Історія української культури. Курс лекцій

1.3. Періодизація, джерельна база, методологічні принципи вивчення історії української культури.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її носія - українського народу та історичних умов формування української нації. Це пов’язано з тим, що з’ясування характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права дозволяє зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури.

Перший період розвитку української культури охоплює великий часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства у X столітті. Початки передісторії українського культури сягають сивої давнини. В епоху бронзи і раннього заліза неначе в калейдоскопі змінювались археологічні культури, емпіричним методом накопичувався позитивний досвід, удосконалювалися виробничі сили й суспільні відносини. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в П тис. до н. е., починається етногенез слов’ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства, суспільство поділяється на класи, виникає держава.

У першому тиеячоліттінової ери для розвилку української культури визначальними стали такі події історичної ваги, як виникнення Києва та утворення давньоруської Київської держави, розвиток основних напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.

Другий період розвитку української культури співпадає з процесом формування і розвитку Київської Русі - держави європейського типу у східнослов’янських народів. Запровадження християнства долучило жителів Русі до культурно етнічних цінностей європейського континенту, збагатило скарбницю духовного життя народу, вивело його культуру на світові простори.

Третій період припадає на литовсько-польську добу. Умови для культурного розвитку погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Примітним явищем цього періоду стала діяльність церковних братств, спрямована на захист православної церкви та української культури.

Четвертий період - це роки національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої та існування гетьмансько-козацької держави до середини ХVIII ст., провідною соціальною верствою якої було козацтво. Культурний розвиток цього періоду виступає як об’єктивно обумовлений процес засвоєння та успадкування культурних традицій Київської Русі та зародження у духовному житті нових явищ під впливом ідей гуманізму та Реформації.

П’ятий період охоплює півторастолітній відрізок часу, починаючи від ліквідації Гетьманщини і до початку XX ст. Його ще називають періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше процеси творення національної моделі культури виявилися в літературі, історії, фольклористиці, етнографії, образотворчому мистецтві й драматургії. Домінуюча, формотворча роль у процесах національного відродження належала літературі.

Шостий період розвитку української культури на початку XX століття відбувався в надзвичайно складних умовах в роки Першої світової війни та революційних подій в Україні у 1917-1920 рр. Свідченням активізації культурного життя стала поява національних художніх музеїв, театрів, архівів, бібліотек, заснування академії наук України, спроби українізації освіти та утворення української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Сьомий період хронологічно співпадає із часом перебування України у складі СРСР. Деякі дослідники поділяють його на кілька етапів, що відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, наявністю як позитивних, так і гальмівних факторів, зумовлених гострими суспільними суперечностями, трагічними подіями голодомору, сталінських репресій, німецьким окупаційним режимом.

Але ці негативні чинники залежності культури від політичної кон’юнктури не могли загальмувати процес її розвитку, оскільки масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі освітніх закладів та інших культурно-мистецьких установ і творчих колективів сформували у республіці широкий загал зацікавлених споживачів культури.

Восьмий період розвитку української культури розпочався після проголошення державної незалежності України. Він відкриває нові перспективи розвитку духовного і культурно-мистецького життя, багатоманітних зв’язків з мистецтвом інших народів світу. Українська культура одержала змогу творитися й розвиватися як єдина національна культура у державі й далекому і ближньому зарубіжжі.

Отже, історія національної культури є своєрідним діалогом багатьох поколінь українського народу, передавання набутого досвіду від покоління до покоління. Як і кожна національна культура, вона розвивалася за законами дифузії і конвергенції, обмінюючись своїми здобутками з інтими народами.

Короткий екскурс в історію української культури дає змогу перейти до характеристики методичних принципів вивчення історії культури. Вони дають змогу показати логіку розвитку культури впродовж століть з урахуванням специфіки національних моделей. При цьому можуть бути використані діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження історії української культури, а також методи, запозичені з інших наук.

Аналізуючи розвиток культури, не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їхнього впливу на суспільне життя. Цей принцип передбачає вивчення усіх явищ життя у послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку минулого, сьогодення й майбутнього. Він вимагає з’ясування генези й розвитку суспільно-політичних явищ у так званих горизонтальній та вертикальній площинах. Цей підхід в історії, як і у філософії, політології та соціології, є вельми важливим. Сповідування засад історизму спонукає оцінювати події, історичні факти, конкретну особу не з абстрактних часових меж, а виходячи з конкретних історичних умов, позицій, коли ці події чи факти мали місце; бачити, що нового вони привнесли і яким чином впливали на подальший перебіг та розвиток подій.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад, билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні. Так, можливе зіставлення європейського Ренесансу з національним Відродженням у народів Центральної та Південно-Східної Європи в другій половині XVIII - середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу ХІІ-ХІІІ ст. у країнах Середньої Азії та Закавказзя.

На думку сучасних дослідників, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об’єкт, що вивчається, немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і виведення певних парадигм (стійких визначальних модулів).

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття культури, так і різні функціональні компоненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні з суспільними процесами, виділяють первинні складові культури - етнічні, національні та вторинні - соціальні, класові, які в певних умовах виступають як співвідношення змісту та форм.

Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є метод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. Системний метод нерозривно пов’язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяються такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс ХІІ-ХІІІ ст. у його гуманістичній, антиклерикальній спрямованості).

Нарешті велике значення має психологічний підхід. Відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, соціальної (самосвідомість трудящих навіть у підході до прекрасного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості). В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку культури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

У досліджені явищ культури широко застосовуються методи конкретних наук - соціології, демографії, психології, антропології, біології, математики та ін.

Джерела вивчення історії культури дуже різноманітні. їх умовно можна згрупувати у кілька видів:

а) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі, - казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи тощо;

б) незліченні об’єкти матеріальної культури: археологічні (зарубинецька, трипільська, скіфська культури); піраміди єгипетські та американські, іригаційні системи, комплекси містобудування, ділова, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології виробництва та ін.;

в) писемні джерела - літописи, зводи, різні види літератури, закони та державні документи аж до Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, включно;

г) живопис як симбіоз матеріальної та духовної культури.

Джерела вивчення культури показують, що предмет історії культури охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної з духовною та матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

Бувши національними, цінності української культурної традиції, як і культур інших народів, за своїм змістом співпадають із загальнолюдськими. Тому, коли мова йде про фундаментальні цінності, мається на увазі освоєння національного культурного багатства й одночасно - всього, створеного людством.

З викладеного у лекції можна зробити такі висновки:

- по-перше, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли враховуються однаковою мірою безперервність її розвитку, аналізуються всі періоди, у тому числі підйоми та спади культурного процесу;

- по-друге, необхідно враховувати, що внаслідок об’єктивних причин на певних етапах історичного розвитку культури українського народу на першому плані були або самодіяльно-фольклорні жанри, або художня література, чи суспільно-політична, релігійно-філософська думка. Але при вивченні історії культури мають враховуватися й аналізуватися в однаковій мірі усі складові культурних процесів;

- по-третє, при вивченні історії культури має акцентуватися увага на її цілісності, а національно-своєрідне має розглядатися в органічному, глибинному взаємозв’язку із загальнолюдським;

- по-четверте, цілісна система культури обов’язково включає в себе об’єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культур інших народів, брали участь усі класи, усі соціальні верстви суспільства;

- по-п’яте, з точки зору сьогоднішніх уявлень культуру слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва народним генієм як у межах держави, так і за її межами, тобто у близькому й далекому зарубіжжі.

Таким чином, курс «Історія української культури» покликаний виконувати, водночас із пізнавальною дуже важливу культурно-виховну функцію, залучати до гуманістичних духовних цінностей як власного народу, так і всього людства. Значущість вивчення курсу особливо зростає у зв’язку з актуалізацією патріотичного, морального, естетичного виховання та формування гуманістичного світогляду молодого покоління громадян України.

Питання для самоперевірки і засвоєння матеріалу

1. Дайте визначення поняття «культура» і поясніть його зміст. З’ясуйте еволюцію концептуальних підходів щодо визначення суті та структури поняття «культура».

2. Чим обумовлюється різноманітність дослідницьких методів щодо інтерпретації культурних процесів у суспільстві?

3. Охарактеризуйте основні функції, притаманні культурі.

4. З’ясуйте співвідношення категорій «культура» і «цивілізація».

5. Який взаємозв’язок існує між світовою та національною культурою?

6. Назвіть та охарактеризуйте основні методи дослідження історії української культури.