Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»
Тема: Україна в роки індустріалізації та колективізації
План
1. Політичний курс на індустріалізацію країни. Різні точки зору на здійснення темпів індустріалізації в партії та уряді.
2. Індустріалізація в Україні. Два шляхи її здійснення.
3. Хлібозаготовча криза 1927-1928 рр. Дві політичні лінії - Сталіна - Бухаріна з питань кооперування селянських господарств. Політичний курс на колективізацію.
4. Здійснення сталінської примусової колективізації в Україні. Знищення куркульства як класу. Підсумки та політичні уроки колективізації.
5. Трагедія голоду в Україні взагалі, на Дніпропетровщині зокрема в 1932-1933 рр.
1. Політичний курс на індустріалізацію країни. Різні точки зору на здійснення темпів індустріалізації в партії та уряді.
Витоки індустріалізації сягають середини 20-х рр. На цей час економіка СРСР і України в основному була відбудована. Розвиваючись на базі нової економічної політики, промисловість СРСР у 1925 р. досягла довоєнного рівня. Однак країна значно відставала від передових капіталістичних держав з виробництва електроенергії, сталі, чавуну, видобутку вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. На порядку денному стояло завдання з переоснащення діючих і будівництва нових підприємств. Керівництво ВКП(б) визначило головну мету - перетворити СРСР на сучасне індустріальне суспільство.
У квітні 1925 р. було прийняте рішення про негайну розробку перспективного плану будівництва нових промислових підприємств. Ним, зокрема, передбачалось будівництво Краматорського заводу важкого машинобудування, Криворізького металургійного заводу та великої кількості інших підприємств на території України.
У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) ухвалив генеральну лінію на здійснення індустріалізації народного господарства. Під індустріалізацією розумілось втілення в життя системи заходів, спрямованих на швидший розвиток промисловості, з метою технічного переозброєння економіки та зміцнення обороноздатності країни, для забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР.
Необхідність індустріалізації була спричинена рядом причин:
- потребами технічного переозброєння економіки, подолання техніко-економічного відставання Радянського Союзу від передових держав Заходу;
- створення воєнно-промислового комплексу та забезпечення Червоної Армії сучасною військовою технікою та озброєнням;
- досягнення економічної самостійності країни в умовах "капіталістичного оточення" і можливої економічної ізоляції (перетворення СРСР з країни, яка ввозить машини та обладнання, в країну, яка їх виробляє);
- забезпечення села необхідною сільськогосподарською технікою та інвентарем (і таким чином підготовки села до кооперації).
Крім того, індустріалізація мала сприяти вирішенню соціально-політичних проблем: сприяти збільшенню чисельності пролетаріату (в країні селяни становили близько 80% населення), який був "опорою" Радянської влади.
Таким чином, індустріалізація була об'єктивно необхідною для успішного подальшого розвитку країни. У процесі обговорення керівництвом країни питання про шляхи і методи розбудови країни поступово визначилися дві точки зору щодо стратегії економічного розвитку. Вихідним пунктом розбіжностей стало питання про темпи розвитку промисловості та джерела її фінансування, про співвідношення часток накопичення і споживання. Радянські діячі М. І. Бухарін, О. І. Риков, М. П. Томський, спираючись на кваліфікований економічний аналіз спеціалістів Держплану і ВРНГ СРСР, виступали за збалансований розвиток промисловості і сільського господарства. Це передбачало вирішення кількох завдань і, насамперед, оптимального поєднання розвитку важкої та легкої промисловості, промисловості та сільського господарства. Розвиток індустрії повинен був відбуватися на основі підйому всього народного господарства. Це була стратегія регульованого ринку, з обов'язковим використанням товарно- грошових відносин, яка ставила на меті подолання диспропорцій у народному господарстві економічними заходами.
Й. В. Сталін, В. В. Куйбишев, В. М. Молотов, Г. К. Орджонікідзе та їх однодумці відстоювали інший варіант суспільного розвитку. Вважаючи, що досягти підйому промисловості, здійснити кооперування на селі та поліпшити умови життя людей одночасно неможливо, вони на перший план висунули ідею форсованого розвитку важкої промисловості за рахунок інших галузей народного господарства. При цьому перевага віддавалась адміністративним методам управління економікою, ігнорувалось матеріальне стимулювання праці. Більшовицьке керівництво було впевнене в тому, що за допомогою ентузіазму народних мас можна вирішити будь-які проблеми. З іншого боку, такий підхід не був поглядом тільки сталінського керівництва. Йому відповідали настрої досить широких прошарків населення, партдержапарату, в цілому ВКП(б), комсомольців, робітничого класу і селянської бідноти. Неп сприймався ними як тимчасовий тактичний «відступ», після якого повинен розгорнутися наступ по соціалістичному шляху. Рух до соціалізму значна частина населення розуміла як наближення до зрівняльного розподілу, як відмову від товарно-ринкових відносин, тому вона була готовою до того, щоб за будь-яку ціну в найближчому майбутньому створити економічний фундамент соціалізму — могутню індустрію.
XV з'їзд ВКП(б) в грудні 1927 р. затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку країни на 1928-1929 - 1932-1933 господарські роки. Було розроблено 2 варіанти п'ятирічного плану - "відправний", та "оптимальний", показники якого перевищували перший варіант на 20%. Це пояснювалось насамперед тим, що автори плану робили поправки на можливі міжнародні і внутрішні ускладнення. У галузі індустрії передбачалось різке зростання промисловості, особливо важкого машинобудування (його валова продукція мала зрости в 2,8 разу). План передбачав зростання продуктивності праці більш ніж удвічі, а реальної заробітної плати - лише на 70%. Після ретельного обговорення в квітні 1929 р. XVI конференція ВКП(б) схвалила "оптимальний", більш напружений варіант І п'ятирічного плану із середньорічними темпами зростання в 22 %, але і він залишився лише на папері.
На шляху проведення індустріалізації уряд зіткнувся з труднощами і проблемами, які потрібно було вирішувати. Перша і одна з найскладніших проблем полягала у фінансуванні такого грандіозного проекту. Радянський Союз міг розраховувати лише на власні (внутрішні) джерела фінансування, яких, як виявилось, було недостатньо. Головними джерелами фінансування індустріалізації були:
- інвестування важкої промисловості за рахунок легкої і харчової та сільського господарства;
- примусові державні позики;
- збільшення випуску горілчаних виробів;
- продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими, майже демпінговими цінами;
- вивезення з країни культурних та історичних цінностей, насамперед творів мистецтва;
- випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (в роки першої п’ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. карбованців);
- використання неоплаченої праці (суботники та недільники);
- широке застосування праці в'язнів (у період сталінського терору їх кількість становила мільйони);
- введення жорсткого режиму економії.
Звичайно, сталінське керівництво розраховувало також широко задіяти ентузіазм людей, використовуючи їх прагнення якомога скоріше побудувати краще життя. З цією метою було організоване масове виробниче змагання. У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У 1931 р. Й. Сталін заявив, що Радянський Союз відстає від передових країн на 50-100 років, і цей шлях треба подолати за 10 років. "Або ми це зробимо, або нас знищать", - стверджував вождь. Комуністичне керівництво свідомо драматизувало ситуацію та створювало обстановку масового психозу, за якої можна було вимагати від народу самовіддачі і аскетичного самообмеження.
Індустріалізація здійснювалася в умовах масового народного піднесення. Трудящі маси дійсно проявляли чудеса трудового героїзму: розгорнулось масове соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рух новаторів, багатоверстатників. Люди щиро вірили в можливість побудувати "прекрасне майбутнє". Заради цього охоплені ентузіазмом люди не жаліли ні себе, ні своїх близьких. Трагізм ситуації полягав у тому, що на новобудовах поряд з десятками тисяч людей, охоплених ентузіазмом створення нового суспільства, працювали переселенці і сотні тисяч в'язнів, насамперед, політичних. Але всі ці вимушені і добровільні жертви виявились марними.
