Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

«Курінчики» та «стрільці куреня полковника»

Соціальна група «курінних козаків» або «курінчиків», згідно з припущеннями дослідників, почала формуватись ще з перших років існування козацького Гетьманату, а вже в роки гетьманування Івана Скоропадського (1708–1722) в Україні існувала доволі розгалужена мережа таких спільнот²⁴. У функціональні обов’язки курінчиків входило завдання формувати особистий почет значного товариша Війська Запорозького, що супроводжував його у військовому поході та прислужувався в мирний час. Винагородою ж за таку службу було звільнення від виконання тих загальнонародних повинностей, які поширювалися на сотенних козаків. Крім того, значний козак брав на себе утримання своїх курінчиків під час походу.

Перехід у статус курінчиків передбачав вилучення відповідної особи з подання гетьмана, ствердженого монаршою грамотою, з компуту відповідного полку — «з компуту полкового винятыє і грамотою монаршою по універсалу бувшого гетмана Скоропадського отвержденныє»²⁵.

Групу значного військового товариства, членам якої дозволялося мати такий військовий почет, формували гетьман, генеральна і полкова старшина, сотенні урядники та навіть безурядові, проте заслужені у Війську Запорозькому товариші (як правило, відставні козацькі старшини чи нащадки впливових козацьких урядників). Якими ж були кількісні показники цієї соціальної групи в Полтавському та Миргородському полках? І при чиєму боці вони служили?

Загальна кількість курінчиків Полтавського полку 1719 р. становила 149 осіб. Зважаючи на звільнення курінчиків від виконання загальнонародних повинностей, укладачі перепису 1721 р. (враховуючи його саме фіскальний характер) цю категорію козацтва у відомостях не фіксували. Перепис же 1732 р. фіксує зменшення цієї соціальної групи до 100 осіб. Причини такої зміни крилися передовсім у цілеспрямованій політиці петербурзького уряду, зацікавленого в тому, аби не зменшувалася загальна кількість товаришів, котрі несли військову службу. Адже, зважаючи на загальну тенденцію до ухиляння козацтва від участі в далеких військових походах²⁶, можна погодитись із думкою В. Дядиченка стосовно того, що вписування козаків до категорії курінчиків, серед іншого, дозволяло звільнити їх від участі в походах і залишити для прислуговування на старшинському дворі²⁷. І саме з метою ревізії законності вписування до категорії курінчиків новопоставлений 1723 р. головнокомандувач усіма військовими силами Російської імперії в Україні фельдмаршал князь М. Голіцин в тому ж таки році спрямував до старшини запит щодо відомостей про кількість курінчиків, яку дозволялося мати знатним товаришам у своїй диспозиції.

———————

24 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII–XVIII в. — Прага, 1924. — Т. 1. — Вып.1. — С. 52.

25 Виденіє… 1732 года… — Арк. 42.

26 Доволі показовими у цьому сенсі є відомості про кількість козаків, які несли військову службу в Миргородському полку, де серед товаришів, матеріально і фізично здатних до виконання військових обов’язків, вельми поширеною була практика почергового несення служби братами, сином і батьком, свекром і зятем (Див.: Компут всего полку Миргородського… зревизованный року 1723. — Арк. 8, 9 зв., 10, 16–16 зв. та ін.).

Найчисленніший почет у Полтавському полку 1719 р. мав тамтешній діючий полковник Іван Черняк — 76 товаришів Рибцівського куреня. Причому в дійсності він міг бути навіть більшим, оскільки не до кінця зрозумілим є статус козаків Гавронського і Тахтауловського куренів. Адже 1708 р. гетьман Іван Скоропадський підтвердив права на той час знатного військового товариша Івана Черняка на с. Гавронці і половину Рибців «с куреннем козаков, в тех же селах житие свое меючих, для услуги до походу военного приданнях». Десять років потому, 1718 р., Скоропадський знову підтвердив представлений Черняком універсал гетьмана Івана Мазепи, «в котором братьев ево и иних ево сродников маетности его же в Гавронцах и в Тахтаулове живущих, а именно Алексія Савина, Черняка Налимовских, Матвія Павленка, предку Сохацких, Койнашов, Бабанских, Чикало, Искрила, Явденка, в курень ему, как сродников, для отбывания военных походов, определено»²⁸. У переписних же полтавських книгах 1719 р. чомусь ані в Гавронцях, ані в Тахтаулові курінчики Івана Черняка не значаться.

На службі в безурядового, але доволі впливового на Полтавщині бунчукового товариша Василя Васильовича Кочубея (доводився сином страченому гетьманом І. Мазепою генеральному судді Василю Кочубею та онуком колишньому полтавському полковнику Федору Жученку) 1719 р. перебувало 37 козаків, а саме: 17 козаків у Стасовцях і 20 — в Жуках. Початок формуванню спільноти було покладено універсалом гетьмана Івана Скоропадського 1715 р., згідно з яким нащадку відомого старшинського роду дозволялося користуватися послугами тих козаків села Жуки, «коториє при умершем Жученке, деде его, в курені были»²⁹. Як можна зробити висновок зі скарг полтавської старшини, поданих на ім’я царя в наступні роки, Кочубей, не задовольнившись наданим почтом, значно розширив його зарахунок сотенних козаків, які мешкали в належних йому інших маєтностях. У своє виправдання Кочубей наводив той аргумент, що нібито названі козаки й раніше були курінчиками в його діда. Й попри царський указ, що забороняв «козаков, которые в маетностях его живут, под власть свою принимать, кроме двадцати, которые ему по универсалу гетмана определены», як можна пересвідчитись із матеріалів перепису 1719 р., означена кількість курінчиків не задовольнила нащадка відомих козацьких старшин.

———————

27 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 418.

28 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины… — С. 53.

29 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины… — С. 53; Полтавские земельные универсалы // НБУВ. ІР. — Ф. 1. — Спр. 5.

Третій за розмірами почет курінчиків на Полтавщині мала мати Василя Кочубея, вдова по генеральному судді Василю Кочубею Любов Кочубеїха, на службі в котрої перебувало 24 означених особи. У решти значних полтавських козаків почти були набагато скромнішими. Так, колишній полтавський полковник Іван Левенець обходився десятьма курінчиками, а полтавський державець Іван Залєський — двома.

На початку ж 1730-х років, попри службове зростання Василя Кочубея, котрий посів полковницький уряд, кількість його курінчиків зменшилася до двадцяти восьми осіб. Найчисленнішим ж було оточення першого полтавського сотника Григорія Черняка — п’ятдесят чотири товариша. Причому, звертає на себе увагу той факт, що Григорій Черняк не зумів зберегти успадковане від батька право на утримання за собою товариства Рибцівського куреня. Натомість сотенний старшина сформував власний почет на базі Гавронського та Тахтауловського куренів, козаки яких, як уже відзначалося вище, були курінчиками його батька ще в часи гетьманування Івана Мазепи.

Попри загальну тенденцію до зменшення кількості курінчиків у роки правління Малоросійської колегії (1722–1727) не суттєво, а все ж збільшилася кількість курінного товариства в колишнього полковника Івана Левенця (з десяти до чотирнадцяти осіб). Цьому, з нашого погляду, сприяли перебування старшини впродовж 1724–1727 рр. в ранзі «правителя Генеральної військової канцелярії» та тісна співпраця з президентом Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим³⁰.

Приклад з курінчиками вдови генерального судді Василя Кочубея та доньки колишнього полтавського полковника Федора Жученка Любові Кучубеївни, що мешкали в успадкованому нею від батька с. Диканьці Першої полкової сотні, підтверджує висловлену в історіографії думку про можливість збереження курінчиками свого статусу і після смерті патрона та переходу на службу його спадкоємця, котрий і не ніс військову службу³¹. Аналогічна картина спостерігається і з курінчиками вдови полкового писаря Анни Богаєвської, що мешкали в Супрунівському курені Другої полкової сотні. Прикметно, що за життя Григорія Богаєвського перепис 1719 р. не показав наявності в Супрунівці його курінчиків. Натомість, як і у випадку з Любов’ю Кочубеївною, курінчики Богаєвської мешкали в селі, володільницькі права над некозацьким населенням якого належали саме їй.

———————

30 Докладніше див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. — К., 1998. — С. 171–180.

31 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины… — С. 53.

На жорстку залежність адрес мешкання курінчиків та поширення володільницьких прав їхніх патронів вказують і приклади з іншими курінчиками Полтавського полку. Зокрема, села Стасовці і Жуки, з яких було завербовано курінчиків Василя Кочубея, належали саме Кочубею. Те ж саме можна сказати і про Нижні Млини, які були власністю Івана Левенця і з яких вербувались його курінчики, Гавронці — відповідно Якова Черняка, Івашківці — Івана Залєського тощо. Натомість механізм формування такого почту Черняка в Тахтаулові був принципово іншим, оскільки власниками села у попередні роки були пан Колачинський та Полтавська ратуша³².

Випадок з тахтаулівськими курінчиками Григорія Черняка цікавий ще й тим, що перепис 1734 р. містить згадку про соціальну категорію, з якої було завербовано «новоуписаних» курінчиків полтавського сотника, — «з подданых ратушних полтавських»³³.

В. Мякотін, досліджуючи соціальну структуру Гетьманату, висловлював думку, що спільноти курінчиків формувалися переважно з числа бідних козаків³⁴. Як про «найубожнєйших» козаків, призначених курінчиками до бунчукових товаришів засеймських сотень, говорив в універсалі від 30 березня 1733 р. і гетьман Данило Апостол³⁵. Утім, перепис Полтавського полку 1719 р., вказуючи на приналежність курінчиків Василя Кочубея зі Стасовців до «конного товариства»³⁶, спростовує універсальність дії цього правила. Так само як кінне товариство були класифіковані й курінчики в с. Диканці, що належали Любові Кочубеївні³⁷. Натомість курінчики Василя Кочубея із с. Жуки, «з компуту полкового винятыє і грамотою монаршою по універсалу бывшого гетмана Скоропадського отвержденныє», поділялися на «малогрунтовиє» (3 особи), «убогиє» (10) і «крайнє убогиє» (7). Так само й курінчики Григорія Черняка, що мешкали 1732 р. в с. Гавронцях, за своїми майновими статками поділялись у такій пропорції: 2 — кінних, 5 — малогрунтових, 18 «крайнє убогіх, которыє за скудостю служит не могут»³⁸. Як «малогрунтових» і «весма убогих» класифікує перепис 1732 р. й курінчиків Черняка із с. Тахтаулова, щоправда, доповнюючи цю класифікацію ще «козаками новоуписаними курінчиками»³⁹.

———————

32 Компут всего полку Полтавского… 1719 року... — Арк. 30.

33 Виденіє… 1732 года… — Арк. 50.

34 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины… — С. 52.

35 Там же. — С. 57

36 Компут всего полку Полтавского… 1719 року... — Арк. 16

37 Там само. — Арк. 23 зв.

Таблиця № 2

Відомість про кількість «курінчиків» у сотнях і куренях Полтавського полку в 1719 та 1732 рр.⁴⁰

Сотні і курені	1719	У кого в курені	1732	У кого в курені
Перша полкова сотня
Гавронський			25	Григорія Черняка, сотника
Стасовський	17	Василя Кочубея, бунчукового товариша
Тахтауловський			29	Григорія Черняка, сотника
Диканьківський	24	Любові Кочубеївни, вдови генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея
Жуківський	20	Василя Кочубея, бунчукового товариша	20	Василя Кочубея, полковника
Рибцівський	76	Івана Черняка, полковника
Друга полкова сотня
Супрунівський			4	Анни Богаєвськой, «бывшой писарки полковой»
Івашківський	2	Івана Залєського
Мильцівський			8	Івана Левенця, бунчукового товариша
Нижнємлинський	10	Івана Левенця, бунчукового товариша	6	Івана Левенця, бунчукового товариша
Кобеляцька сотня			8	Василя Кочубея, полковника
Загалом	149		100

———————

38 Виденіє… 1732 года… — Арк. 53 зв.–54.

39 Там само. — Арк. 59

40 Складено за: Компут всего полку Полтавского… 1719 року... — Арк. 1–180; Виденіє… 1732 года… — Арк. 1–568.

Звертає на себе увагу той факт, що у випадку з полтавськими козаками не існувало жорстко зумовленої залежності наявності чи відсутності в тієї чи іншої заслуженої особи курінчиків від посідання високого уряду в полковій структурі. Скажімо, Василь Кочубей мав у 1720-ті роки численні відділи курінчиків, навіть будучи безурядовим козаком, завдячуючи винятково заслугам батька. Так само безурядовим на початку 1730-х років був й інший представник полтавської «аристократії» — бунчуковий товариш Іван Левенець, котрому прислужувало 14 курінчиків з Мильцівського і Нижнємлинського куренів. Натомість посідання Григорієм Черняком сотницького уряду в Першій полковій сотні послужило поштовхом для формування одного з найбільших у полку почту курінних козаків, до складу якого входило 25 гавронських і 29 тахтауловських козаків тієї ж Першої сотні. Незрозумілими і нелогічними є й мотиви втрати козаками Рибцівського куреня статусу курінчиків після смерті їхнього «патрона», полковника Івана Черняка. Адже саме в цей час його син, міський сотник Яків Черняк не лише посідав чільне місце в старшинській ієрархії Полтавського полку, а й формував власний козацький почет.

Принципово іншу, аніж у Полтавському полку, спостерігаємо картину в Миргородському полку — «вотчині» тамтешнього полковника Данила Апостола (уже з кінця 1650-х років Апостоли — спочатку дядько, згодом батько майбутнього українського гетьмана — посідали чільні місця у полковому проводі Миргородщини, аби по тому, наприкінці 1680-х років, передати полковницький пернач 28-літньому Данилу, котрий залишався на полковництві (з невеликими перервами) цілих сорок років, аж поки не був обраний на гетьманство).

Загальна кількість курінних козаків у Миргородському полку була приблизно такою ж, як у Полтавському — відповідно 116 (не враховуючи 10 дворів «вдів курінчиків, які можуть службу відбувати козацьку синами чи наймитами») та 149 осіб⁴¹. Проте на відмінну від полтавських курінчиків, приписаних до діючих старшин чи їхніх нащадків, всі миргородські курінні козаки входили до почту однієї особи — місцевого полковника Данила Апостола.

Крім того, як зауважено вище, переписні книги Миргородського полку фіксують і таку соціальну категорію, як «вдови курінчиків, які можуть службу відбувати козацьку синами чи наймитами». Вказівка на можливість відбування козацької служби синами могла б бути непоганою ілюстрацією спадковості курінної служби, а відтак і соціальної замкнутості цієї групи, якби не згадка про військову службу в статусі курінчиків наймитів спадкоємиці цього соціального статусу як про один зі способів збереження цього самого статусу.

———————

41 Компут всего полку Миргородского… зревизованый року 1723… — Арк. 38 зв., 164 зв.,; Компут всего полку Полтавского ... 1719 року ... — Арк. 16, 28 зв., 35.

Разом зі вдовами курінчиків, котрі також можуть службу козацьку нести, відправляючи на службу синів чи наймитів, з наявних у полку 4 тис. 777 осіб курінне товариство Миргородського полку нараховує 126 членів⁴², що становить трохи більше 2,6%. Для порівняння: у Полтавському полку в 1719 р. кількість курінних козаків сягала близько 150 осіб з наявних 4 тис. 920; тобто 3% від усіх козаків, а на теренах Слобідської України відсоток «курінських» козаків (як їх там називали) доходив аж до 5% (зокрема у випадку з Ізюмським полком в 1729 р.)⁴³.

Ще однією особливістю соціального облаштування Миргородського полку є наявність у середовищі козацького товариства такої групи, як «особливоє товариство… именуємоє стрілці куреня пана полковника миргородского…».

Соціальна категорія так званих «стрільців» уже досліджувалась у працях М. Плохінського і В. Мякотіна⁴⁴. Названі дослідники вбачали генетичний зв’язок між цією категорією населення Гетьманату (а також близькою до неї категорією так званих «бобровників») та групами королівських і приватно підданських стрільців Речі Посполитої, які за виконання обов’язків заготівлі дичини для королівського та панських столів наділялись певними привілеями. До середини XVIІ ст. стрільці належали до середовища посполитих королівщин чи панських підданих, а після соціальних зрушень, обумовлених революційними подіями, увійшли до козацького товариства. Причому, виконання стрілецьких обов’язків, згідно історіографічних уявлень, «прив’язувалось» до несення служби «при боці реґіментаря». Географічно ж стрілецькі громади на Сіверщині прив’язувались до Стародубського, Чернігівського і Ніжинського полків, а на півдні Лівобережжя — до Лубенського полку, зокрема, Смілянської сотні⁴⁵. Щоправда, достовірність останнього твердження ставиться під сумнів універсалом гетьмана Д. Апостола, виданим у жовтні 1727 р. й адресованим полтавському, миргородському, лубенському і переяславському полковникам: «Понеже за прежних антецессоров наших было обыкновеніе такое, что з пограничних рейменту нашего полков посилаються бывало стрельцы и другіє козаки за Дніпр і в степи за границю для добытя всякой звірины на отсилку ко двору его императорского величества, которая звірина по первом зимном пути туди одсилалася, того ради и мы, того давнемо обыкновенія не запомынаючи, жадаем вашмосты, абы вашмость во время обыкновенное з полку свого з побережних сотень стрільців таким порядком, як и прежде было, за Дніпр для добытья звірини выправил…»⁴⁶.

———————

42 Там само.

43 Маслійчук В.Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVIІ — першої третини XVIІІ ст. — Харків, 2003. — С. 145.

44 Плохинский М. Материалы для истории внутренней жизни Левобережной Украины. І. Бобровники. ІІ. Стрельцы. — Харьков, 1891; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины… — Т. 1. — Вып. 1–3.

45 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины… — Вып. 3. — С. 40, 48.

Переглядаючи документацію Генеральної військової канцелярії, В. Мякотін натрапив на універсал гетьмана Апостола, адресований лубенському полковнику, в якому йшлося про ствердження особливого статусу стрільців Смілянської сотні. Зокрема, смілянським стрільцям наказувалось «для всяких войсковых услуг» бути при гетьманському дворі, а смілянському сотнику заборонялось їх притягувати до будьяких полкових і сотенних служб і не мати жодного до них діла. Відповідно, у похід стрільці були зобов’язані також виступати при гетьманській особі.

Проте матеріали перепису Миргородського полку переконливо спростовують лише таку географічну та ієрархічну прив’язку цієї соціопрофесійної групи. Насамперед уже самі згадки про «особливоє товариство сотни власовской именуются стрілці куреня пна полковника миргородського», «особливоє товариство сотни кременчуцкой именуются стрілці куреня пна полковника миргородського» та «особливоє товариство сотни потоцкой именуются стрілці куреня пна полковника миргородського»⁴⁷ свідчать про поширення статусу стрільців і на миргородських полчан. Крім того, звертає на себе увагу і підпорядкованість цієї особливої соціопрофесійної групи не гетьману, а місцевому полковнику. Переконливе спростування несення стрільцями похідної служби при гетьманському боці знаходимо і в розгорнутійхарактеристиці групи:

«котрим видається з дому єго [полковника] кони и оруже а когда позовет воєнний случай до походу, тога оним видається и харч з дому пна полковника»⁴⁸.

У кількісному відношенні категорія стрільців Миргородського полку складалась із 48 осіб, що проживали на території Власівської, Кременчуцької і Потоцької сотень, відповідно — по 23, 15 і 10 товаришів⁴⁹.

———————

46 Цит. за: Мякотин В. Очерки социальной истории Украины... — Вып. 3. — С. 47.

47 Компут всего полку Миргородского… зревизованый року 1723… — Арк. 74, 76, 80.

48 Там само. — Арк. 74.

49 Там само. — Арк. 74, 76, 80.

Достатньо інформативним, на наш погляд, є соціальне уточнення — «з деда и отца козаки»⁵⁰, яке вказує на певну соціальну престижність цієї служби.

Звертає на себе увагу й той факт, що остання частина статусної формули соціальної групи — «котрим видається з дому єго [полковника] кони и оруже а когда позовет воєнний случай до походу, тога оним видається и харч з дому пна полковника»⁵¹ — майже дослівно повторює аналогічне формулювання характеристики «курінчиків» полковника. Відтак, може скластись уявлення, що мова йде про одну й ту ж соціальну групу, лише названу в різних сотнях по-різному. Утім, у підсумкових зведених результатах полкової ревізії курінчики полковника та стрільці куреня полковника також подаються як окремі соціальні категорії. Відтак, логічно буде припустити, що на практиці існував поділ на дві, вочевидь, соціально близькі групи, і лише брак джерел заважає вичленити відмінні риси в їхніх соціальних характеристиках.