кінця відданий своїм ідеалам, до кінця стояв у боротьбі. Саме через це він викликав величезну ненависть у радянської влади, ні на одну українську постать, не враховуючи Мазепу, не було вилито стільки бруду, спровоковано стільки наклепів, як на Петлюру.

• Робота з документом

Відомий політичний і державний діяч УНР І. Мазепа про Симона Петлюру

...Коли дальша організована українська боротьба ще довгий час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав у відчай. Навпаки, з великим ентузіазмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його, як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти більшовиків. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю в решти українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав би в руки окремих, необ’єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що з’являлися тоді сотками.

• Запитання до документа

Чи справедливою є така оцінка діяльності Петлюри?

• Постать в історії

Симон Петлюра (1879—1926) — громадсько-політичний, воєнний і державний діяч, публіцист. Із молодих років долучився до українського національно-визвольного руху.

Із початком Першої світової війни Петлюра докладає всіх зусиль, щоб добитися толерантного ставлення російської армії до українського населення Австро-Угорщини. У період від 1916 до 1917 р. Петлюра — заступник уповноваженого «Союзу земств» від Західного фронту. У квітні 1917 р. Петлюру на з’їзді у Мінську було обрано головою Української військової ради Західного фронту. Звідти УВР делегувала його на І Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві, де його обрали головою Українського генерального військового комітету, що був створений при Центральній Раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу з розбудови української армії, але, будучи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярної армії.

Через розбіжності з Винниченком та протестуючи проти Брестського миру Петлюра, будучи прихильником Антанти, подає у відставку. Разом із січовими стрільцями він зіграє головну роль у локалізації більшовицького повстання у січні 1918 р. в Києві.

У період гетьманату Симон Петлюра безуспішно намагається схилити гетьмана П. Скоропадського до більш демократичної політики. Після повалення гетьманату (Петлюра був одним із керівників повстання, членом Директорії) знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 р. після відставки Винниченка Петлюра стає Головою Директорії, згодом головним отаманом. Викликає суперечку істориків його угода з Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків (Варшавська угода, квітень 1920 р.). Після поразки визвольних змагань разом з урядом УНР Симон Петлюра емігрував до Польщі. Під кінець 1924 р. він оселяється в Парижі, де продовжує плідну роботу, беручи участь у конференціях як представник Українського Уряду в екзилі. Та його визвольна діяльність не могла не зачіпати інтересів Радянського Союзу. 25 травня 1926 р. Симона Петлюру підступно вбито радянським агентом С. Шварцбартом. Похований на Монпарнаському кладовищі в Парижі.

5. Бойові дії на Правобережжі, Волині та Поділлі.

• Розповідь учителя

У лютому 1919 р. після захоплення Києва більшовики повели подвійний наступ: на півночі, намагаючись відділити армію УНР від Української галицької армії (УГА), і на півдні, з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На південній ділянці армія УНР зазнала поразки, бо отаман М. Григор’єв, незадоволений поступливістю Директорії Антанті, перейшов на бік більшовиків. Тим часом третя більшовицька група повела наступ із Києва з метою не допустити з’єднання між північними і південними частинами армії УНР. Але цей план не вдався. Реорганізовані частини корпусу січових стрільців і сили Північної групи армії УНР несподівано у березні 1919 р перейшли у контрнаступ, завдаючи відчутних ударів більшовикам у районі Бердичів—Козятин—Житомир і підступили аж до Києва. Цей стратегічний маневр армії УНР, а також антибільшовицьке повстання отамана Григор’єва унеможливлювали спробу більшовиків прорватися через Румунію в Угорщину на допомогу Угорської Червоної армії і тим самим розпалити пожежу світової революції.

Більшовики відповіли на цей наступ армії УНР ударом на Поділлі, в результаті якого її Південна група була ізольована від решти армії і від військ Антанти. Через виступ отамана О. Волоха ця група мусила 16 квітня 1919 р. перейти річку Дністер, де румуни її роззброїли. І тільки пізніше через Галичину вона дісталася на Волинь, де приєдналася до Армії УНР. Після цієї поразки Директорія УНР контролювала лише невелику територію на Волині.

У цей час за наказом головного отамана С. Петлюри було здійснено низку заходів, покликаних викорінити в армії УНР отаманщину і підвищити її боєздатність. Створювалася Державна інспектура, що мала боротися з проявами отаманщини в армії, стежити за дисципліною і неблагонадійними командирами. Головним державним інспектором було призначено полковника В. Кедровського. Ці заходи зумовили гострі конфлікти між інспекторами і польовими командирами.

Тим часом командувач північною групою армії УНР генерал-хорунжий Володимир Оскілко зі своїми прихильниками 29 квітня 1919 р. здійснив спробу державного перевороту. Він виступив проти «соціалістичного» уряду Мартоса і вважав, що всі поразки армії УНР зумовлені тим, що у вищі ешелони влади проникли агенти більшовиків, а Петлюра є безвольною і непослідовною людиною. Заколотники вимагали скликати Установчі збори, укласти мир із Польщею, заарештували міністрів уряду і намагалися заарештувати Петлюру. Але заколот вдалося швидко придушити за допомогою січових стрільців. Ці події ослабили фронт проти більшовиків, чим останні негайно скористалися, розпочавши наступ. Одночасно поляки захопили Луцьк, де були великі запаси зброї та амуніції армії УНР. У результаті її Північна група фактично припинила існування. Директорія і Уряд переїхали до Тернополя, а залишки армії передислокувалися в район міст Дубно—Броди.

За таких обставин армія УНР, уклавши наприкінці травня перемир’я з поляками, реорганізувалася і на початку червня вдалим наступом витіснила більшовиків із південно-західного Поділля, звільнивши Кам’янець-Подільський, який став тимчасовою столицею УНР. Наприкінці червня — на початку липня більшовики перейшли в наступ і підійшли до Кам’янця. Однак у середині липня, зміцнившись повстанським загоном Ю. Тютюнника (рештки загону Григор’єва), що пробився крізь зону, контрольовану більшовиками, армія УНР відтіснила більшовиків від міста.

• Самостійна робота за завданням

Заповніть таблицю «Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР».

Політика	Позитивний результат	Негативний результат
Внутрішня
Зовнішня

6. Утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки.

• Розповідь учителя

Формування державних інститутів розпочалося зі створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який пізніше було перейменовано в Раду народних комісарів (РНК) України. Очолив уряд авторитетний більшовик, професійний революціонер, болгарин за національністю Християн Раковський, присланий із Москви. Більшість членів уряду становили росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників була незначна кількість.

• Постать в історії

Християн Раковський (справжнє ім’я і прізвище — Кристю Станчев) (1873 — 1941) — партійний діяч, дипломат. Народився в сім’ї заможного торговця. Освіту одержав у Женевському університеті (1897). Від 1889 р. брав участь у соціал-демократичному русі Болгарії, Швейцарії, Німеччини, Франції, Румунії. Неодноразово заарештовувався і висилався з різних країн. Одна з найяскравіших постатей у лівому русі, позиція X. Раковського є типовим прикладом еволюції від соціал-демократичних ідей до комуністичних.

У 1917 р. увійшов до лав РСДРП(б), вів партроботу в Одесі та Петрограді. Учасник громадянської війни, учасник мирних переговорів із Німеччиною. Від 1919 р. член ЦК РКП(б). У 1918 р. один із керівників НК в Україні, голова Верховної колегії з боротьби з контрреволюцією. У 1918 р. голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Від березня 1919 р. до липня 1923 р. голова РНК і нарком закордонних справ України. У 1919—1920 рр. член оргбюро ЦК. Один із організаторів радянської влади в Україні. Входив до складу радянської делегації на Генуезькій конференції (1922 р.).

Від 1923 р. полпред у Великій Британії, у 1925—1927 рр. — у Франції. У 1927 р. виключений із партії XV з’їздом ВКП(б) разом з іншими учасниками троцькістської опозиції. У 1928 р. був засланий до Астрахані, потім до Барнаула. Від 1934 р. начальник управління середніх медичних навчальних закладів Наркомату охорони здоров’я РСФРР. У 1935 р. відновлений у ВКП(б), голова Радянського товариства Червоного Хреста.

У 1937 р. X. Раковський був заарештований і притягнутий до фальсифікованого НКВС відкритого процесу у справі «Антирадянського правотроцькістського блоку». У 1938 р. засуджений до 20 років тюремного ув’язнення.

Після початку Великої Вітчизняної війни заочно 8 вересня 1941 р. був засуджений до страти. Розстріляний в Орловському централі. У 1988 реабілітований і відновлений у партії.

Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердилися в Радянській Росії. 6 січня 1919 р. назва, якою радянська влада прикривалася в 1918 р., — Українська Народна Республіка, була скасована. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 р. — УРСР). Вищим органом державної влади визнавався Всеукраїнський з’їзд Рад, у період між з’їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим Радам, але до їх виборів вона перебувала у руках революційних комітетів (ревкомів) та комітетів бідноти (комбідів). 10 березня 1919 р. III з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

Ця Конституція закріплювала диктатуру пролетаріату, скасовувала приватну власність і позбавляла «експлуататорські класи» виборчих прав. Пролетарський характер держави закріплювала непропорційна система виборів депутатів.

У процесі становлення радянської влади здійснювалися спроби від’єднати від України Донецько-Криворізький край і Крим. Якщо перший залишився у складі республіки, то в Криму була створена Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

Найважливіші риси процесу радянізації України у 1919 р.:

• відбувався «зверху вниз» — спочатку створювалися вищі органи влади, а потім формувалися місцеві;

• здійснювався за зразком РСФРР та під її керівництвом;

• мав антинаціональний характер;

• відзначався суворим централізмом;

• значна частина вищих чиновників мала неукраїнське походження. Сутність політичного курсу більшовиків полягала в прискореній насильницькій ломці існуючої в Україні соціально-економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Тобто передбачалося негайне впровадження елементів комуністичного суспільства у реальне життя. Як називав це В. Ленін: «кавалерійська атака на капіталізм». Така політика згодом дістала назву воєнного комунізму.

• Цікаво знати

У радянських енциклопедіях воєнний комунізм характеризувався як система спричинених умовами громадянської війни тимчасових надзвичайних заходів. Однак вся суть полягає в тому, що цей термін був придуманий В. Леніним тільки в 1921 р., коли він перейшов до нової економічної політики. Поява терміна пояснювалася спробою (як виявилося, цілком успішною) ідеологічно замаскувати провал попередньої політики.

Найважливішими заходами цієї політики стали:

• націоналізація великих і середніх підприємств, уведення державного контролю над виробництвом. Приватні підприємства, що залишалися, мали дотримуватися встановлених державою цін і розцінок;

• мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація, запровадження законів воєнного часу на виробництві);

• скасування товарно-грошових відносин, натуралізація оплати праці (карткова система розподілу продуктів, зрівняльний розподіл). Проте повністю це здійснити не вдалося, гроші (радянські знаки) залишилися в обігу, але сфера їх вживання була звужена;

• встановлення державної монополії на торгівлю — цукром, вугіллям, залізною і марганцевою рудою, продукцією металургії, металообробки, шкіряної промисловості;

• заборона приватної торгівлі, яка оголошувалася спекуляцією;

• запровадження системи насильного вилучення всіх надлишків (того, що не йшло на проживання і на засів) хлібних запасів на селі — продрозкладки. Достатніх ресурсів для налагодження із селом прямого продуктообміну не було. Фактично відбувалася реквізиція врожаю у селян спеціальними продовольчими загонами (продзагонами); до початку липня 1919 р. діяло 46 продзагонів кількістю 1,5 тис. бійців. У 1919 р. на українське село наклали продрозкладку в 140 млн пудів, але до наступу денікінських військ вдалося зібрати не більше 7 млн пудів;

• цілковита ліквідація приватної власності на засоби виробництва, знищення ринкових відносин. Ішлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників.

В Україні, де ще на початок 1919 р. зберігалися поміщицькі господарства, була здійснена спроба прямого переходу до комуністичного будівництва на селі. Почалася колективізації селянських господарств. Навіть у малоземельних районах частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радгоспів, або тим, хто бажав утворити комуну (на літо 1919 р. було створено близько 500 колективних господарств — переважно комун).

Запровадження в Україні воєнного комунізму супроводжувалося різким обмеженням її суверенітету. КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями відповідних російських організацій і контролювалися Москвою. РНК України, Українська рада народного господарства (УРНГ) діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР. У травні—червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських республік: об’єднанню під керівництвом вищих державних органів Російської Федерації підлягали військова організація і військове командування народного господарства, залізниці, фінанси; 4 червня було ліквідовано Український фронт, а з підрозділів, що входили до його складу, утворили три дивізії, що стали частиною Червоної армії. 14 червня 1919 р. ВУЦВК схвалив декрет РСФРР про створення «воєнно-політичного союзу» України і Росії, який юридично закріпив залежність УСРР від Радянської Росії у військово-політичній сфері.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки, викликала невдоволення в середовищі селянства, інтелігенції та робітників і, зрештою, призвела до повстання.

• Самостійна робота за завданням

За поданим зразком складіть таблицю «Політика воєнного комунізму».

Сфера впровадження	Заходи
Аграрні відносини

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Бесіда за запитаннями

1. З якою метою було створено Директорію? Хто входив до її складу?

2. Коли і під якими гаслами і завдяки чому Директорії вдалося прийти до влади?

3. Що таке Трудовий конгрес?

4. Яку внутрішню політику проводила Директорія? Назвіть основні заходи.

5. Чому спалахнула Друга війна з Радянською Росією?

6. Якої зовнішньополітичної орієнтації дотримувалася Директорія?

7. Які взаємовідносини склалися між УНР і країнами Антанти? Поясніть, чому саме такі.

8. Які причини поразки Директорії?

9. Що таке отаманщина?

10. Коли було проголошено створення УСРР?

11. Чому В. Ленін назвав політику, яку здійснювали більшовики у 1918—1921 рр., воєнним комунізмом?

12. Як відбувалося становлення радянської влади в УСРР?

13. Яка заходи політики воєнного комунізму реалізовувалися в Україні у першій половині 1919 р. у галузі сільського господарства?

14. Коли було створено воєнно-політичний союз радянських республік?

• Творчі завдання

1. Поясніть, чому Директорія під час виборів до Трудового конгресу виборчим законом фактично виключила з виборчого процесу національно свідому і заможну частину населення.

2. Спробуйте пояснити популярний у 1919 р. вислів: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• У час приходу Директорії до влади зовнішньополітичне і внутрішнє становище України було вкрай складним. Директорія проголошувала вірність інтересам трудящих селян та робітників, але реально мало що зробила для виконання своїх обіцянок.

• Ускладнювали ситуацію в Україні Друга війна з Радянською Росією і селянська війна за землю.

• Не зумівши впоратися зі складною ситуацією, не знайшовши адекватного рішення, Директорія зазнала поразки. Але український народ продовжив національно-визвольну боротьбу. На чолі цієї боротьби став С. Петлюра.

• Поразка Директорії призвела до встановлення вдруге радянської влади в Україні у формі УСРР.

• Повторна спроба радянізації України, запровадження політики воєнного комунізму наразились на опір населення.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.