НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII — ПОЧАТОК XX СТ.)

Культура кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Напрями розвитку літератури

У XVIII ст. розвиток літератури відбувався під безпосереднім впливом просвітителів. То був час визрівання в Європі економічних, політичних і духовних передумов для суттєвих змін у соціально-політичному житті, наближення яких тонко відчували майстри художнього слова. Аналізуючи проникливим розумом епоху, вони за допомогою художніх засобів та образів передавали її сутність і місце в історії.

Високу поезію творили значні представники німецького народу доби Просвітительства Йоганн-Вольфганг Ґете (1749-1832) і Фрідріх Шиллер (1759-1805). Обидва виступали як гуманісти, борці за прогрес і свободу народу, хоча й розуміли свою мету абстрактно.

Поет і мислитель Ґете замолоду брав участь у літературному русі «Буря й натиск», вивчав історію культури, природничі науки, вів наукові дослідження. Людину сприймав цілісно і тільки у контексті епохи, а суспільні явища пов'язував із духовним станом людини; заперечував революційне насильство. Сенс буття Ґете вбачав у свободі людської особистості. Світове визнання письменникові приніс роман у листах «Страждання молодого Вертера». Філософські ідеї Ґете окреслені у трагедії «Фауст». В уста головного героя вкладено віщі слова:

«Лиш той життя і волі гідний, хто б'ється день у день за них».

Шиллер, як і Ґете, палко вірив у незворотність прогресу та необмежені можливості людини, в її розум, духовні та фізичні сили. Перші твори Шиллера засвідчили формування республіканських поглядів автора. Конвент навіть удостоїв його почесного звання громадянина Французької Республіки. Подальший розвиток подій привів поета до переконання, що свободи можна досягти лише завдяки естетичному вихованню. Шиллер залишив багату спадщину як поет, драматург та історик. Ставлячи в центр подій людину, він вважав основними причинами усіх перипетій зіткнення інтересів окремих особистостей. Твори присвячував переломним етапам в історії європейських країн. До таких належать історичні драми і трагедії, зокрема, трилогія «Валленштейн», «Марія Стюарт», «Орлеанська діва», «Вільгельм Телль».

Прагнення нового, незвичайного породило новий літературний метод — романтизм. Головними жанрами стали лірика, лірична драма і ліро-епічна поема.

Риси романтизму простежуються у творчості англійського письменника Вальтера Скотта (1771—1832). Він увійшов у світову літературу як основоположник жанру соціального та історичного романів («Пуритани», «Айвенго», «Квентін Дорвард» та ін.). Представниками романтизму були також Дж. Байрон і П.-Б. Шеллі в Англії, В. Гюґо і Жорж Санд у Франції, А. Міцкевич і Ю. Словацький у Польщі. На американському континенті жанр епічної поеми розвинув поет-романтик, учений-філолог і перекладач Генрі Лонгфелло, автор знаменитої «Пісні про Гайява-ту». В Росії риси романтизму були притаманні творчості поетів-декабристів, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, В. Жуковського.

Одним із найпослідовніших виразників романтичного світовідчуття був визначний англійський поет Джордж: Ноель Ґордон Байрон (1788-1824). Аристократ за походженням, Байрон у 1816 р. емігрував до Швейцарії. Тяжкі переживання поета-вигнанця стали основою ліричної драми «Манфред». Як і Фауст — літературний герой Ґете — Манфред розчарувався у своїх пошуках. Він страждав від докорів сумління й самотності, але постав перед читачем людиною сильною та несхитною. В Італії поет писав роман у віршах «Дон Жуан», але він залишився незавершеним. У цьому творі намітився перехід Байрона від романтизму до реалізму.

Поет особисто підтримав боротьбу греків проти турецького гніту. До Греції були звернені останні слова Байрона: «Я віддав їй свій час, кошти, здоров'я —тепер віддаю життя. Що міг би я зробити ще?» Серце поета поховали в Греції, а тіло з військовими почестями привезли до Англії.

У XIX ст. у світовій літературі розвинувся новий творчий метод —реалізм. Досягнення природничих наук і соціальні заворушення ніби закликали митців до глибинного дослідження поривів людської душі, критичного пізнання минулого й сучасного та їх правдивого відображення. Яскравими представниками нового напряму в західноєвропейській літературі були німецький поет і публіцист Генріх Гейне, письменники О. де Бальзак і Фредерік Стендаль (Франція), Ч. Діккенс і В.-М. Теккерей (Англія).

Реалізм у російській літературі став панівним літературним напрямом з другої чверті XIX ст. Основоположником російського реалізму є Олександр Пушкін (1799-1837). Вірші та поеми визначного поета, пройняті любов'ю до Батьківщини та свого народу, звеличують добро і засуджують несправедливість. Історичні сюжети використано у драмі «Борис Годунов» і повісті «Капітанська дочка».

Завдяки поетичному, глибоко виразному змалюванню російської дійсності неповторний вплив на розвиток культури Росії зумів справити, незважаючи на недовге життя, Михайло Лєрмонтов (1814—1841).

Микола Гоголь (1809-1852) творами «Ревізор», «Мертві душі» започаткував критичний реалізм.