Історія України опорні конспекти 9 клас
Наука
Наукові товариства і вчені
Розвитку науки сприяли такі чинники:
1. Вплив загальноєвропейського прогресу на розвиток науки і техніки.
2. Бурхливий розвиток промисловості другої половини XIX ст., що потребував кваліфікованих фахівців, нових відкриттів, упровадження і використання нової техніки та нових технологій.
3. Не було ідеологічного забарвлення у дослідженнях учених, а тому влада їх не переслідувала.
4. Розвиток філософії позитивізму, пошуки пояснень фізичних та суспільних явищ.
Розвиток науки гальмувався такими факторами:
• недостатнє асигнування наукових досліджень;
• наукові розробки повільно впроваджували у розвиток господарства;
• імперські уряди підозріло ставилися до прогресивних учених;
• ідеологізація суспільних наук.
Видатні вчені:
Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки.
М. Д. Пильчиков довгий час працював у Харківському університеті. Зробив значний внесок у розвиток магнетизму електротехніки. Він першим в Україні та Росії взявся розвивати рентгенологію.
І. Пулюй (1845—1918) — видатний фізик, ректор Політехнічного університету у Празі, декан першого в Європі електротехнічного факультету. Він сконструював трубку “а-променів”, якою скористався вчений Рентген. М. Бекетов (1827 — 1911) — завідував кафедрою хімії Харківського університету, вперше у світі почав викладати курс фізичної хімії. І. Мечников (1845—1916) — талановитий біолог, був спершу доцентом, а потім професором Новоросійського університету, створив теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних, заклав підвалини вчення про фотосинтез і захисні властивості організму.
У 1886 p. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Через переслідування властей І. Мечников змушений був залишити Україну і переїхав до Парижа. Згодом його було удостоєно найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії за розвиток імунології (вчення про імунітет).
І. Сеченов (1829 — 1905) став засновником російської фізіологічної школи.
М. Гамалія (1859 — 1949) зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф, упровадив у практику' охорони здоров’я щеплення.
М. Авенаріус (1835 — 1895) — основоположник наукової школи з молекулярної фізики.
З 1865 р. по 1890 р. очолював кафедру фізики Київського університету.
Видатні математики:
О. Ляпунов (1857 — 1918) - працював у Харківському університеті, розробив загальну теорію сталості та рівноваги руху механічних систем.
М. Ващенко-Захарченко (1825 — 1912)—впродовж 40 років читав курс математики в Київському університеті. Створив підручники, за якими навчалося багато поколінь.
В. Єрмаков (1845 — 1922) — працював у Київському університеті, створив школу талановитих математиків.
Розвивалося українське мовознавство, хоч українську мову переслідували в Україні після появи Валуєвського циркуляра (1863 р.) та Емського указу (1876 p.).
Видатні мовознавці П. Житецький (1836 - 1911) — працював у царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору. О. Потебня (1835 — 1891) — написав низку важливих праць із проблем мовознавства: “Из записок по русской грамматике”, “Заметки о малорусском наречии”, “Мысль и речь” тощо. Він започаткував психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві.
Розвивалася історична наука М. Костомаров (1817- 1885) — багато зробив для формування концепції української історії, глибоко досліджував історію України періоду Руїни та Гетьманщини. Опублікував праці “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія Хмельницького” та інші. В. Антонович (1834 — 1908) — проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію козацтва та гайдамацького руху. О. Лазаревський (1834 — 1902) — працював над дослідженням історії Лівобережної України. Вивчав розвиток феодально-кріпосницьких відносин, культури українського народу. Написав понад 400 історичних праць. Д. Яворницький (1855—1940) — фольклорист, археолог, учений, досліджував історію запорозьких козаків, написав тритомну працю “Історія запорозьких козаків” , у якій глибоко і всебічно виклав історію Запорозької Січі. Написав цикл робіт з історії запорозьких козаків: “Іван Дмитрович Сірко — кошовий отаман запорозьких козаків”, “Запорожжя у залишках старовини та народних переказах” та ін. 80—90-ті роки XIX ст. — розпочалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків:
Д. Яворницького,
О. Єфименка,
Д. Багалія,
М. Грушевського.
Наукові товариства
Наукові дослідження проводили в основному в університетах.
При університетах виникали наукові товариства:
• при Київському університеті — фізико-математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, дослідників природи, історичне, Нестора-літописця та інші;
• при Новоросійському університеті — природодослідників, історико-філологічне та інші;
• плідно працювали наукові товариства при Харківському університеті, Ніжинському історико-філологічному інституті та інших вишах;
• у Західній Україні — літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873 p.), пізніше перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892 p.).
Усі товариства видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й громадськість.
Літературне товариство ім. Т. Шевченка
(з 1892 р. — наукове товариство ім. Т. Шевченка)
1873 р. засновано Літературне товариство ім. Т. Шевченка за допомоги меценатів із Наддніпрянщини (реорганізовано в Наукове в 1892 p.).
Мета товариства — сприяти розвиткові української мови й літератури.
У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Чаковський та інші.
М. Грушевський — голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка з 1897 р. по 1913 р.
Значення Наукового товариства ім. Т. Шевченка
1. Наприкінці XIX ст. Наукове товариство ім. Т. Шевченка було вже не місцевою організацією, а загальноукраїнським науковим центром.
2. Товариство видавало праці українських учених, письменників; громадських діячів як Східної, так і Західної України.
3. Охоплювало всі галузі науки і відігравало наприкінці XIX ст. роль Української академії наук.
4. Згуртувало навколо себе інтелектуальні сили українського народу, сприяло розвиткові української культури.
5. За період своєї діяльності (1873 — 1939 pp.) видало понад 100 наукових і літературних праць.
М. Грушевський — видатний представник української історичної науки (1866- 1934)
Михайло Сергійович Грушевський — видатний український історик, археолог, літературознавець, публіцист, організатор української історичної науки. Він був і залишається однією з найяскравіших постатей серед видатних діячів науки і культури України кінця XIX — першої третини XX ст.
За своє життя він написав близько двох тисяч наукових і науково-публіцистичних праць, використавши велику кількість документальних джерел. Він довів, що український народ має свою багатовікову історію і культуру, свою мову, побут, спосіб життя тощо.
За університетських років у Києві (1886 — 1890 pp.) під впливом відомого історика В. Антоновича почав захоплюватися наукою. За роки навчання в університеті видав дві монографії, понад 20 статей і рецензій, підготував до друку два томи історичних документів.
У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича йому було запропоновано очолити кафедру історії України у Львівському університеті, в якому він працював до 1913 р.
Роки професорства у відомому в Європі університеті стали для М. Грушевського школою змужніння. Він почав глибоке і систематичне дослідження історії свого народу.
Наукові та громадсько-політичні погляди М. Грушевського найповніше відображені у багатотомній “Історії України — Руси”, яка була першою фундаментальною працею з викладу історії українського народу від найдавніших часів і до середини XVII ст. Перший том цієї праці вийшов у 1898 p., невдовзі з’явився другий том, а у 1900 р. — третій. Усього підготував десять томів. Він наголошував, що український народ відрізняється своєю історією, окремою мовою, має окремі антропологічні, психофізичні й культурні відмінності.
Активно включившись в політичне життя, він разом з І. Франком став ідейним лідером національного руху.
М. Грушевський активно співпрацював у Науковому товаристві імені Т. Шевченка, залучав до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. З 1897 p. М. Грушевський очолював це товариство. Дослідження М. Грушевського дістали міжнародне визнання. Він був запрошений до Парижа, де прочитав курс лекцій з історії України. Для розширення наукових контактів учений відвідував Лондон, Лейпциг, Берлін, де знайшов однодумців серед відомих учених-істориків. М. Грушевський, І. Франко за допомоги талановитих молодих дослідників видали низку літературних та публіцистичних часописів, на сторінках яких друкували свої твори Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська та інші. Плідною була праця М. Грушевського і на початку XX ст. М. Грушевський — великий син українського народу і борець за соборну незалежну Україну.
Висновки
1. У сфері науки відбулися позитивні зрушення з концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах та товариствах.
2. Координація дослідження, обмін інформацією, що дало можливість ученим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня.
