Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНІ ВЗАЄМИНИ

Розділ 15

ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОГО СКЛАДУ ТА СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ

Загальні тенденції демографічного розвитку

На середину XVII ст. усе населення України становило близько 5,3 млн осіб¹. Лише на Київщині мешкало 1 млн 400 тис.^* На території ж Київського та Чернігівського воєводств — 1 млн 750 тис. (це становило в середньому 10–12 осіб на кв. км), Подільського — приблизно 350 тис., на Волині — 900 тис.² На той період на українських землях проживали представники 21 народності. Найчисельнішими серед них (крім українців) були росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари та чехи³.

Складність політичного становища і розчленованість українських земель обумовлювали специфіку етнічного самоусвідомлення окремих представників автохтонного населення. Так, із «Прошенія» «полской природы малоросіянина», жителя Харкова Севастіяна Даниловича Колосова^** на ім’я Катерини II від 2 жовтня 1780 р. дізнаємося, що його дід Осип Колосов — «уроженець» Нижибожа (Межибожа) — був «полской природы (нации)»^***. Однак у часи війни з Річчю Посполитою він, «убегая неправилной от поляков ссоры»^****, залишив у «Польщі» своє «прежние отечество» й переселився в Батурин, де згодом і помер. Батько Колосова і сам Севастіян певний час мешкали в Батурині, поки, здобувши освіту, не був «завезен» («по дозволению отца») в Москву для прислуговування генерал-аншефу І. Генрікову. Пізніше він перебував «в услужении иных людей», доки не оселився в Харкові. Цікавим, на наш погляд, в усій цій історії є те, що наймолодший із Колосових вважав своїх рідних по чоловічій лінії «малоросіянами», хоча й писав про «полске» походження діда. Власне ж жителів України, що перебували в складі Російської імперії, він називав «росіянами»⁴. Отже, в даному випадку бачимо, як конкретно впливало перебування людини в тому чи іншому державному утворенні на її етнічне самоусвідомлення. За таких складних політичних умов корінний житель, скажімо, Правобережжя визначався як «полской природы (нации) малоросьсіянин», а українець Лівобережжя чи Слобожанщини як «росьсіянин». Подібні курйози можна знайти і в інших документах другої половини XVIII ст., зокрема, в «Описах Харківського намісництва», що засвідчує певну закономірність.

———————

1 Копчак С.І. Населення Українського Прикарпаття (Історико-демографічний нарис). Докапіталістичний період. — Львів, 1974. — С. 44.

* За іншими даними 420 тис. осіб.

2 Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період. — К., 1970. — С. 74; Стрішенець М.М. Чисельність населення Київського і Чернігівського воєводств в першій половині XVII ст. // Демографічні дослідження. — К., 1982. — Вип. 6. — С. 93; Кіку І.О. Актові книги як джерело до вивчення демографії Волині першої половини XVІІ ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. — К., 1985. — Вип. 11. — С. 38; Крикун М.Г. Населення Подільського воєводства в першій половині XVII ст. // Український історико-географічний збірник. — К., 1971. — Вип. 1. — С. 132–133.

3 Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959. — С. 93–95, 236–246; Його ж. Роль Києва в міжслов’янських зв’язках у XVII–XVIIІ ст. // Доповіді радянської делегації. V Міжнародний з’їзд славістів. Софія, вересень 1963 р. — К., 1963. — С. 8.

** Можливо, спочатку прізвище мало дещо інше написання, наприклад, Колос чи Колосенко. Проте пізніше, під впливом ряду обставин, воно могло трансформуватися (русифікуватися).

*** Зі змісту документа цілком очевидне його українське походження.

**** Зрозуміло, якщо б Осип Колосов справді був поляком із походження, він навряд чи тікав би з Правобережжя під «високу руку» російського монарха.

Неабияку роль у формуванні етнічного складу й національної території України відігравали міграції людності та освоєння нових земель. На Лівобережжі в кінці XVII–XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування населених пунктів відбувалося порівняно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній історичний період. Його простір на той час в основному було залюднено (лише на півдні краю, на Полтавщині, значна частка земель перебувала «впусці», тобто, не оброблялася)⁵. Цим пояснюється той факт, що протягом зазначеної доби тут виникло всього кілька десятків сіл і містечок. Так, за нашими підрахунками, на території сучасної Полтавської області тоді з’явилося близько 30 сіл. На Чернігівщині заснування більшості населених пунктів припадає на останню чверть XVII — першу половину XVIII ст. (Рубанка, Гмирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та інші). В другій половині XVII ст. тут виникли, зокрема, села Марківці, Шатура, Березова Гать і деякі інші⁶. Слід зазначити, що в межах Сіверщини серед переселенців домінували вихідці з Білорусі, причому, природним кордоном поширення їхніх поселень стала р. Десна. На південь від неї переважали переселенці українського походження⁷.

———————

4 ЦДІАК України. — Ф. 1709. — Оп. 2. — Спр. 32. — Арк. 405–406.

5 Лазаревский А.М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783 гг.). Историкоюридический очерк по архивным источникам. — К., 1908. — С. 16; Багалей Д.И. Займанщина в Левобережной Украине XVII и XVIIІ ст. // Киевская старина. — 1883. — № 12. — С. 517, 591.

6 Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К., 1967. — С. 143, 144, 196, 259, 262 та ін.; Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — К., 1972. — С. 157, 194, 296, 334 і далі.

7 Василенко Н.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. — К., 1915. — С. 211.

Поява нових населених пунктів обумовлювалася як політичними, так і соціальними й економічними чинниками. Наприклад, с. Гриньки (у 60-х роках XVIIІ ст. ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, які втекли з Правобережжя, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалося на землях, які чигирин-дібровський сотник Іван Булюбаш перед тим захопив у шушвалівських козаків. Подібним чином виникло с. Коряївка (Перша сотня Полтавського полку). Його в ті ж роки заснували переселенці з Правобережної України, що рятувалися від шляхетських переслідувань. В зв’язку з усуненням у XVIII ст. загрози нападів орди з Кримського півострова на Лівобережжі, зокрема, біля річок Орель та Сула (притоки Дніпра), з’явилося кілька нових населених пунктів. На відміну від цих сіл, що виникли стихійно, с. Попівка на Полтавщині було засноване в другій половині XVIII ст. урядом (як казенне поселення)⁸.

У вітчизняній історіографії радянського періоду міграції людності з правобережних, а також західноукраїнських земель на лівий берег Дніпра і далі зазвичай висвітлювалися як реакція на «нестерпну експлуатацію з боку польської шляхти». Значною мірою з цим твердженням можна погодитися. Однак при цьому мало уваги приділялось іншому аспектові, а саме: як переселенців на місцях «зустрічали», так би мовити, свої «єдинокровні» можновладці. Про зворотний рух практично взагалі не писали. Причини цього цілком зрозумілі: хіба могло бути таке, щоб українці тікали з Російської держави (адже вона ототожнювалася з «братнім» російським народом) у Річ Посполиту, до ворогів — польських шляхтичів і магнатів?

По-різному складалася доля переселенців у межах Гетьманату. Важливу інформацію про деяких із них містять, зокрема, архівні матеріали за 1748 р., що стосуються Миргородського полку і суміжної з ним території. Так, від місцевого полковника Василя Петровича Капніста (1737–1750), батька відомого українського письменника і громадського діяча В. Капніста, «заднепровских мест обиватели» зазнавали «крайніи обиди и разореніи», «разбойнические нападения» та «нещадный бой». Повновладний старшина, ігноруючи навіть спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти вільні землі, забороняв це робити на території свого полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства «жидов» і колишніх жителів «Полской области», «отягощал своими податями», проганяв їх, що часто призводило до повернення останніх на старі місця проживання⁹. «Полковник миргородский Капнист, — зазначається в документі, — по Заднепром на собственной государевой земли (виділення наше. — Авт.) умишленно не имея никакого указу (тобто, без дозволу. — Авт.) отняв от тамошних жителей многіе пахотніе земле, леса и паселив себе слободи, а именно первая слобода прозиваемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободи Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободи... и до третой... поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел» три хутори на берегах Інгульця, Макрихи та Ухівки, «отобрав все поля»¹⁰. Крім того, він посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с. Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також «козакам і обивателям чинил бои, грабительства и разоренія», через що ті «розошлись в Полшу безвестно»¹¹. Внаслідок утисків з боку місцевої старшини в 20–40-х роках XVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік «з месних людей»¹².

———————

8 Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — С. 260, 368, 593–594, 770–771, 388.

Аналогічні явища спостерігались і в інших лівобережних полках. Так, Переяславська полкова канцелярія 18 вересня 1761 р. надіслала в Генеральну військову канцелярію «Відомість» про «вихідців» у «Полскую область» протягом першої половини століття. Згідно з нею, туди переселилося 5784 особи, з них 3371 чоловік і 2413 жінок¹³.

Залишаючи межі Російської імперії й осідаючи на землях як українських, так і польських можновладців, переселенці відходили від кордону на відстань від 1 до 100 верст, але найчастіше на 20–40 верст.

Згідно з даними «Відомості» від 8 березня 1752 р., приблизно такі ж за обсягом міграції населення протягом першої половини XVIII ст. відбувалися і в Гадяцькому полку. Основними напрямами відселення були білоцерківський і богуславський. Щодо перебування більшості переселенців зазначено: «живут неизвестно где»¹⁴.

З Київського полку за такий самий проміжок часу на територію Речі Посполитої «вийшло» 424 чоловіки і 270 жінок, з Лубенського — відповідно 788 і 576¹⁵.

———————

9 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 270. — Арк. 4–5, 11–12, 30–31.

10 Там само. — Арк. 32–33.

11 Там само. — Арк. 33.

12 Там само. — Спр. 383. — Акр. 58, 81, 103–107 і інші.

13 Там само. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 16831. — Арк. 19–114.

14 Там само. — Арк. 116–118.

15 Там само. — Арк. 120–128 зв., 168 зв.

Багато це чи мало? З огляду на той факт, що за ревізією 1764 р. у дев’яти лівобережних полках (Стародубському, Ніжинському, Чернігівському, Прилуцькому, Лубенському, Миргородському, Гадяцькому, Київському та Переяславському) нараховувалося «всего во всех частях» 916 017 душ¹⁶ чоловічої статі (якщо додати до цієї суми ймовірну кількість жінок і дітей, тобто помножити її принаймні на 3, загалом буде 2 748 051 особа), відсоток переселенців можна вважати незначним; істотно впливати на демографічну ситуацію в краї він не міг.

Оскільки міграції людності не мали спеціально організованого характеру, переселенці могли самостійно обирати місця для поселень. Інколи райони під заснування нових населених пунктів безпосередньо визначалися царським урядом або старшинською адміністрацією. В таких випадках переселенцям відводилися вільні, придатні для обробітку і косіння трави землі, а безпосередніх виробників на кілька років звільняли від державних податків¹⁷.

Заселення Гетьманщини відбувалося за рахунок переселенців з різних районів України, а також із Росії, Білорусі, Грузії, Молдови та інших країн. Досить значними тут були грузинські поселення. Грузини з’явилися в Росії в 20-х роках XVIII ст., розраховуючи на підтримку урядом їхньої боротьби проти турецького і перського завоювання. Наприкінці 30-х років вони оселилися на території Гетьманату, однак спочатку мешкали лише в межах Полтавського, а вже згодом — Миргородського, Київського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського, Стародубського, Переяславського й Лубенського полків. Тільки з грузинської колонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1,5 тис. чоловік¹⁸.

У другій половині століття засновують свої поселення в регіоні й західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт) шість невеликих колоній заснували німці¹⁹. В 60-х роках відбулося переселення із Болгарії на землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси болгари пізніше розселилися в межі Київської та Чернігівської губерній²⁰. В одному з документів 1766 р. перераховано близько 200 осіб польської, болгарської, німецької, сербської, «волоської», «цесарської», «саксонської», угорської, чеської та інших національностей, які перед тим прибули «из-за границы в Киев, в Росію» і тут оселилися для постійного проживання²¹.

———————

16 Там само. — Ф. 204. — Оп. 2. — Спр. 815. — Арк. 1–5; Опанас Шафонський навів таку цифру всього чоловічого населення в Гетьманщині у 1764 р. — 1024023 (Шафонский А. Черниговского намесничства топографическое описание. — К., 1851. — С. 37, 38).

17 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 732. — Арк. 1.

18 РДАДА. — Ф. 13. — Спр. 34. — Арк. 39 зв.; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине: Историко-этнический очерк. — К., 1975. — С. 61.

19 Филарет. Историко-статичтическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 6. — С. 482; Шафонский А. Указ. соч. — С. 23.

20 Наулко В.И. Указ. соч. — С. 40.

На освоєння нових земель Лівобережжя значний вплив справляли зростання чисельності і розселення місцевого населення, причому середньорічний приріст тут був досить високим і загалом перевищував середній показник по Російській державі²².

Водночас в окремих місцевостях регіону спостерігалося і зворотне явище. Внаслідок жорстоких соціальних визисків з боку національної еліти і можновладців, які прибули з інших країн, а також через неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо спустошувалися цілі райони. У скарзі 1731 р. чернігівського єпископа про зубожіння його підданих — монастирських посполитих знаходимо повідомлення про те, що в Сверзькій волості (Чернігівщина) «подание за неравномерним и тяжестним в тамошних селах на консистентов (російських військових. — Авт.) денежной дачи расположением знатную узнаючи обиду и немогучи оною болше сносити, многие во инние околничние маетности владелческие принуждены зостали поросходитися, а малое число оставшихся подданих немогущих надлежащею вистачити до катедри Черниговской и до дворца Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, изморение в житии своем немалую претерпевают нужду». Мешканці навколишніх сіл Ображеївка, Калеївка, Шатриця розійшлися в різні місця, «пустие толко оставили дворы» через непомірний грошовий збір на утримання російського війська²³.

Від тяжких наслідків стихійних лих, особливо неврожаїв, рятували постійні й тісні взаємозв’язки жителів різних регіонів України, зокрема, Правобережжя та Лівобережжя. Тобто, на шляху до взаємодії людей у різних галузях життєзабезпечення політичні кордони не могли бути нездоланною перешкодою. Цю обставину мали обов’язково враховувати уряди як Російської держави, так і Речі Посполитої.

Одним із основних районів переселення лівобережного населення ставали землі сусідньої Новоросії, а також Війська Донського, де соціальний тиск був слабшим.

———————

21 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 4963. — Арк. 2, 11 зв.–13.

22 Кабузан В.М. Изменения в размещении населения России в XVIIІ — первой половине ХІХ в. (По материалам ревизий). — М., 1971. — С. 22.

23 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3926. — Арк. 1.