Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Міське самоврядування

Особливістю організації міського самоврядування є порівняно пізній прихід магдебургії на терени дніпровського Лівобережжя. Якщо не брати до уваги «декоративне» магдебурзьке право Лубен (1591 р.), то міське самоврядування з’являється в регіоні аж у 1620-х роках з наданням його Ніжину, Стародубу, Чернігову. Непорушність цих та інших самоврядних привілеїв, наданих польськими королями і великими князями литовськими, була підтверджена Березневими статтями 1654 р. Подальший розвиток магдебургії визначався гетьманськими універсалами, і, як зазначив В. Романовський, в другій половині ХVІІ ст. магдебурзьке право на території Гетьманщини отримало понад 30 міст⁷¹.

———————

70 Когут З. Назв. праця.

* Звісно, число таких службовців могло бути й невеликим.

Станом на середину ХVІІІ ст. привілеї на магдебурзьке право були підтверджені для Києва, Переяслава, Ніжина, Канева, Чернігова, Почепа, Гадяча, Стародуба, Козельця й Остра⁷². Крім того, у 1752 р. гетьман Кирило Розумовський своїм універсалом надав магдебурзьке право Полтаві, а у 1758 р. — Новгород-Сіверському⁷³. Зауважимо, що питання надання магдебургії цьому місту залишається дискусійним. Зокрема, Г. Швидько стверджує, що останнім гетьманським універсалом міщанам був саме полтавський 1752 р.⁷⁴ На думку О. Компан, наприкінці ХVІІІ ст. магдебурзьке право вже не задовольняло потреб часу, оскільки втратило свою головну функцію — захист міста від «свавілля феодалів». Подібного погляду дотримувалася і Г. Швидько, відзначивши, що на цей час магдебургія вже стала явним анахронізмом, оскільки не забезпечувалася реальними умовами міського життя та, власне, і соціально-політичним ладом Гетьманської України⁷⁵. Зрештою, в умовах централізаторської політики російського уряду воно було приречене на відмирання⁷⁶.

За визначенням О. Шафонського, міста, які перебували на магдебургії, були привілейованими, тоді як решта — ратушними⁷⁷. Такий поділ був зафіксований у «Правах, за якими судиться малоросійський народ»⁷⁸. Загалом у другій половині ХVІІІ ст. із 137 міст та містечок Гетьманщини майже абсолютна більшість були ратушними⁷⁹.

———————

71 Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (ХІV — перша половина ХІХ ст.): Історико-правове дослідження. — Львів, 2008. — С. 245.

72 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трьох томах. — М., 1954. — Т. 3. — С. 568.

73 Кобилецький М. Назв. праця. — С. 245.

74 Швидько Г. Універсали гетьманів, як історичне джерело з історії українських міст // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. — Дніпропетровськ, 1997. — Вип. 1. — С. 169. Див. також: Багалій Д. Магдебурзьке право на Лівобічній Україні // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в ХV–ХVІІІ в. — Львів, 1904. — Ч. 2. — С. 387–442.

75 Швидько А.К. Источники по истории городских поселений Левобережной Украины в отечественных архивохранилищах (вторая половина XVII — середина XVIII вв.). — Дніпропетровськ, 1986. — С. 10.

76 Компан О. Назв. праця. — С. 148.

77 Шафонский А. Указ. соч. — С. 36.

78 Міське самоуправління регламентувалося главою 26 «О магистрат− или урядгродскомъ у привиліованнихъ и другихъ меншихъ городовъ, о судахъ ихъ гродскихъ и о другихъ должностяхъ» (Див.: Права, по которым судится малороссийский народ… / Изданные под редакцией и с приложеним исследования о сем своде и о законах, действовавших в Малороссии, проф. А.Ф. Кистяковского. — К., 1879. — С. 754–770).

79 Перелік міст з магдебурзьким правом у різних дослідників може відрізнятися. Так, М. Кобилецький спочатку перераховує 12 міст, однак на тій же сторінці пише, що їх було 11. На думку Д. Багалія, привілейованими були ще й Погар та Млин. В. Романовський зазначав, що в другій половині ХVІІ ст. магдебурзьке право на території Гетьманщини отримали понад 30 міст. Дискусійність привілейованого статусу окремих міст пояснюється паралельним вживанням термінів «магістрат» і «ратуша» у тогочасному діловодстві, а також тим, що ряд міст мали різний обсяг самоврядності. Докладніше природу таких дискусій на прикладі Полтави простежено в дисертації О. Коваленко (Див.: Коваленко О. Назв. праця. — С. 119–121).

З полкових міст Гетьманщини шість були привілейованими, однак, за спостереженням М. Кобилецького, рівень їхнього самоуправління був різним і залежав від економічного розвитку. Найвищий мали Ніжин, Стародуб, Чернігів та Переяслав. Міста очолювали виборні війти, бургомістри і радники, судові функції виконували лавники⁸⁰. Структурно магістрат формували дві колегії — адміністративна і лавників під керівництвом війта, також при магістратському уряді мали бути так звані «міські слуги». У Полтаві, за даними Д. Багалія, було 12 урядників, хоча на засіданнях обов’язково бували присутніми лише війт, бурмистр, двоє райців, двоє лавників і писар або ж війт, бурмистр, двоє райців, один лавник і писар. Крім того, при урядові було троє «слуг меских: сторож арматний, воротний замковий, асаулець»⁸¹.

Вочевидь, утримання названих службовців було основною статтею видатків магістрату. У Генеральному описі Стародуба вказано, що прибутки, які магістрат отримує з двох млинів, дворів і важниці, витрачаються на різні потреби, а «особливо на жалование магистратскому писарю, подпискам и служителям», а також на закупівлю сургуча, паперу, чорнил⁸². Магістратам навіть значних міст було складно знайти всі необхідні кошти, хоча можна припустити, що частина їх та міського майна могли використовуватися урядниками у власних інтересах. Після переяславської пожежі 1748 р., у якій згоріла більшість адміністративних приміщень, ще мінімум десять років магістрат розташовувався в найманій хаті. На пожежу ж списувалася і недостача міського майна⁸³.

Серед полкових міст у другій половині ХVІІІ ст. ратушними були Гадяч, Лубни, Миргород, Прилуки. Вочевидь, обсяг самоврядних прав ратушних міст, правління яких складалися з війта і трьох бурмистрів, теж залежав від їх економічного, демографічного потенціалу та статусу. Наприклад, за спостереженням О. Коваленко, Полтава протягом XVII — першої половини XVIIІ ст. не мала юридичного права на магістратське управління. Проте фактично після виходу з приватної власності та набуття статусу полкового місто набуло ознак самоврядного магістратського⁸⁴. Аналогічно міське самоуправління чотирьох полкових ратушних міст мало відрізнятися від таких містечок, як, наприклад, Білики, Нові Санжари, Кобеляки^*. В усіх трьох разом станом на 1760 р. нараховувалося лише 300 дворів і бездворих хат посполитих⁸⁵.

———————

80 Кобилецький М. Назв. праця. — С. 353.

81 Коваленко О. Назв. праця. — С. 120. Про чернігівський магістрат див.: Доманова Г. Чернігівський магістрат: статус, структура та основні напрями діяльності (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. — Чернігів, 2007.

82 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 148 а. — Арк. 9.

83 Андриевский А. Страничка из прошлого г. Переяслава // Киевская старина. — 1889. — № 8. — С. 473.

Повноваження керівників органів міського самоврядування були визначені у збірниках магдебурзького права, а також у 26-й главі «Прав, за якими судиться малоросійський народ». До компетенції війта належали адміністративна і судова влада. Йому разом з іншими урядниками доводилося вирішувати найважливіші питання життя міста: розв’язувати сварки, бійки, регулювати ціни, наглядати за точністю мір і ваги, припиняти азартні ігри, арештовувати волоцюг, утримувати міські стіни, дороги, мости, запобігати пожежам, від яких часто потерпала дерев’яна забудова. З цією метою в містах була запроваджена «полицейская должность»⁸⁶, формувалися пожежні обози, цехи повинні були заготувати бочки, відра, гаки, драбини тощо⁸⁷.

У виконанні судової функції були задіяні усі службовці магістрату — війт, бургомістр, лавники. Найважливіші кримінальні справи розглядав полковий суд за участю міських урядників. Юрисдикція магістратського суду поширювалася на всіх мешканців міста, підпорядкованих магістрату, та селян, інші жителі міст підлягали козацьким і церковним судам. У Ніжині існував окремий суд для грецької громади. Апеляційна інстанція для магістратських судів визначалася ступенем привілейованості магістрату: якщо він перебував під юрисдикцією полкової канцелярії, то апелювали до полкового суду. Унаслідок проведеної гетьманом Кирилом Розумовським судової реформи (1760–1763) з апеляцією на рішення магістратського суду можна було звертатися до Генерального військового суду. Після утворення Другої Малоросійської колегії впродовж 1768–1771 рр. їй були підпорядковані магістрати міст Лівобережжя. Поширення на українські землі 1785 р. «Учреждения о губерниях» сприяло впровадженню російської судової системи і в містах, однак за правління Павла І відбулося часткове відродження міського самоврядування за магдебурзьким правом⁸⁸.

———————

84 Коваленко О. Назв. праця. — С. 121.

* Сотенні містечка Полтавського полку. Зараз Кобеляки й Нові Санжари — районні центри, а Білики — селище Новосанжарського району Полтавської області.

85 Компан О. Назв. праця. — С. 146.

86 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 148а. — Арк. 5.

87 Кобилецький М. Назв. праця. — С. 355.

88 Там само. — С. 359–361.

Індивідуальні особливості функціонування самоврядування полкових міст визначали характер відносин магістратів та ратуш з козацькою адміністрацією. Останньою, за зауваженням Н. Яковенко, міське самоуправління трактувалося без належного респекту⁸⁹.

У численних конфліктах зі старшиною міщани шукали захисту в гетьманів та царської адміністрації, однак таке протистояння протікало з перемінним успіхом. Об’єкти протистояння були різні, наприклад, це магістратські села та землі, які намагалася захопити старшина. Зокрема, наприкінці ХVІІ ст. у підпорядкуванні стародубського магістрату було 36 сіл, у 1730 р. — 18, а в 1750-х роках — лише 7⁹⁰. Це явище було притаманне не лише Стародубу. Рапорти 15 магістратів і ратуш до Генеральної військової канцелярії від 1751 р. засвідчили скорочення міського господарства внаслідок захоплення міських земель, сіножатей та інших маєтностей приватними особами⁹¹.

У Переяславі, починаючи з 1740-х років, тривав конфлікт між полковником Сулимою і магістратом за передмістя Замостянські підварки, які полковник використовував як рангові маєтності, а магістрат уважав своїми. У 1752 р. суперечка була вирішена на користь останнього спеціальним ордером Кирила Розумовського. Однак виконувати ордер Сулима не поспішав, тяганина за підварки тривала як мінімум до 1766 р.⁹²

Боротьба велася й за контроль над цехами, міською торгівлею та винокурінням. Обидві сторони намагалися упорядкувати переходи з міщанського стану в козацький і навпаки. Кожне місто мало свої традиції відносин міщан з іншими (передусім козацьким) станами та сотенною чи полковою адміністрацією. Як зазначила Г. Швидько, південні міста Гетьманщини, крім Переяслава, у силу особливостей їх розвитку фактично були під владою козацько-старшинської адміністрації⁹³. Ситуацію в інших ілюструють накази в Комісію по складанню нового Уложення 1767 р. Наприклад, міщани Стародуба (найчисельніший стан у місті) просили підтвердження старих вольностей, вигідних лише їм, у тому числі привілею Сигізмунда ІІІ, у силу якого в Стародубі дозволялося мати осілість лише особам міщанського стану. При цьому жителі скаржилися на свого війта Петра Грозинського, який, будучи військовим товаришем, війтував не «по вибору гражданському и не з мещан прирожоных». Вони просили влаштувати вибори війта з-поміж себе — з достойних кандидатів на уряд⁹⁴.

———————

89 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К., 2005. — С. 503. Подібне нешанобливе ставлення могло виникати в силу різних причин, зокрема, й через дії самих урядників, відсутність тривкої традиції самоврядування і т. д. Почасти образи могли не мати економічного підґрунтя, а носили особистісний і публічний характер. Наприклад, у квітні 1651 р. ніжинський бургомистр Сава Іванович скаржився на мешканця міста Василя Романовського, що той при натовпі лаяв його, називаючи «недобраго ложа сыном» (Див.: НБУВ. ІР. — Ф. 61. — Спр. 875. — Арк. 1).

90 Кобилецький М. Назв. праця. — С. 352.

91 Швидько Г.К. Діловодчі акти козацьких органів влади як джерело до історії міст Гетьманщини ХVІІ–ХVІІІ століть

92 Андриевский А. Страничка из прошлого г. Переяслава. — С. 486–488.

93 Швидько Г.К. Універсали гетьманів… — С. 171.

Жителі Чернігова мали привілеї про звільнення від всяких примусових робіт і натуральних повинностей, але в наказі скаржилися на постійні порушення прав. Їх набирали в погонщики, змушували возити лід, поставляти військам різні матеріали й інструменти, забирали волів, вози, провіант, фураж. Як порушення розглядалися переходи багатьох міщанських сімей до козацького стану. Такі переходи знижували економічний потенціал міста, оскільки вибулі з міщанського стану особи переставали платити податки й відбувати повинності. Ці повинності перерозподілялися між рештою міщан, однак при цьому новоспечені козаки продовжували займатися торгівлею і промислами, уже не сплачуючи податків, чим завдавали збитків. Тому всі міські накази містили вимогу повернути під юрисдикцію магістрату ті старовинні міщанські родини, які переписалися на козаків⁹⁵.

Також міщани просили скасувати універсал гетьмана Розумовського від 1761 р., який забороняв їм винокуріння й шинкування. Цю заборону вони вважали чи не найбільшим порушенням магдебурзького права та давніх привілеїв. А ще просили упорядкувати квартирну повинність, оскільки вона розорювала міське населення⁹⁶.

У Прилуках шляхта і козацтво визнали для себе приниженням працювати над спільним наказом з міщанами, у Лубнах міщани взагалі не були допущені до складання наказу. А от у Гадячі, у відповідь на розпорядження генерального обозного Кочубея скласти списки для виборів депутатів у комісію, було заявлено, що у місті немає ані ратуші, ані магістрату, ані міщан, а живуть там посполиті піддані Кирила Розумовського та військового звання люди⁹⁷.

Накази реалізовані не були, реформування міського життя Гетьманщини відбулося пізніше — у 1780-х роках. Станом на 1780 р. серед міських поселень 9^* полків Гетьманщини було: 10 магістратських міст, 27 коронних, 17 архієрейських і 67 власницьких містечок ⁹⁸. Один зперших указів, що змінював їх статус, був виданий 26 жовтня 1781 р.

———————

94 Авсеенко В. Малороссия в 1767 году. Эпизод из истории ХVІІІ столетия. По неизданным источникам. — К., 1864. — С. 14–66.

95 Там же. — С. 69–71.

96 Там же. — С. 71–193.

97 Там же. — С. 25–26.

* Не рахуючи розформованого Полтавського полку.

98 Путро А.И. Левобережная Украина… — С. 5.

Він скасував право міст на володіння майном поза своїми межами, усі іноземні колоністи втрачали свої спеціальні привілеї. Зрештою, 15 квітня 1785 р. імператриця Катерина ІІ пожалувала «Грамоту на права и выгоды городам Российской империи». Ця грамота уніфікувала статус міських поселень, містила статті, спрямовані на захист міщанського стану, визначила коло осіб, що могли займатися міськими ремеслами, регламентувала торгівлю. Документ закріплював виборність міських урядників і визначав коло їх виборців, створювалися нові органи, як-то: сирітський суд, шестигласна дума. У цей час колишні полкові міста Лівобережжя, за винятком Чернігова, уже були повітовими.