Український історичний журнал. Листопад-грудень. 2012
Офіційний сайт журналу: Український історичний журнал - 2012 - Вип. 6
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС І СТВОРЕННЯ ЛЕГЕНДАРНОЇ ЧАСТИНИ 2-го ЗВОДУ ЛІТОПИСІВ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Галицько-Волинський літопис - унікальне джерело відомостей щодо ранньої історії Великого князівства Литовського. На початку XVI ст. він уже був поцінований саме в такій якості. Однак чи міг книжник початку XVI ст. використати текст XIII ст. без змін? Можливо, між ними існував якийсь «посередник»? У статті висвітлюється питання використання Галицько-Волинського літопису та відомостей із нього при створенні власного історіографічного твору в Литві початку XVI ст. Увагу зосереджено на методах запозичення й питанні ставлення укладачів (редакторів) леґендарної частини 2-го зводу літописів взагалі до джерел.
Будучі складовою частиною Іпатіївського Галицько-Волинський літопис (ГВЛ) охоплює події з 1201 по 1292 рр. Жанрова неподібність до «класичного руського літописання», відсутність паралельних текстів і порічної сітки ускладнюють вивчення історії його створення. Пам’ятка містить унікальні відомості з історії Галицько-Волинського князівства та його стосунків із сусідами. Цікавість спочатку галицького, а згодом і волинського літописців до подій у Литві зробили цей текст одним із найцінніших джерел щодо ранньої історії Великого князівства Литовського (ВКЛ). Детальність та сюжетність описуваних литовських подій покликала до життя гіпотезу про існування окремого «Литовського» (або «Новогрудського») літопису, який нібито мав існувати у XIII ст. Цю гіпотезу висловив В.Пашуто, на сьогодні вона має ґрунтовну критику. Однак не зважаючи на те, що всі литовські сюжети ГВЛ насправді належать перу галицького та волинського літописців, а не книжника одного з православних монастирів Литви, вони були поціновані як унікальні вже в першій половині XVI ст. при створенні візії ранньої історії ВКЛ у цій державі.
Виокремлення тексту Галицько-Волинського літопису з Іпатіївського виправдане тим, що саме ця частина (а не «Повість временних літ» чи Київський літопис XII ст.) була одним із головних джерел для укладача леґендарної частини (ЛЧ) 2-го зводу літописів ВКЛ. Зрозуміло, що дослівне використання ГВЛ, а особливо першої (т.зв. галицької) його складової для литовського книжника початку XVI ст. навряд чи було можливим. Не тільки через те, що створення леґендарної частини пов’язується із панами-радними, а основним «кольором», яким окреслювали бояр та їхні ради у ГВЛ, був чорний. Але й тому, що Галицько-Волинський літопис сприймався як чужий текст, від якого укладач намагався відмежуватися.
Порівнюючи тексти ГВЛ та ЛЧ зрозуміло, що й автор, і редактор (редактори) активно користувалися Галицько-Волинським літописом для створення власної версії ранньої історії Литви. Це відразу впадає у вічі, майже кожен, хто займався вивченням леґендарної частини, зауважував запозичення з ГВЛ, які подеколи просто дослівні. Однак жоден дослідник не визначив, що саме, звідки і як саме було запозичено. Нижче спробуємо простежити вплив тексту Галицько-Волинського літопису на створення та редагування леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського, дослідити методику роботи її авторів (редакторів) із текстом джерела.
На початку слід зауважити, що до леґендарної частини досить часто підходили як до продовження літописної традиції, в якій тексти хоч і могли скорочуватися, проте все ж радикально не редагувалися. Натомість в аналізованому матеріалі спостерігаємо не скорочення ГВЛ, а повну його переробку у тих частинах, що стосуються литовської історії. В історіографії зауважувалося використання Галицько-Волинського літопису при моделюванні оповіді леґендарної частини, однак при підході до неї як до продовження літописної традиції залишалося незрозумілим значне «перекручення» тексту ГВЛ. Справді, якщо метою створення леґендарної частини був опис ранньої історії Литви, навіщо було змінювати імена героїв у запозичених сюжетах? Чи переймати імена князів, не прив’язуючи їх до діянь, поданих безпосередньо у джерелі (ГВЛ)? Пояснення таким разючим нестиковкам пропонувалися дуже різні. Найтолерантнішою для автора леґендарної частини була версія спільного джерела з Галицько-Волинським літописом.
Якщо дотримуватися цієї версії — з автора ЛЧ знімається будь-яка відповідальність за неточні факти та неправильні імена. У нього просто були такі джерела з такими фактами. За цією ідеєю йшли вчені на зорі вивчення літописання ВКЛ (В.Антонович, Я.Якубовський та ін.). Оскільки подібні перекручення не могли бути в письмовій традиції (Іпатіївський літопис, що походить із кінця XIII ст., зберігся у списках XV—XVІІ ст. цілком добре), джерелами автора леґендарної частини називалися усні перекази. Найяскравіше це проявилося у працях В.Антоновича, який уважав автора ЛЧ збирачем місцевих леґенд та невправним компілятором цих переказів. Подібну позицію займав і Я.Якубовський, котрий спробував пояснити «перекручення» тексту ГВЛ у леґендарній частині наявністю спільного джерела (усного переказу). Недалеко від цієї концепції відійшов М.Улащик. Розглядаючи леґендарну частину літописів та хронік, він спробував порівняти відомості Іпатіївського літопису й леґенди, результатом чого став висновок про те, що «генеалогія (великих князів литовських — К.К.) сказання не ув’язується з генеалогією Іпатіївського літопису [.] різниця між Іпатіївським літописом і сказанням настільки значна, що перша не могла бути джерелом другого». Збіги між текстами дослідник так і не пояснив. Своєрідне продовження ця ідея отримала, як не дивно, у сучасних студіях. Послуговуючись версією «спільного джерела» для ГВЛ та ЛЧ, деякі автори напряму використовують генеалогію леґендарної частини для реконструкції реальних генеалогій литовських князів XIII — першої половини XIV ст. (наприклад, М.Ґедройць, Л.Войтович, Т.Баранаускас).
Однак, уже Т.Сушицький зауважив, що Галицько-Волинський літопис для укладача леґендарної частини слугував радше джерелом стилістичного характеру («досконалим, зразковим щодо стилю»), а оскільки він зберігся у списках XV—XVI ст., то текст його є базовим для стилістичного порівняння з текстом літописів ВКЛ: «Відправна точка нашого порівняння (стилів ГВЛ і “литовського літопису” — К.К.) — Галицько-Волинський літопис — стоїть у цьому розумінні на одному із перших місць». Особливої уваги, за Т.Сушицьким, ГВЛ заслуговував
«ще й тому, що деякими частинами своїми він був за безпосереднє джерело для литовського літопису, властиво кажучи, у повній його редакції в сп[иску] Бих[овця]. Запозичуючи ці частини цілком, дослівно, литовський літопис в останньому викладі міг визнати для себе за зразок текст Галицько-Волинського літопису і наслідувати його підхідки й маніру оповідати. Як досконалий, зразковий щодо стилю попередник, він до того ж і доховавсь до нас у списках к. XV і XVI вв., являючи собою, таким чином, матеріал хронологічно вигідний для стилістичного порівняння».
Загалом Т.Сушицький визначив кілька аспектів зближення ГВЛ і леґендарної частини, а саме:
- характеристика Тройдена, яка повністю списана з ГВЛ;
- однакові історичні та поетичні порівняння;
- виклад («традиційно-літописний», «шаблонний»);
- пряма мова («промови») дійових осіб;
- світський характер обох пам’яток;
- хронографічний спосіб оповідання («суцільність та завершеність»).
Таким чином, провівши ретельне зіставлення, Т.Сушицький зробив висновок про залежність літописання ВКЛ (дослідник розглядав усі три зводи літописів Великого князівства Литовського) від тексту Галицько-Волинського літопису, називаючи останній прямим джерелом для укладачів літописів ВКЛ.
Розвиваючи думки попередника щодо взорування на стилістичне оформлення ГВЛ В.Чемерицький зауважив, що автор леґендарної частини зовсім не намагався бути сумлінним у передачі власних джерел, і не був автором «зводу» даних. Дослідник не сумнівався стосовно використання Галицько-Волинського літопису укладачем ЛЧ, та констатував, наводячи зіставлення, текстуальний збіг між Іпатіївським зводом та леґендарною частиною в епізоді характеристики Тройдена, стверджував про запозичення імен литовських князів і сюжетів із ГВЛ.
«Як бачимо, усе поставлене з ніг на голову, реальне становище речей цілковито порушене. [.] йому (хроністові - К.К.) йшлося не про справжню історію Великого князівства Литовського, а про створення своєї власної, штучної, вигаданої, тенденційної історії Литви».
Таким чином, якщо змінити погляд на мету створення леґендарної частини, то відповідь на питання про виникнення «перекручень» у тексті ЛЧ очевидна. Підсумовуючи проблему використання ГВЛ В.Чемерицький наголошував:
«Автор цього твору (2-го зводу — К.К.) широко використовував Галицько-Волинський літопис. Однак він послуговувався ним не як докладним джерелом, а як допоміжним матеріалом для конструювання своєї власної історії Литви. Цей факт дає підстави зробити висновок, що автор “Хроніки” зовсім не мав наміру створювати справжню історію Великого князівства Литовського раннього періоду, засновану на ґрунтовних історичних матеріалах».
На цьому висновку В.Чемерицький і зупинився. Із ним можна погодитися, але видається перспективним дещо його розвинути. Детальний розгляд використання тексту ГВЛ при моделюванні леґендарної історії ВКЛ не тільки прояснить ситуацію з побутуванням якогось списку Галицько-Волинського літопису у Великому князівстві Литовському, але й унаочнить методи роботи укладачів та редакторів ЛЧ.
«Руська кройніка» легендарної частини 2-го зводу літописів ВКЛ
Зрештою сам укладач (укладачі) не приховував, що користувався текстом «Руської кройніки», прямо посилаючись на неї (про це див. нижче). На це звертали увагу майже всі дослідники. Однак питання полягає в тому, яке місце займає це посилання в тексті леґендарної частини? Адже для середньовічної історіографії характерні поклики на авторитет, часто без наявності реального тексту, згадуваного автором. Щоб зрозуміти специфіку посилання на «Руську кройніку», яке робить укладач леґендарної частини, слід розглянути всі посилання, наявні в тексті 2-го зводу. Це унаочнить систему відсилок, використану автором, а відтак і місце посилання на «Руську кройніку».
Отже, у леґендарній частині 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського зустрічається чотири прямих посилання на свої джерела, які можна розділити на три типи. Перші два відносяться до одного типу, наступні два мають абсолютно іншу схему й вербальне вираження. Різниця між 1—2 та 3—4 посиланнями в тому, що перші мають чітку відсилку на джерело, безпосередньо розташоване у збірці, де був протограф («яко ж вышэи писано», «што ж вышеи описуется»). Це означає, що леґендарна частина була (принаймні спочатку) частиною якогось великого тексту. Це можна припустити, аналізуючи наведені нижче посилання. Перші два мають однакове оформлення, відтак розглянемо їх разом.
Посилання №1-2
Перше посилання на якийсь текст, що має розташовуватися перед ЛЧ, зустрічається на самому початку леґендарної частини, після вказання першої дати:
«Одного часу панство Рымское было под цэсаром Августом который же не толко одному Рыму ино и всему свту пановал яко ж вышэи писано (тут і далі підкреслення й курсиви мої — К.К.) иж часуцэсарства Августова сынъ божыи воплотился а часу Тивиря цэсара второго по Августе на кресте волную муку прынял для збавеня и откупенья роду чоловческого».
Друге посилання - на «Руську кройніку» при характеристиці Тройдена:
«И будучи ему там на том княженьи, великии валки чинил з ляхи и з русью и з мазовъшаны, и завъжды зыскивал, и над землями их силные окрутенства чинил, што ж вышеи— описуется в рускои кроинице ижь горши был тым землям, нижьли Антиох сирскии и Ирод ерусалимъскии, и Нерон римскии, што так был окрутныи а валечныи».
Причому, список Красинського (К), котрий, як уважається, містить найпершу версію леґендарної частини, на цій фразі й закінчується.
Підтвердженням того, що обидва посилання були зроблені на реально існуючий текст, розташований перед протографом леґендарної частини, можна знайти в подібних творах того періоду та у самому тексті пам’ятки. Скажімо, аналогічним чином оформлює свої посилання на попередній текст укладач Хронографа 1512 р.:
«(О Угрьхъ.) Видьвше же латыне изнеможеніе Гречьское, пришедше из Рима, оудобно глаголеміе Оугри къ своеи прелести приложиша, такоже и ближняа ихъ языки и Оуны и Пиды и Ньмьци и Поляне и ины прилежащаа к Римоу приложиша къ своей прельсти, и Вретанійскій островъ, аще и изъдавна крещенъ, но и того приложиша къ своей прельсти, якоже напреди писано есть».
«Напреди» (на арк.124, тобто за 65 арк. від цього посилання) читається текст «О Вретаніи и о князи Алманитскомъ», де й оповідається, чому Британський острів «приложишася» до Риму.
У самій леґендарній частині ми можемо спостерігати подібні ж посилання на попередній текст:
«А в тых часех пануючы Троиденю, умерли ему обадва браты, князь Гольша а князь Кгедрус. А з оное вышеиписаное вазни князь великии Довмонт направил шесть мужыков на брата своего Троиденя забити, яко ж он шол бэзпечне собь з лазни в Новгородку, и тые мужыки его зрадне забили».
З огляду на сказане вище, можна зробити припущення про наявність перед текстом ЛЧ принаймні двох пам’яток: якогось хронографічного тексту та руського літопису типу Іпатіївського. Останнє припущення непрямо підтверджується розбіжністю між списком Рачинського (Р) та рештою. Узагалі Р має власну редактуру леґендарної частини, він правився за кількома списками, що містили обидві редакції ЛЧ. Переписувач списку Рачинського дуже уважно працював із наявними в нього текстами, звіряючи їх між собою, тож у посиланні на характеристику Тройдена в «Руській кройніце» було подане читання «нижей». Це говорить саме про ретельність переписувача, який не помітив нічого подібного попереду, і вирішив, що цей текст ітиме далі.
Реальне існування «Руської кройніки» (а не посилання на авторитет старовинного тексту) можна знайти у списках редакції 1548 р. (списки Є та Р). Там існують аналогічні посилання нареально існуючу польську хроніку. Як довів М.Ючас, т.зв. редакція 1548 р. (списки Є та Р) була доповнена за хронікою М.Бєльського. Причому, якщо в Є на останньому аркуші міститься приписка: «Полская кроника пишет: род Алкгирдов — 12 сынов: Якгаило, Скригаило, Швидригаило, Борис, Курибут, Викгунт, Корикгал, Норимонт, Ланкгвин, Люборд, Андреи, Бутав», то Р подає такі посилання: «яко въ кройниках Польских пишеть» (1508 р. — про Глинського), «о которой пишут кроиникаре» (1512 р. — про Барбару Радзивілл) — на хроніку М.Бєльського.
Отже, посилання на «Руську кройніку» разом із характеристикою Тройдена, крім того, що містить у собі пряме вказання власного джерела — ГВЛ (а це означає наявність у Вільні на початку XVI ст. якогось його списку), подає ще й багато матеріалу для аналізу. Знаючи текст джерела і текст змодельований, можна зробити декілька спостережень.
Складно погодитися зі схемою, запропонованою Т.Сушицьким, що між текстом ГВЛ про Тройдена й текстом ЛЧ про нього ж стоїть характеристика Андрія Полоцького в 1-му зводі літописів ВКЛ:
«Маємо послідовну літературну історію розглянутого тексту про Тройденові жорстокості: 1) за першоджерело його, де містилося покликання на історичних “беззаконників”, був текст ГВЛ; 2) ним скористався духовний автор частини тексту короткої редакції литовського літописного зводу, значно розширивши його власним побожним роздумуванням, застосувавши все це до полоцького князя Андрія; 3) останній текст і собі використав укладач другої (складної) редакції нашого літопису, повикидавши духовні роздуми, як людина світська, і знову застосувавши даний текст до жорстокого Тройдена, очевидячки, підо впливом Г[алицько]-В[олинського] тексту».
Тобто, посилання на «Руську кройніку», за Т.Сушицьким, це посилання на звістку 1-го зводу, котрий, як складова частина, увійшов до 2-го. Цьому суперечить кілька фактів. Звичайно, можна погодитися, що на час написання леґендарної частини порівняння «беззаконних» правителів із біблійними беззаконниками стало майже формульним. Але ситуація з характеристикою Тройдена зовсім інша. Просте зіставлення текстів доводить, що текстуально характеристика Тройдена в леґендарній частині збігається з характеристикою того ж самого князя у ГВЛ. Таким чином, характеристика Андрія Полоцького аж ніяк не могла бути зразком та джерелом посилання для автора леґендарної частини.
Як бачимо, збіг є тільки в порівнянні Андрія Полоцького й Тройдена з Антіохом, а залежність наведеного тексту леґендарної частини від Галицько-Волинського літопису - безсумнівна. Однакпри зіставленні двох характеристик Тройдена в різних текстах (у ГВЛ і ЛЧ) бачимо певні розбіжності. «Литва» ГВЛ у ЛЧ замінюється на «князівство Ятвязьке і Дайнавське», характеристика «безаконьникь» змінюється цілком світським «окрутний», запозиченим, як слушно вважає К.Ґудмантас, із польського перекладу «Александрії» 1510 р. (таку ж характеристику в леґендарній частині має Нерон, з яким, власне, і порівнюється Тройден). Не можна також не помітити, що ЛЧ, хоч і використовує ГВЛ, але цілком відділяє «русь» від Великого князівства Литовського, нарівні з «ляхами» та «мазовшанами». А оскільки ГВЛ окреслено як «руську хроніку», очевидно, і сам текст використаного літопису сприймався як окрема («нелитовська») традиція. Відокремлення «русі» можна також пояснити через стосунки замовника леґендарної частини. Як уважається, ним був Ольбрахт Ґаштольд, котрий перебував у надзвичайно напружених стосунках із Костянтином Острозьким та навіть застерігав королеву Бону щодо ненадійності руських князів.
Характеристика Тройдена в леґендарній частині «розкладається» на сім фраґментів:
[1] «И будучы ему там на кнежени Доиновским и Ятвяжским»
(у м. Райгород - К.К.), [2] «великие вальки чынил з ляхи и [3] з русю, и [4] з мазовшаны, [5] и завжды зыскивал, [6] и над землями их силные окрутенства чынил, [7] што нижеи описуеть у рускои кроиницэ, иж горъшыи был тым землям и окрутнеишыи на них, нижли Антиох сирскии и Ирод иерусалимскии, и Нерон рымскии, што так был окрутныи и валечныи».
При порівнянні цих фраґментів із текстом ГВЛ, де описується діяльність Тройдена, бачимо реферування тих його дій, у результаті яких, згідно з думкою автора ЛЧ, князь міг отримати подібну характеристику від руських книжників. Спробуймо знайти «відповідники» цим діям у ГВЛ.
[1] И будучы ему там на кнежени
Для аналізу цей фраґмент можна розширити за рахунок попереднього тексту:
«И довдался князь великии Нарымонт, што ж князи ятвезъские померли, а люди их мешкають без господара. И князь Нарымонт поидеть на них, и они не противечыся поддалися и поклонилися ему, а так он, оставшы им господарем и вземшы их, дал брату своему Троииденю за вдл. И князь великии Троиидень наидеть гору красную над рекою Бебрею, и сподобалося ему там вельми, и зарубилгород, и назоветь его Раигород, и прозоветься князем ятвезским и доиновъским».
Цей текст містить у собі кілька запозичень із ГВЛ, причому з різних місць. По-перше, тут ідеться про князів ятвязьких та їх «вимирання». У статтях під 6756/1248 р., 6759/1251 р.,6763/1255 р., 6764/1256 р., 6765/1257 р. та ін. (за Іпат.) містяться звістки про спустошення земель та винищення ятвязьких князів. Уважно читаючи текст ГВЛ, можна уявити собі картину запустіння. Так, наприклад, під 6756/1248 р. при описі нападу ятвяґів на Дорогичинську землю та битву з військом Василька йдеться: «И не стерпьвшим от лица Василкова богу помогшу побегоша злии погании (ятвяґи — К.К.) и бысть на нь сьча люта и гнаша е за много поприщь и убито бысть князии 40 инии мнозии избьени быша и не воистаяша». Закінчується ця стаття словами «и во иная времена божиею милостью избьени быша погании (тобто ятвяґи — К.К.) ихже не хотьхомъ писати от множества ради».
Ще один опис переможного походу руських князів на ятвяґів текстуально стоїть дуже близько до ЛЧ, тут же згадується місто Рай, яке могло бути співвіднесене з Райгрудом (Райгородом).
Більше того, кінець оповіді ГВЛ послужив джерелом для формули опису природи місця, де засновувалися нові міста у ЛЧ. Ідеться про похід на «землю Ятвяжскую» Данила, Лева та Земовита Мазовецького, поданий під 6762/1254 р.:
«Се же (що “ляхи” почали “прияти поганым” — К.К.) увьдавь Данило король повель воевати землю Ятвяжьскую, и домъ Стькинтовъ всь погубленъ бысть еже донынь пусто стоить. Данилу же королевиидущу ему по езеру, и видь при березь гору красну и градъ бывши на ней преже именемъ Рай. Оттуда же приде в домъ свой».
Порівняймо з текстом леґендарної частини: «И князь великии Троиидень наидеть гору красную над рекою Бебрею, и сподобалося ему там вельми, и зарубил город, и назоветь его Раигород».Неможливо не помітити використання ГВЛ, хоча укладач ЛЧ (як і в інших подібних випадках) змінює направленість повідомлення, пишучи про заснування Райгорода, натомість у ГВЛ ідеться про його знищення.
У Райгороді можна було б убачати Райгруд, про який писав Я.Банашкевич, тобто сакральний центр, столицю, де поселяються новоприбулі. Формула заснування міст збігається з запропонованою дослідником: красива місцевість, гора з лісами, багатими дичиною, на березі річки. Автора леґендарної частини також цікавить не стільки столиця, скільки земля навколо. Однак у ЛЧ є кілька столиць, а формула заснування міст стосується п’яти об’єктів: Новогрудок, Гольшани, Троки, Вільна, Райгород. Таким чином, останній, очевидно, сприймався як реальне місто (хоча, можливо, із певним уявленням про сакральність землі навколо).
Використання фраґменту ГВЛ зі згадкою про Рай — пов’язання обох міст з ятвяґами, також говорить про реальність описуваного міста. Крім того, як вже було зазначено (див. прим.57), Райгород та його околиці були важливим фактором у стосунках між Ґаштольдом та Радзивіллами. Запеклий конфлікт через ці землі тривав протягом 1520-х рр. (тобто у час, коли створювалася леґендарна частина) та, можливо, саме тому цю формулу з ГВЛ було використано при описі, а саме місто Райгород згадано нарівні з Новогрудком, Гольшанами Троками та Вільном. Цікаво й те, що Тикоцин є одним із варіантів місця, де зберігалася бібліотека Ольбрахта Ґаштольда.
Укладач леґендарної частини використав інформацію про постійні перемоги над ятвяґами, загибель їхніх князів (яких він і згадує у множині) та надає епізоду вокняжіння Тройдена мирного характеру, зводячи інформацію про ятвяґів із Галицько-Волинського літопису до звісток, які йому були потрібні. Остання згадка ятвяґів у ГВЛ пов’язується саме з Тройденом, крім того (див. наступний фраґмент), ятвяґи нібито вели активні дії разом із цим князем:
«Троидени же еще кнджа в Литовьскои земль . и посла рать великоу на Лахъі . и брата своего Сирпоутьга посла . бдхоу бо Мтвдзи тогда . и воеваша ижоло Люблина . по . г . дни . и вздша бещисленое множьство . полона . и тако придоша со И чстью великою . домов».
Звідси в автора леґендарної частини виходить «Ятвязький та Дайновський князь Тройден».
[2] великие вальки чынил з ляхи и
Цей текст постав з уже цитованого в попередньому абзаці тексту ГВЛ («Троидени же еще кнджа в Литовьскои земль . и посла рать великоу на Лахы»). Саме у цьому місці зустрічається одна з чотирьох ориґінальних дат Галицько-Волинського літопису. Це важливо відзначити з огляду на те, що тут ми бачимо прямий текстуальний вплив ГВЛ на леґендарну частину (це показано курсивом у цитатах). При подальшому розгляді питання, який саме текст ГВЛ був у руках укладачів ЛЧ, це зауваження стане одним із арґументів на доказ того, що ним був якийсь список із непроставленими датами (типу Хлєбниковського).
Із повідомлення ГВЛ про похід Тройдена на Люблін («на ляхи») укладач ЛЧ випускає брата Тройдена — Сирпутья, але якщо прийняти до уваги, що предком родів Остиків та Радзивіллів уважався Сирпутій, цей факт зовсім не викликає здивування. Як уже вказувалося, стосунки між Ґаштольдом та Радзивіллами не були приязними, через що, як видається, останніх і немає у ЛЧ.
[3] з русю, и
Русь у цьому посиланні могла з’явитися з назви джерела характеристики Тройдена — як уже зазначалося, автор визначав його «Руська кройніка». Таким чином, характеристика литовського князя, яку дає руське джерело (тим більше у світлі наступного роз’яснення — фраґмент [7]) була сприйнята укладачем леґендарної частини як характеристика ворога русі, що частково правда. Крім того, знов бачимо намагання укладача відсторонитися від русі. Що ж до прямих повідомлень про війни з руссю, то у ГВЛ стосунки між Тройденом та галицькими й волинськими князями прописані детально, і саме у цьому місці ми зустрічаємо ще одну ориґінальну дату ГВЛ. Назви «русь» немає, натомість є «кндзи Роусцьи»: брянський Роман, його син Олег Романович, смоленський Гліб, Лев, Мстислав і Володимир.
[4] з мазовшаны,
Мазовецьких князів ГВЛ, коли описує правління Тройдена, «мазовецькими» не називає. Внутрішня боротьба Конрада та Земовита, підтримуваних руськими володарями, описана досить детально (6788—6790 рр.), але Тройден там не згадується. Натомість є просто «литва», яка брала участь у боротьбі на боці князів Володимира та Лева проти Болеслава (6790 р.). Але ще перед тим, як говорити про боротьбу між Земовитовичами, у ГВЛ згадуються мазовецькі князі. Таким чином, уважному читачеві, який знає генеалогію польських правителів (Я.Длуґош, М.Меховський, Супрасльський список 1-го зводу літописів ВКЛ), очевидно, що Конрад та Болеслав є мазовецькими князями. Княжіння ж Тройдена якраз закінчується (за хронологією ГВЛ) саме у 6790/1282 р., оскільки у статті 6778/1270 р. говориться, що він княжив 12 років.
Відомо, що дочка Тройдена була дружиною Болеслава мазовецького, що обігрується у сюжеті про Римонта-Лавраша, але, здається, без пов’язання до цього фраґмента. До того, родичання Тройдена з мазовецьким князівським домом побудоване навпаки. Насправді дочка Тройдена стала дружиною Болеслава мазовецького, а в леґендарній частині зазначається, що Тройден одружився з донькою «мазовецького князя».
[5] и завжди зыскивал,
Про постійні перемоги Тройдена у ГВЛ не йдеться, це — один з авторських топосів для могутнього («валечного») правителя в леґендарній частині. Так само характеризується Ґедимін:
«И кнежыл князь великии Кгидимин много льт на князстве Литовском, Руском и Жомоитском, и был справедливыи, и много вальк мевал, и завъжды зыскивал, и пановал фортунливе, оли ж до великое старости своее».
Таким чином, Тройден у леґендарній частині представляється нам як володар «між Нероном та Ґедиміном», що отримує характеристику наполовину подібну до характеристики Нерона, наполовину —Ґедиміна. Сам топос «валечного» правителя був запозичений із польського перекладу «Александрії» 1510 р., що, як уважає К.Ґудмантас, і не дивно, адже Александр Македонський був ідеалом рицарства для часів середньовіччя.
[6] и над землями их силные окрутенства чинил,
Цей пункт можна віднайти у ГВЛ в описі захоплення Дорогичина військом Тройдена:
«Посемъ же Тройдений, забыв любови Лвовы, послав городняны, вель взяти Дорогичинъ. Съи же (Тридъ — К.К.) вьдаша о городь како мощно взяти, изльзъ же в ночи и тако взяша и на самый великъ день, и избиша все от мала до велика».
[7] што нижеи описуеть у рускои кроиницэ, иж горъшыи был тим землям и окрутнеишыи на них, нижли Антиох сирскии и Ирод иерусалимскии, и Нерон рымскии, што так был окрутныи и валечныи.
Фраґмент [7] має прямі текстуальні збіги з ГВЛ. Єдине що відрізняється — дистанціювання автора леґендарної частини від «ляхів», «русі» і «мазовши», зміні внутрішньої суті порівняння («секуляризація»), а також співмірності біблійних героїв і Тройдена.
Як можна судити з аналізу цього короткого епізоду, створюючи ЛЧ, укладач жодного разу не погрішив проти істини. Єдине, що було зроблено — зміна акцентів та вибірка саме тих відомостей із ГВЛ, які б служили меті укладення леґендарної частини. Увага до Тройдена, скоріше за все, зумовлювалася двома датами, що з’являлися в недатованому тексті ГВЛ та автоматично привертали увагу читача, а також, цілком можливо, порівнянням його з Нероном, який був важливою фіґурою в леґендарній частині. Таким чином, постать Тройдена пов’язувала дві династії — Полемонову та Ґедиміновичів (адже Вітень, батько Ґедиміна, був маршалком Тройдена).
Посилання №3
Третє посилання (хоча, якщо слідувати за текстом літопису, воно буде другим) зовсім не схоже на попередні, належить уже редакторові леґендарної частини. Воно знаходиться наприкінці опису княжіння Ринґольта (після чиєї смерті «тут ся доконал родъ княжати Рымского Палемона») та стосується Войшелка:
«А иныи поведают, рекучи: и тот Ринкголт, пришодши з оного побоища до Новагородка, и был оу Новегородцы и уродил трех сынов, и зоставит по себе на великом княженю Новгородском Воишвилка, и сам умре. Ино далеи о том Воишвилке и не пишет. Тому конец».
Цей додаток є у списках, що містять другу редакцію леґендарної частини: Рачинського (Р), Рум’янцевського (Рум.), Археологічного товариства (Арх.), Патріарших уривках (Патр.) та Ольшевського (О), і відсутній у списках першої — Євреїновському (Є) та Красинського (К). Тобто, він з’являється у другій редакції. Тут використовується пряма мова, як це можна побачити в багатьох пам’ятках того часу — літературних чи актових (не кажучи вже про біблейські тексти, особливо Євангелія, де пряма мова зустрічається дуже часто), але оформлена як уже попередньо записана. Однак чи можна вважати цю пряму мову відображенням якогось усного джерела, що, своєю чергою, відобразилося в якомусь письмовому «переказі», котрий потім став джерелом для укладача леґендарної частини? Справді, текст змушує нас так думати, але чи існує інше пояснення?
Як видно з самої ЛЧ, укладач знав історію Войшелка та використав її для створення легенди заснування Лаврашівського монастиря, тож це не була скорочена версія ГВЛ, як уважав Є.Охманський. Чому укладач замінив ім’я Войшелка на Римонта-Лавраша-Василя - тема окремої статті, а тут спробуємо запропонувати пояснення саме такого введення Войшелка в історію Великого князівства Литовського укладачем 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського.
Як уже вказувалось в історіографії, леґендарна частина перегукується зі вступом «Повісті временних літ». Н.Морозова пише про «внутрішній, семантичний паралелізм» оповідей ПВЛ та ЛЧ та наводить два приклади «структурного співвіднесення»: опис шляху «з варяґ у греки» співвідноситься з подорожжю Палемона до литовських земель та оповідь при прихід варязьких князів на Русь співвідноситься з приходом римських князів у Литву. Можна розширити ці співвідношення за рахунок леґенди про Кия та його братів і сестру. Вона читається і в Іпатіївському літописі, звідки й наводимо цитату:
И быша . г . брата . а єдиному ижа Кии . а другому Щекъ . а третьєму Хоривъ . и сестра ихъ Лыбьдь . и сьдАше Кии на горь кдь ннь оувозъ Боричевъ . а Щекъ сьдАше на горь . кдь ннь зоветсА Щековица . а Хоривъ на третьєи горь . щнюдже прозвасА Хоривіца . створиша городокъ. во имА брата ихъ старьишаго . и наркоша и Кдавъ . и блше школо города льсъ и боръ великъ. и бАху ловАще звьрь . бАхуть бо мудрь и смыслени. и нарицихусА ПолАне . w нихъ же суть Полдне . Кигане и до сего дни . инии же не вьдуще ркош . гако Кии єсть перевозникъ бъіс . оу Києва бо перевозъ блше тогда съ шнога страны Днепра».
Як бачимо, у цьому тексті багато аналогій до леґендарної частини: заснування міст на горах, епонімічні персонажі, природа навколо міста («льсъ и боръ великъ») та ходіння князів туди «на лови». Крім цього, тут є потрійна схема, яка використовувалась і укладачами ЛЧ. Також у наведеному фраґменті зустрічаємо подібну формулу посилання на усне джерело. І це повертає нас до введення Войшелка в історію: як бачимо з тексту, Ринґольт приходить до Новогрудка після битви на Окуньовці та «уродил трех сынов и зоставит по себе на великом княженю Новгородском Воишвилка».
Появу цього посилання можна пояснити, якщо припустити не одного, а декількох редакторів, котрі працювали над однією редакцією. Тоді найкращим поясненням виникнення вставки може стати існування якоїсь приписки до кінця історії про Ринґольта. Якщо на ньому закінчувалася перша редакція леґендарної частини (як уважав М.Улащик), то подібна приписка вповні могла існувати, щоб пояснити наступному редакторові, куди рухатися далі, або просто як марґіналія, яка пов’язувала ЛЧ із ГВЛ. Леґендарний Ринґольт був новогрудським князем так само, як і історичний Войшелк. Отже, логічно було б їх поєднати при подальшому розвитку леґенди. Однак укладач другої редакції просто переписав цю примітку (чи маргіналію), оформивши її в такий спосіб та надавши певної книжності сюжету.
Припущення про наявність такої приписки може підтвердити подібна (унікальна для аналізованих текстів) вставка, що з’явилася при звірці списків, наявних у переписувача списку Рачинських. Він ретельно правився за кількома списками, що відображено в ремарці: «И Монтвил много льт княжыл на Жомоити и мьл двух сынов, одного Немоноса, a другого Скиръмонта. A в иншых тых жэ называ: Викента и Ердвила». Тут ми бачимо посилання на списки однієї пам’ятки, які були використані для звірки та зведення тексту переписувачем списку Рачинських. Тобто, тексти рівноціннідля укладача за своїм змістом. Приписка про Войшелка подібна — вона вказує, що джерело інформації рівноцінне, або навіть сумнівне, оскільки укладач не міг точно ідентифікувати, звідки походить звістка про те, що після смерті Ринґольта новогрудським князем став Войшелк. Коли текст джерела (ГВЛ чи хронографічна пам’ятка) був наявний, як ми бачимо, укладач леґендарної частини робив посилання в іншому стилі, навіть якщо він повністю переробляв текст джерела.
Також непрямим доказом висунутої гіпотези може служити текст 3-го зводу літописів ВКЛ — хроніки Биховця. Як відомо, леґендарна частина у ній доповнена ретельно переписаними уривками тексту Галицько-Волинського літопису. І перше таке запозичення зустрічається якраз після згадки про Ринґольта. Укладач хроніки Биховця вставляв фраґмент тексту про Міндовґа, але продовжував вставку до Войшелка, що може підтверджувати нашу гіпотезу про те, що існувала якась примітка, котра пов’язувала текст ЛЧ із ГВЛ для редакторів.
Посилання №4
Останнє, четверте, посилання, що можна віднести до тексту леґендарної частини, читається при перерахунку дітей Ґедиміна. Джерело відомостей про його синів очевидне — це «Літописець великих князів литовських» (ЛВКЛ), що як окрема частина входить до 1-го зводу (а також до списку К). Але про дочку Ганну, яка була видана заміж за «Владислава Казмерова Локетка» у ЛВКЛ немає звісток. У тексті при імені Ганни стоїть — «коли писано от Божого нароженья тисеча трыста двадцатог году». Ця замітка є в усіх списках, крім Є та К (де взагалі немає редактури ЛВКЛ, відповідно немає згадки про Ганну). Можна припустити, що у протографі леґендарної частини була марґіналія або проставлена дата, яку наступний переписувач уніс у текст зі своєю ремаркою.
***
Конкретні запозичення ми розглянемо в окремій статті, а зараз спробуємо узагальнити сказане вище. Немає сумніву, що текст ГВЛ був перед очима укладачів леґендарної частини. Забігаючи наперед, можна вказати, що не тільки перша, але і друга редакція ЛЧ залежна від тексту ГВЛ. З огляду на посилання, присутні в леґендарній частині, виникає гіпотеза про наявність перед нею якогось хронографічного тексту, а також літопису типу Іпатіївського (скоріше за все недатованого, тобто такого, який представлений у Хлєбниковському списку).
У Патріарших уривках текст, що містить частину 2-го зводу літописів ВКЛ, має нумерацію глав, котра починається з сорокової «ю цри завюлскомь Болаклаитє. м. » і продовжується до п’ятдесят другої. Це свідчить про те, що протограф цього списку містився в більшому тексті. Якщо порівняти заголовки Патр. із заголовками списків Ольшевського та Євреїновського, що найближче стоять до Патр., ми побачимо, що до оповіді про Булаклая було 6 (за Є) чи 7 (за О) заголовків, тобто 6-7 глав.
Це означає, що перед леґендарною частиною у протографі Патр. був текст, розбитий на 33 глави. Що це був за текст установити неможливо, але це доводить, що вписування ЛЧ в якісь інші історичні твори велося.
Важко сказати, коли саме леґендарну частину було відокремлено від попередніх текстів. Але можна вважати, що невдовзі після створення ЛЧ та її редагування. Оскільки жодного списку із первісним текстом не збереглося, можна також стверджувати унікальність протографа — одиничність списку (чи збірки), в якому, можливо, було поєднано хронографічну пам’ятку, текст літопису типу Хлєбниковського списку Іпатіївського зводу та леґендарну частину 2-го зводу літописів ВКЛ. Подібна одиничність може пояснюватися як тим, що текст ГВЛ виконав свою функцію і став непотрібним у повному обсязі, так і тим, що список було вивезено за межі центру літописання. Тобто, він став фізично недоступним. У зв’язку із тим, що фраґменти з ГВЛ увійшли до тексту хроніки Биховця (від слів «Y w to z leto izhna Mindowh synowca swojeho Tewtiwila i Erdiwidu» до епізоду про вбивство Войшелка), можна припускати міґрацію списку до Слуцька, де було створено хроніку Биховця. Ця гіпотеза підтверджується ще й тим, що фраґменти тексту ГВЛ, перенесені у хроніку Биховця, мають подібність до списку типу Хлєбниковського. По-перше, можна обережно припускати, що список, котрий був на руках укладача хроніки Биховця, теж не містив дати: історія Войшелка, що в Іпатіївському списку розбита датою (6772 р.), у Хлєбниковському не містить навіть традиційних для нього часових позначень («в се же время», «потом же», «времени минувшу» й т.ін.). По-друге, сам текст при порівнянні часто дає читання, близькі до читань Хлєбниковського списку, а не Іпатіївського. Для унаочнення наведемо короткий фраґмент:
Примітка: 1. Цит. за Іпатіївським списком, у дужках (виділено жирним) наведено читання Хлєбниковського списку, що збігаються з варіантом хроніки Биховця.
Якийсь список Галицько-Волинського літопису був у бібліотеці Ольбрахта Ґаштольда (її опис, створений 1510 р., міститься у 223-й книзі Литовської метрики, тут бачимо «Книгу летопишец киевский»). К.Яблонскіс уважав, що це Радзивіллівський літопис, натомість Р.Ясас запропонував версію, що це був список зводу, подібного до Іпатіївського. Із цією думкою погоджується також К.Ґудмантас. Список міг потрапити до бібліотеки Ольбрахта Ґаштольда від його батька - Мартина, київського воєводи в 1471-1481 рр.
Отже, можна з великою долею вірогідності говорити про наявність списку Галицько-Волинського літопису перед текстом протографа леґендарної частини 2-го зводу літописів ВКЛ. Запозичення з ГВЛ були зроблені з різних (і дуже розкиданих по тексту) місць, відтак не існувало жодної окремої (особливої) короткої редакції ГВЛ. Усі розбіжності з джерелом (тобто з ГВЛ) слід пояснювати тільки волею укладачів першої та другої редакцій ЛЧ.
Зазначимо, що текст ГВЛ було задіяно для моделювання власної історії у 2-му зводі літописів ВКЛ у два прийоми. Спочатку, у першій редакції леґенди (списки К та Є), запозиченими з ГВЛ іменами була «розбавлена» генеалогія, побудована в основному на епонімічних моделях. Згодом, при редагуванні, деякі «неблагонадійні» імена замінили більш адекватними, на думку редактора (наприклад, Немонос та Скирмонт були замінені Ердивілом та Вікентом).
Залежність як першої, так і другої редакцій ЛЧ від тексту ГВЛ та очевидне знайомство укладача другої редакції леґендарної частини з принципом роботи попередника із текстом ГВЛ приводить до висновку про досить короткий час, що минув між редакціями, а також про гіпотетичну можливість поєднання рукописної традиції ГВЛ та ЛЧ. Таким чином, протограф леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського було вписано у всесвітню історію набагато «міцніше», ніж про це можна судити з текстів списків, що збереглися.
Article covers the question of using the Halych-Volynian Chronicle and its data while creating its own historical work in Lithuania in the early XVIth. Attention is paid to the borrowing methods and the question of the attitude of compilers (editors) of the legendary part of the 2nd set of all chronicles to the sources.
