УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІV - першої половини ХVІІ ст.

4.1. Національно-культурні процеси й духовне життя в Україні у XIV-XV ст.

4.2. Культура України в XVI - першій половині XVII ст.

4.1. Національно-культурні процеси й духовне життя в Україні у XIV-XV ст.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти, шкільництва та науки. Тогочасна українська (руська) мова стала державною мовою діловодства, дипломатії, приватного листування.

Значний вплив на національно-культурне піднесення українців цього періоду справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з’являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Розвиткові освіти у XIV-XV ст. сприяли великі церкви й монастирі. Духовна культура України все далі відходить від середньовічних теологічних настанов, відкриває шлях для поширення світської культури. Насамперед це виразилося в:

* широкому залученні народної розмовної мови до процесу творення духовних цінностей;

* відродженні літературних традицій Київської Русі;

* творчому використанні культурних надбань Західної Європи.

З ХIII-XIV ст. через Польщу та Литву посилився західноєвропейський вплив. Найосвіченішим суспільним станом було духовенство. Школи існували при церквах і монастирях. Міщанство починає також проявляти велику турботу про освіту. Система освіти у містах України була подібна до західноєвропейських міст. Значна частина грамотних людей була серед шляхти. Вчителями було духовенство. Дяк навчав дітей в церкві, або біля церкви. Навчалися всі діти незалежно від матеріального становища їх батьків. Заможні люди наймали дяків для домашнього навчання.

Що ж саме вивчали діти в Україні наприкінці XIV-XV ст.? Як засвідчують джерела, передусім то була азбука та склади (пізніше отримали назву «буквар»). Після цього починалася найголовніша частина навчання - читання. Підручником спочатку правив буквар, а згодом Часослов і Псалтир.

Вчилися церковним співам, а також письму. Спочатку «уставу» (каліграфічному письму великими літерами), а з кінця XV ст. - скоропису, який сприяв українізації старослов’янської мови. Скоропис починає вживатися в урядовому та актовому діловодстві. Згодом розпочалося розділення на церковну та українську мови. Зауважимо, що у XV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Мова періоду Київської Русі - України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини ХIIІ ст. вона перетворюється на давньоукраїнську і продовжує розвиватися. Тривалий час давньоукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях - розмовному і книжному, маючи між собою суттєві відмінності. Розмовна мова - використовувалася переважно в побуті простого люду, книжна - в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. Щодалі активніше народна говірка проникала в книжну (церковнослов’янську) мову, ламаючи її закостенілість. Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) й південному (українському). Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно. Жива, розмовна мова починає активніше витісняти з ужитку церковнослов’янську.

Після закінчення шкіл випускники, не маючи власних вищих навчальних закладів, починаючи з XIV ст., здобували освіту в європейських університетах. Так у Сорбонському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», у 1369 р. тут вчився Іван «з Рутенії», у 1397 р. - Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін.

З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. В одному Краківському університеті за 1510-1560 рр. отримали освіту 352, а протягом XV-XVI ст. - 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Абсолютна більшість випускників повернулася на Батьківщину, ставши носіями ідей Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими і політичними діячами.

Діяльність українських вчених помітно активізується на терені європейських культур. Насамперед серед них слід назвати ректора Болонського університету, видатного вченого у галузі астрономії, астрології, математики, першого з відомих докторів медицини, представника раннього гуманізму, який репрезентував Україну в Західній Європі - Юрія Дрогобича (Юрій Котермак бл. 1450-1494 рр.).

Український вчений - Юрій Котермак народився в Дрогобичі, підтримував видавничу діяльність піонера східнослов’янського кириличного друкарства Швайпольта Фіоля, мав дружні стосунки з багатьма відомими на той час у Європі вченими й культурними діячами. Зокрема з німецьким астрономом Иоганном Мюллером (Регімонтаном), італійськими гуманістами Франческо Філельфо та Філіпом Буонакорсі (Калімахом). Його учнями були німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс та великий польський астроном Миколай Коперник. У 1483 р. Ю.Дрогобич видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного» і став, таким чином, першим українським автором друкованої книги.

У XIV-XV ст. відбулися певні зрушення у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Так магістр Краківського університету Павло Русин відіграв значну роль у культурно-освітньому русі не тільки в Україні, а й Польщі. Він видавав і коментував твори Овідія, Сенеки та ін. Оріховський Є. одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив Божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи.

Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження, звеличуючи тим самим свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

Ренесансний стиль в Україні розквітає під впливом італійських майстрів. Він був тісно пов’язаний з відображенням внутрішнього суперечливого психічно напруженого життя людської особистості. Цей стиль найяскравіше представлений в так званому орнаментальному мистецтві. Йдеться про дерев’яне різьблення, покрите позолотою, що обрамлює ікони, вівтарі та цілі іконостаси. З часом мистецтво різьби виходить за церковні межі і наповнюється світськими мотивами. Насамперед зміст малюнка постає у вигляді скомбінованих із візерунків геометричних, рослинних, тваринних, а іноді й людських голів. Найчастіше зображувалися янгольські крилаті голівки та крилаті амури.

У дерев’яному культовому будівництві характерними були тридільний і хрещатий типи вирішень об’ємно-просторових композицій храмів. Це - церква Святого Духа в Потелечі, собор Благовіщення в Ковелі та ін. Кам’яні храми зберігали давньоруські традиції: Богоявленська церква в Острозі, Троїцька церква в Межиріччі, Успенський собор у Києві. У 1470 р., після нападу татар, Києво-Печерський монастир було відбудовано коштом київського князя Семена Олельковича. Успенський собор було прикрашено готичними ступінчастими фронтонами, зроблено скатні дахи та багато контрфорсів. Того ж року на замовлення князя Семена Олельковича створено рельєф-триптих із зображенням Богоматері Оранти і засновників монастиря Антонія і Феодосія. Цей триптих знаходився в апсиді Успенського собору (наприкінці XIX ст. його було перенесено і вмуровано в стіни Великої лаврської дзвіниці).

Українська музика розвивалася на народній пісенній основі. З XIV ст. поширюється нова лінійна нотація, яка потроху витісняє стару нотну грамоту. І хоча поліфонічний (партесний) спів буде започаткований у XVI ст., Україна вже знала багатоголосий спів - так званий строчний спів, писаний трьома рядками крюків понад словами. Слід зазначити, що середній голос, так званий путь, вів мелодію наспіву, а два інші, вторую чи, називались верх та низ.

До них долучався інколи четвертий, що був немов варіацією чи фігурацією тих трьох голосів.

Епоха породжує людей, які звільняються від релігійно-канонічних обмежень, а у їх діяльності поєднуються минуле і паростки майбутнього. Прикладом може бути Григорій Цимблак (близько 1364-близько 1420 рр.). Обраний митрополитом Київським та Литовським, він виявив неприпустимий з позицій православної церкви лібералізм щодо відмінностей між католицьким та православним напрямами на Константському соборі (1418 р.). 1414 р. Цимблак став не тільки реформатором церковного співу в Україні та Білорусі (вніс у практику церковного співу болгарський розспів), а й створив більше 40 різноманітних творів: похвальних слів, проповідей, житій святих. Герої Цимблака у цих творах постають помітно індивідуалізованими, схожими на справжніх живих людей.

Розвивалась і народна творчість. Вона віддзеркалювала насамперед надбання і традиції Київської Русі. Обрядова поезія звільнялася від культових елементів. В ній з’явилися антифеодальні мотиви (жнивні та обжинкові пісні), а в цілому переважали руеальні, купальські пісні, голосіння, зберігались народні обряди. Народною мовою народжувалися прислів’я, казки, приказки, перекази. Народна творчість прославляла почуття патріотизму, вірність православній вірі й обов’язку перед своїм народом. Разом з тим вона засуджувала порушення громадянської й родинної моралей.

Під впливом загальнослов’янського Відродження приблизно з кінця XIV - поч. XV ст. викристалізовуються національні особливості української культури, зародилась епічна поезія - історичні пісні та думи. Доносили їх до людей народні співці-кобзарі. Виконувались ці твори речитативом під супровід бандури, кобзи чи ліри.

Крім дум та історичних пісень, в українському фольклорі XIV-XVI ст. існувала релігійна поезія - легенди, вірші, пісні про початок і кінець світу, про перших людей, про муки і смерть Ісуса Христа, про премудрого Соломона та про життя апостолів.

У XV ст. створюються нові редакції оригінальних творів часів Київської Русі, зокрема відомого Києво-Печерського патерика. Цей літературний твір складається з невеликих за обсягом життєписів, легенд, усних переказів. Головна його ідея - довести особливу святість Києво-Печерського монастиря, зокрема місця на якому він заснований.

Першу редакцію Києво-Печерського патерика було здійснено на початку XIII ст. Відомі кілька редакцій твору і понад 100 його списків. Він був однією з найулюбленіших книг староукраїнської літератури аж до XIX ст. включно.

Це ж можна сказати і про інші переробки давніших Євангеліє, житій святих, проповідницьких пам’яток письменства, де народна мова відіграє значно більшу роль, ніж раніше. Особливо помітні елементи української народної мови в Королівському Євангелії 1401 р., що його переписав якийсь Станіслав «Граматик многогрішний» у селі Королеве на Закарпатті. Ця книга оформлена з великим, як на той час, мистецьким смаком, де багато кольорових заставок і орнаментів які і тепер не втратили первісної свіжості й кольору.

Вплив живої української мови досить помітно позначився і на Четьї-Мінеї 1489 р. Оригінал цієї цікавої пам’ятки було також складено в західноукраїнських землях, а потім переписано і в Білорусі.

Четьї-Мінеї 1489 р., поряд з уже згаданим королівським Євангелієм 1401 р., можна вважати праматір’ю перекладів церковних книг так званою простою мовою. Центром переписування та створення нових книжок був Київ. Під впливом Києва цей вид діяльності виникає у Чернігові, Луцьку, Львові, Острозі. При монастирях і церквах існували бібліотеки, які нерідко мали значну кількість релігійних та світських книжок.

Окреме місце в історії української культури XIV-XVI ст. займає історична література - літописання. Воно продовжувало та зміцнювало традиції початкового літописання Київської Русі. Це так звані західноруські, або литовсько-руські літописи і Короткий Київський літопис, що містить опис подій 1480-1500 рр. Таких літописних списків відомо 13. Різні за обсягом і змістом, вони мають спільну особливість - їх автори були, очевидно, світськими особами: державні діячі, учителі, працівники канцелярій, а не люди з монастирського середовища.

Багато матеріалів з історії України має Супрасльський літопис, складений у Супрасльському монастирі біля Білостоку, частину якого становить так званий «Короткий Київський літопис» написаний в Україні. Цінною пам’яткою української історіографії є Літопис Биховця, доведений до 1507 р. Тут дається інформація про суспільні відносини в Україні та Білорусі кінця XV - поч. XVI ст. Історіографічним джерелом є Баркулабівський літопис, в якому висвітлено події в Україні і Білорусі від половини XVI до XVII ст.

Вищезгадані літописи згодом лягли в основу подальшої української історіографії XVII-XVIII ст. Окрім описів подій та інформації про тогочасні відносини, вони мають ідеологічне спрямування, відображають погляди правлячих кіл Великого Литовського князівства. Тут чітко проступають антипольські та антимосковські мотиви.

У XV-XVI ст. в архітектурі сформувався своєрідний український стиль, який вдало поєднував ренесансні впливи з місцевою традицією, що походила з часів Київської Русі.

Після монголо-татарської руїни монументальне будівництво в Наддніпрянській Україні на деякий час призупиняється і розвивалося на західноукраїнських землях, грунтуючись на архітектурі часів Київської Русі. Пам’ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди та церкви Протягом XIV-XV ст. зростала кількість міст і фортець. Нові умови ведення війни постійно вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. У цей час будуються такі оборонні споруди, як замки в Хотині, Кременці, Кам’янці, Білгороді (Дністровському) та ін.

Українське образотворче мистецтво, особливого розвитку набуло на західноукраїнських землях. У живописі знайшли своє втілення народні мотиви, продовжує панувати іконографія, набуваючи все виразніших реалістичних рис. Найкращими його зразками є сюжети «Різдва Христового» та «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (заснована 1140 р. Всеволодом П в урочищі Дорогожичі), розписи вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Майстерно виконано на дерев’яних дошках ікони Петра Ратенського (ікона «Богородиця») у Володимирі-Волинському, «Петровська» ікона в Успенському соборі (в Москві). В Києво-Печерському монастирі зберігалися традиції іконописання давньоруського майстра Аліпія та його школи. У цих традиціях виконано розписи Троїцького собору у Пскові печерським іконописцем Антонієм 1409 р. Відомо також, що 1521 р. іконописець Олексій Малий написав на замовлення псковських купців Василя і Федора «...образ Пречистая Богородицы честнаго и славнаго ея Успения». Цю ікону, яка не поступається кращим зразкам живопису італійського Відродження, купці пожертвували в Успенський собор Печерського монастиря.

Вдосконалювалося мистецтво книжкової графіки. Вражають рівнем мистецького виконання мініатюри рукописних творів, зокрема «Житія Бориса і Гліба», Радзивілівського літопису.

У духовній культурі глибокий відбиток залишила своєрідна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях. У цей період у силу свого геополітичного становища Україна стає своєрідним містком між культурами Заходу і Сходу, між культурами православного, католицького і мусульманського світів.

Після того, як у 1299 р. Київський митрополит переїхав до Владимира-Залеського, на початку XIV ст. зусиллями галицько-волинського князя Юрія І Львовича було відкрито у 1303 р. Галицьку митрополію. До її складу увійшли Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська та Холмська єпархії. Грек Ніфонт став першим галицьким митрополитом. Патріарший собор 1347 р. скасував митрополію.

Вступаючи на землю Галицької Русі у 1340 р. польські можновладці розуміли, що зберегти владу над країною східного християнства можна тільки через насильницьке насадження замість східного православ’я латинського католицтва. Під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці (домініканці - від лат. dominicani - католицький чернечий орден, заснований в 1215р. іспанським ченцем Домініком для боротьби проти єресей) й францисканці (францисканці - від лат. franciscani - ченці католицького «жебрущого» ордену, заснованого на поч. ХIII ст. в Італії Франціеком Ассізьким), закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів.

Паралельно зі східними православними єпископами, ставилися латинські єпископи для ще не існуючих католицьких парафій. Замість православної Галицької митрополії в Галичині постала Латинська митрополія, згодом перенесена до Львова.

Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками і німцями католицького віросповідання утверджував католицизм. Саме за його часів засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Під кінець свого життя Казимир добився від Візантії для Галичини незалежного православного митрополита.

Під час Галицько-Волинської держави православна церква в Галичині зі становища державної поступово переходить до стану церкви другорядної, яку поки що терплять під польською окупацією й сильним наступом католицизму.

Нові обставини - політичні й церковні - підштовхували український православний народ під церковний протекторат константинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народові зберігати рештки своєї державності. Тут православна церква користувалася всіма правами, які мала в Київській державі. Українська православна шляхта брала участь у державному управлінні на українських землях, які зайняли литовці. Руська мова стала державною в Литовсько-Руській державі.

Політична злука Литви і Польщі, через шлюб великого князя литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою згідно з Кревською унією 1385 р., змінює історичний процес в Литовсько-Руській державі. Незважаючи на те, що законодавчих актів, які б безпосередньо утискували православну церкву, ще не було, надання державною владою низки привілеїв лише для католицької шляхти погіршувало становище православних, громадянські права яких почали обмежувати.

Згідно постанови Городельської унії (1413 р.) литовське боярство та шляхта наділялися правами й привілеями, якими користувалася польська шляхта. Однак із цих прав і привілеїв могли скористатися «тільки ті пани й бояри Литовської землі..., котрі сповідують католицьку віру та підпорядковуються Римській церкві».

Городельський акт став носієм (провісником) релігійної нетерпимості польської католицької державної влади до православних. Вищі стани, переходячи на католицтво задля прав і привілеїв, змінюючи віру, змінювали і національну приналежність.

У 1439 р. було проголошено Флорентійську унію між Вселенським (Константинопольським) патріархом та Римським Папою. Цю унію не визнали в російських та українсько-білоруських землях. Руська православна церква (з центром у Москві) фактично стала незалежною. Через чотири роки (1443 р.), князь Владислав Ш видав грамоту, якою утверджувалася церковно-обрядова рівноправність православних і католиків.

Наступний великий князь литовський і король польський Казимир IV Ягайлович також проводив толерантну щодо православної церкви політику. Про це засвідчує виданий ним 1447 р. Віденський привілей, яким населення Литовсько-Руської держави зрівнювалося в правах з населенням коронних польських земель. Слід зазначити, що під час правління Казимира IV Київську митрополію остаточно було поділено на Київську і Московську, але до кінця свого правління (1492 р.) він не змінював терпимого, толерантного ставлення до православної церкви і православних.

У 1458 р., за київського князя Семена Олельковича, литовські правителі відновили митрополію в Києві, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита. Київська митрополія стала керівним центром діяльності 10 єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо константинопольському патріархату. Намагання литовських правлячих кіл схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. успіху не мало.

Іван Огієнко у своїй праці «Українська культура» писав: «Татарський погром не спинив культури нашої, і коли Україну запосіла Литва (з початку XIV ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою, і ця культура мала спроможність іти собі вперед. І ми бачимо, що мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, - нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівським дворці».

Таким чином, культура українського народу у XIV-XV століттях витримала всі випробування і розвивалася далі.