Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Види судів і формат їхньої практики

Одне з найважливіших першоджерел при висвітлені означеної теми — «Права, по которым судится малороссийский народ» — зафіксувало наявність таких державних інституцій з притаманними їм судовими функціями: Гетьманське правління, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, Третейський суд при Гетьманському правління, полкові й сотенні канцелярії та суди. Крім цих органів, у так званих привілейованих містах (з магдебургією) діяли магістратські суди (або «городові уряди»), в інших містах — ратушні, а в селах — сільські¹¹⁸. Проте цей перелік є дещо неповним навіть для першої половини ХVІІІ ст. — періоду створення кодексу правових норм.

У «Правах…» простежується намагання кодифікаторів виокремити (до певної міри, звичайно) суди за становим принципом, а також вивести їх з підпорядкованості старшинській адміністрації. Очевидно, в цьому проявилася загальна для Російської держави (імперії) тенденція, яку започаткував Петро І. Однак у реаліях тогочасного суспільно-політичного життя судові й адміністративні функції лишалися перемішаними. Зокрема, в Росії й частково в Україні губернатори та царські воєводи або здійснювали контроль над судами, або особисто долучались до судочинства. Та й сам Петро І з властивими йому імпульсивністю й непослідовністю відступав від намічених планів. Так, у 1711 р. він підпорядкував не тільки всі без винятку адміністративні, а й судові установи Сенатові. В Лівобережжі ж до кінця ХVІІІ ст. продовжував зберігатися вплив на судову систему полково-сотенного правління.

У «Правах…» не знайшли належного відображення судові функції ради старшин (загальні), генеральної старшини, цехових організацій, словесних і духовних інституцій.

На відміну від російського, сталого за формою й вкрай консервативного за суспільною значущістю, судочинство в територіальних межах Лівобережного Гетьманату зазнало особливо великого впливу революційних подій середини ХVІІ ст., можливо, навіть більше, ніж власне право, яке багато в чому продовжувало ґрунтуватися на писаних середньовічних законах. Судова діяльність, як правило, напряму пов’язувалась з усією управлінською системою в Українській державі. Характерним на той час стало ледь помітне розмежування адміністративної й судової влади. Якщо ж потому відбувалося полково-сотенне реформування, то водночас відповідно змінювались структура суду та форми судочинства, додавались нові правничі елементи, корегувався склад судейства. Разом з тим, як і раніше, в усіх судових ланках, починаючи від нижчих органів на місцях до Генерального суду та самого володаря булави, справи розглядалися на спеціальних засіданнях, згідно регламенту (сотенних, полкових або генеральних старшин).

———————

118 Там же. — Гл. VІІ. — Арт. 1. — П. 3.

Протягом другої половини ХVІІ — початку ХVІІІ ст. суд і судочинство української автономії (ще раз наголосимо на цьому) мали доволі яскравий демократичний вияв і національний колорит, які поступово згасали у вирі внутрішніх суспільних протиріч і деструктивних дій царської адміністрації, вкоріненої на місцях. Від початку ж московський уряд затвердив імунітет усіх військових судів, насамперед суду володаря булави, полкових і сотенних установ, чим законодавчо санкціонував порядок, за яким суд гетьмана визначався верховним для населення всієї Української держави (1654)¹¹⁹.

Одним з найпоширеніших видів судів, що діяв у Гетьманаті й часто набував проявів стихійності, слід вважати козацький. Реорганізований у ході Національної революції, він запозичив численні елементи з попередньої практики міських судів і Запорожжя.

У другій половині ХVІІ ст. козацьке право досить широко реалізувалось через раду старшин, бо та охоплювала велике представницьке коло. Її тяглість чітко простежувалась від давніх традицій Запорожжя. Судові справи нерідко обговорювались, а вироки приймались на січовій раді. Проте слід визнати той факт, що з кінця століття в Лівобережній Україні такі ради збирались все рідше й поступово перетворились на анахронізм, як і загальні козацькі ради. Прикметно: склад ради старшин не був сталим. Він залежав від зовнішнього становища держави та внутрішньої ситуації в полках і сотнях, а також від важливості справ, які обговорювались. Найчастіше до неї входили вся генеральна старшина, полковники й полкові старшини, сотники, знатні урядовці та авторитетні особи, котрі не значились у війську. В сучасному вимірі рада старшин, на думку А. Пашука, нагадувала своєрідний становий парламент, наділений широкими законодавчими й виконавчими повноваженнями, що захищав інтереси середньої та вищої соціальної еліти¹²⁰. Судовими функціями її наділив уже Б. Хмельницький, зобов’язавши притримуватися норм звичаєвого права Запорожжя. Подальшого узаконення вона набула в договірних статтях при елекції в гетьмани І. Самойловича, коли виникло питання про необхідність узгоджених рішень між володарем булави і старшиноюу судових процесах, а також певну самостійність останньої (1672)¹²¹. Схожі тенденції зафіксували й статті 1674 р. Як засвідчила практика, І. Самойлович дотримувався договірних умов з радою старшин. Однак незабаром ця інституція, як занадто численна в своєму складі, а тому незручна для скликання, вже не могла вправно вирішувати нагальні судові справи. Її функції поступово перебрала на себе рада генеральних старшин.

———————

119 Юшков С.В. История государства и права СССР. — 4-е изд. — М., 1961. — Ч. 1. — С. 395, 396.

120 Пашук А.Й. Назв. праця. — С. 25.

Новостворений орган виявився більш оперативним. Старшин, які входили до його складу, можна було легше зібрати на засідання, тим паче що вони, як правило, відбувались у резиденції гетьмана. Значною мірою рада генеральних старшин, особливо на початковому етапі своєї діяльності, вважалась дорадчою інституцією при володарі булави. Проте згодом вона перебрала на себе великі повноваження: самостійно видавала інструкції, приймала ухвали, вирішувала ті проблеми, якими раніше займалася лише військова рада. Найбільше її функції зросли за правління К. Розумовського, котрий, як відомо, зрідка навідувався в Україну.

Склад ради генеральних старшин як судового органу чітко не регламентувався. Траплялось на її засідання кликали полковників, сотників, духовних осіб і ін. Про це, зокрема, свідчить розгляд справи ніжинського протопопа С. Адамовича та стародубського полковника П. Рославця (Рословця, Рославченка), яких обвинуватили в змові проти І. Самойловича. Тоді на раді зібрались генеральні судді, осавул, бунчужний, хорунжий, а також представник московської влади, кілька поважних сотників і духовних осіб (1676–1677)¹²². Останніх, очевидно, запросили через правосуддя над протопопом. Окремі спеціально призначені генеральні старшини проводили слідство за безпосереднім дорученням гетьмана¹²³. Могло статися і так, що володар булави передавав справи надзвичайної важливості на розгляд ради генеральних старшин після їхньої апробації Генеральним судом. У такому разі рада перетворювалась на апеляційний орган¹²⁴.

———————

121 Источники малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. — М., 1858. — Ч. 1. — С. 243–255; Акты ЮЗР. — СПб., 1879. — Т. ХІ. — С. 335.

122 Акты ЮЗР. — СПб., 1882. — Т. ХІІ. — С. 849; 1884. — Т. ХІІІ. — С. 23, 24.

123 Акты ЮЗР. — СПб., 1877. — Т. ІХ. — С. 246; Модзалевський В. Малороссийский родословник. — К., 1912. — Т. 3. — С. 476.

124 Лазаревский А. Очерки из быта Малороссии в ХVІІІ в. Ч. 3: Сотники // Русский архив. — 1873. — Кн. 1. — С. 135–142.

Проте, провідною інституцією в галузі судочинства в Гетьманаті слід визнати Генеральний військовий суд, котрий оформився ще за часів Хмельниччини. Як пізніше зазначив відомий український політичний діяч Григорій Полетика, автор твору «Історична звістка, на якій основі Мала Росія була під республікою Польською…», цей вищий спеціалізований орган виник у процесі скасування гетьманом і полковниками земських і гродських судів і привласненні всієї повноти судової влади старшиною¹²⁵. Попервах до вирішення найважливіших справ, наприклад, осуду незадовільного керівництва в бойових діях деяких воєначальників, керманич держави долучав усіх генеральних старшин, навіть тих з них, хто не мав безпосереднього стосунку до вищого суду, — обозного, осавулів, хорунжих (1701)¹²⁶. В окремих випадках на такі засідання для розгляду справ запрошувались різні поважні особи — військові товариші заможні козаки… Структурно Генеральний військовий суд підпорядковувався гетьманові та Генеральній військовій канцелярії, що опікувались збройними силами, адміністративним, судовим і фінансовим управлінням. До його компетенції входив розгляд справ старшин найвищих рангів, включаючи полковників, а також державних злочинців. Водночас він являв собою найвищу апеляційну інстанцію для полкових і сотенних судів, стежив за виконанням розпоряджень володаря булави та монарших указів. Функціонування його відбувалось під керівництвом генерального судді (спочатку їх було три, потім — два, і нарешті — один). Усі найважливіші вироки, особливо ті, що стосувалися смертної кари, мав затверджувати гетьман як верховний суддя. Якщо ж поставало питання про зловживання генерального судді, то тоді відбувалось спільне засідання представників царського уряду та ради козацької старшини (1722–1723)¹²⁷.

Про оформлення і форму звернення, а також порядок подачі апеляції йдеться в процесуально-вироковій документації. Зокрема, в одній із судових справ, остаточно датованих 30 червня 1719 р., читаємо таке: «По злеценню^* ясневелможного его милости пана Івана Скоропадского, Войск его царского пресветлого величества Запорожских, обоих сторон Днепра гетмана, слухана была справа пред Судом войсковым енералним, полчан стародубовских; чрез панов Афанасіа Покорского, Андрея Гудовича, и Николая, бывшего сотника сердюцкого, знатних товаришов войскових, з стороны козацкой, а з стороны посполства чрез пп.^** Григорія Отвеновского, писара майстратова, и Ісаака Расєнка, райцу тамошнего, в своих и всего полку обыдах, тяжестех и долегливостех, скаргу занесших на п[ана] Лукяна Жоравку, полковника стародубского в такій способ.

———————

125 Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та вкраїнського права ХVІІ– ХVІІІ вв. — К., 1921. — Т. 1. — С. 144, 145.

126 РДАДА. — Ф. 229. — Оп. 1. — Спр. 96. — Арк. 27.

127 ДБ Росії. — ВР. — Ф. 159 (зібрання М.А. Маркевича). — № 17 (17). — Арк. 1.

* Тут: за рекомендацією.

** Панів.

Помянутіе от всего полку пленепотенти, подавали ясневелможному чолобытную под іменем монаршим всероссійского повелителя нашего всемилостивейшаго царя и государя его царского священнейшаго величества справленную, з якой пунктами прекладали тое…»^*.

Як бачимо з документа, козаки і селяни Стародубського полку через своїх представників подали скаргу на ім’я царя про численні утиски полковника Л. Жоравки, котрий уособлював усю повноту влади. Справа розглядалася в Генеральному військовому суді під наглядом гетьмана. В результаті було прийняте позитивне рішення на користь полчан, а дії Л. Жоравки засуджено. Проте полковник з вироком не погодився і звернувся з апеляцією до царського суду: «…Аппеліован пан полковник стародубовскій до суду задворного в Санкт-Петербурх, теды тото ему подлуг права возбранивши, иле же з обох сторон чолобитніе под превисоким іменем пресветлейшаго и самодержавнейшаго его царского свщеннейшаго величества панской велможности и як завод ввесь слухан, так тут записавши, сей декрет з подписом руки и положеннем печати потребуючей стороне видает в Глухове». Засвідчив достовірність і чинність документа генеральний суддя Іван Черниш¹²⁸.

І, як це не дивно на той час, але ображеним жителям Стародубського полку, щоправда, не без підтримки опозиційно налаштованої місцевої старшини і власне гетьмана, вдалося таки відстояти свої законні права і скинути з посади свого полковника, який перебував на ній десять років¹²⁹. За гетьманування Д. Апостола підпорядкування Генерального військового суду Генеральній військовій канцелярії було скасовано, а його структуру реформовано. Тоді до складу суду ввійшло 6 осіб (по троє представників від старшинської адміністрації та імперського уряду).

Верховним повноважним у суді офіційно підтверджено володаря булави (1727)¹³⁰.

1750 р. у засіданнях Генерального військового суду зафіксовано участь трьох генеральних старшин, незабаром до них приєдналось кілька бунчукових товаришів, а з генеральних старшин лишилося два суді. Наступного року в ньому працював уже один суддя та три бунчукових товариші¹³¹. У 1752 р. у роботі суду брали участь генеральні суддя, підскарбій, хорунжий, два бунчукові товариші і писар¹³².

———————

* Тут і далі прочитання ділової документації дещо полегшено.

128 НБУВ. ІР. — Ф. 1. — № 50715. — Арк. 1–7; Ділова документація Гетьманщини ХVІІІ ст. — К., 1993. — С. 208–219.

129 Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина ХVІІ–ХVІІІ ст.). — К., 1997. — С. 57.

130 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — Авгсбург, 1948. — С. 93.

До більшої «козацької демократичності» Генеральний військовий суд повернуто за К. Розумовського. В результаті проведеної ним реформи інституцію очолили двоє суддів, а до складу було включено 10 представників старшини — по одному з кожного лівобережного полку (1760). У виборах суддів могли брати участь полкові старшини, сотники, а також значкові, бунчукові й військові товариші. Якщо кандидат у члени суду не обирався у визначений термін (наприклад, через хворобу або смерть), то інституція могла тимчасово функціонувати не в повному складі. При підготовці вироку кожний з присутніх на засіданні мав право висловлювати власну думку з питання, причому, опитування починалося з тих, хто займав меншу посаду¹³³.

У 1761 р. Сенат мав намір певною мірою переглянути деякі норми судочинства та права в Лівобережному Гетьманаті. В зв’язку з цим 31 серпня вийшов його указ «О рассмотрениии изменений и дополнений Статута, по коему в Малороссии суд и расправа производится»¹³⁴. Проте тоді з цього нічого не вийшло через кінцеву незацікавленість у позитивному результаті царського уряду, а саме кодифікації національного права.

Внаслідок знищення гетьманського правління імператрицею Катериною ІІ у 1764 р. суд було перепідпорядковано так званій Другій Малоросійській колегії. Офіційно він продовжував діяти до 1782 р., коли утворено намісництва. Проте на практиці його функціонування (підготовка передачі матеріалів по інстанції, звітування, згортання роботи) завершилося лише 1790 р.

Через певний час цю установу, згідно з указом імператора Павла І від 30 листопада 1796 р., змінив Генеральний малоросійський суд¹³⁵. Водночас були поновлені попередні прерогативи найвищої судової інституції, які поширювались на всю територію новоствореної Малоросійської губернії з адміністративним центром у м. Чернігові, де і розмістилася її будівля. Реально суд розпочав роботу 1797 р. у складі двох департаментів — цивільного та кримінального (2 генеральні судді й 10 засідателів, які обиралися на дворянських зібраннях на 3 роки). За виконанням рішень суду стежив генеральний возний. Інституція припинила своє існування 1831 р. у результаті централізації судочинства в Російській імперії.

———————

131 Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права ХVІІ– ХVІІІ вв. — Т. 1. — С. 128.

132 Миллер Д. Очерки по истории юридического быта старой Малороссии. — К., 1885. — Ч. 1. — С. 18, 19.

133 Пашук А.Й. Назв. праця. — С. 32.

134 ПСЗРИ. — Т. VІІІ. — № 5324.

135 ПСЗРИ. — СПб., 1830. — Т. ХХІV. — № 17594. — С. 212–213.

В історії Генерального військового суду, як про те свідчать документальні матеріали, наведені О. Лазаревським, траплялись випадки, коли він засідав за відсутності вищого в державі представника Феміди¹³⁶.

Якщо в межах Лівобережного Гетьманату вища влада в суді належала володарю булави та Генеральному суду, то в полках вона зосереджувалась у руках полковника і його найближчого оточення. «Справні книги» полків (записи судових справ) рясніють такими визначеннями: «по указу самого его милости пана полковника», «з поважного расказаня добродия нашого…», «за ведома е.ц.в. полковника» і т. п. Полковник, як і гетьман, спочатку ознайомлювався з результатами попереднього розслідування, обговорював їх на засіданні з поважними особами, дослухався до різних порад і думок, а вже потому приймав рішення. Нерідко вирок правопорушнику виносився з урахуванням побажань, а то й за прямими вказівками гетьмана. Виходячи з аналізу першоджерел, слід констатувати: склад полкових канцелярій багато в чому «накладався» на структуру суду. Схожу думку висловив і А. Пашук, доводячи, що між ними ніяких відмінностей не спостерігалось, «бо ті ж полкові судді, як і полкові старшини входили до складу полкових канцелярій»¹³⁷. Протилежну думку висловив М. Слабченко, зазначивши значну різницю в структурі обох органів¹³⁸. Ще більшої схожості в справах судочинства набували полкові канцелярії й суди, коли розгляд правопорушень відбувався за відсутності безпосереднього очільника суду або ж коли їхнє обговорення проводив не він (навіть за його присутності), а інший старшина, наприклад, обозний чи писар¹³⁹.

Важливими учасниками засідань полкового суду були міські урядовці (війт, бурмистр, магістратський писар і ін.), особливо тоді, коли йшлося про «меські» злочини, суперечки за майно, борги тощо.

Певне уточнення щодо полкового судочинства вніс указ Генеральної військової канцелярії (безпосередньо стосувався Стародубської полкової канцелярії) від 6 березня 1743 р. Зокрема, в ньому йшлося про те, щоб справи «колоднические и челобитнические»^* приймали дорозгляду тільки полковники, коли вони присутні в правлінні спільно з старшинами, а апеляції — вони ж, але вже особисто, без старшин¹⁴⁰.

———————

136 Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. — К., 1902. — Т. 3: Прилуцкий полк. — С. 350.

137 Пашук А.Й. Назв. праця. — С. 34.

138 Слабченко М. Судівництво на Україні ХVІІ–ХVІІІ вв. — Харків, 1919. — С. 9.

139 Дядиченко В.А. Назв. праця. — С. 325, 326.

* Тобто: кримінальні й цивільні.

Схожа ситуація існувала і в сотенних судах — нижчій ланці місцевого старшинського судочинства. Так, при розгляді справи у м-ку Вороніж (Воронізька сотня Ніжинського полку) від 5 липня 1719 р. про порушення місцевими мешканцями прав власності Новгородського монастиря на ліс на профільному засіданні були присутні, крім правопорушників, городовий отаман і водночас наказний сотник, війт з бурмистрами та представник архімандрита. Рішення приймалось відповідно «росказаню самого ясневельможного добродия его милости пана» І. Скоропадського¹⁴¹.

Проте відомі випадки, коли сотники, користуючись підтримкою вищих сановників московської влади, дозволяли собі самочинно порушувати норми поведінки, зневажати закон і відповідальність за скоєне перед володарем булави та представниками Генерального суду. Так, із судової справи, що розглядалась у Глухові 2 серпня 1717 р., видно, що на зауваження «старинного» козака Пилипа Кгаха з с. Кнути Новомглинської сотні про те, що є в нас «звирнейшая власт — гетман, то мы тоею будем укладатися», місцевий сотник Григорій Шинкевич вигукнув: «Не оборонит тебе од мене гетман, скурвий син, ось ему дуля! Я не з его ласки сотництво маю, але з ласки светлейшого князя (очевидно, О. Меншикова. — Авт.). Нехай гетман тое знае, же своих кревних — едного судею енералним, а другого полковником лубенским наставил, а у моего хлопця (тобто прислуги. — Авт.) болш ест розуму, анеж у их»¹⁴². І далі стосовно І. Скоропадського: «…дармо, я его не боюс, що мне учинит»¹⁴³.

Проте якою б повнотою влади чи підтримкою не користувався сотник або полковник, їхні судові рішення мав затверджувати гетьман та Генеральний суд як найвищі інстанції. Навіть тоді, коли скоєне виходило за межі їхньої компетенції (зносини з ворогом, державна зрада, образи на ім’я царя тощо) московський уряд зазвичай зносився з володарем булави, передавав йому для суду обвинуваченних і рекомендував карати їх «по давним правам и обычаям».

Принаймні, так тривало протягом другої половини ХVІІ ст. і до подій, пов’язаних з І. Мазепою та елекцією замість нього І. Скоропадського.

Щоправда, інколи такий хід процесу порушували обставини воєнного часу. І тоді царат міг перебрати на себе прерогативу розслідування та розгляду справи в Москві, вимагаючи без допиту відправляти всіх осіб, які мовлять «Слово и дело государево». Схожий порядок зафіксували й «Права…»¹⁴⁴.

———————

140 ЦДІАК України. — Ф. 64. — Оп. 1. — Спр. 1027. — Арк. 1.

141 Ділова документація Гетьманщини. — С. 169–172.

142 Там само. — С. 166.

143 Там само. — С. 168.

Ані гетьман, ані полковник, тим паче сотник не наважувались карати царських ратників або їх воєначальників, які перебували в межах Лівобережжя і коїли неправоправні дії стосовно місцевого населення. Так, у скарзі-листі І. Мазепи на ім’я Петра І від 16 червня 1703 р. з Батурина йшлося про такі злочини росіян: «Нерад бы я малыми делами превысокого монаршеского вашего царского пресветлого величества докучати престола. Уже многократно, как от старшины войсковой с товариством, так и от рядовых мещан со всем посполством граждан города Нежина приходят ко мне жалобы и многие досадные им неправды, утеснения и побои от ратных ваших г[род]ских людей в верхнем городе на службе вашей монаршеской обретающихся, а особливо когда сим времянем, моему человеку и ближнему свойственнику в нужной посыке будучему от оных же ваших ратных г[род]ских людей посреди места без всякой причины учинилось безчестие и воздравии увечье, понеже самаго его по городу гоняв киями нещадно били, а людем ево одним головы пробили, а других мало недосмерти побили. О чем хотя и писал есмь к полковнику Івану Брыскову в сие время над теми ратыми вашими г[рад]скими людми начальствующему дабы по указу вашему г[рад]скому, а по розыску и наказание учинил винным, однако он отказал такими словами, что будто он их не может смирять и управы над ними чинить, а так я дерзаю о тех вышеписанных обидах вам великому государю… донести… и челом бъю, дабы ізволили… повелети о всех тех помянутых жителем нежинским учиненных обидах и вновь ныне моему свойственнику учинившемся бою розыск и управу там в Нежине учинити…». Крім скарги на ім’я царя, гетьман направив листи скривджених громадян міста і в Малоросійський приказ¹⁴⁵.

Загальновідома справа старшин В. Кочубея та І. Іскри, яких звинуватили в наклепах на І. Мазепу та його найближче оточення, а потім доправили в Москву на допит. У ході катувань ті зізналися, що даремно обмовили володаря булави. В результаті їх повернули в Гетьманщину, де було страчено «на горло»¹⁴⁶. Про облудність такої форми допитів у ХVІІІ ст. зазначила сама імператриця Катерина ІІ: «Пытка… есть надежное средство осудить невиннаго, имеющего слабое сложеніе, и оправдать беззаконного, на силы и крепость своюуповающаго. Когда употребляют оную над обвиняемым для объясненія протоворечій, которыми он спутался в допросе, ему учиненном, противоречія, столь обыкновенныя человеку, в спокойном духе пребывающему, умножаются при встревоженіи души, погруженной в мыслях, как-бы себя спасти от наступающей беды»¹⁴⁷.

———————

144 Права, по которым судится малороссийский народ. — С. 27.

145 З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. і автор передмови В.В. Станіславський. — К., 1996. — С. 140–141.

146 Источники малороссийской истории. — М., 1859. — Ч. 2. — С. 61–146.

Інколи майно чи угіддя засуджених у Гетьманаті високопосадовців переходило у власність володаря булави, або перерозподілялось серед його найближчого оточення, як це сталося з «мазепинцями» після національної катастрофи 1709 р.¹⁴⁸ У період «зради» І. Мазепи Петро І послав в Україну десять драгунських полків, які, на відміну від попередніх залог, розмістились по селах і містечках¹⁴⁹. З їхнім приходом розпочалося масове нехтування національних правових норм і зневажання козацької влади російським військовим начальством. У межах Лівобережжя встановився режим терору, а місцеві суди діяли з оглядкою на прибульців. Конфіскації майна й угідь, страти й заслання стали звичайною справою для кожного, хто хоч найменшою мірою був причетним до подій, пов’язаних з Мазепою, чи дозволяв негативно висловлюватись стосовно царя або його посіпак. Підозрюваних звозили до Лебедина, де чиновники Польової, а згодом Посольської канцелярій чинили їм допит, виносили вироки. Більше того, незабаром до Москви вислали й найближчих родичів відомих мазепинців, які також попередньо пройшли російське «чистилище» в Лебедині¹⁵⁰.

В усіх судах значились ще спеціально підготовлені канцеляристи. Їхня кількість чітко не регламентувалась, а встановлювалась, як зазначено в «Правах…», відповідно потребам, «по рассмотрению судей и по состаянию дела»¹⁵¹.

19 серпня 1722 р. універсал П. Полуботка, розісланий у копіях у всі лівобережні полки, прописав певний порядок апеляції. Відтоді належало оскаржувати рішення сільських і сотенних судів у полковому, а останнього — в Генеральному військовому суді. Судова інстанція, на вирок якої подавалась апеляція, зобов’язувалась до видачі апелянту «писменное за руками своими… сведителство, с подлинною всеей справи и контроверсии обоих сторон описю». Згідно з універсалом, підтвердженим і царською грамотою, первинною судовою інстанцією визначено сільські уряди: «…дабы у войтов люде посполитые, а казаки перво у атамане судилися»¹⁵². За ними йшли сотенні, міські та полкові суди. Оскарження на рішення Генерального військового суду повинна була розглядати Малоросійська колегія. Численні факти зафіксували, що розслідування, розгляд справ і вироки в судах, нижчих за полковий, нерідко здійснювались за усною або письмовою вказівкою очільника полку, його «листом указом»¹⁵³.

———————

147 Цит. за: Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993. — С. 384.

148 Грушевський О. По катастрофі 1708: конфіскація земель у мазепинців // ЗНТШ. — Львів, 1908. — Т. LХХVIII. — С. 85–95; Його ж. Глухів і Лебедин // ЗНТШ. — Львів, 1909. — Т. ХСІІ. — С. 21–65.

149 Грушевський О. Розквартирування російських полків на Україні // ЗНТШ. — Львів, 1907. — LХХVII. — С. 5–25.

150 Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. — К., 1994. — С. 37.

151 Права, по которым судится малороссийский народ. — С. 95.

Були випадки, коли володар булави або його довірена особа, наприклад, генеральний писар, накладали «вето» на вже прийняті рішення підпорядкованих їм судових інстанцій. Тоді на відповідних справах робилась офіційна приписка на кшталт: «Сия справа затерта есть по указу пана…, зосланого е.м. вельможного пана гетмана… для феровання розных справ, на тот час прилучающихся»¹⁵⁴.

У старшинських судах різних рівнів періодично наголошувалось на тому, що провину будь-кого розглянуто об’єктивно, з урахуванням усіх обставин і на демократичних засадах — «за ведомом всего товариства и всего поспольства…, старшого и меншого». І хоча насправді рішення приймалось місцевими можновладцями за участі представників заможного козацтва, українська судова практика різко контрастувала з ортодоксально структурованим судочинством у абсолютиській Росії навіть у ХVІІІ ст. Гетьмани, полковники та сотники в своїх судових повноваженнях і рішеннях, нехай часто і формально, намагались долучити до справи якомога більше поважних осіб і зацікавлених громадян. Зокрема, як засвідчила виписка з книг стародубського магістрату від 12 січня 1746 р., гетьманич і полковник Яков Іванович у своєму «писанні» стосовно розгляду справи порушників земельних прав громади с. Нижнє (Стародубський полк) братів Михайла та Іллі Рубців звернувся до панів полкових обозного, судді, осавулів, сотників, усього «старшого и меншого полку нашего товариства», а також війта «со всеми майстратовими особами, и кому тылко о том ведати належатимет»¹⁵⁵.

———————

152 Журнал си есть насущная записка дел… наченшаяся року 1722, месяца июля 3 дня // ЧИОНЛ. — К., 1898. — Кн. ХІІ. — Отд. 3. — С. 95, 107.

153 Журнал си есть насущная записка дел… — С. 128; Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVІІ ст. — К., 1902. — С. 58; Стороженки. Фамильный архив. — К., 1908. — Т. VІ. — С. 282.

154 Левицкий О. Указ. соч. — С. 34.

155 НБУВ. ІР. — Ф. 1. — № 55300. — Арк. 1.

Слід зазначити, що розгляди (перегляди, апеляції) окремих судових справ могли тривати не лише роками, а десятиліттями¹⁵⁶.

Певну специфіку мало сільське судочинство, на чолі якого перебували, як правило, отаман і староста. Вони ж проводили попередній допит. Причому за їхніми наказами обвинувачених нерідко «допитували» побиттям, через що ті часто давали неправдиві свідчення — в угоду звинувачам¹⁵⁷. Провівши розслідування злочину, сільські представники влади передавали матеріали справи у вищі інстанції — сотенні або полкові, туди ж переправляли правопорушників, забитих у дерев’яні чи залізні колодки¹⁵⁸.

О. Лазаревський, засновуючись на виявлених ним документах, чітко розрізнив сільські суди: для посполитих і для козаків¹⁵⁹, хоча структурно вони мало чим різнилися, були єдиними для сільської громади, про що зазначено і в «Правах…»¹⁶⁰. Коли ж розглядались справи стосовно козаків, то суд доповнювався їхніми представниками, а коли селян, то відповідно — поважними односельцями¹⁶¹. Якщо суперечка виникала між селянином і козаком, то в разі подачі скарги першим мав судити отаман спільно зі «знатним товариством», а коли другим, то правопорушення розбирали старости та війти¹⁶². Названі офіційні особи брали безпосередню участь у проведенні слідства та видавали характеристики на обвинувачених. До їхньої компетенції головно входили вирішення справ про дрібні злочини: крадіжки, побиття, порушення випасу худоби… Більш важливі передавались вище по інстанції.

В результаті швидкого опанування козацькими старшинами магістратів і ратуш міський суд у кінці ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. також опинився під їх владним впливом. І це зрозуміло, адже профільні суди в магістратах і ратушах функціонували поряд, а то й спільно з полковниками, сотниками або їхніми довіреними особами¹⁶³.

За гетьманування Д. Апостола сталося певне розмежування повноважень «меского уряду» з полковими і сотенними судами. Згідно з «Решительними пунктами» козаків зобов’язували звертатись у судових позовах до полкових і сотенних судів і канцелярій, а міщан і ратушних посполитих («государевых мужиков») — до магістратів і ратуш.

———————

156 Ділова документація Гетьманщини. — С. 143.

157 Дядиченко В.А. Назв. праця. — С. 351, 352.

158 Там само. — С. 356.

159 Лазеревский А. Суды в старой Малороссии (замечания на монографию Д.И. Миллера «Суды земские, гродские и подкоморские в ХVІІІ в.»). — К., 1898. — С. 75–115.

160 Права, по которым судится малороссийский народ. — Гл. VІІ. — Арт. 3. — П. 3.

161 Там же. — Арт. 1. — П. 4.

162 Матеріали до історії українського права. — С. 11.

163 Василенко М. З історії устрою Гетьманщини. Критичні замітки // ЗНТШ. — Львів, 1912. — Т. СVІІІ. — С. 106.

Суди цехів діяли в межах нормативів і привілеїв, визначених козацькою верхівкою, але, як правило, без представництва останніх. Розбирались справи на зборах цеху за присутності всіх його членів або ж лише керівництва — «старших» (наприклад, цехмістрів).

Певною мірою доповнювали судову систему Гетьманату мирові інституції, які за своєю суттю нагадували третейські суди¹⁶⁴.

Радикальні зміни в судочинстві сталися 1763 р., коли К. Розумовський з дозволу Катерини ІІ заснував земські, гродські та підкоморські суди за зразком так званих литовських, які діяли на засадах Литовського статуту. За гетьманським «ордером» від 30 липня 1763 р. магістрати та їхні суди звільнялись з підпорядкування полковим канцеляріям. Розгляд справ міщан доручався земським судам¹⁶⁵.

Важливим компонентом судочинства було забезпечення наявності свідків: їх потребували і попереднє розслідування, і власне процес розгляду справ. Доставка необхідних свідків, насамперед особисто незацікавлених у кінцевому результаті суду, покладалась на місцеві органи влади. Від них вимагались у першу чергу об’єктивні показання про здійснений злочин, але також могла збиратись інформація про поведінку обвинувачених у минулому.

Для уточнення необхідних технічних обставин скоєного злочину або для огляду завданих побоїв і каліцтв судом призначались спеціально підготовленні вповноважені — «слуги присяглые» — фахівці своєї справи. Після належних процедур при огляді робився відповідний запис, який додавався до протоколу¹⁶⁶. Так, у стародубському суді йшлося про те, що тіло забитого чоловіка «оглядал слуга присяглий Семен; видел кожух, протятий удвое, и руку левую обятую до раны досужое на жилах, з которой увес рукав окривлен». А «уряд, той реляции вислухавши, казал записат» (1693)¹⁶⁷. У разі неможливості потрібного свідка прибути до суду, наприклад, через хворобу, до нього посилались уповноважені, щоб вислухати і зробити офіційний запис сказаного ним (1691)¹⁶⁸.

Коли покази свідків однієї з сторін мали принципові розбіжності або викликало сумнів їх дослівне, наче завчене наперед свідчення, суд відхиляв їх як недостовірні. З джерел відомі спроби здобути правдиві показання шляхом їх буквального «вибиття», як про це зазначено в справі пирятинського суду від 20 жовтня 1715 р.¹⁶⁹ «Мы, вряд, казалем оних сведков добре бити, которие слово в слово признали и доочне доказали». За облудні свідчення передбачались різні покарання тим, хто їх давав.

———————

164 Пашук А.Й. Назв. праця. — С. 53.

165 Миллер Д. Очерки из истории юридического быта старой Малороссии. — Ч. 1. — С. 119.

166 Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии. — С. 151; Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года. — Чернигов, 1914. — С. 100.

167 Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года. — С. 101.

168 Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии. — С. 40.

У судовій практиці велике значення мала присяга. В судовій й адміністративних присягах чітко простежувалось кілька спільних ознак, і вони були більш конкретнішими за змістом, ніж військові. Характерним для представників східнослов’янських народів стало заприсягання іменем Бога перед святим Хрестом і Євангелієм. Текст присяги завершувався підписом її давця і затверджувався особою від духовенства, в присутності якої вона проголошувалась. Прикметними були її початок і кінцівка, а в середині змісту безпосередньо йшлося про те, в чому присяглась людина. Зокрема, судова присяга ХVІІІ ст. починалась так: «Я, ныже имянований, присягою господу Богу в Троици святой славимому…», а завершувалась словами: «Ми, Боже, помози. А буди неправдиве — скарай. В заключение чего целую слова и крест Спасителя моего. Аминь»¹⁷⁰.

Для заприсягання певній особі або особам треба було отримати дозвіл вищої влади або суду. Наприклад, у 1701 р. пирятинський городовий «уряд», розглядаючи одну з справ, зобов’язав присягнути одразу дев’ятьох чоловіків, помітивши в їхніх свідченнях «контроверсию». Перед тим свідків суворо попередили, щоб ті були готові присягнути «все сполне», «неотступне и не усумневаючися» такого то місяця «от суботи числа 11 на понеделок числом 13 ден»¹⁷¹. У разі, коли зобов’язаний судом до складання присяги протягом визначеного терміну не міг знайти «людей, приличных на тое», він карався штрафом за «шкоду» відповідно нормативам Литовського статуту (1693)¹⁷². Особам іншого віросповідання дозволялось складати присягу за звичаями їхньої віри.

Безпосередній вплив звичаєвого українського права проявився в тому, що в Лівобережному Гетьманаті на ґрунті його застосування так званими козацькими судами (полковими та сотенними), а також у практиці використання положень «меского» законодавства, вже в другій половині ХVІІ ст. утворилась система покарань, яка різко контрастувала за системою покарань з Литовськими статутами. На думку С. Юшкова, їх, принаймні основних, існувало одинадцять видів:

1. арешт і ув’язнення за гратами;

2. смертна кара з її класифікацією на види «прості» та «складні»;

3. калічення членів і хворобливі покарання різних ступенів;

4. позбавлення честі (шельмування);

5. вигнання (з громади, села, міста і т.п.);

6. відсторонення від посади (рангу);

7. так звані майнові (конфіскація) та грошові (штрафи, викупи, зокрема за побиття та вбивства) покарання;

8. так званні церковні покарання (особливо поширеними були «куна», коли залізним обручем охоплювалась шия чи рука злочинця й приковувалась до зовнішньої стіни монастиря або дзвіниці, та ув’язнення в святій обителі);

9. «потвара» — вид покарання за брехливі свідчення;

10. примусове одруження (за гвалтування дівчат) і розлучення подружжя;

11. догана чи словесне вмовляння, до яких присуджувались поважні особи¹⁷³.

———————

169 Стороженки. Фамильный архив. — Т. VІ. — С. 281.

170 Ділова документація Гетьманщини. — С. 156.

171 Стороженки. Фамильный архив. — Т. VІ. — С. 187.

172 Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года. — С. 131.

У ході слідства до підозрюваного, який не визнав за собою правопорушення, могли застосовуватись жорстокі катування, які називались «пробами», або «муками»: побиття канчуками, підняття на дибу, колесування, припікання тіла різними розпеченими предметами з заліза тощо. Застосування таких фізично тяжких тортур передбачало врахування судом віку, статі, майнового й соціального становища допитуваного. Згідно до тогочасних нормативних правил від тортур, як правило, звільнялись поважні духовні особи, заможні шляхтичі, вищі урядовці, а також психічно хворі люди, малолітні й особи похилого віку (що мали понад 70 років), немічні і т. п. Значну толерантність судді проявляли до особливо багатих обвинувачених і, навпаки, жорстокіше карали бідняків.

Зокрема, О. Левицький у своїй праці навів характерний приклад, коли за скоєні аморальні злочини чоловікові смертну кару замінили великим грошовим штрафом, «углядивши на его подейшлих летах старость». Проте суд грізно його попередив: якщо він ще раз скоїть «богомерзкий» вчинок, «тогда безотпустне караннья смертелного ни уйдет конечне» (1683)¹⁷⁴.

Присудження смертного вироку за вбивство також могли замінити на значні матеріальні відшкодування, якщо родичі загиблого не наполягали на страті й погоджувались на відповідну компенсацію.

Взагалі домовленісті між сторонами в суді відігравали помітну роль щодо пом’якшення вироків. Позначались на них і захист громади, де мешкав обвинувачений, взяття на поруки (особливо духовними особами) тощо.

———————

173 Див.: Юшков С.В. История государства и права СССР. — Ч. 1. — С. 400, 401.

174 Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии. — С. 192.

Таким чином, право, суд і судочинство в Гетьманаті зазнали значних реформувань протягом другої половини ХVІІ — ХVІІІ ст. Чимало їх форм, видів і норм, що виникли у ході Національної революції на ґрунті демократичних засад, поступово еволюціонували в бік станової корпоративності, імперського одержавлення та бюрократичної залежності. І хоча тогочасне українське судочинство загалом було спрямоване на захист панівної верхівки суспільства, що безпосередньо проявлялось у таких його принципах, як змагальність права та диспозитивність, але й воно в багатьох випадках не вписувалось у ортодоксально сформовану судову систему Росії, з її абсолютистськими правилами, більш жорстокими вироками та самодурством чиновництва.

Попри будь-які обмеження й утиски московської влади від Хмельниччини до скасування гетьманства 1764 р., а місцями й довше, в Українській державі продовжувала функціонувати власна самобутня, багато в чому оперта на козацьке право, судова система. Це свідчило насамперед про її доцільність і самодостатність, відповідність потребам часу і населення Гетьманату.

Однозначно слід констатувати: вправність українських суддів і діяльність підпорядкованих ним інституцій звужувались пропорційно посиленню централізаторської політики царизму, що проявлялось у першу чергу в обмеженні повноважень верховного судді — володаря булави, безпринципній заміні національних кадрів російськими, поширенням московського законодавства на українські землі. Поступово в минуле відходили місцеве звичаєве право, литовсько-польські кодекси, за якими тривалий час судилися українці. Не сприяла верховенству права й нерозмежованість повноважень адміністративних і судових органів, особливо в нижчих і середніх ланках. Прикметним безпосередньо для міст стало проведення спільних судових засідань старшинської адміністрації й городового «уряду».

Виходячи з фактичного матеріалу, без перебільшення, можна твердити, що Гетьманат вирізнявся високо розвинутою формою судочинства та багатовекторною системою права, які в своїй основі базувалися на загальноєвропейських традиціях.