Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Дипломатична культура Українського Гетьманату

Звичайно, що найбільш активними міжнародні, зовнішньополітичні та дипломатичні відносини новоствореної Української держави були під час гетьманування Богдана Хмельницького, з 1648 р. до 1657 р. У цей революційний для України час, зважаючи на конкретну зовнішньополітичну ситуацію, Б. Хмельницький визначав, до якої країни мають відправлятися дипломатичні посольства, їхній склад, розмір матеріального забезпечення, давав як усні, так і письмові (т. зв. інструкції) настанови дипломатам, вирішував, з якими подарунками до іноземних володарів мають їхати його представники, тощо. Перед своїм від’їздом українські посланці обов’язково були на розмові («одпусті») в гетьмана. На ній вони отримували остаточні вказівки та листи з «інструкціями», прощалися з гетьманом.

Так, наприклад, в інструкції Б. Хмельницького за 1656 р. українським послам до князя Трансильванії Дьєрдя ІІ Ракоці було всього чотири пункти. У першому з них говорилося про причини війни з Польщею: «тому що поляки насмілилися виступити проти наших стародавніх вольностей і не раз проливали в межах України невинну християнську кров, відібрали церкви нашого обряду, віддали її уніатам у багатьох місцях, навіть хотіли цілком викоренити нашу віру...»²³. Також розкривалася дипломатична обізнаність українського уряду, в зв’язку з польсько-московськими переговорами у Вільно: «ми також слідкуємо з увагою, які будуть результати цієї комбінації, але щоб вона була без шкоди шведському королеві»²⁴. У другому викладалося прохання до трансильванського князя бути посередником в українсько-польських переговорах. Третій пункт промовляв про можливість складання присяги Війська Запорозького на вірність князю. Озвучуючи четвертий пункт, українські посли мали говорити, що «ми разом з найяснішим князем будемо опікати і захищати людей жителів [Трансильванії та України], а також відстоювати обидві віри»²⁵. Ця та інші інструкції стверджувалися підписом гетьмана, а отже були офіційними документами. В одних випадках вони озвучувалися під час дипломатичних переговорів, в інших передавалися іноземним урядовцям²⁶.

———————

* Вважаємо таке історіографічно-понятійне доповнення коректним з огляду на існування Українського гетьманату Павла Скоропадського у 1918 р., який можна означити як Другий Український гетьманат.

23 Універсали Богдана Хмельницького. 1648–1657 / Упор. І. Бутич. — К., 1998. — С. 204.

24 Там само. Див. також: Федорук Я. Віленський договір 1656 року: Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII ст. — К., 2011.

Досить часто дипломатам Українського Гетьманату Б. Хмельницьким давалися усні настанови. Лист, надісланий московському царю Олексію Михайловичу з послом Ф. Вешняком у травні 1649 р., був дуже коротким, однак в ньому зазначалося: щоб «з вашим царським величеством изустно разговорил и всю истину исповедал, которому во всём царское величество поверят»²⁷. Аналогічні вказівки від гетьмана отримували й інші українські посольства до Польщі, Швеції, Туреччини, Трансильванії та інших країн. Іноземні посольства гетьман Б. Хмельницький головним чином приймав у столиці козацької держави — Чигирині. Однак бували випадки, коли дипломатичний протокол здійснювався в Суботові (особистому маєтку роду Хмельницьких), Переяславі, під час військових дій — у тих місцях, де розташовувався табір української армії. Переговори з послами Хмельницький вів у присутності козацької старшини, що перебувала при дворі. Ряд важливих питань з послами обговорювався лише гетьманом та генеральним писарем в окремій кімнаті, хоча були випадки, коли переговори вів гетьман України наодинці.

Послів приймали згідно з дипломатичним етикетом, який усталився на той час у Війську Запорозькому й контролювався та ревно дотримувався гетьманом. Б. Хмельницький, зважаючи на рівень посольств, зустрічав, приймав та проводжав послів, виконуючи встановлений в Українській державі церемоніал. В окремих випадках гетьман наказував забезпечувати важливі посольства з інших держав провіантом, конями й підводами, охороною та провідниками. «Абисте їм живності для них і челяді, і коней і чого потреба буде, підвід, провідників давали, і у всьому людяність свою освідчались, нічого не чинячи під ласкою нашою і каранням військовим»²⁸, — говорилося в спеціальному універсалі Хмельницького від 24 листопада 1651 р. щодо зустрічі іноземних послів. В іншому універсалі від 18 квітня 1657 р. гетьман наказував, щоб територією України вільно могли пересуватися посли австрійського імператора — архієпископ Мартіано та К. Маріанович, які поверталися з Чигирина до Відня: «пропускали їх безпечно без найменших труднощів, забезпечували їх, їхню челядь та коней харчами, даючи від міста до міста по кільканадцять провідників, а також підводи, скільки їм буде потрібно»²⁹. Цей документ свідчить й про те, що гетьман ревно слідкував за тим, щоб дотримувався один з головних принципів міжнародної дипломатії, що зародився ще в добу середньовіччя, — недоторканість послів.

———————

25 Універсали Богдана Хмельницького. — С. 204.

26 Шевченко Ф. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959. — С. 94.

27 Воссоединение Украины с Россией: Сб. документов и материалов: В 3 т. — Т. ІІ. — М., 1953. — С. 177; Шевченко Ф. Назв. праця. — С. 94.

28 Універсали Богдана Хмельницького. — С. 121.

Починаючи від Б. Хмельницького, всі гетьмани України (крім хіба що Данила Апостола та Кирила Розумовського) вели активну дипломатичну переписку з володарями багатьох держав. У більшості з листів піднімалися складні питання міжнародного характеру, зовнішньополітичні та військові проблеми Українського Гетьманату, релігійні й різні культурні аспекти внутрішнього життя країни тощо.

У ранньомодерну добу всесвітньої історії важливу роль відігравало багато різних ритуалів, символів і символічних церемоній³⁰. Але вже на той час посольський звичай не був умовним додатком до дипломатичної діяльності. Начебто дрібниці етикету прийому чи відправки іноземних послів ховали у собі питання національної культури й політики держави, ідеології, значення верховної влади. Щоб утвердити незалежність у дипломатії, кожній країні Європи потрібно було відпрацювати власний посольський звичай, який би був прийнятний для відносин з усіма сусідніми чи більш віддаленими державами. Різні складові вітчизняного ритуалу прийняття та відправки іноземних послів значною мірою формувалися під впливом західних і східних дипломатичних традицій, поступово переосмислювалися й трансформувалися у невід’ємну частину вітчизняної дипломатії³¹.

Велика увага зверталася на характер поведінки посла при в’їзді до країни й особливо під час першої аудієнції. З іншого боку, прибулий дипломат спостерігав за діями приймаючої сторони. Ті чи інші дії правителя символізували про стан взаємовідносин між державами. Будь-який відступ від загальноприйнятого ритуалу урочистого прийому розглядався як показник зміни у міждержавних відносинах чи применшення значення країни, представленої послом. Або ж навпаки — вираження надзвичайної поваги до посла сприймалося як вияв особливого відношення до його країни. Якщо у Франції та інших європейських країнах «великих» послів до залу прийому супроводжував спадкоємець короля — «принц крові», то в Україні цей елемент дипломатичної культури трансформувався у традицію зустрічі надзвичайних послів найближчими родичами гетьмана. Так, на початку 50-х років ХVІІ ст. досить часто надважливих дипломатів, які прибували до Чигирина, зустрічав старший син Б. Хмельницького Тиміш. Це практикувалося й пізніше. Зокрема, сини гетьмана Івана Самойловича Григорій, Семен та Яків зустрічали посольства від царя, молдавського господаря та кримського хана. За правління Івана Мазепи його найближчий спадкоємець небіж Я. Обидовський супроводжував важливі посольські делегації з Москви.

———————

29 Документи Богдана Хмельницького. 1648–1657 / Упор. І. Крипякевич, І. Бутич. — К., 1961. — С. 574–575.

30 Лабрюйер Ж. Характеры или нравы нынешнего века. — М., 1964. — С. 215.

31 Чухліб Т. Культура дипломатичних відносин // Історія української культури: У 5 т. — Т. 3. — К., 2003. — С. 264–292.