Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Поява та еволюція значкового товариства у XVІII ст.
Значкове товариство формувалося одночасно з бунчуковим і стало у 20-х роках XVIII ст. нижчим чином неурядової старшини Гетьманату. Цей розряд товариства вийшов із загалу неурядової старшини попереднього періоду, якому не поталанило потрапити на службу під бунчуком як в силу недостатньої знатності й заможності, так і через те, що традиція встановила обмеження числа бунчукового товариства (близько ста товаришів). Тому переважна більшість неурядової старшини на етапі формування сталих чинів на початку XVIII ст. змушена була обрати службу під полковим значком.
Проблема появи чину значкового товариства має аналізуватися в кількох аспектах: формування сутності чину «значкового товариша», поява назви й усталення чину «значковий товариш». Сутність чину почала формуватися в самому кінці XVII ст. Назва з’явилася на початку XVIIІ ст., але вживалася дуже рідко. Офіційний чин з постійною назвою «значкове товариство» закріпився внесенням до полкового чи окремого компуту в кінці гетьманування І. Мазепи, або, що вірогідніше, в часи гетьмана І. Скоропадського.
Процеси були аналогічні тим, що відбувалися стосовно бунчукових, з тією різницею, що ними охоплювався нижчий рівень. Цей момент вірно зауважив Л. Окіншевич. Водночас історик спростив проблему, відразу зрівнявши значних товаришів полку XVII ст. зі значковими товаришами наступного століття. Терміни XVII ст. на позначення неурядової старшини постійно підмінялися й вживалися в документах як синоніми. Відчутною градація у значному товаристві стала лише у 1690-х роках. Думка Л. Окіншевича про те, що значкове товариство поступово формувалося на основі знатного полкового товариства, цілком вірна54, але ототожнювати значкових товаришів зі значними товаришами полку / значними військовими товаришами полку XVII ст. методологічно невірно. Не варто ототожнювати навіть значних товаришів полку 70–80-х років та значних товаришів 90-х років XVII ст. — першого десятиліття XVIIІ ст. Між ними існувала велика різниця. Значні товариші полку на початку XVIIІ ст., справді, за суттю наблизилися до значкових, і навіть подекуди в документах до них почав застосовуватися термін «значковий». Але раніше в неурядовій старшині, навіть в її верхівці — значному товаристві військовому, вивищувалася лише частина, персонально отримуючи судовий імунітет, а більшість все ж підкорялася владі полковників, інколи безпосередньо гетьману в залежності від обставин. Тобто, ця частина займала своєрідну проміжкову позицію, а її статус визначався в кожний конкретний момент, не будучи підтвердженим документально, лише узгоджувався з традицією. Точно зазначалося лише непідлягання товариства сотникам. І якщо перші універсали про службу під значком з’явилися в 90-х роках ХVІІ ст., причому, відомі вони в копіях, то сама служба й рівень підпорядкування товаришів полку в 1660–1680-х роках були для сучасників зовсім неочевидними. На початку XVIIІ ст. важливішим було звання значного товариша полку (військового товариша / значного товариша військового), так як воно забезпечувало вагоміші суспільні преференції, ніж чин значкового товариша й перебування під полковим значком.
———————
54 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 28–30.
Так само неоднозначною є щодо цього часу проблема вживання терміну «під значком» у досліджуваний період. Термін «під значком» був ширшим, ніж термін «значковий». Під значком у похід виступало все товариство полку, включаючи козаків. Інколи, як у випадку походу 1700 р., в Стародубському полку товариство йшло в похід під трьома знаками полковими, й до кожного належали урядники повні, наказні та козаки, всього 527 осіб55. У 1716 р. в інскрипції універсалу стародубського полковника Л. Жоравки читаємо «...всякому старшому и меншому полку нашого товариству под значком службу войсковую отправляючому...»56. Менше товариство полку — це козаки, й вони теж, як мовиться в універсалі, відправляли військову службу під значком. Під значком міг виконувати певні доручення значний товариш полку, що не робило його автоматично «значковим товаришем», як не робило «значковим» перебування під значком рядового козака. Значковим товариш ставав за умови вписання його до числа значкового товариства в полковий чи окремий компут. Цьому передував універсал полковника з відповідним наказом. Саме в цьому моменті особливо відчутна відмінність між званням «значний товариш військовий / товариш полку» та «значковим товаришем», що наблизився до класичного розуміння чину чи посади. Тобто, явища усталеного, що функціонувало на юридичній підставі вписання в компут та було визначене чітким набором прав, привілеїв і обов’язків.
———————
55 Горобець С. До історії участі українських козаків у військових подіях початкового етапу Північної війни: (1700–1702 рр.) // Сіверянський літопис. — 2011. — № 3. — С. 30. 56 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 194.
Отже, значкове товариство — найнижчий чин неурядової старшини, представники якого служили під полковим знаком, були внесені до відповідного компуту, підпорядковувалися полковнику, звільняючись від влади сотника, підлягали полковому суду, мали права й привілеї, належні козацькому старшинському стану, виконували службові функції (насамперед військову), визначені традицією для полкового рівня або пізніше нормативними документами інституцій різного рівня для чину значкових.
Офіційний чин з постійною назвою «значкове товариство» закріпився шляхом внесення до полкового чи окремого компуту за часів гетьмана І. Скоропадського. Універсал на чин, у якому наказувалося вписати товариша до компуту, мав право видавати полковник, а за його відсутності наказний полковник чи колегія старшин, що його замінювала57. Із часом право призначення перейшло гетьману, ГВК, Другій Малоросійській колегії, але полковники повністю його ніколи не втрачали.
Головними підставами для служби під полковим знаком були володіння козацькою землею, служба в цьому чині родичів, тривала козацька вислуга, здатність до військової й цивільної служби на майбутнє. Значкове товариство протягом свого існування у XVIII ст. володіло владою, що обумовлювалася належністю до старшинського стану. Разом із тим воно було найбільш експлуатованою частиною еліти. Престижність чину значкового товариша визначалася його підпорядкуванням у полку лише полковнику, можливістю посідати вакантні уряди та привілеями у вигляді права на ґрунти, заняття промислами, судового підпорядкування, звільнення від податків та інших пільг.
Динаміка чисельності значкового товариства залежала від традиції та політичних обставин, що виливалися в законодавчі рішення і зміни. Перші доволі повні списки значкового товариства доносить присяга полків на вірність царевичу Петру Петровичу 1718 р.58. Ці документи мають перехідний характер даних щодо неурядової старшини. У Ніжинському полку в 1718 р. чітко позиціонували себе значковими товаришами 17 осіб, ще 6 визначаємо як значкових із допомогою інших документів та один товариш полку присягав у Москві, всього 24 особи59. Насправді в цьому полку було значно більше значкового товариства, але в присязі вони вписані лише під старим званням військового товариша без зазначення, під яким знаком служать. Таких у присязі всього 32 особи, з них 17 надалі фіксуються серед бунчукових, а 15 доволі впевнено можемо віднести до товариства під значком. Отже, в Ніжинському полку в 1718 р. у значковому товаристві служило близько 39 осіб.
———————
57 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 109; Панашенко В. Бунчукові, військові і значкові товариші в Гетьманщині. — С. 307.
58 РДАДА. — Ф. 140. — Оп. 1. — Спр. 1329–1341.
У Прилуцькому, Лубенському і Миргородському полках в 1718 р. не зустрічаємо назву «значковий товариш», всі вони присягали в званні «товариш полку»60, хоча в реєстрах Миргородського полку попередніх років значкові фіксуються, що підтверджує наявність сформованого товариства значкового61.
Чітко значковим названо в 1718 р. товариство Переяславського, Полтавського, Чернігівського, Стародубського, Гадяцького й Київського полків62. Незважаючи на різночитання термінів у Лубенському й Прилуцькому полках, можемо стверджувати, що в 1718 р. фактично повністю було сформовано значкове товариство дев’яти полків, і лише в столичному Ніжинському переважали й створювали невизначеність традиційні звання. Всього в десяти полках Гетьманату у 1718 р. присягало близько 363 значкових товаришів.
Варто наголосити, що вписання значкових товаришів у сотнях у присягах, ревізіях чи інших документах не означало їх підпорядкування сотникам. Так само, як належність бунчукових товаришів до певного полку не означала їх підлеглості полковникам. У обох випадках в документах таким чином вказувалася територія проживання й місце розташування основних володінь товариша.
Додаткової уваги вимагають присяжні списки 1718 р., в яких писарі розділили реєстр значкових на письменних і неписьменних. Вперше маємо документ, в якому зроблено акцент на освіті неурядової старшини. Це дає можливість підрахувати відсоток освіченого значкового товариства в частині полків Гетьманату станом на 1718 р. Є відповідні дані в полках Гадяцькому (письменних 24, неписьменних 16), Стародубському (60 і 28 відповідно) й Чернігівському (15 і 19)63. Зі 105 значкових Стародубського полку маємо дані щодо освіти 88 товаришів, які присягали в полковому місті. Із загального числа у 88 осіб 60 значкових були грамотними, що становить 68% товариства, заприсяженого у полковому місті. Вони вписані окремо на початку списку. 17 значкових товаришів полку присягнуло в Новгород-Сіверському, й тут інформація про освіту відсутня. У списку значкових Полтавського полку лише 11 з товариства (39%) підписалися власноруч64, хоча на відміну від інших полків, де був чіткий поділ в самому документі, тут не можемо нічого певного сказати про грамотність інших. Та навіть якщо взяти загальну кількість значкових лише у згаданих чотирьох полках — 207 товаришів, все ж із них 110 були письменними, що становить 53%. На освіченість значкового товариства увага зверталася зовсім не випадково. Службові обов’язки цього чину були пов’язані з мінімальними канцелярськими навиками, часто вимагалися й значно вищі професійні якості.
———————
59 Там само. — Спр. 23–24, 27
60 Там само. — Спр. 30–31, 33.
61 ЦДІАК України. — Ф. 102. — Оп. 2. — Спр. 101. — 152 арк.
62 РДАДА. — Ф. 140. — Оп. 1. — Спр. 26, 28–29, 32, 34, 48.
63 Там само. — Спр. 32. — Арк. 33–34; Спр. 34. — Арк. 94–95; Спр. 48. — Арк. 70–71.
Документація 1720-х років, відколи стали регулярно проводитися ревізії та подавалася звітність до Генеральної військової канцелярії і Першої Малоросійської колегії, рясніє вимогами до полкових канцелярій присилати в комісії значкових, освічених і здатних до виконання завдань. Таких товаришів голови комісій намагалися не відпускати в походи65. Якщо досвідчений товариш потрапляв у похід, то виконував додаткові писарські доручення, за які навіть передбачалася оплата. Так Андрій Гаркуша, значковий Прилуцького полку, в 1728 р. судився за невиплачені йому гроші за писарську роботу в Терському поході66. Пізніше, в 1769 р., бунчуковий товариш А. Миклашевський вимагав заміни значкового товариша Лубенського полку А. Петровського, який виявився неграмотним, на грамотного товариша для ведення справ на батуринській станції. На заміну приїхав «грамотний і надійний» значковий товариш А. Можневський67. Отже, на освіченість нижчого чину неурядової старшини була спрямована увага влади протягом всього XVIII ст. У «казках» про службу та формулярних списках кінця століття цей аспект завжди враховувався. Документи засвідчують високий відсоток грамотних товаришів. У 1782 р. в Прилуцькому полку служило 87% грамотних значкових, у Київському — 91%. При цьому зросла кількість значкових, які знали кілька мов. Того року в Київському полку один із товаришів знав 4 мови (російську, латину, німецьку й польську), три — по 3 мови (російську, польську й латину), ще три — по 2 (російську й латину або російську й польську)68.
———————
64 Там само. — Спр. 29. — Арк. 26.
65 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1552. — Арк. 7, 9.
66 Там само. — Спр. 1600. –15 арк.
67 Там само. — Ф. 54. — Оп. 3. — Спр. 3428. — 3 арк.
68 Там само. — Ф. 193. — Оп. 1. –Спр. 78. — 30 арк.; Ф. 204. — Оп. 1. — Спр. 8. — 26 арк.
Остаточне оформлення значкового товариства відбулося на початку 20-х років, особливо активно з 1723 р. Перша Малоросійська колегія, впорядковуючи оподаткування та військову службу в Гетьманаті, намагалася розібратися з правами та обов’язками різних чинів, у тому числі й чинів неурядової старшини. 23 квітня 1723 р. Малоросійська колегія надіслала промеморію до Генеральної військової канцелярії з вимогою надіслати списки бунчукових, значкових товаришів та всіх козаків, необхідні для забезпечення виконання указу імператора про готовність до військового походу69. Протягом травня Малоросійська колегія змушена була направити ще кілька подібних промеморій70. У червні 1723 р. Генеральна військова канцелярія повідомила, що для складання списків значкових товаришів і козаків у полках буде проведено ревізію71. Саме формулювання засвідчує відсутність у ГВК компутів значкового товариства всіх полків. Можливо, полковники мали списки значкових, що вимагали уточнення. Імовірно також, що окремі компути значкового товариства до указу 1723 р. не існували, так як була традиція вписувати значкових у похідні полкові компути на їх початку — після урядників, як це було в Миргородському полку в 1711 та 1713 рр., хоча в компутах Полтавського полку 1718 р. і 1721 р. список значкового товариства відсутній72. Отже, в 1723 р. після ревізії були складені окремі компути значкового товариства всіх полків Гетьманату, більшість яких до нашого часу не дійшла. Збереглися ревізії 1723 р. Миргородського й Полтавського полків, відомий список значкових Стародубського полку 1723 р. У ревізії Миргородського полку в кількох сотнях вписано знатне товариство полкове73. Цілісні списки значкових із полкових компутів / ревізій вилучено.
Є звістка про те, що складення реєстрів значкових товаришів у деяких полках затяглося до 1725 р. У січні 1725 р. в МК вже були надіслані реєстри значкових з усіх полків, крім Полтавського й Ніжинського. Ніжинський полковник відповів на запит Малоросійської колегії, що перш ніж відправити в Гілянський похід значкових, необхідно зібрати в сотнях списки новопризначених, щоб не довелося через їх відсутність платити штраф. Полковник також попереджав, що висилання в похід значкових товаришів замість рядових козаків може призвести до затримки складання іменних списків значкового товариства полку74.
———————
69 Там само. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1105. — Арк. 3.
70 Універсали Павла Полуботка. — С. 429–430.
71 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1105. — Арк. 6.
72 Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII — XVIII ст.) / Упор., вступ. стаття В.О. Мокляка. — Т. І: Компути та ревізії Полтавського полку: Компут 1649 р. Компут 1718 р. — Полтава, 2007. — 400 с.; Т. 2: Компути та ревізії Полтавського полку: Компут 1721 р. — Полтава, 2010. — 436 с.
73 Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII — XVIII ст.) / Упор., коментарі, вступ. стаття В.О. Мокляка. — Т. 3: Компути та ревізії Полтавського полку: Ревізія 1723 р. Ревізія 1726 р. — Полтава, 2012. — 768 с.; Швидько Г.К. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. — Дніпропетровськ, 2004. — С. 18.
До середини 20-х років XVIII ст. загальна кількість значкових у полках залишалася близькою до 350 осіб. У 1732 р. число значкових, разом із прихованою частиною, зросло до 950 осіб75. Легалізація неурядової старшини на рівні значкового товариства в такій кількості привела до обмежень згідно з указом 1734 р., що встановив чисельність у 420 значкових76. Проте владі так і не вдалося скоротити кількість цього розряду до встановленої межі. У полках спостерігалися дві основні тенденції: значне переважання встановленого ліміту (у Стародубському, Прилуцькому й Переяславському) або брак дійсно службових значкових (у Ніжинському, Чернігівському). У 1763 р. офіційне число значкових, включаючи абшитованих, сягало 650 осіб. А за кілька років, у 1769, воно становило всього 372 особи, тобто відбулося чергове скорочення, ініційоване Другою Малоросійською колегією77. Із середини XVIIІ ст. значкове товариство розширилося за рахунок категорії абшитованих товаришів. Звання в абшит отримували не лише старі й хворі значкові, а різні категорії козацького й некозацького населення у винагороду за службу. Встановити загальну кількість значкового товариства на момент ліквідації полково-сотенного устрою не вдалося. Очевидним є чергове збільшення його кількості, пов’язане з можливістю за допомогою цього чину отримати російське дворянство.
Персональний склад значкового товариства полків не був стабільним протягом року. Встановлено плинність товариства та прояви неякісного контролю полкової влади за кількістю значкових і легітимністю їх чину. Аналіз документів 30-х років XVIII ст., що містили списки товариства, засвідчив, що протягом року середній показник неврахованих значкових у полках становив 29%, а середній індекс стабільності персонального складу — 56%. Основною причиною розбіжності складу товариства в документах вважаємо свідомо чи несвідомо приховане полковою владою реальне число значкового товариства.
Існування ліміту на чисельність значкового товариства полків із 1734 р. і одночасно брак дійсно службових значкових товаришів у частині полків зумовили появу категорій товариства, подібних за суттю до значкового (атестовані / асигновані, підвідомчі, приписні, зауніверсальні, «поза комплектом»). Не всі вони отримували офіційний чин, проте несли такий же службовий тягар, як і значкове товариство, і користувалися аналогічними пільгами.
———————
74 ЦДІАК України. — Ф. 53. — Оп. 2. — Спр. 298. — Арк. 114 зв–115.
75 РДАДА. — Ф. 248. — Спр. 8250. — 881 арк.
76 Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗРИ). — СПб., 1830. — Т. 9. — № 1733–1736. — С. 397.
77 ЦДІАК України. — Ф. 54. — Оп. 3. — Спр. 3459. — 431 арк.; Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 94.
У козацькій традиції існували відповідники значкового товариства лівобережної частини Гетьманату в інших регіонах (підпрапорні слобідських полків) чи близькі до них в інших родах військ (подвійні товариші комонних полків). Ротмістр на чолі підпрапорних на Слобожанщині відповідав отаману значкових на Лівобережжі. Інститут отаманів значкового товариства мав давнє коріння й був виборним. Фіксуються отамани лише в половині полків (Переяславському, Київському, Прилуцькому, Лубенському й Гадяцькому). Немає згадок про отаманів значкових у південних полках (Миргородському і Полтавському), а також у трьох північних полках, утворених на теренах колишнього Чернігівського воєводства (Чернігівському, Стародубському й Ніжинському), що колись мали шляхетську організацію.
У середині XVIII ст. виділилася окрема категорія значкового товариства — значкові товариші Генеральної військової артилерії. До 1751 р. сформувався окремий чин «значковий товариш ГВА». Їх загальна кількість у 1764 р. становила 30 осіб. Вони фіксувалися в полках, де виготовляли селітру, і в Ніжинському, де засеймські сотні офіційно підпорядковувалися ГВА.
Вікову характеристику значкового товариства дав Л. Окіншевич78. Він проаналізував реєстр 1763 р. і зазначив переважання людей середнього віку (30–50 років — 55%), особи, старші до 50 років, складали 30% загальної кількості. Варто погодитися з висновком вченого, що до чину значкового товариша рядовим козакам інколи доводилося довго служити, хоча відомі непоодинокі приклади служби в чині значкового протягом всього життя й представників знатних родин. Яким був віковий склад значкового товариства в попередній період, свідчить такий приклад. У компуті 1735 р. в Стародубському полку було 56 значкових (один із них вислав за себе наймита). З 55 товаришів 7 були молодшими 20 років, 24 — у віці до 30 років, середнього віку (30–49 років) — 18 осіб, 50 і більше років мали 6 осіб (найстаршому було 63 роки). Переважали товариші молодого віку — до 30 років (56%)79. Більше даних цього періоду не маємо, тому поширювати статистику одного полку на всі не можемо. В останній період існування Гетьманату за реєстрами 1782 р. бачимо переважання серед значкового товариства людей середнього віку й молоді. Так, у Прилуцькому полку (37 значкових товаришів) молодь до 30 років складала 22% (8 осіб), люди середнього віку, від 30 до 50 років, — 51%
———————
78 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 97–99.
79 Кривошея І. Реєстри значкових товаришів Стародубського полку 1735 та 1737 років // Гілея. — К., 2009. — Вип. 19. — С. 65–70.
(19 осіб) і люди старшого віку, від 50 до 70 років, — 27% (6 осіб)80. Л. Окіншевич навів дані про вік значкових Лубенського полку за 1783 р. з переважанням молоді. У списку значкових товаришів Київського полку 1782 р. було 65 товаришів. З них 20 товаришів були молодшими 16 років, переважаюча їх кількість мала вік від 2 до 10 років81. Такої картини більше не зустрічаємо ні в одному з полків. На думку Л. Окіншевича, така практика вписування дітей до складу військовослужбовців для вислуги була запозичена від росіян82. Та не менше важила, особливо для порубіжного Київського полку, аналогічна польська традиція, де ще в XVII ст. до складу елітних гусарських хоругв вписували немовлят.
Одним із головних факторів при наданні чину значкового була матеріальна спроможність до служби. На думку більшості дослідників, середньостатистичний значковий був не дуже заможним. Вибірка даних з Генерального слідства про маєтності в кількох полках щодо власності частини значкових товаришів, зроблена В. Панашенко, демонструє їх володіння в межах 4–120 дворів83. Треба лише зауважити, що значкових з маєтністю більше 20 дворів було зовсім мало. Відомий опис рухомого й нерухомого майна значкового товариша Лубенського полку Семена Бардака, зроблений в грудні 1744 р.84 Він жив у дворі на три хати під с. Євлаші. Мав винницю з вирваним казаном, зламаного воза, трохи реманенту й зброї (зламаної), зовсім мало запасів харчів і недорогого одягу. Красномовним є епізод з 4 подушками без наволочок, до яких у скрині було 3 наволочки. Мав один потертий жупан, три сорочки й одні штани, а дружина — 4 сорочки й одну спідницю. В господарстві було 17 вуликів бджіл, 35 свиней, 7 індиків, 11 гусей, 3 корови, 2 бички, 1 кінь. Земельні володіння не згадані, напевно, нічого не мав. Такі описи проводилися не від доброго життя, отже, імовірно, С. Бардак мав борги й, очевидно, не міг з такої власності нести нормальної служби.
———————
80 ЦДІАК України. — Ф. 204. — Оп. 1. — Спр. 8. — 26 арк.
81 Там само. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 78. — 30 арк.
82 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 97–99.
83 Панашенко В. Бунчукові, військові і значкові товариші в Гетьманщині. — С. 307.
84 Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст.: (матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / Підг. до видання В.А. Передрієнко. — К., 1976. — С. 304–306.
На місце подібних значкових товаришів полковники охоче приймали на службу багатих козаків. Наприклад, за ревізією 1750 р. в Золотоноській сотні Переяславського полку служив виборний козак Роман Миронович Щербак, який в 1752 р. вже відомий як значковий товариш. Його володіння в 1750 р. дозволяли вписати його до 2 статті — середній купецький промисел. Мав він 4 коней, 8 волів, луку на 100 копиць, вітряний млин, хутір, вів активну торгівлю85. Тут описані не всі його володіння й майно, адже вказано, що він найбагатший в сотні козак, а орні ґрунти не перелічені зовсім. Та навіть згадане дозволяло йому нести службу значковим. У цій же ревізії описана власність 77 значкових товаришів полку. Всі вони володіли житловим, часто ще й приїжджим дворами, кількома дворами підсусідків (1–5). Частина мала хутори, млини й шинки, та й то не все одночасно (19 товаришів з 77, тобто 25%).
Якою була економічна спроможність значкового товариства в кінці існування Гетьманату, можемо зрозуміти на наступному прикладі. Зберігся формулярний список старшини Переяславського полку 1780 р., в якому серед іншого вказано кількість чоловічих душ малоросійського народу в володінні кожного товариша. Всього в списку 58 товаришів, із них 4 (7%) не виділені з батьківського майна, тому їх статок невідомий. Інших значкових документ дозволяє розділити на чотири категорії: перша — незаможні особи, які не мали за собою людей, — 22 (39%); друга — особи з невеликими статками, які мали по 1–4 душі, — 17 (29%); третя — особи з середніми статками, які мали по 9–18 душ, — 13 (22%); четверта — заможні — 2 особи (3%). Це Д. Мантак (31 душа) й П. Купчинський (111 душ)86. Звісно, дані відносні, адже статки козацької старшини визначалися насамперед володінням різноманітним нерухомим майном (землею, млинами, шинками, промислами). Та навіть показник у душах, що був визначальним у російських реаліях, дає уявлення про градацію товариства щодо власності. Переважають незаможні (без людей) й малозаможні товариші, яких разом 68%. Група з середніми статками й заможні разом складали 25% товариства.
Службові доручення значкового товариства в межах усіх функцій вирізнялися меншим рівнем відповідальності та більшою конкретикою порівняно з дорученнями бунчукових. Товариш нечасто виконував однотипні доручення, що не дозволяло йому набути відповідного досвіду. Існувала постійна ротація значкових при виконанні завдань, інколи навіть для відповідальної служби направляли неосвічених товаришів, хоча кількість таких серед неурядової старшини була незначною. Як наслідок, погіршувалася якість виконання службових доручень, на що постійно вказували полковники й керівники відповідних інституцій. Усього в межах п’яти основних функцій виділено 180 доручень (37 доручень у межах військової, серед цивільних: в адміністративній — 48; у господарськофінансовій — 72; у судовій — 10; у дипломатичній — 13)87. Найчисленнішими виявилися господарсько-фінансові доручення, що вказує на зростання значення одноіменної сфери в житті Гетьманату.
———————
85 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 19360. — Арк. 439.
86 Там само. — Ф. 763. — Оп. 1. — Спр. 688. — Арк. 86–112.
Динаміка службового навантаження значкових залежала насамперед від зовнішньої політики Російської імперії. Навантаження зростало в періоди ведення Росією війн та при спробах російської влади унормувати чисельність і службу значкового товариства в часи, коли гетьман не обирався. У 20-х роках XVIII ст. у службовому навантаженні значкових переважала військова функція (52%), а без доручень вдома перебувало 24% товариства. У кінці 30-х років бачимо повне службове завантаження товариства при тотальному переважанні військової функції (85%). Після завершення безперервних воєн протягом 30–40-х років XVIII ст. влада значно ослабила службовий тиск на значкових. Розорення цього розряду неурядової старшини тоді досягло критичної межі, що простежувалося в небажанні нести службу не лише старшиною, а й рядовими козаками. У результаті на момент укладення іменного списку старшини 1751 р. цивільні доручення мали всього 28% значкових, а вдома перебували 72% товаришів. Наступна хвиля посилення службового тиску почалася після 1764 р. й особливо з початком нової російсько-турецької війни. На відміну від попереднього періоду, у цей час все ж не було тотального завантаження значкових (удома перебувало від 25 до 38% товариства). Кількість товаришів, які несли військову службу, коливалася в межах 36–49%. Головний принцип застарілої середньовічної моделі, при якій зберігався принцип служби з населеної маєтності, приводив середньостатистичного значкового до зубожіння й навіть повного розорення. Іноді лише впливовість роду, окремі представники якого займали високі посади або належали до бунчукового товариства, захищала значкового товариша від надмірного навантаження. При всій престижності соціального статусу цього розряду старшини на практиці виявлялася вельми неприваблива реальність. І ця невідповідність між уявленням про статус і реальними вигодами, які отримувало значкове товариство в середині XVIII ст., не була таємницею окремих станових груп. Наближеність нижчого чину неурядової старшини до рядових козаків сприяла не лише кар’єрному просуванню останніх і включенню їх до числа елітної станової групи, а й поширенню інформації про реалії служби значкових товаришів, чому сприяв тісний контакт як між станами, так і між представниками різних старшинських груп. Так, на початку 40-х років XVIII ст., внаслідок службової перевантаженості товариства, терези співвідношення статусу й вигод від чину значкового товариша хитнулася в бік зменшення його привабливості. На практиці це зумовило появу в ряді полків вакансій у компутах значкових. Ситуація зі значковим товариством у козацькій державі не була винятком. Вона характерна для будь-якої соціальної групи, що знаходилася на нижньому ярусі еліти конкретного суспільства, про що свідчать приклади з історії сусідніх держав: становище бояр в литовсько-польській державі в XVI ст. чи дітей боярських у російській державі в XVIІ–XVIІІ ст. У середині привілейованої частини суспільства таким спільнотам залишалася дуже мала частка привілеїв при непропорційному їм функціональному навантаженні.
———————
87 Дивися детальніше: Кривошея І.І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII–XVIIІ ст.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 269–278.
Попри це для представників зазначеної старшинської групи не існувало іншого шляху для збереження статусу, як втриматися на хиткій позиції й шляхом вислуги зайняти наступну сходинку в ієрархії чинів старшини. Тому значкові товариші й члени їх сімей, які також вважали себе належними до значкових, усіма можливими способами намагалися залишитися або повернутися в це співтовариство. Випадання за його межі, особливо в 30-х роках, не було поодиноким. Значкове товариство виявилося розмінною монетою в становій політиці Російської держави, адже законом 1734 р. було встановлено ліміт товаришів для кожного полку. Однак після війни з Польщею відразу ж почалася війна з Туреччиною, тому російський уряд закрив очі на перевищення лімітної позначки у кількох з них. Подібне відбувалося й у наступні десятиліття. Надлишок або нестача значкових товаришів у полках перекривалися за рахунок неофіційних категорій значкового товариства. У кожному випадку на момент браку людських ресурсів у військово-адміністративній сфері привілейований статус усіх значкових підтверджувався, їх чисельність зростала, а за відсутності потреби відбувалося їх виключення зі складу еліти.
Разом із тим варто пам'ятати, що значкове товариство володіло всіма правами й привілеями старшинського стану. При виконанні більшості цивільних доручень значковий товариш мав помічників-козаків чи здійснював загальне керівництво військовим загоном на завданні. Незважаючи на окремі ексцеси у відносинах чинів, суспільством того часу значкове товариство сприймалося як гідна й освічена частина козацької старшинської верстви, яка за привілейований статус платила державі службою.
Протягом XVIII ст. спостерігається поступове зниження престижності військової функції в службі значкових товаришів. Разом з іншими факторами це призвело до зміни основного критерію, за яким визначалося право на владу старшини загалом. У реаліях XVII і першої половини XVIII ст. для українського суспільства досить було фактора належності до старшинської частини військової корпорації, що визначалася дійсною військовою службою, аби влада правлячої верстви, включаючи її низи, визнавалася легітимною. Однак з поступовою ліквідацією окремих інститутів козацької автономії привілейований статус значкового товариства, як і всієї старшини, залежав від визнання за ними російською стороною прав, котрі мало російське дворянство. У зв’язку з цим варто звернути увагу на ще одну важливу обставину сприйняття суспільством значкового товариства. Коли до середини XVIII ст. старшина, намагаючись потрапити до російського дворянства, заявляла про шляхетське походження та відповідні права, усе це визнавалося сучасниками й за більшою частиною значкового товариства. Надалі для Герольдії та інших російських інститутів виявилося недостатньо української практики, у якій аргумент дійсної служби на посаді або в чині був основним. Тому представникам значкового товариства довелося доводити своє шляхетське походження, часто досить сумнівними документами, адже оригінальні документи за минулий, дуже неспокійний час були втрачені. Складність процесу визначалася також різницею української та російської традицій у трактуванні витоків шляхетства. Показово, що дійсної служби в чині бунчукового й військового товариша для влади було достатньо, аби надати їм російське дворянство. І це в черговий раз демонструє станову політику держави щодо значкового товариства як частини еліти, що перебувала на нижній сходинці ієрархії.
Треба зазначити, що проблеми з визнанням прав дворянства за значковими товаришами іншою старшиною сприймалися зі співчуттям. Коли у 80-х роках XVIII ст., на першому етапі інкорпорації, значковим товаришам дозволялося отримати дворянство при наданні письмових свідчень про своє походження дванадцяти місцевих дворян, бунчукові й військові товариші разом із посадовими особами охоче такі свідчення підписували. Привілейований стан досить організовано відстоював корпоративні інтереси. Певною мірою це визначалося залишками традиційного сприйняття себе старшиною у вигляді спільноти з цінностями й привілеями військової корпорації, які в нових історичних умовах доводилося відстоювати в незвичній для них бюрократичній системі. Причиною єдності служили й численні родинні зв’язки в середині старшинської групи.
Після ліквідації полково-сотенного устрою та заборони надання козацьких звань (1784) частина значкового товариства продовжила службу, тепер розділену на військову й цивільну. На військовій службі значкові отримували чин корнета. На цивільній займали виборні посади в судах різного рівня й призначення, у городових магістратах та інших численних «присутніх» місцях. Дійсна служба значкових починалася з чинів рівня 12–14 класів, що забезпечували особисте дворянство. Подальша вислуга приводила їх до спадкового дворянства. Значкові товариші, які вийшли у відставку після ліквідації козацьких полків, із 90-х років XVIII ст. і до 1835 р. змушені були доводити право на дворянство, допоки не були позбавлені цього права відповідним законом88.
Таким чином, значкове товариство, посідаючи нижню сходинку в ієрархії чинів неурядової старшини, мало всі права й привілеї старшинської верстви й одночасно було найбільш експлуатованою групою, своєрідною розмінною монетою в становій політиці держави.
