Історія України курс лекцій
Лекція 5. Гетьманщина у складі Російської імперії. Остаточна ліквідація української державності
План
1. Україна за гетманування І.Мазепи. Конституція Пилипа Орлика.
2. Колоніальна політика російського царизму щодо України. Гетьман І.Скоропадський, наказний гетьман П.Полуботок.
3. Діяльність гетьманів Д.Апостола та К.Розумовського. Ліквідація автономного устрою України і Запорізької Січі.
1. Іван Мазепа — один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України — народився бл. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській колегії у Варшаві. Протягом 1656— 1659 рр. жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою мовами). У 1659— 1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну.
Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П.Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами Дорошенком та Самойловичем. Згодом, коли іхав з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р. Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою. Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою.
Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику. За допомогою І. Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень.
Значну частину своїх особистих прибутків гетьман віддав на розвиток релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі — т.зв. козацькому барокко. Загалом, протягом 1687- 1706 рр. завдяки І. Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.
Гетьман присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони дуже обмежували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України:
- влада гетьмана зводилася до поліційних функцій - стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина — скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду;
- заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви;
- українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Московії;
- в гетьманську столицю — Батурин вводився московський стрілецький полк;
- українським купцям «під жорстоким покаранням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських воїнів знецінені московські гроші;
- вперше законодавче формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.
Велику увагу Т. Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак, у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом.
Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700 –1721 рр.), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського і моря.
Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру.
Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників - Швеції чи Московії - несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.
Мазепа налагодив налагодив зв'язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси.
На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога - незалежність Української держави з довічною владою гетьмана. Її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.
У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі - на Москву. Однак, після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. На з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Кості Гордієнка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.
Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами – всього бл. 15 тис. осіб.
По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол.
8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла ХІІ та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці “мазепинці” стали українськими політичними емігрантами.
Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.
Спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім’я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.
Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К.Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України в еміграції Пилипа Орлика.
“Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького” або так звана “Конституція Пилипа Орлика”, яку було проголошено 5 квітня 1710 р. у день виборів гетьмана, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій.
Цей документ мав вступ і 16 статей. Головною ідеєю його була повна незалежність України від Польщі і Росії.
У вступній частині Конституції стверджувалось ідея самостійності і незалежності України, подавалася історія її відносин з Московською державою. Тут заперечувалась можливість самодержавної влади чи спадковість гетьманства. Статті договору передбачали цілу програму розбудови української державності. В першу чергу – збереження православ’я як державної релігії та заборона інших сповідань, особливо іудейства, самостійності й незалежності церкви в Україні. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Хмельницького.
Україна мала бути самостійною і незалежною, що забезпечувалося протекторатом шведського короля та мирною угодою з Кримом. В разі заключення миру з царем при посередництві шведського короля мали бути повернуті всі полонені українці й відшкодовані збитки.
Україна мала підлягати владі гетьмана, але влада останнього не є самодержавною. Визначну роль в управлінні мала відіграти рада, що складалося з генеральної старшини, полковників, по одному представнику від полку. Рада повинна збиратися тричі на рік: на Різдво, на Воскресіння Христове та Покрову. Вона мала вирішувати всі найважливіші питання. Без її згоди не приймалося жодне рішення. Вона ж мала право й критики діяльності гетьмана. Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною.
Суд повинен був вершити не гетьман, який не мав права сам карати, а генеральний військовий суд. Всі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури.
Отже, у Конституції проводилися важливі ідеї про українську державність та її конституційні принципи. Визначалися кордони України. Встановлювалась колегіальна форма управління та виборність усієї адміністрації. Визначалися права, вольності та обов’язки гетьмана, старшини, війська.
2. Негайно після того, коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до Карла XII, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Скоропадському. Іван Скоропадський (гетьман у 1708 – 1722 рр.), коли його було обрано, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям.
Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутности Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави.
Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра І з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини.
Петро І призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції — таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.
Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-резидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмайлова.
Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніженського були призначені москалі; призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було. Жадні скарги на них не мали наслідків.
Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей — козаків та посполитих — виряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладозького озера, будування нової столиці Санкт-Петербургу на фінських болотах, тяжкому, особливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, над Тереком, на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових — і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах обраховували, що загинуло 30% усіх, що там працювали.
Петро І вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 року лише туди наказано було вивозити продукти. Ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю.
Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя — здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу.
1722 року засновано Малоросійську Колегію із шістьох московських старшин з президентом-бригадиром Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман І. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром — 3 липня 1722 року —помер.
Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Тимчасово його заступив, тобто, став наказним, чернігівський полковник П.Полуботок (1660-1724 рр.), якому судилося відіграти велику роль в українській історії. Народившись у відомій на той час сім'ї козацького старшини Леонтія Полуботка (у різні часи був переяславським полковником, генеральними осавулом і бунчужним), Павло замолоду поділяв політичну програму гетьмана І.Самойловича в обстоюванні автономного устрою Гетьманщини в складі Російської держави. В 1722 р. П.Полуботку разом з генеральною старшиною було доручено до обрання чергового гетьмана порядкувати справами всього лівобережного регіону. Тоді-то й виник гострий конфлікт між наказним гетьманом і президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим. Як видно з подальшого перебігу подій, П.Полуботок спільно з деякими іншими прихильниками широкої національної автономії для українців вирішив рішуче боротися за "давні" козацькі права й привілеї. Попервах він начебто домігся свого: Сенат і особисто О.Меншиков, переслідуючи власні інтереси, скасували окремі розпорядження Малоросійської колегії. Проте активізація опозиційної діяльності П. Полуботка призвела до того, що навесні 1723 р. його разом із старшинами С.Савичем та І.Чарнишем було викликано до Санкт-Петербурга, допитано в Таємній канцелярії, а в листопаді ув'язнено в Петропавловській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України 18 грудня 1724 р. і помер. Сучасники тих подій свідчать, що перед смертю П.Полуботка Петро І прислав нього власного лікаря, щоб підтримати фізичний стан заарештованого. Гетьман же нібито промовив: "Нащо мені жити, коли не можу потужитися Вітчизні".
На нове обрання гетьмана пішов у 1727 р. уряд російського імператора Петра ІІ (1727-1730 рр.) — онука Петра І. Петро II після падіння і заслання Олександра Меншикова проголосив себе руйнатором дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол.
3. Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра І. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерті Петра І.
22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статтейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності.
В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Ґоліцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління — «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).
Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об'їхали полки й зібрали від старожитців відомості — коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусила систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маєтностях», закінчені 1731 року, стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища.
Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти їх російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.
Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але, обсяги його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян.
Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, не платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду.
Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України. Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.
Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих; 1732 року — на зміну їм — знову вислано 30.000 чоловіка, а 1733 року — додатково 10.000.
1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. Їхнє перебування було там дуже тяжке. Запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусили повернутися під татарську протекцію. 1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престіл на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра.
Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час провадив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і — навпаки — збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема — повернення запорожців у 1734 році вже після смерті Данила Апостола.
Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це рішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.
Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду» (1734 – 1750 рр.). Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців.
З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана.
Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона. Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не скоювали.
До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусила постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.
Року 1740 цариця Анна померла і престол перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регентством Бірона. Але незабаром її усунули і престол зайняла Єлизавета, дочка Петра І.
В кінці 40-х та на початку 50-х рр. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) — дочку Петра І і Катерини І — задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо "обрання" (фактично — призначення) нового гетьмана.
Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 рр.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 р.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.
Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство. К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі.
У 50-х рр. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.
Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України.
За Розумовського українська старшина здобула високе становище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління передавав він генеральній старшині. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важливих справ.
Судова реформа Розумовського замість козацьких судів — сільського, сотенного, полкового та генерального — вводила в 1760 році нові суди. Україну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський — для цивільних справ, підкоморський — для земельних, міських — для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства.
За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціальні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан — шляхетство. Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західноєвропейським, удосконалено артилерію, введено однакове узброєння та уніформу. Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів; крім загальної освіти, введено спеціальну освіту: «військові акзерциції».
З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджувано гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями; сюди приїздила італійська опера, тут були кав’ярні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців, з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина. Скасування гетьманства в 1764 році поклало всьому край.
В 1754 р., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних "ударів" по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавчо ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему.
У 1761 ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією — авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 рр.) завадив здійсненню цих намірів.
У січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада призначила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.
Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію рангу фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавлений булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовський залишився українським патріотом, і пишний двір його став осередком, який залюбки відвідували українці.
Третя Малоросійська Колегія складалася з восьми членів: чотирьох українців і чотирьох росіян. Згідно з загальною інструкцією Румянцев мусив пильнувати, щоб не відчувалося різниці між росіянами та українцями, і взагалі вживати всіх заходів, щоб затерти між ними національну різницю. Румянцев одержав від цариці таємну інструкцію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.
Року 1765 Румянцев наказав перевести генеральний опис усієї Гетьманщини: кількості землі, населення, худоби, підприємств і т. д. Протягом трьох років проводили опис, викликаючи загальне хвилювання селян, які побоювались, що це погіршить їхнє становище. 1767 року ревізію закінчено. Наслідком її були кілька тисяч грубих томів, не використаних на практиці. Проте, цей «Румянцевський опис» має велике наукове значення, він дає докладні статистичні відомості про стан України.
Надзвичайно важливою подією в історії не тільки України, але й цілої Російської імперії після скасування гетьманства було скликання Катериною II Комісії для укладення нових законів. Походження цієї Комісії було таке: цариця Катерина в перші роки правління утримувала тісні зв'язки з видатними письменниками та ученими Франції. Під впливом «просвітницької філософії» XVIII ст. вона проголошувала в маніфестах, що ставить метою свого правління встановити в імперії лад, який забезпечував би добробут, свободу та щастя всіх підданих. Отже, одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 року.
Населення України поставилося до справи з зацікавленням, сподіваючись довести урядові про свої бажання. Відбувалися станові збори, на яких обирали депутатів та обговорювали дані їм «накази».
1767 року, коли в Москві почалися засідання «Комисии для составления нового Уложения», сталася несподіванка: українські депутати вимагали поновлення того козацького ладу, який нищила Катерина, і обрання нового гетьмана. Виразником поглядів українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, один із найбільш освічених людей свого часу. Крім того, серед російських депутатів знайшлися палкі противники кріпацтва.
Наслідком протиріч у Комісії виникали бурхливі дискусії. Це було несподіванкою для цариці, яка була певна, що її планами всі захоплюватимуться. Вона охолола до Комісії, і під загрозою війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» — нібито до закінчення війни — розпущено. Але більше її вже не скликали.
Війна з Туреччиною почалася 1769 року. На головнокомандувача російсько-української армії був призначений Румянцев. Україна знову примушена була давати козаків, погоничів, волів, коней і провіант. Війна велася з більшим успіхом, ніж війни часів Анни. Румянцев здобув Крим, Молдавію, Волощину. Російські війська перейшли за Дунай, до Болгарії, і Туреччина погодилась на мир.
В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення.
У 1765 р. було ліквідовано полковий устрій Слобожанщини. Замість нього створювалась Слободсько-українська губернія (у 1780 р. – реформована у Харківське намісництво). У 1781 р. Лівобережна Україна була поділена на 3 намісництва – Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське. Вони в свою чергу поділялись на повіти.
Гетьманські й запорізькі війська брали широку участь у Російсько-Турецькій війні (1769-1774 р.р.). За Куйчук-Кайнарджирським миром 1774 р. Росія вийшла до Чорного моря між Дніпром і південним Бугом. Це сприяло ліквідації запорізького козацтва з ненависною для царизму Січчю. В 1775 р. генерал Текелей з військом, що поверталось з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ. Знищення Запоріжжя, як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні було ліквідовано й козацький устрій: десять полків перетворено на “карабінерні” кінні полки регулярної армії.
Протягом трьохсотлітнього існування козацтво, що виникло як новий суспільний клас, перенесло свою ідеологію на весь народ, продовжило державно-національну традицію Київської Русі й Литовсько-Руської держави. Уже наприкінці ХVІ ст. козацтво стало важливою військовою силою у боротьбі проти кримськотатарської агресії. Запорізька Січ стала центром національно-визвольного руху – центром опору полонізації і окатоличення українського народу. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучі безперервні війни проти Криму, Польщі, Москви з часом упала під натиском краще організованої військової та економічної Росії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного економічного життя в Гетьманщині стали передумовою відродження українського народу.
Теми повідомлень:
1. Глухівські статті.
2. Конотопські статті.
3. Коломацькі статті.
4. Полтавська битва.
Література:
1. Історія України в особах ІХ-ХУІІІ ст.ст.. – К., 1993.
2. Володарі гетьманської булави: Іст. Портрет. – К., 1994.
3. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2002.
4. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини др.. половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.
5. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна . – К., 1999.
6. Коваленко О. Павло Полуботок – політик і людина. – Чернігів, 1996.
7. Когут З. Російський централізм і Українська автономія. Ліквідація гетьманщини (1760 – 1830 рр.) . – К., 1996.
8. Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине ХVІІІ в. –К., 1988.
9. Лях. Р. Історія України. – Донецьк, 1999.
10.Онищенко І. Історія України. – К., 1999.
11.Українське державотворення. Словник – довідник. –1997.
12.Лановик Б.Д. Історія України. – К., 2001.
13.Історія України: нове бачення: У 2 т./ под ред.. В.А. Смолія. – К., 1995.
Проблемно-пізнавальні питання:
1. Як обмежували владу гетьмана “Решетилівські статті”?
2. Які реформи провів гетьман Д. Апостол?
3. Які основні етапи ліквідації автономного устрою в Україні протягом 18 століття?
4. Які реформи здійснив гетьман Кирило Розумовський?
5. Коли було скасовано Гетьманство в Україні?
6. Коли було знищено Запорізьку Січ?
7. Чому царизм, руйнуючи неодноразово Січ, потім знову дозволяв її відроджувати?
8. Які причини ліквідації автономного устрою в Україні Росією?
9. Як вплинула на розвиток культурної самобутності України втрата нею автономності?
10. В чому полягає історичне значення Запорізької Січі?
Реферати:
1. Релігія і церква в Україні ІІ пол..ХVІІІ ст.
2. Політика Петра І щодо України.
3. Катерина ІІ і Україна.
