Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Релігійний фактор

Є підстави для висновку, що козаків політично міцно єднала з українським населенням православна віра. Вони обстоювали «нашу старожитну віру», «вольності і свободи нашого руського народу», демонстрували безкомпромісність у справі захисту православних від утисків з боку католицько-уніатських клерикальних кіл і польської влади. Запорожці постійно адресували вимоги офіційній Варшаві щодо дотримання традиційних прав православних, навіть зверталися до неї з політичними ультиматумами. Не обмежуючись лише цією формою політичної боротьби, вони вдавалися до конкретних практичних дій. Прикладом цього може бути колективний вступ 1620 р. козаків Війська Запорозького до Київського Богоявленського церковного братства — всестанової церковно-релігійної організації. Долучення до неї запорожців дало потужний імпульс руху за конфесійну свободу православних. Значною мірою завдяки дієвій участі козаків у цьому русі 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан, попри заборони польської влади, відновив православну церковну ієрархію Київської митрополії. Запорозькі політики разом з іншими представниками православного табору розпочали тривалу боротьбу за визнання політичним центром Речі Посполитої акта відновлення ієрархії православної церкви. Наслідком цієї боротьби стали поступки православним, в тому числі щодо легалізації православної церковної ієрархії. Йдеться про прийняття на елекційному сеймі 1632 р. компромісного документа «Пункти для заспокоєння руського народу», що був підтверджений новообраним королем Владиславом Вазою на коронаційному сеймі 1633 р. і схвалений із певною ревізією вальним сеймом 1635 р. Примітно, що запорожці захищали православну віру не лише від утисків зовні, тобто від католицьких і уніатських кіл, яких підтримував польський уряд, а й із середини. Йдеться про те, що козаки іноді приміряли на себе роль своєрідних політичних наглядачів за православним духовенством, в тому числі за церковними ієрархами, на предмет дотримання ними вірності своїй церкві.

———————

16 Д. Барабаш до Сигізмунда ІІІ, 31.V.1617 // Biblioteka PAN w Krakowie. — Rkps. № 1031. — S. 176.

Отже, конфесійні вимоги козаків до польської влади (до короля, а також до сейму) в кінцевому підсумку зробили свій внесок у покращення становища православної церкви в Речі Посполитій. У цій боротьбі владний провід Війська Запорозького намагався об’єднатися з православною шляхтою, а також шукав підтримки у лідера протестантів Великого князівства Литовського, литовського польного гетьмана Криштофа Радзівілла. Водночас під гаслом захисту православ’я у запорозькому середовищі зростала ворожість до політичного режиму Речі Посполитої. Утверджувалося розуміння того, що через натиск «противників нашої віри» потрібно гуртувати лави учасників руху за конфесійну свободу православних, в тому числі мобілізувати запорожців на захист православної церкви. Промовистим підтвердженням цього є лист козака Івана Мітли до київського митрополита Іова Борецького від 22 квітня 1621 р. Його автор закликав свого адресата бути духовним проводирем для козаків, а також метафорично висловив своє бачення сил добра і зла, що змагаються в Україні: «А те все служить нам пересторогою — пам’ятати про їхню несамовитість і зневагу», — писав І. Мітла про антиправославні дії та позиції «противників нашої віри». І продовжував: «у своїх справах не зупинятися, а, мабуть, стати і дбати, один біля одного. І зволь, в[аша] м[илосте], наших товаришів пп. отаманів напучувати своїми повчаннями, щоб не були лінивими і завжди слухняними до ради в[ашої] м[илості] як свого пастиря… на те будете, в[аша] м[илість], нам давати благословення, щоб не дали чинити кривди, а стали при своїй правді і нічого не давали урвати від себе. А що ще нам дано, про що знаю — тепер нам добре відкритих двоє райських воріт: нам направо, до раю, а ляхам — наліво, до пекла»¹⁷.

Як можемо переконатися, І. Мітла вбачав своєрідний тектонічний розлам в Україні, з одного боку, між православною спільнотою, інтереси якої, її «правду» (моральні основи) покликані були пильно захищати козаки Війська Запорозького, а з іншого — між «ляхами» (насамперед представниками польських правлячих і клерикальних кіл). Останніх він сприймав як морально ницих «гонителів нашої віри», місце для яких у пеклі. Тим часом учасники руху за конфесійну свободу православних поставали для І. Мітли поборниками правди і справедливості, з якими Господь, адже їхня праведна боротьба за віру відкривала для них дорогу до раю. Зроблений релігійним маркером у такий спосіб поділ на грішників і праведників насправді відображав протестний, бунтівний потенціал, що перманентно накопичувався в політичній і релігійній свідомості, а також фіксувався в довготривалій історичній пам’яті запорожців, власне у їхньому «національному» почутті, тісно пов’язаному з українським (руським) народом.

Разом із конфесійною неприязню, що закипала в грудях запорожців до «ляхів» через їхню зневагу насамперед до духовних запитів і потреб українців, у козацькому середовищі увиразнювалися промосковські настрої, а також пунктирно з’явилася політична орієнтація на державу «одновірного» царя. Зазначені процеси простежувалися ще до серії великих козацьких повстань першої половини XVII ст., які розпочалися в Україні від середини 1620-х років. Інформацію про це можемо почерпнути, приміром, зі свідчень росіянки Уляни Дундукової (походила з родини сина боярського). Ці свідчення вона дала представникам царської влади після того, як у грудні 1622 р. повернулася в Московську державу з України, де тривалий час перебувала в полоні у запорозького козака зі Ржищева Михайла Кудрі. Згідно з розповіддю У. Дундукової, у вересні 1622 р. вона побувала на богоміллі в Києві на свято Різдва Пресвятої Богородиці, де дізналася про релігійні безлади в місті: запорозькі козаки упіймали чотирьох ксьондзів, звинувативши їх у намірі запровадити «лядську віру» і «зламати» православні церкви. Двох затриманих козаки втопили, а ще двох відправили до запорозького гетьмана (Олифіра Голуба), який начебто звернувся до польського короля Сигізмунда ІІІ з погрозами — заявив, що запорожці «битимуться з королем до смерті», якщо продовжуватиметься наступ польської влади на православну церкву. Водночас гетьман надіслав на Запорожжя наказ, згідно з яким козакам належало прибувати до нього, щоб «битися з ляхами за віру», а також звернувся за допомогою до донських козаків. За іншими чутками, про які довідалася в Києві У. Дундукова, запорожці виходили з того, що в разі, якщо їм забракне сил, вони проситимуть військової допомоги в царя Михайла Федоровича і звернуться до нього з чолобитною про взяття їх на царську службу¹⁸.

———————

17 Мітла до І. Борецького, 12 (22).ІV.1621 // AGAD. — AR. — Dz. II. — Rkps. № 744. — S. 1–2.

Про ці події повідомляють також деякі інші джерела. Згідно з ними, на свято Пресвятої Богородиці (18 вересня 1622 р.) кияни і місцеві козаки рушили до Софійського собору, в якому уніати хотіли провести богослужіння. Там учасники ходи схопили чотирьох ченців-уніатів, ув’язнили їх спочатку в Києві, а потім у Трахтемирівському монастирі. Снували чутки, що всіх затриманих втопили у Дніпрі. Утім, козаки таки випустили на волю трахтемирівських бранців, бо за них заступився київський православний митрополит І. Борецький. Щодо згаданого вище політичного напруження у Війську Запорозькому, то воно справді було. Є джерельна інформація про бунтівні настрої на козацькій раді, яка відбулася восени 1622 р. (на ній начебто зібралося аж 60 тисяч запорожців), і про відправлення з неї посланців до донських козаків із проханням про допомогу¹⁹. Як можемо переконатися, ці дані дещо різняться з версією У. Дундокової про події в Україні. Загалом у тогочасних російських джерелах простежується тенденція до вип’ячування запорозько-польського антагонізму на релігійному ґрунті, а також прагнення козаків піти на службу до московського царя. Утім, цієї інформації доволі багато в різних документах, тож її не можна ігнорувати. В будь-якому разі вона підтверджує наявність відповідних настроїв в козацькому середовищі.

Те, що запорожці були героїчними захисниками рідної землі, рішучими оборонцями православної церкви і надією для християнських бранців, які знемагали в полоні у «поган», не могло не відобразитися в тогочасній «вченій» культурі Речі Посполитої, у тому числі українській. Зокрема, цю тему осмислювали І. Борецький та інші православні автори, які прославляли бойову звитягу козаків і наголошували на їх особливій місії в тогочасному світі — вони були для них «ніби якісь блискавки і громи на морі і на землі», грізним знаряддям Божої кари для «невірних». Православні інтелектуали доводили, що запорожці є ідеальними християнськими воїнами. Адже вони протистоять турецько-татарській загрозі, визволяють із неволі бранців-християн і дають на церкву щедрі пожертви. З погляду схильних до риторичного стилю авторів, люди з такими високими чеснотами мусили мати поштиве історичне походження. Тож про запорожців писали, що, мовляв, вони можуть пишатися своїм давнім походженням від часів Київської Русі²⁰. Зображаючи запорозьких козаків визначними лицарями сучасності, православні автори творили збірний образ національного героя, яким могли пишатися українці.

———————

18 Зі свідчень У. Дундукової О. Дамарукову, І. Бобрищеву-Пушкіну і С. Нефедеєву, 4. (14.ХІІ) 1622 // РДАДА. — Ф. 210. — Оп. 13: Приказной стол. — Спр. 3. — Арк. 133, 134.

19 М. Броневський до К. Радзівілла, 18.ХІ.1622 // AGAD. — AR. — Dz. V. — Rkps. № 1419. — S. 320.

Таким чином, до середини XVII ст. українські козаки утвердили на політичній карті Європи засновану на демократичних засадах, політично добре організовану станову республіку військового профілю — Військо Запорозьке. Ця республіка, або протодержава, мала територію на півдні України — так звані Вольності, опановані козаками силою зброї і певною мірою освоєні економічно. Владні впливи Війська Запорозького охоплювали також частину заселеної території Речі Посполитої, переважно у Київському, а також у Брацлавському воєводствах, що, крім іншого, створило конкуренцію польській державній владі на місцях. Спираючись на свої структури виборної влади, в тому числі територіальні, запорожці побудували сильні для свого часу збройні сили, що довели високу ефективність на полях битв у Європі і в Азії — як на суходолі, так і на морі. Маючи політичну культуру активістського типу, козаки намагалися посісти свою легальну нішу у Речі Посполитій, державі шляхетського парламентаризму та політичної монополії шляхти. Водночас вони вибудовували дипломатичні відносини з різними володарями, насамперед європейськими.

Запорозькі козаки, які впевнено осідлали степових коней і підняли вітрила на бойових морських човнах, стали новим для тогочасного суспільства станом, політичний і соціальний устрій якого, а також спосіб життя його членів забезпечували людині свободу і реальну можливість домогтися успіху. Усе це як магніт притягувало в козацьке середовище вихідців із різних соціальних верств, де вони перероджувалися в новий соціальний стан. Адже новоприбулі набували не лише права та соціально-економічні прерогативи цього стану, в тому числі можливість жити і працювати без пана, а й засвоювали козацькі цінності, дух свободи і вольниці. В кінцевому підсумку ці нові для свого часу люди, запорозькі козаки, істотно вплинули на політичні орієнтації, світогляд і ментальність українців-сучасників, на закладення в характер етносу вольового стрижня, іншими словами — на зародження процесу націотворення в Україні ранньомодерного часу.

———————

20 Borecki J., i in. Protestacja i pobożna justificatja. 28.IV (8.V) 1621 // Статьи по славяноведению. — СПб., 1910. — Вып. 3. — Приложение. — С. 148–150.

Звісно, що запорожці не були «простаками», як про них висловлювалися деякі сучасники, засліплені пихою й просякнуті отруйною упередженістю. Не були вони також дикунами і банальними грабіжниками (до ліплення такого їх образу свого часу охоче долучився Пантелеймон Куліш). Насправді важко переоцінити значення для українського народу їхнього політичного, соціального і культурного спадку. Зокрема, йдеться про те, що виплекані козаками політичні інститути, норми поведінки, соціальні ідеали та політичні цінності стали каталізатором для українського націотворення, а також накреслили готовий план побудови Української держави, яким скористався Б. Хмельницький та його соратники. До слова, на це не спромоглася українська шляхта з її політичними і військовими можливостями — сеймиками, урядами і шляхетським ополченням. Утім, у неї на це було мало шансів. Адже український нобілітет значною мірою полонізувався. Політична система Речі Посполитої надто добре захищала інтереси шляхтичів, які звикли паразитувати на суспільстві, всіляко гноблячи «нижчі» соціальні стани.

«Шляхетський народ» не міг робити якісь консолідовані рухи в напрямі створення в Україні своєї держави і через те, що був обплутаний клієнтарними відносинами та вирізнявся майновою прірвою, яка пролягала між магнатами і безземельними шляхтичами. Тож представники шляхетства, які не бачили перспектив у своєму соціальному середовищі, приєднувалися до козаків.

Потрібно наголосити, що вплив Війська Запорозького на українське суспільство не обмежувався революційною добою середини XVII ст. Цей вплив виразно проявлявся в житті українців і століттями по цьому. Примітним щодо цього є те, що навіть у культурі сьогодення, в побуті наших сучасників можемо спостерігати прояви моди на козаків. Більше того, під час останньої війни, з хронології якої досі знаємо лише дату її початку, багато співвітчизників демонструють справжній козацький дух і характер та лицарські чесноти запорожців.