Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Митна справа

У першій половині XVIII ст. в Україні склалася митна система, що засновувалася на правових нормах Речі Посполитої, традиціях реєстрових полків щодо організації збирання мита, нормах магдебурзького права, які регулювали митні процедури в містах. До так званих внутрішніх мит слід зарахувати митні збори з мостів, гребель, перевозів, вагове, кругове тощо. Існувало два основних види зовнішніх митних зборів: мито від вивезення товарів — «евекта» і мито за ввезення товарів — «індукта». Усі зібрані кошти йшли до гетьманського скарбу й розподілялися на адміністрацію гетьмана, військо та озброєння.

Слід зауважити, що в історіографії існують різні підходи щодо трактування змісту і правової природи митних зборів на території Гетьманату. Слушну думку з цього приводу висловив М. Слабченко. Він, зокрема, підкреслював: «Спільна назва зборів з товарів, що, ввозилися і вивозилися з України, була індукта та евекта…, а розмір збору в середньому дорівнював 2% від продажної ціни … Більше того, 2% не були точно визначеним розміром обкладення, відомі були й інші розміри; 2% був найбільш поширений розмір… І термін, і самий зміст зборів залишались від часів «польського панування…». В Польській державі індукта-евекта була впроваджена в XVII столітті». Офіційне введення індукти та евекти в Польщі Слабченко пов’язує з конституцією 1643 р. На відміну від річпосполитських теренів, у козацькій державі збирали їх також у містах, що виходило з практики, коли «окремі частини України, в силу відриву від командних центрів й загального занепаду, були залежними самі від себе і могли здійснювати права зверхності. У «пунктах» гетьманів, про цей податок не йдеться, й цим скористалася російська влада в майбутньому. На практиці індукта-евекта була прийнята вже Хмельницьким в обмежених розмірах»²⁰.

У свою чергу, український історик початку 20-х років ХХ ст. В. Руднєв поділяв митні збори на Лівобережжі у першій чверті XVIII ст. на довізні, транзитні та внутрішні мита. Довізні мита — індукта й евекта, тобто ті, що застосовувалися до імпорту й експорту; транзитні — ті, що збиралися з перевозів, мостів і гребель, із проїжджих купців; внутрішні мита, за інтерпретацією Руднєва, — це мита, які накладались під час продажу на торгах і ярмарках, а саме: вагове, кругове, скатне, поковшеве, зі збіжжя, що призначено на продаж, з возів із крамом, ярмаркове з торгівельного люду²¹.

———————

20 Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны — Одесса, 1923. — С. 159–160.

21 Руднів В. Фінансовий стан України за Петра І // Науковий збірник за рік 1925. Записки Українського наукового товариства в Києві. — К., 1926. — Т. 20. — С. 139.

Натомість більшість російських істориків вважали українські мита індукту й евекту «внутрішніми митами», однак, власне, внутрішніми митами Російської держави²². Це пов’язано насамперед із тим, що Україна після 1654 р. розглядалась як певна частина імперського територіального простору.

Універсал Богдана Хмельницького від 28 квітня 1654 р. став першою спробою врегулювати тарифну справу Гетьманської України в умовах ліквідації польського правління. У подальшому гетьмани продовжували цю традицію. За універсалом І. Самойловича від 8 березня 1679 р. встановлено індукту «от всяких купеческих товаров из-за границы в Украйну, а из Украйны в заграницу привозимых, которые гуртом, а не врозь продаваемы бывают за войсковым и давним обычаем от 100 золотых по 2 золотых»²³. За П. Скоропадського, згідно з універсалами 1709, 1714 та 1721 рр., збиралась індукта «от рубля по шагу», а евекта — «от воза тютюну по 50, по 60, от вола, что до Шлевска ходят, по 10, от вола, что до Москвы ходят, по 4, от куфы горелки по 20, от воза пенки по 12 копеек»²⁴.

Індукта та евекта, як й інші збори, віддавалися за певну суму на відкуп окремим особам за часів гетьманування Брюховецького, Самойловича і Мазепи. Але такий спосіб стягнення зборів викликав велике незадоволення з боку населення, через це після падіння Самойловича оренду довелося скасувати. Відновлена Мазепою, ця система через ті ж причини проіснувала до 1762 р. Документи Російського державного архіву давніх актів дають можливість частково відновити прізвища відкупників та суми митного відкупу в Гетьманаті у першій половині XVIII ст. У період з 1709 по 1722 рр. митним відкупом завідували брати С. та Г. Рагудзинські і перераховували до казни приблизно 9000 руб. за рік. У 1722 р. митний відкуп відійшов компанії П. і М. Шереметцевих за 15 180 руб. за рік. З 1723 р. відкуп передали П. Тернавіоту, який за 1723 р. зібрав 18 698 руб., за 1732 р. — 20 000 руб., 1735 р. — 30 000 руб., 1746 р. — 27 000 руб.

1751 р. митний відкуп був відданий О. Крижановському, котрий зобов’язувався перерахувати у розпорядження гетьмана 50 000 руб.²⁵

Митні збори приносили чималі прибутки, особливо великий прибуток від збору індукти та евекти давали Ніжинський і Роменський ярмарки. Розмір мита, що збиралося в Україні протягом першої половини XVIII ст., постійно зростав. Так, з 1 травня по 1 вересня 1705 р. розмір зібраних індукти та евекти полками Лівобережного Гетьманату становив 13 066 руб. 93 коп. У відомостях Малоросійської колегії, направлених у Сенат 1724 р., загальна сума зібраних податків на Лвобережжі за цей рік становила 114 495 руб. 09 коп., у тому числі індуктовий збір — 18 697 руб. 62 коп.²⁶

———————

22 Осокин Е. Внутренние таможенные пошлины в России. — Казань, 1850. — С. 139; Лодыженский К. История русского таможенного тарифа. — М., 2005. — С. 88.

23 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8710. — Арк. 25.

24 Ситий І. Гетьманські універсали в колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського // Сіверянський літопис. — 1998. — № 2. — С. 35–41.

25 РДАДА. — Ф. 13. — Оп. 1. — Спр. 211. — Арк. 96.

За одиницю оподаткування у стягненні мит з перевозів, мостів та гребель із проїжджих купців брався віз та голова товару (йшлося про худобу), але враховувалося, був це легкий віз, чи важкий, іноземний чи тутешній. Так, у Миргородському полку стягували мито з легкого воза в розмірі 15 коп., із воза з рибою — 25, з тютюном — 30, із сіллю — 40, з яйцями — 20, з голови товару (худоби) — 2 коп.; у Лубенському полку з іноземних возів — по 6, 10, 20, 30, 40 та 50 коп. з воза; в Чернігівському — по 1, 2, 3, 4 та 6 коп. з воза; в Переяславському — по 1, 2, 4, 8 коп.; у Ніжинському полку «с коломийцев» — з волових важких возів брали по 8 коп., з інших важких та легких возів — по 2 коп.²⁷

Вагове разом із круговим (від бочки), помірним та скатним до заснування Малоросійської колегії здавалося в оренду за 200 руб. Після заснування колегії вагове збирали з пуда по 2 коп. в усіх полках, крім Стародубського, в якому брали по 1, 2, 3, 4 та 6 коп. з пуда. У Київському полку за тютюн бралося по 6 коп. з пуда, кругове з бочки риби або солі — в Стародубському полку по 2 коп., Київському — по 3 і 5 коп., Переяславському та Ніжинському полках — по 1 коп. З горілки, що йшла на продаж, стягувалось повідерне та скатне. Повідерне бралося також з меду, а скатне — з дьогтю та олії. Повідерне у Прилуцькому, Миргородському та Гадяцькому полках брали по 1 коп., в Лубенському — по 4 коп., у Ніжинському — з горілки по 2 та 4 коп., з меду — по 3 коп., у Полтавському — відповідно по 1 та 2 коп., у Переяславському — по 1 і 2 коп. та по осьмаку, в Стародубському — так само по осьмаку з відра, в Київському — по 2 коп. Зі збіжжя, що призначалось на продаж, стягували: в Переяславському полку з купецького воза — по 6 коп., з продавця — по 2 коп., у Ніжинському — по 2 коп. з ковша. Торгове від воза збиралось під час дрібних торгів у розмірі від 1 до 20 коп., ярмаркове — від 2 до 20 коп.²⁸

Від сплати індукти й евекти звільнялись генеральна, полкова, сотенна старшина, монастирі, церкви, військові товариші, заможні козаки. Так, у 1732 р. гетьман Апостол відправляє з Глухова на продаж 200 волів до Гданська. У паспорті, виданому гетьманському шафареві Костенецькому, було занотовано заборону брати від нього «взятки» від цих волів на перевозах та греблях, а також екзаторам та їх факторам не дозволялося брати індукту, «бо воли — гетьманські».

———————

26 Протоколы, журналы и указы Верховного Тайного Совета 1726–1730 // Сборник Императорского русскаго историческаго общества. — СПб., 1888. — Т. 63. — С. 494– 495.

27 Руднів В. Фінансовий стан України за Петра І. — С. 152.

28 Там само. — С. 153.

Тут доречно зазначити, що в Лівобережній Україні міста були ізольовані від загальноукраїнських порядків магдебурзьким правом. В тих із них, на які поширювалося це право, діяло дві влади: козацького сотника та міщанська. У першій половині XVIII ст. магдебурзьке право мали такі міста: Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава, Гадяч, Батурин. Російські царі, а потім і російські імператори надавали Києву жалувані грамоти, якими підтверджували його права і привілеї, зокрема, в 1656, 1660, 1661, 1679, 1689, 1699, 1700, 1710, 1730 рр.²⁹

З приходом на булаву Івана Мазепи митна система в Гетьманаті була остаточно сформована. Основні зусилля нового гетьмана спрямовувались на те, щоб виробити дієві механізми контролю в системі зовнішнього оподаткування, відмежувати внутрішню торгівлю від зовнішньої, а також розділити повноваження між полковою канцелярією та адміністрацією ратуш. Так, у 1691 р. Іван Мазепа написав листа екзатору Фотію, в якому наказував повернути жителям Седнева (Чернігівський полк) 9 золотих, що були незаконно стягнуті факторами з товару внутрішньої торгівлі³⁰. Згодом гетьман видає аналогічного змісту універсал, у якому контроль за правильністю збору індукти покладався не на стародубський магістрат, а на полкове управління. Як зазначено в документі, полковник мусив контролювати, щоб «фактори індуктарские з его подданих неналежали и не вимагали жадного податку», а також і не забирали в іноземних купців підвід³¹.

Гетьманський уряд, який був зацікавлений у розвитку зовнішньої торгівлі, намагався надавати певні пільги для іноземців. Гетьман І. Виговський своїми універсалами від 9 лютого 1658 р. та 3 травня 1659 р. дозволив православним грекам — підданим Османської імперії — вести на території Української держави безмитну торгівлю, сплачуючи лише зовнішні мита: індукту та евекту³². Усі наступні гетьмани також підтверджували своїми універсалами право грецьких купців вести в Україні вільну торгівлю на таких же умовах. Зокрема, аналогічний універсал видав І. Брюховецький 1 березня 1666 р. Тут слід зазначити ще й релігійний чинник, який відіграв не останню роль у наданні пільг грецьким купцям: греки в очах українських гетьманів і духовенства були мучениками, страждальцями за віру.

———————

29 Щербина В. Документи до історії Києва 1494–1835 рр. // Український археографічний збірник. — К., 1926. — Т. 1. — С. 1–49.

30 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8710. — Арк. 22.

31 Ситий І. Гетьманські універсали в колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського. — С. 37.

32 Плохинский М.М. Иноземцы в старой Малороссии // Труды Двенадцатого археологического съезда в Харькове, 1902. — Т. 2. — М., 1905. — С. 46.

У перші десятиліття XVIII ст. сума від індуктового збору становила близько 10 000 руб. У 1731 р. вона зросла до 20 000 руб., 1740 р. — до 27 000 руб.³³ На час скасування російським урядом митних зборів в Гетьманаті, тобто на 1754 р., евекта й індукта, які надходили до військового скарбу з усіх полків, крім тих земель, що відійшли до Нової Сербії, становили 48 148 руб. 85 коп., тобто 1/4, а в 1730–1740 рр. — 1/3–1/2 гетьманського скарбу³⁴.

Отже, на початку XVIII ст. прибутки від зовнішньої торгівлі в структурі фінансових систем як Лівобережної України, так і Російської держави займали провідне місце. Але якщо в Україні митні збори становили 35–50% у структурі бюджету, то в Росії вже на початку XVIII ст. тенденції радикально змінилися. У 1680 р. митні прибутки в російському скарбі становили 53% (650 223 руб. з 1 220 367 руб. загальних прибутків), у 1724 р. — 13,5% (при загальних прибутках скарбу 8 654 727 руб.)³⁵. Таке співвідношення доводило, що у фіскальній системі Гетьманату продовжував панувати непрямий податок, а це свідчило про слабкий рівень промислового розвитку й нестачу капіталів українського купецтва для створення мануфактурного виробництва.

Структура та зовнішня торгівля Української держави, аналіз її складових дають можливість з’ясувати фактори, що підштовхували російський уряд уніфіковувати митні системи. Тому розглянемо зовнішньоекономічні зв’язки Гетьманату за різними географічними напрямами у першій половині XVIII ст. Найважливіше джерело, що розкриває зміст торгівлі й митне регулювання між Україною та Росією, — це Курські митні книги 1720 р. У цей рік, власне, митні статті було виділено в окрему книгу, тобто звітність про митний збір отримала самостійне справочинство. У митній книзі 1720 р. детально показана транзитна торгівля через Курськ. У джерелах XVII ст. відомості про транзит не фіксувалися взагалі. Порядок заповнення курських митних книг на 1720 р. порівнянно з XVII ст. значно змінився. В документі найретельніше стала фіксуватися транзитна торгівля, склад придбаних товарів, пункти їх призначення, у статтях про реалізовані товари почали вказувати місця, де вони були закуплені, різницю початкової та продажної ціни. Для реєстрації товарів, що відправлялися з Курська в інші райони, обов’язковим став підпис їх власників, чого не вимагалось у XVII ст. Зміни, що відбулися, пов’язані з загальними тенденціями поглиблення бюрократизації державного апарату, впорядкуванням адміністративної звітності й посиленням урядового нагляду за діяльністю різних органів влади в центрі та на місцях, що намітилися в роки правління царя Олексія Михайловича й особливо проявились у роки реформ Петра І³⁶.

———————

33 Полное Собрание Законов Российской Империи (Далі — ПСЗРИ). — СПб., 1830. — Т. XIV. — № 10236.

34 Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західному пограниччю, в зв’язку з зовнішньою торгівлею України у XVIII ст. // Історико-географічний збірник. — К., 1931. — С. 97–105.

35 Князьков С. Очерки из истории Петра Великаго и его времени. — СПб., 1914. — С. 269.

На початку XVIII ст. Курськ був важливим вузлом сухопутних шляхів. Він знаходився на так званому «Московському» («Посольському») шляху, що проходив за маршрутом Тула — Мценськ — Орел — Кроми й далі через Бєлгород до Криму. Крім нього, за «Поверстной книгой» XVII ст., від міста в різних напрямах розходилось ще шість шляхів, у тому числі на Суми, Глухів, Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів. Через своє географічне розташування Курськ у першій половині XVIII ст. був не лише великим торговельним центром, але й важливим митним пунктом на російському кордоні, де розміщувалась прикордонна митниця, в функції якої входив контроль за товарами, що експортувалися з Росії в Лівобережну Україну і в зворотному напрямі. Завдяки цьому в курських митних книгах відображено не лише ринкові операції в самому Курську, а також російсько-українську торгівлю.

Транзитна торгівля через Курськ 1720 р. здійснювалась тільки в меридіальному напрямі — з Росії в Україну та з України в Росію. В митній книзі зафіксовано лише один випадок провезення товару (хлібне вино) у широтному напрямі — з Путивля до Воронежа. Дані про розподіл кількості явок і сукупної вартості товарів, провезених через Курськ з Росії в Україну та в зворотному напрямі, наведено у табл. 1.

Таблиця 1

Транзитна торгівля через Курську митницю за 1720 р.

Вивезення товарів з Росії в Україну				Вивезення товарів з України в Росію
Явки		Сума		Явки		Сума
К-сть	%	руб.	%	К-сть	%	руб.	%
266	35,3	42 549,495	28,3	488	64,7	108 031,915	71,7

Сукупна вартість товарів, вивезених з України в Росію 1720 р., у 2,5 раза перевищувала сукупну вартість товарів, відправлених з Росії в Україну. Кількість явок товарів, увезених з України в Росію, була у 1,8 раза більше, ніж тих, що надійшли у зворотному напрямі.

———————

36 РДАДА. — Ф. 273. — Оп. 1. — Ч. 8. — Спр. 32897. — Арк. 113.

Важливо зазначити, що транзитна торгівля через Курськ зосереджувалася головним чином у руках мешканців Росії. На їх частку припадало 718 явок (94,8%) і 123 443,23 руб. від сукупної вартості привезених товарів (82%). Українським купцям у транзитному товарообігу відводилась менша роль. Упродовж 1720 р. ними зареєстровано лише 34 явки товарів на загальну суму 11 283,18 руб. Відправку товарів з Росії до Лівобережжя здійснювали мешканці 24 міст та повітів (у тому числі з 2 українських міст). Найактивніше в цій сфері товарообміну діяли курські, московські, тульські купці. При цьому курські купці, які вивозили товари до України, практично нічого не везли назад (у всякому разі, через курську митницю). За 1720 р. зафіксовано лише один такий випадок. Можливо, курські купці поверталися з поїздок в Україну порожніми й потім вкладали отриманий прибуток у придбання товарів у російських містах. Географічне представництво купців, що вивозили товари з України, було ширшим: серед них зафіксовані мешканці 34 міст та повітів (у тому числі 7 українських). Основним пунктом збуту українських товарів, що ввозилися через Курськ, була Москва, де реалізовувалось 48,8% товарних партій, привезених з українських міст. Їх сукупна вартість становила 67,9% від загальної вартості українського імпорту.

З Росії в Україну через Курськ 1720 р. було вивезено товари 174 найменувань, а ввезено з України в Росію 71 найменування. Товарообмін між Росією та Україною мав чітко виражену взаємоспрямовану товарну спеціалізацію. Серед товарів, що вивозилися з Росії, переважали в основному різні промислові вироби російського та іноземного виробництва — тканини, одяг, галантерея, метали та залізні вироби, хімічні речовини. У зворотному напрямі рухалась, у першу чергу, сільськогосподарська продукція.

Провідне місце в російському експорті в Україну належало різним іноземним і російським тканинам. Лише у складі суто товарних партій (без супутних товарів) їх було вивезено на суму 17 660,98 руб. — 41,5% від загальної вартості всіх товарів, відправлених в українські міста через Курськ. Серед тканин, що експортувались в Україну, домінувало полотно, придбане в центральних повітах Росії. У складі товарних партій тканин його сукупна вартість дорівнювала 11 578,56 руб.

Другий товар, що мав суттєве значення в російському експорті, — це чорний метал. Його сукупна вартість — 4735 руб. (11,1% від загальної вартості товарного вивезення). В українські міста в основному йшло тульське залізо у зв’язках. Листове залізо купувалось у Москві.

З непромислових товарів, що провозилися через Курськ, відзначається хутро. Сукупна вартість цього цінного товару у складі чистих явок становила 5323,55 руб. (12,5% загальної вартості товарного вивезення). Основний обсяг хутра для України закуповувався в Москві. На експорт ішли головним чином дешеві хутра білок та зайців. Явок хутра тварин коштовних порід (соболь, норка, куниця) взагалі не відмічено.

З товарів, що надходили з України через Курськ, головне місце займала велика рогата худоба. На її частку припадає 48,1% сукупної вартості всього українського імпорту. В 1720 р. 69% українських волів та корів (13 030 голів на суму 35 505,85 руб.), що прогнали через Курськ, потім було продано в Москві. Крім Москви, українська велика рогата худоба збувалася в дев’яти російських містах: Тулі — 1589 голів, Петербурзі — 1446, Калузі — 1416, Серпухові — 284, Болхові — 265, Белеві — 182, Орлі — 156, Вишньому Волочку — 110, Лівнах — 87. Привертає увагу значна кількість худоби, реалізованої в Петербурзі. Немає сумнівів, що доставка з України в нову російську столицю живої худоби була справою нелегкою (досить нагадати, скільки природних перешкод доводилось долати на своєму шляху тваринам та їх погоничам). Ця справа вважалася прибутковою, тому що великому місту потрібна була значна кількість провіанту, в тому числі м’яса, а місцеві ресурси не могли повністю задовольнити всі потреби.

Крім великої та дрібної худоби, регулярно поставлялися такі продукти українського тваринництва, як яловиче сало, вовна, сирі яловичі шкіри, коров’яче масло. Загальна вартість усієї тваринницької продукції, що надходила з України в Росію через Курську митницю, становила 68 663,14 руб. — 63,6% від загальної вартості українського товарного привозу. Слід зазначити, що з України ввозилась, як правило, необроблена шкіра, увезення обробленої шкіри (червоної юхти) за 1720 р. відмічено всього один раз.

Сукупна вартість товарів промислового і ремісничого виробництва, ввезених з України в Росію через Курськ, дорівнювала у 1720 р. 21 194 руб. (19,6% від загальної вартості малоросійського імпорту). Визначити за митними книгами місце виробництва імпортованих з України промислових виробів можна не завжди. Втім, упевнено можна говорити про те, що значна їх частина до продукції українського ремісництва не належала. Так, до товарів, що походили з-за кордону, можна зарахувати бавовняну та шовкову тканини, а також коси прусського виробництва.

Бавовняна тканина становила важливу статтю українського імпорту в Росію. Ці товари в 1720 р. регулярно ввозились через Курську митницю. Їх сукупна вартість складала 6291,65 руб. (5,8% усього українського імпорту і 29,7% загальної вартості ввезених українських товарів).

Велике значення для російської оборонної промисловості мав імпорт з України такого стратегічного товару, як селітра. Упродовж 1720 р. через Курськ увезено селітри на суму 19 614,40 руб. (18,2% сукупної вартості товарного ввезення), при цьому більша її частина (79,7%) за указом Петра І відправлена в Москву до Артилерійської канцелярії без сплати митних зборів.

Із сировинних товарів аграрного походження з України важливе значення мав віск. У загальній вартості українського імпорту на його частку припадало 4,2%. Більша його частина продавалась у Москві, Ярославлі, Архангельську. Вивезення з України в Росію хліба, що мало виключно важливе значення у пізніший період, у 1720 р. здійснювалось у мінімальних обсягах. У митних книгах відзначено всього дві невеликі товарні партії (36 чвертей), що відправлені для продажу до Москви³⁷.

Відомості з митних книг дають змогу встановити норму прибутковості в торгівлі деякими товарами, що купувались у російських містах для продажу в Україні (табл. 2).

Таблиця 2

Прибутковість торгівлі російськими товарами в Україні (за даними 1720 р.)

Товар	Середня норма прибутку (%)
Залізо	29,5
Риба	24,8
Тканини	22,0
Хутра	19,5
Папір	10

Наведені дані добре корелюються з відомостями комісії, створеної Комерц-колегією для з’ясування обсягів та напрямів переміщення товарів через українські лівобережні міста. Тоді ж київському генерал-губернатору П. Голіцину надійшло розпорядження, а гетьману І. Скоропадському — грамота про надання допомоги голові комісії Василю Івановичу Блеклову. На початку 1721 р. В. Блеклов доповів у Комерц-колегію про виконання завдання й додав до рапорту реєстр товарів експорту й імпорту за 1715–1720 рр.

Зміст складеного ним реєстру було визначено інструкцією, яка передбачала відповіді на 7 запитань: 1) які товари вивозять із міст Лівобережжя в Польщу, Туреччину, Пруссію, що звідти привозять; 2) які російські товари вивозяться через Гетьманщину в Західну Європу і які товари туди ж вивозили 15–20 років тому; 3) такі ж порівняльні дані про прогін через митниці худоби на продаж; 4) які російські й іноземні товари продаються на Свинському ярмарку, і якими товарами там торгували на початку століття; 5) яку індукту й евекту збирає відкупник, якими грошима; 6) чи є скарги купців, і що треба зробити для розвитку торгівлі; 7) чи в належному порядку утримуються прикордонні митниці.

———————

37 Раздорский А.И. Книга таможенного и питейного сбора Курска и Курского уезда 1720 г. Исследование. Тексты. Комментарии. — СПб., 2007. — 622 с.

У зв’язку з відсутністю записних книг індукти до 1715 р. Блеклов подав відомості тільки за 1715–1720 рр., отже, він не міг знайти дані про торгівлю початку XVIII ст. У рапорті він зазначив, що мито з відкупу збирає ніжинський індуктор П. Лукін з розрахунку 3 коп. з 1 рубля російськими грошима, що скарг купців на утиски відкупника він не чув. Додані до рапорта В. Блеклова в Комерц-колегію 11 реєстрів дають змогу визначити напрям торгівельних шляхів, асортимент і товарні маси експорту та імпорту щодо кількості. Реєстри В. Блеклова складено на підставі реєстрів факторів (індукторів, екзаторів) різних міст і митниць: Києва, Ніжина, Переяслава, Стародуба, Ромен, Чернігова, Переволочної.

Відповідно до змісту реєстрів можна стверджувати, що у 1715 р. із міст Лівобережного Гетьманату за кордон відправлялися переважно хутро (30 найменувань), воли, полотно, крашенина, китайка, шовк, юхта, ладан, чай, бадан. Це були товари російського, українського, а також східного походження. Східні товари, доставлені ніжинськими греками, відправлялися головним чином на західноєвропейський ринок. У Москву відправлялися такі товари: 33 копи заполочі, 4 копи кумачу, 8 пудів воску, 14 пудів сала. З Польщі й Туреччини, які в реєстрі зазначені разом, через Білу Церкву до Гетьманату доставлялися різноманітні тканини, переважно дорогі (оксамит, атлас, сукно, полотно швабське), пояси, килими, сап’ян, коси, ножі, папір, прянощі, східні фрукти. З Москви в Україну привозилися: фарба, ладан, перець, папір, цукор, хутро лисиць, горностаїв, білок, зайців, норок, шкури астраханських овець тощо. Що стосується достовірності, то дані, які потрапили в реєстри, можуть бути тільки заниженими. Індуктори не мали ніякого сенсу завищувати відомості, а знижені показники давали й меншу суму зібраного мита, яке вони взяли у держави на відкуп, отже під час чергового взяття мита на відкуп можна було заплатити в державну скарбницю меншу суму³⁸.

З середини XVIII ст. у зв’язку зі зростанням промислового виробництва, появою нових міст, розширенням державного апарату, армії відбувається збільшення ємкості внутрішнього ринку, що позитивно впливає на інтенсифікацію торгівлі. Важлива роль у цьому відводилась демографічному зростанню. Збільшення населення відкривало перед виробником і купцем нові перспективи, а це вело до подальшої торгівельної спеціалізації та активності. В середині — другій половині XVIII ст. номенклатура українських товарів суттєво не змінилась, лише після скасування митного кордону між Лівобережною Україною та Росією її обсяги зросли. Серед найпопулярніших українських товарів залишались худоба і продукти тваринництва, тютюн, вовна, горілчані вироби. Українське купецтво та землевласники щорічно вивозили в Росію тисячі пудів тютюну. Бунчуковий товариш Лубенського полку П. Полетика повідомляв у 1751 р. до канцелярії гетьмана К. Розумовського, що він купив у Ромнах і зібрав на своєму маєтку 2712 пудів тютюну, й просив дозволу на право продажу його в Москві³⁹. Туди ж лише у березні — липні 1755 р. з України вивезено 11 209 пудів тютюну⁴⁰.

———————

38 Швидько Г.К. Джерела з історії діяльності митниць Гетьманщини XVIII ст. // Вісник Академії митної служби України. — 2000. — № 4. — С. 118–124.

Усі товари, що експортувались українським купецтвом, а також імпортувались іноземцями з України після 1754 р., проходили через прикордонні митні застави: Васильківську, Стайківську, Переяславську, Кам’янську, Сорокошитську, Кременчуцьку. За 1767 р. митні збори з імпорту-експорту на цих митницях становили 145 776,74 руб. та 824 єфимки, 824 пів-єфимка та 60 чверть-єфимків. Зазначимо, що до 1754 р. евекта та індукта давали 44–48 тис. руб. на рік⁴¹.

Митно-торгівельні статистичні матеріали, особливо першої половини XVIII ст., розпорошені, фрагментарні й не дозволяють повністю систематизувати інформацію щодо кількісних показників зовнішньої торгівлі Лівобережної України за різними географічними напрямами. Виходячи з наявних джерел, можна стверджувати, що більша частина товарів тваринницького походження реалізовувалась у Росії. Якщо брати показники реєстру В. Блеклова за 1715–1720 рр. та Курських митних книг, то з такого товару, як велика рогата худоба, перевага російського ринку над східноєвропейським за кількістю голів була приблизно у 25%, а за вартістю — у 49%. У той час, як до Росії спрямовувались лише сирі шкіри, до Східної Європи поставлялася оброблена шкіра (юхта).

Аналіз даних уже російських митниць (1758–1762 рр.) демонструє, що експорт промислових товарів і сільськогосподарських продуктів значно збільшився: за 4 роки вивезення текстильних виробів зросло у 2 рази, заліза — у 8,9 раза, паперу — у 7,8 раза, канатів — у 4 рази. При цьому українське купецтво виступало в 70% комерційних угод як імпортери. Лише в 1762 р. в митницях Лівобережної України пройшли митне оформлення такі промислові російські товари: 6875 пудів заліза, 2175 пудів чавуну, 159 аршинів білого полотна, 3700 шовкових поясів «московської роботи»⁴². Це свідчило, що після скасування українсько-російського митного кордону територія Гетьманщини втратила транзитний статус, імперський митний кордон просунувся до кордонів Австрійської імперії та Речі Посполитої, що дозволяло здешевити російські експортні товари, а також отримувати дешевший імпорт. Фінансовий виграш від ліквідації гетьманської евекти та індукти можна зараховувати до провідних факторів, що вплинули на інтеграцію Лівобережної України до імперської митної системи.

———————

39 Державний архів Харківської області (ДАХО). — Ф. 7. — Спр. 122. — Арк. 1.

40 Там само. — Ф. 844. — Оп. 1. — Спр. 216. — Арк. 1–3.

41 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 2560. — Арк. 27.

42 Там само. — Ф. 54. — Оп. 2. — Спр. 3435. — Арк. 5–7.

До початку повноцінної роботи чорноморських портів наприкінці XVIII ст., як свідчить зовнішньоторгівельна статистика, українська ділянка імперського митного кордону приймала й обробляла імпортні товарні потоки, в той час як балтійські порти Росії спеціалізувались на обробці експорту (табл. 3).

Таблиця 3

Співвідношення експорту та імпорту Російської імперії за різними географічними напрямами (за 1783 р.)

Географічний напрям	Імпорт		Експорт
	у тис. руб.	%	у тис. руб.	%
Архангельський порт	435,6	17,4	1439	41,6
Балтійські (Петербурзький, Ревельський, Нарвський та ін.)	601,9	24,2	1099,6	31,8
Чорноморські	248,2	9,9	284	8,2
Митниці:
Українські	890,1	35,8	476,9	13,8
Білоруські	315,8	12,7	158,7	4,6

Запровадження 28 квітня 1722 р. Малоросійської колегії і скасування гетьманської форми правління не порушили традиційну організацію митної служби в Україні, але велика кількість скарг до Сенату щодо дій відкупників змусила російський уряд у 1731 р. ухвалити практику передання індукти на відкуп «охочих людей» на обмежений строк (не більше 6 років для одного відкупника). У тому ж таки році Сенат ухвалив «дать торг» тільки українським мешканцям, «не примешивая греков и протчих приезжих из-за границ и великороссийских людей». Згідно з імператорською резолюцією на сенатській доповіді, відкуп у сумі 20 000 руб. терміном на 6 років передавався ніжинському війтові Петру Стерієву, з умовою сплачувати відкупні гроші «по третям года» в Канцелярію міністерського правління. Наступним кроком у цьому напрямі був сенатський указ від 8 грудня 1748 р., за яким Генеральна військова канцелярія мала призначити для екзакції індуктового збору «из знатных природных и оседлых, искусных к тому малороссиян». Ці екзатори мусили збирати індукту й віддавати її до військового скарбу, «и тех сборных денег без указа из сената ни в какие расходы не держать»⁴³. Як вже зазначалося, евекта й індукта були одними з основних джерел надходження коштів до військового бюджету. Проте російський уряд намагався спрямувати прибутки з цих зборів на свої потреби. Так, 11 грудня 1742 р. було видано імператорський указ, згідно з яким «употреблялись те индуктные деньги з прочими тамошними малороссийскими доходами на гусарские полки»⁴⁴.

У відповідь на таке рішення з України почали надходити скарги на те, що згаданий указ порушував одвічні права козацької старшини. До речі, остання користувалась особливим привілеєм, наданим ще гетьманом Б. Хмельницьким, який дозволяв їй здійснювати свої торгівельні операції, не сплачуючи ані евекти, ані індукти. Царський уряд, відчуваючи потребу в людських ресурсах для оборони Півдня, задовольнив вимоги козацької старшини. З відновленням у 1750 р. гетьманства індукту й евекту збирали вже на гетьманський уряд. Петербург не наважувався втручатися в митні збори Гетьманщини аж до 1757 р.

У той же час успішна реалізація проекту П. Шувалова щодо скасування внутрішніх мит на теренах самої Росії прискорила процес формування Української митної системи⁴⁵. З січня 1754 р. портові та прикордонні митниці приступили до збирання мит на загальних підставах. Але в указі від 4 січня 1754 р. не містилося вказівок на те, як має збиратися мито з товарів, які ввозилися з української території або вивозились в Україну. Тільки стосовно найважливіших експортованих українських товарів (прядива, сала, воску) зазначалося, щоб із них у Брянській, Сівській та Курській прикордонних митницях не брали 13-копійкового мита, оскільки воно буде зібрано в портах під час продажу цих товарів.

Установлення 13-копійкового мита на кордоні між Росією й Україною зачіпало також інтереси великих купців та мануфактурників, наприклад, власників суконних мануфактур, які отримували з України вовну. Через це Комісія з мит спеціально розглянула питання про порядок проведення митного збору на кордоні з Лівобережним Гетьманатом. На думку більшості членів Комісії, крім прядива, воску та сала, необхідно було звільнити від збирання 13-копійкового мита ряд інших товарів, що завозилися з України. Проти виступив лише колезький радник К. Матвєєв. Він висловився за звільнення від 13-копійкового мита лише тієї продукції, яку було названо в указі від 20 грудня 1753 р. Решта товарів, що вивозилися з України до Росії, на його думку, мала підлягати стягненню 13-копійкового мита. У Сенаті, де це питання обговорювалося 11 січня 1754 р., було підтримано позицію К. Матвєєва, а думку більшості членів Комісії відхилено⁴⁶.

———————

43 ПСЗРИ. — Т. XI. — № 9957.

44 ПСЗРИ. — Т. XIV. — № 10236.

45 Барвинский В.А. Заметки по истории финансового управления в Гетманщине // Сборник статей в честь проф. В.П. Бузенскула. — Харьков, 1914. — С. 821.

Після такого сенатського рішення митний бар’єр між Росією та Україною зберігався і надалі. Так, при ввезенні українських товарів, зокрема, й тих, у яких була зацікавлена російська промисловість (вовна, шкіра, сира шкіра), замість колишнього мита за явку грошей у розмірі 2,5 коп. з рубля почали брати 13 коп. Під час вивезення російських товарів до Гетьманату замість внутрішнього 5-відсоткового мита почали стягувати збір у розмірі 13 коп. з рубля. Торгово-промислові кола Росії не могли змиритися з такою ситуацією. У зв’язку з цим у Комісії було розглянуто низку проектів, які відбивали позиції великого російського купецтва й мануфактуристів стосовно перенесення прикордонних митниць на західний кордон.

Розглянувши пропозиції, що містилися у проектах, Комісія з мит запропонувала створити прикордонні митниці «по государственной границе», а саме: головну митницю в Києві та митні пропускні застави в Сорокошицях, Мглинах, а для приїжджих купців з Криму — в Переволочній. Крім того, передбачалося заснування додаткових митниць в районі Стародуба, в Полтаві й Кременчуці. Наступним після створення митниць кроком мала стати ліквідація на Лівобережжі індукти й евекти. Отже, Комісією з мит пропонувався Сенату розгорнутий план перебудови митних порядків в Україні. Головна мета цього проекту спрямовувалася на поширення на територію Гетьманату юрисдикції митної системи Росії, тобто створювалися умови для просування російського купецтва на український ринок. У зв’язку з цим представники старшини рішуче виступили проти запропонованого Комісією з мит плану. Їх погляд було викладено в поданні гетьмана К. Розумовського Сенату, складеному генеральним писарем А. Безбородьком і військовими писарями В. Туманським та І. Лебединським. Однак Сенат на засіданні 14 березня 1754 р., по суті, відхилив цей документ української сторони і подав свою доповідь про зміну митних порядків в Україні для затвердження імператриці Єлизаветі Петрівні. Імператриця затвердила доповідь Сенату і вже 15 липня 1754 р. видала указ «Об уничтожении индуктнаго сбора и о взымании с товаров, привозимых из Малороссии в Россию и из Росси в Малороссию, одних вновь положенных пошлин». Отже, індукта й евекта в торгівлі між Україною та Росією скасовувались.

———————

46 Волков М.Я. Таможенная реформа 1753–1757 гг. // Исторические записки. — Т. 71. — 1962. — С. 82–96.

Подальший процес поширення російської митної системи на Лівобережну Україну напряму пов’язаний з питанням визначення кордонів козацької держави на початку XVIII ст. Згідно з Карловицьким договором 1698 р., Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважити на те, що Волинь і решта земель Київщини вже перебували під королівською владою, то наприкінці XVII ст. Польща добилася задоволення своїх експансіоністських потреб і отримала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. Воднораз міжнародні відносини останньої чверті століття так і не вирішили питання з подніпровською територією Правобережжя. Крім того, зазначимо, що Карловицький мир, як і всі міждержавні договори XVII ст., виявився недовговічним. Політичний статус Правобережної України розглядався Нарвською угодою 1704 р. між Петром І і Августом II, а також був одним із головних питань, що порушувалися системою міжнародних договорів між Річчю Посполитою, Османською та Російською імперіями у 1711–1714 pp.

Не менш складна ситуація склалася і з визначенням кордонів на сході між Українським Гетьманатом та Російською державою. Справа в тому, що угоди, які укладались у різні часи між українськими гетьманами та російським царем, паралельно з визнанням державних кордонів Лівобережної України передбачали присутність російських воєвод в українських містах (Київ, Переяславль, Чернігів, Ніжин). Згідно з пунктами угод, влада російських воєвод обмежувалась лише управлінням російськими гарнізонами, проте вони періодично втручались у фінансові та судові справи магістратів і полкових канцелярій, що створювало конфліктні ситуації. Історія воєводського правління від Б. Хмельницького до П. Скоропадського являє безперервну боротьбу між козацьким самоврядуванням і намаганням імперського уряду запровадити в Гетьманщині російську адміністративну систему.

На початку XVIII ст. запроваджується поступовий поділ Росії на провінції і губернії. Перший указ про це датується ще 1699 р., другий — 1708, а остаточний — 1719 р.⁴⁷ У цей час київські воєводи отримують титул губернаторів, пізніше — генерал-губернаторів. Першим київським губернатором був призначений Ю. Фамендін. Царський указ від 10 лютого 1707 р. створював адміністративно-територіальну систему, яка фактично розмивала україно-російський кордон і була передумовою для інтеграції Лівобережної України до складу Росії⁴⁸. У 1708 р. відбувся перший поділ Росії на губернії. У перелік цих губерній включена й Київська. На 1708 р. вона охоплювала частину сучасних областей України і Росії — Харківської, Курської, Орловської. З українських міст до неї було включено Київ, Переяславль, Чернігів, Ніжин. Адміністративний устрій 1708 р. був змінений у 1719 р. Губернії поділялись на провінції. Загальна кількість міст розподіленої на чотири провінції — Бєлгородську (20 міст), Севську (9 міст), Орловську (6 міст), Київську (11 міст) — Київської губернії зменшилася з 56 до 41. Київська провінція залишалась підпорядкованою губернатору лише у військовій справі, справжнім її адміністративним центром був не Київ, а російський Бєлгород. Фактично Київська губернія територіально ділилась державним та митним кордоном. У Севську та Курську діяли російські митниці. Таким чином, перші кроки на шляху інкорпорації козацької України до складу Російської держави були зроблені.

———————

47 ПСЗРИ. — Т. ІІІ. — № 1706; Т. IV. — № 2218.

48 Там же. — Т. IV. — № 2140.

У період правління російської імператриці Анни Іоановни засновується Українська вартова лінія від Дніпра до Дону, яка заповнювалась українськими полками ланд-міліції, що підпорядковувались київському генерал-губернатору. Одночасно радикально зростали повноваження російської губернаторської влади. У 1737 р. набуває чинності детальна посадова інструкція київському генерал-губернатору (на той час генерал-майор Сукін). Документ містив такі положення стосовно митного регулювання:

«1) об отъезжих и приезжих для торговых промыслов, 2) о заповедных товарах и монете, 3) о приезжих с товарами из-за границы и о пропускных за границу, 4) о доходах, чтоб оных без указа не убавлять и не прибавлять». Особливо слід наголосити, що до повноважень генерал-губернатора перейшли функції з охорони державного кордону та дипломатичних зносин з іноземними державами. Тим самим на сході російська влада наполегливо, крок за кроком, намагалась знівелювати статус україноросійського кордону, що дозволяло висунути російську митну інфраструктуру на кордони з Польщею.

На півдні ситуація з визначенням кордонів на початку XVIII ст. була такою: за Прутським трактатом 1711 р., Константинопольським та Адріанопольським договорами (5 квітня 1712 та 13 червня 1713 рр. відповідно) Росія зруйнувала укріплення Кам’яного Затону на Дніпрі та Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари, її війська полишили Правобережну Україну. Кордон з Туреччиною (прикордонна комісія закінчила свою роботу 19 травня 1714 р.) визначався по Орелі й Самарі, що суттєво наближало його до Кременчуччини⁴⁹.

———————

49 Троцкий П. Пустынно-Николаевский монастырь // Труды Киевской духовной Академии. — 1878. — № 9. — С. 624.

Отже, Кременчук у цей час перетворюється на класичний прикордонний центр. Причому петровські реформи (1722–1725 рр.), спрямовані на інкорпорацію України, призвели до утвердження у прикордонній смузі військової влади комендантів (спадкоємців старого інституту воєвод), які мали подвійне підпорядкування — Малоросійській колегії (у цивільних справах) та київському генерал-губернатору (у справах військових і зовнішньополітичних). Так, 12 липня 1722 р. російський Сенат призначив комендантом Полтави та Переволочни полковника Івана Чичеріна, який де-факто також виконував обов’язки полтавського козацького полковника. Вже восени 1722 р. він прибув на нове місце служби, де його повноваження було підкріплено сотнею російських драгунів.

Практично митні функції на території Лівобережної України російська влада розпочала реалізовувати вже у другому десятилітті XVIII ст. Для контролю за зовнішньою торгівлею, а також для запобігання втечі селян та протидії гайдамацькому рухові російський уряд створив широку мережу прикордонних форпостів. Так, у 1714 р. київський губернатор Дмитро Голіцин отримав розпорядження заснувати на польському та литовському кордонах застави. Службовці цих форпостів також повинні були стежити, «щоб заборонених товарів через кордон не провозили».

Київські губернатори, які фактично контролювали зовнішню торгівлю Лівобережжя, намагалися спрямувати її в основному через Київ. Кожен купець, який хотів придбати або продати товари за кордоном, мусив спочатку дістати дозвіл місцевих урядових органів на виїзд: міщани — у магістраті або ратуші, представники інших верств населення — у сотенному або полковому правлінні. Згодом він подавав клопотання до Київської губернської канцелярії. Службові особи канцелярії перевіряли всі товари й гроші, що їх віз купець, установлювали особу купця, його челядників та фурманів, а дані про них надсилали до губернської канцелярії. Купців ознайомлювали з указом про заборону вивозити за кордон певні види товарів і вимагали від них письмове зобов’язання на його виконання. Сплативши в губернській канцелярії «печатную пошлину», купці отримували перепустку і їхали до форпосту, де знову ретельно перевіряли товари й гроші, а також осіб, що супроводжували купця. Тут купці сплачували індукту й евекту. Такий же контроль проходили й іноземні купці.

У Державному архіві міста Києва збереглося кілька документів, так званих «віденій», які вносилися до «Книги права Магдебурзького Ратуши Киевской». Наведемо свідчення окремих з цих документів: «1716 року, січня 13 дня» за наказом «сиятельного и превосходительного» воєводи і губернатора київського Дмитра Голіцина з’ясовано, що міщанин київський Человил хоче виїхати за кордон «до ляхов за купецьким промислом. При собі має десять золотих талерів для закупівлі товарів. Поруку за Человила в Ратуші дав місцевий купець Михайло Малечко. Виїзд Человила за кордон дозволено»⁵⁰.

В іншому документі, датованому 10 січня того ж року, зафіксовано, що до магістрату звернувся міщанин, купець Іван Павлович із заявою, що він разом із двома іншими особами «хоча ехать за границу до Немецкой» для закупівлі товарів. І для їх купівлі везе з собою «червеного золота талери» (суму грошей не зазначено). Поруку за І. Павловича дав Михайло Малечко. Виїзд «на тую сторону» купцеві і двом міщанам, що супроводжували його, було дозволено. До документа прикладено печатку Київського магістрату⁵¹.

Виконуючи доручення губернатора, магістрат не лише контролював в’їзд-виїзд іноземних купців до міста, стягував з них відповідні митні платежі, але й забезпечував нагляд за ввезенням і вивезенням з Києва російських та іноземних грошей, а також за таємним експортуванням заборонених («заповедных») товарів (тютюн, горілка, селітра, мідь, срібло та ін.)⁵².

Поряд із наглядом за експортно-імпортними операціями, що здійснювалися київськими купцями та їхніми зарубіжними партнерами на території міста, магістрат контролював транзитні переміщення товарів як безпосередньо через Київ, так і його околицями. Таким чином, управа міста з дозволу та на доручення губернського правління практично перебрала на себе функції митного органу. Свідченням такого підходу може бути «віденіє» магістрату від 5 липня 1718 р. З документа видно, що за наказом губернатора Д. Голіцина магістрат перевірив діяльність купців з міста Острога Василя Грабовецького і Михайла Марковича. Було встановлено, що волинські купці, які мали польські документи про засвідчення особи, наприкінці травня «проехали з Польщі мимо Киева чрез Переяслав», а тепер (тобто 5 липня 1718 р.) повертаються додому з 11 возами вовни і білих смушків. При собі мали 13 рублів копійками. В ратуші купцям зачитали царський указ, в якому було визначено перелік товарів, заборонених до вивезення з країни, купці заявили, що таких товарів не мають. Це й було зафіксовано у «віденії». Після цього вони сплатили вивізне мито й отримали дозвіл на виїзд⁵³.

Незважаючи на складну процедуру переїзду через кордон, через форпости, що знаходилися поблизу Києва, вивозилося багато товарів.

———————

50 Державний архів міста Києва. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 6.

51 Там само. — Арк. 5.

52 Там само. — Арк. 13.

53 Там само. — Арк. 2.

Звичайно значна кількість купців Лівобережжя вела торги на ярмарках Правобережжя, однак багато з них, особливо заможні, їхали до Польщі, а інколи й до Пруссії чи Саксонії. Найчастіше вони бували в Шльонську (польська назва Сілезії), зокрема, у Вроцлаві (Браславлі), а також у Данцигу й Варшаві. Основним товаром, який експортувався з Лівобережжя у Польщу в першій половині XVIII ст., були воли. Найбільше худоби експортували з південних районів Лівобережжя, зокрема, з Прилуцького, Лубенського, Полтавського, Переяславського й Миргородського полків. Так, у 1711 р. миргородський полковник Д. Апостол разом із опішнянськими і лубенськими обивателями відправив до Гданська «осм сот и килкадесят» волів на суму 16 000 руб. У 1718 р. з Лубенського, Прилуцького і Переяславського полків через київські застави до Шльонська було вивезено 1888 волів, 1724 р. з Миргородського та Ізюмського полків — 1200, а з Прилуцького, Ніжинського та інших полків — 1915 волів⁵⁴.

Отже, ще до указу про скасування індукти та евекти українське купецтво вже ознайомилося з новими бюрократичними методами регулювання зовнішньої торгівлі, які діяли в Російській імперії. Одночасно перед ними постало завдання щодо визначення якомога точнішого періоду початку діяльності російських митниць на західних і південних кордонах Лівобережного Гетьманату. Фактично проміжок часу, який розділяв початок роботи митної установи й остаточне юридичне закріплення її статусу, становив рік. До 1 грудня 1755 р., до оголошення нового Митного статуту, мережа прикордонних митниць уже замкнулася, й таким чином українські землі включаються до загальноімперської митної системи.

Згідно з реєстром митниць у митному Статуті від 1 грудня 1755 р. на території Гетьманської України мали розпочати службу такі митні установи: в Бахмуті, Ізюмському слобідському полку, Царичанці на Українській лінії, від Дніпра за 45 верст на р. Оріль, Кременчузі, Секерині, Переяславлі, Василькові, від Києва за 35 верст, Стайкові на кордоні з Річчю Посполитою, у Межигорії — уверх по Дніпру, за 15 верст від Києва, Добрянці, на польському кордоні, у Вишкові, Білянці, фортеці Святої Єлизавети⁵⁵.

Скасувавши митні збори в Лівобережжі, російський уряд змушений був вирішити ще одне не менш важливе питання, а саме: митні збори, які існували тут у першій половині XVIII ст., надходили до гетьманського скарбу, а звідти направлялися на різні державні потреби. Як зазначалося раніше, евекта й індукта разом на 1753 р. становили 48 тис. руб. 85 коп.

———————

54 Тищенко М.Ф. Про участь Лівобережної України в зовнішній торгівлі у XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 1963. — № 3. — С. 104.

55 ПСЗРИ. — Т. XIV. — № 10468.

Тому, ліквідувавши митну систему Лівобережного Гетьманату, а разом із нею й митні збори, російському урядові необхідно було поповнити якимись доходами цю суму. У зв’язку з цим 26 червня 1755 р. на підставі указу Єлизавети Петрівни від 15 липня 1754 р. Комерц-колегія ухвалила видавати цю суму з мит, які планувалося збирати на Переволочанській та Кременчуцькій митницях, причому Переволочанська митниця мала видавати на це 24 148 руб. 85 коп., Кременчуцька — 24 000 руб. Якщо ж на цих митницях не вистачало зібраних грошей до цієї суми, то Комерцколегія наказувала поповнювати недостачу з інших митниць.

Заведеного порядку на митницях дотримувались аж до 15 травня 1758 р., а потім усі митниці, відповідно до указу Сенату, було передано на відкуп «Темеринковской компании Директору Шемякину и его товарищам» на 6 років⁵⁶.

У листопаді 1763 р. Катерина ІІ заснувала Головну над митними зборами канцелярію під керівництвом дійсного таємного радника Е. Мініха, якому наказувалось із навігацією 1764 р. узяти митні збори в казенне утримання. З 1 січня 1764 р. митниці перейшли в державне управління⁵⁷. За результатами року Комісія з комерції порівняла дані про митний прибуток за 1764 р. і за період відкупу. Шемякін з компаньйонами перераховував до казни 885 пудів 14 фунтів 61 золотник єфимків і 14 057 11 руб., а за 1764 р. казна отримала 1110 пудів 28 фунтів єфимків і 16 719 53 руб., що підтверджувало висновки Г. Теплова про сумнівну можливість отримання державою великих прибутків від митного відкупу⁵⁸.

Митний статут 1755 р. юридично закріплював скасування внутрішніх мит на території імперії і Лівобережної України й установлював єдину ввізну та вивізну ставку в розмірі 13% з ціни товарів, яка стягувалась додатково до тарифних ставок. З цього моменту стягнення митних зборів на кордонах імперії здійснювали 15 портових і 33 сухопутних митниць та митних застав, 8 із яких знаходились на кордонах з Річчю Посполитою. В Лівобережній Україні головна митниця з карантином була збудована поблизу Васильківського прикордонногофорпосту.

Незважаючи на тривалу Північну війну, обсяги зовнішньої торгівлі (особливо експорт) постійно зростали, у тому числі й у Гетьманській Україні, про що свідчать дані табл. 4⁵⁹.

———————

56 Там же. — Т. XV. — № 10837.

57 Там же. — Т. XVI. — № 11985.

58 РДАДА. — Ф. 397. — Оп. 2. — Спр. 195. — Арк. 188.

59 Кафенгауз Б.Б. Экономические связи Украины и России в конце XVII — начале XVIII столетия // Воссоединение Украины с Россией 1654–1954 гг.: Сб. статей. — М., 1954. — С. 424–426.

Таблиця 4

Показники зовнішньої торгівлі Гетьманщини

Рік	Імпорт	Експорт
1715	129 000	735 000
1716	229 000	1 128 000
1717	268 000	1 337 000
1718	368 000	1 058 000
1719	903 000	1 577 000
1720	417 000	1 653 000
УСЬОГО	2 314 000	7 488 000

У цілому по імперії за першу чверть XVIII ст. бюджет збільшився на 1,5 млн руб., з 1749 по 1769 рр. він уже збільшився удвічі. Так, з 1749 по 1758 рр. прибутки держави в середньому за рік зростали на 567 тис. руб., а з 1758 по 1769 рр. — на 776 тис. руб.⁶⁰ При цьому митні збори зросли за цей час у 3 рази, що відобразило успіхи розвитку товарно-грошових відносин та формування загальноімперського ринку. У зазначений період швидкими темпами зростали прибутки держави від оподаткування промисловості, головним чином металургійної: вони збільшилися в 15 разів. Це зростання також пов’язане із включенням Лівобережної України у загальноімперський ринок після скасування митного кордону в 1754 р. Досить згадати, що лише у 1762 р. в українських митницях пройшло оформлення 6875 пудів заліза та 2175 пудів чавуну⁶¹. Суттєве збільшення обсягів виробництва й торгівлі підтверджує фінансова діяльність митниць Лівобережної України за 1755 р. (табл. 5).

Таблиця 5⁶²

Фінансова діяльність митниць Лівобережної України за 1755 р.

Митниці та митні застави	Сума митного збору (руб., коп.)
Васильківська	12467,04
Добрянська	9756,13
Злинська	10464,49
Кременчуцька	14263,25
Переволочанська	13159,86
Переяславська	5639,56
Усього	65750,33

———————

60 Погребинский А.П. Очерки истории финасов дореволюциионной России. — М., 1954. — С. 87.

61 ЦДІАК України. — Ф. 54. — Оп. 2. — Спр. 3435. — Арк. 5, 6.

62 Там само. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 4.

Збільшення обсягів зовнішньої торгівлі Росії у другій половині XVIII ст. мало стійку зростаючу динаміку, але торгівельні маршрути поступово змінювались. З другої половини 1760-х років російське керівництво все більшу увагу звертає на південь — басейн Чорного моря. Геополітичні зміни вплинули на скорочення обсягів торгівлі через сухопутні західні митниці. Наприклад, дослідник митних відносин в Україні у XVIII ст. Є. Ліцоєва пов’язує цю динаміку з упровадженням митного тарифу 1766 р., який, на її думку, став причиною зростання контрабанди і скорочення митних прибутків⁶³. Але це не зовсім так. Дійсно, митні прибутки українських митниць, починаючи з 1766 р., почали скорочуватись (табл. 6).

Таблиця 6⁶⁴

Прибутки митниць Лівобережжя у 1764–1769 рр. та їх частка у митних прибутках Російської імперії (крім Петербурзької портової митниці)

Рік	Митні збори митниць Лівобережжя (руб.)	Частка зборів українських митниць у загальноросійських (%)
1764	304980	40
1765	305016	36
1766	279266	36
1767	250955	40
1768	202202	32
1769	133711	24

Загальні ж показники та прибутковість як зовнішньої торгівлі, так і митних зборів постійно зростали, незважаючи навіть на російсько-турецьку війну 1768–1774 рр. (табл. 7).

Таблиця 7⁶⁵

Обіг зовнішньої торгівлі та митних прибутків Росії в 1764-1769 рр.

Роки	Імпорт (тис. руб.)	Експорт (тис. руб.)	Всього (тис. руб.)	Митні збори (тис. руб.)
1764	9671	11494	21165	2379
1765	9200	13099	22299	2876
1766	9175	11608	20783	3223
1767	8893	11610	20503	2798
1768	10856	12972	23828	2300
1769	11680	14518	26198	3233

———————

63 Лицоева Е.В. Динамика таможенных тарифов на Украине-Гетманщине в XVIII в. // Торговля, купечество и таможенное дело в России в XVI–XIX вв.: Сб. материалов ІІ межд. науч. конф. — Курск, 2009. — С. 201–208.

64 РДАДА. — Ф. 19. — Оп. 1. — Спр. 296. — Арк. 3–8.

65 Там само. — Ф. 854. — Оп. 2. — Спр. 15. — Арк. 1–2.

У той же час об’єктивним чинником, що вплинув на скорочення прибутковості лівобережних митниць, стали внутрішні заворушення в Речі Посполитій і, як наслідок, перший поділ цієї держави, а також початок чергової війни з Османською імперією. З початком турецьких війн російською владою запроваджуються обмеження на торгівлю такими товарами, як велика рогата худоба, коні, зброя. За їх вивезення купці суворо каралися, а товар конфісковували. Занепокоєний відпливом золотої та срібної монети за кордон, а отже, порушенням грошового обігу в країні, уряд наказував адміністрації форпостів та митниць уважно стежити за купцями, що також вплинуло на загальний стан торгівлі. Київський губернатор І. Глєбов у рапорті від 1765 р. в Сенат доповідав, що заборона вільного обігу золотої та срібної монети спричинила помітне зменшення торгових операцій з хлібом. Унаслідок епідемії чуми 1770–1771 рр. російський уряд ужив безпрецедентних заходів безпеки, які діяли до 1774 р. Сенатським указом 1771 р. заборонялось увезення на територію України й Південної Росії різних видів тканин, шкір, прядива, хутра. Нелегальні товари підлягали знищенню. Для перетинання кордону були залишені лише Васильківська і Добрянська митниці⁶⁶. Необхідні карантинні заходи різко скоротили зовнішньоторгівельну активність на українсько-польському кордоні, що вплинуло на фінансову діяльність митниць. Їх річні показники не перевищували 50 тис. руб. (табл. 8).

Таблиця 8⁶⁷

Прибутки митниць Лівобережжя у 1770-х роках та їх частка у митних прибутках Російської імперії (крім Петербурзької портової митниці)

Рік	Митні збори митниць Лівобережжя (руб.)	Частка зборів українських митниць у загальноросійських (%)
1770	65468	15
1771	49104	11
1772	48852	9
1773	56286	12
1774	66415	19
1775	38313	10
1776	43961	13
1777	46960	14
1778	30093	11
1779	43730	15
1780	22706	30

Але основною причиною скорочення торгівельної активності митниць Лівобережної України стали геополітичні зміни після укладення між Росією та Османською імперією Кучук-Кайнарджийського миру 1774 р.

———————

66 ПСЗРИ. — Т. ХІХ. — № 13502, 13552.

67 РДАДА. — Ф. 19. — Оп. 1. — Спр. 296. — Арк. 9.

Постанови цього миру, що відкрили Чорне море для Росії, зусилля з облаштування новоприєднаних земель, заходи у сфері дипломатії та митної політики сприяли залученню іноземних купців у порти Новоросії.

З приєднанням у 1783 р. Криму в розпорядження Російської імперії перейшли порти півострова: найбільший і добре облаштований Кафа (Феодосія), а також Єнікале і Керч. Будувались і нові портові міста. Провідна роль серед них у ті роки відводилася Херсону, що мав стати центром усього підросійського Причорномор’я. Уряд уживав адміністративних і зовнішньополітичних заходів для підтримки зовнішньої торгівлі Херсона. Ще 1775 р. було заборонено будувати великотоннажні судна у Таганрозі, який виступав конкурентом Херсону на Півдні. Міжнародні торгівельні договори, укладені в 1780-х роках Росією, в основному були націлені на розвиток торгівлі на Чорному морі. Не випадково більшість із них підписано з країнами, з якими було зручніше підтримувати зв’язки через чорноморські порти, а саме: з Туреччиною, Австрією, Неаполітанським королівством.

Упродовж 1770-х років прибутковість митниць на території Київської губернії зменшилась настільки, що витрати на їх утримання становили в середньому від 20 до 40%, у той час як в 1760-і роки не перевищували 5% від митних надходжень.

Отже, митна система, створена гетьманом Б. Хмельницьким 1654 р., проіснувала до середини XVIII ст., допоки 15 липня 1754 р. російська імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом не ліквідувала її, а на територію Лівобережжя поширилось російське митне законодавство. Об’єктивними факторами, що прискорили ліквідацію митної автономії України, стали Північна війна, яка в свою чергу форсувала адміністративні та економічні реформи в самій Росії. Колосальні завдання потребували значних матеріальних ресурсів; на думку російських урядовців, їх можна було отримати за рахунок перебудови зовнішньої торгівлі у справжню потужну галузь. У зв’язку з цим змінювалась і роль митної політики, яка, крім суто фіскальних функцій, набувала ще й регулятивних. Україні у виконанні зазначеної імперської програми відводилась важлива роль. А з формуванням російських промислових кіл, зацікавлених в українському ринку, час включення його до загальноімперської митної системи наближався дуже швидко.

Історичний досвід гетьманської митної системи підтвердив закономірність, що організація митної служби та митно-тарифне законодавство завжди відповідають рівню розвитку економічних відносин. Митна система Лівобережної України досягла класичного зразка, характерного для східноєвропейського регіону. У той же час затримка з трансформацією її виробничої сфери у мануфактурний формат спростила завдання російському урядові інтегрувати український ринок у загальноросійський. У таких умовах був закономірним процес включення України в імперський митний простір.