Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Економічна основа
Запорозькі козаки, основним фахом яких були так звані лицарські заняття, пов’язані з воєнною службою і війною, потребували певних матеріальних засобів, аби прогодувати себе і свої родини. Їм потрібні були кошти на індивідуальне озброєння, військову амуніцію, коней, на утримання в боєздатному стані артилерії Війська Запорозького, на спорудження бойових човнів тощо. Чим заробляли на прожиття козаки? Як економічно функціонувало Військо Запорозьке? За рахунок яких матеріальних ресурсів і коштів запорожцям вдалося побудувати збройні сили, що стояли врівень із найпотужнішими і найбоєздатнішими арміями тогочасної Європи?
Стисло відповідаючи на ці запитання, насамперед звернемо увагу на вельми прибуткову сферу тогочасної економіки, що стала «повитухою» українського козацтва, — так звані уходницькі промисли. Йдеться про використання економічно активним населенням природних угідь, водойм і степів, які фактично перебували поза межами впливу владних структур і представників панівних соціальних верств Речі Посполитої (зокрема, в зоні Подніпров’я). На цих просторах із розмаїтою і багатою фауною промисловики, так звані уходники, полювали на диких тварин, в тому числі задля заготівлі шкур і хутра. В подальшому ця продукція промислів потрапляла до майстерень ремісників різних спеціальностей і перетворювалася на одяг, взуття та інші вироби. На річках і озерах уходники ловили рибу, зокрема, цінних порід. Вони піддавали її певній промисловій переробці (засолювали, в’ялили), а по завершенні промислового сезону — продавали. У багатих медоносними рослинами степах промисловики влаштовували пасіки. Прибутковість цієї справи зумовлювало те, що в ті часи мед мав сталий попит серед населення як продукт харчування, а також слугував сировиною для виготовлення спиртних напоїв. Сталий попит мав і віск, з якого виготовляли свічки. Певну частку в господарській діяльності уходників посідало землеробство.
Представники українського козацтва, які підлягали владі Війська Запорозького, активно займалися уходницькими промислами в південних українських степах, насамперед по берегах річок басейну Дніпра. Сучасники, для яких діяльність промисловиків асоціювалася з такими природно-географічними об’єктами, як річки, називати цих козаків «річковими». В першій половині XVIІ ст. представники зазначеної соціальної групи козацтва мешкали в уходах чималими самоорганізованими ватагами. Цих козаків періодично відвідували посланці гетьманської влади, які збирали з них на користь Війська Запорозького своєрідний податок продовольством та іншими продуктами промислів. Річкові козаки мусили виконувати підводну повинність. Тож на вимогу запорозької влади надавали транспортні засоби — вози із кіньми, а також човни. Примітно, що запорозькі гетьмани регулювали заняття уходницькими промислами на підвладних їм територіях (на так званих Вольностях). Нормотворчіть гетьманської влади у цій сфері могла охоплювати господарські відносини між представниками різних соціальних станів. Як випливає з джерел, запорозькі гетьмани, траплялося, видавали низку підтверджувальних універсалів деяким православним монастирям на право використання уходів. Крім іншого, у цих документах встановлювали заборону козакам чинити економічні збитки монастирським уходам8.
Запорозькі збирачі поборів регулярно приходили на селітряні майдани, промислові заклади з виготовлення селітри (солі нітрату амонію). Вони брали в господарів майданів частину готової продукції, з якої виготовляли порох для вогнепальної зброї. Іноді запорожці самочинно реквізували всю селітру, яку знаходили на майданах. Приміром, 1623 р. вони забрали стільки селітри на майданах, влаштованих на землях поблизу Корсуня, Лубнів, Богуслава та Переяслава, що виготовили з неї сотні бочок пороху — цього було достатньо для участі козацького війська у великій воєнній кампанії9. Збирачі поборів на користь Війська Запорозького не оминали своєю увагою і рудні, промислові заклади з виготовлення заліза, яке запорожцям було потрібне, зокрема, для ремонту гармат.
Козацький статус, крім іншого, давав запорожцям достатню фактичну свободу в економічній сфері. Вони уникали не лише важких повинностей та поборів, покладених на селянство, так зване тягле населення, а й податків, які періодично стягували з шляхти. Підприємливі запорожці, котрим вдавалося накопичити достатньо коштів, заводили чималі господарства хутірського типу з орними землями, сіножатями, пасіками, ставами, млинами. Іноді вони купували значні земельні масиви на правах спадкової власності і діставали право на повинності «тяглих» людей, які там мешкали. Навіть не маючи твердих прав на землю і на певні види господарської діяльності, заможні козаки на заздрість місцевим шляхтичам успішно займалися рільництвом, розведенням худоби, бджолярством, розведенням риби тощо.
———————
8 Військовий лист (універсал) Г. Крутневича ченцям Київського Микільсько-Пустинського монастиря, 22.V (1.VІ) 1603 // Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського. — Інв. № АЛ-638. — Арк. 1–1 зв. Див. публікацію цього документа, здійснену О. Лазаревським: Киевская старина. — К., 1898 — Т. 60. — Январь– март. Документы, известия и заметки. — С. 2–3.
9 Див. лист А. Мужиловського до К. Радзівілла від 24.VII (3.VIII) 1623 р. у: Мицик Ю.
Із листування українських письменників-полемістів 1621–1624 років // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1993. — Т. CCXXV: Праці історично-філософської секції. — С. 336.
Заможні козаки-господарі покладалися не на свої руки, а використовували працю наймитів. Більше того, вони не цуралися праці полонених, фактично рабів. Примітним щодо цього є історія 20-річного перебування в Україні росіянина Петра Михайлова. Близько 1604 р. в Оскольському уїзді його захопили в полон татари. Невдовзі татарських бранців відбили запорожці. Відтак П. Михайлов, як своєрідний військовий трофей, перейшов від татар до козаків. Останні допровадили його до Корсуня, де його господарем став козак Федір Волошенинок. Після десяти років рабської праці цей полонений разом із ще одним бранцем, Дідашком Федоровим — також вихідцем із московських земель, зважилися на втечу. Однак далеко вони не втекли, оскільки пильний Ф. Волошенинок схопив їх на березі Дніпра. Від цього часу умови перебування П. Михайлова в господарстві Ф. Волошенинка погіршилися — 5 років йому довелося носити залізні кайдани. Цей козак розкував свого невільника лише після того, як на початку 1619 р. з Московської держави повернувся з військом гетьман Петро Сагайлачний, і, на виконання умов польсько-московського Деулінського перемир’я, стали випускати полонених. Утім, навіть позбувшись кайданів, П. Михайлов не одразу повернувся додому. Ще 5 років він служив козаку Івашку Андрієву. Після цього новий господар П. Михайлова дав своєму наймитові «прохожий лист», і він нарешті опинився в Московській державі10.
Запорожці, які заводили різногалузеві господарства, користувалися найманою працею і навіть експлуатували невільників, мали можливість придбати якнайкраще озброєння, військову амуніцію, дорогих коней для того, щоб служити козацьку службу у Війську Запорозькому. Однак це зовсім не означало, що всі запорожці були багатіями і рабовласниками. Насправді переважна більшість козаків Війська Запорозького, як із числа покозачених селян і міщан, так і представників «старовинних», не могли похвалитися ані великими статками, ані стабільними прибутками.
———————
10 Зі свідчень П. Михайлова в Посольському приказі, 22.ІІ (4.ІІІ). 1624 // Російський державний архів давніх актів (ділі — РДАДА). — Ф. 210. — Оп. 11: Белгородский стол. — Спр. 11. — Арк. 355, 356.
Багатьом із них доводилося доволі сутужно в матеріальному плані, оскільки вони не мали домівок, зовсім не знаходили себе в цивільному житті, а покладалися винятково на «рицарські» заняття, козакування («домів не мають, копати не вміють, жебрати соромляться»)11.
Отже, належність до Війська Запорозького давала можливість підприємливим особам розвивати хутірське господарство, тобто збагачуватися в «цивільній» сфері економіки зазвичай без позаекономічного примусу; учорашнім селянам та міщанам — уникати соціального гніту, економічного тиску і несвободи, в якій перебували в той час «тяглі люди»; особам, схильним до ризику, воєнних випробувань та авантюр, — шанс реалізувати себе як успішних воїнів; всім козакам разом — набути стан реальної свободи і відчуття того, що вони є самі ковалями свого щастя. Тим часом запорозькій владі, яка мала цих «підданих», для успішного урядування, а також для ефективного управління мобілізованим військом і підтримання його в боєздатному стані потрібні були чималі кошти та матеріальні ресурси. Як уже зазначено, доволі важливою підтримкою для владного проводу Війська Запорозького були натуральні побори і повинності, до яких змушували уходників. Крім цього, під час мобілізації військових сил гетьманський уряд не мав особливого клопоту із забезпеченням козаків індивідуальним озброєнням, порохом, свинцем і харчами. Адже кожен, хто на заклик запорозької влади йшов до війська, мусив подбати сам про себе.
Однак перелічені вище економічні можливості запорозької влади були обмежені і, до того ж, швидко вичерпувалися. Через це вона активно використовувала матеріальні ресурси волості. Йдеться, зокрема, про військові постої козацьких підрозділів (так звані лежі), про змушення цивільного населення до сплати різних натуральних і грошових поборів, а також до виконання певних повинностей («приставства», «стації»). В одних випадках козаки діставали право на військові постої, побори і повинності, заручившись згодою польської влади, яка в такий спосіб розраховувалася з ними за військові послуги, а в інших — щодо цього діяли самочинно. З-поміж іншого, козаки за рахунок волосного населення частково забезпечували себе зброєю, боєприпасами, музичними військовими інструментами, корогвами, транспортними засобами, кіньми, сідлами, одягом, продуктами харчування тощо. Серед повинностей, виконання яких вимагали запорозькі провідники від місцевих мешканців, були, зокрема, підводна повинність і ремонт мостів за маршрутом прямування війська в район бойових дій.
———————
11 Запорожці до королівських комісарів, 1622 // AGAD. — AZ. — Rkps. № 3036. — S. 60.
У другій половині XVII ст. козаки об’єднувалися у військо не лише задля того, щоб із певних політичних причин або заради служіння загальному добру реагувати на різні воєнні виклики та загрози і, відповідно, професійно вести з противником оборонні або наступальні бойові дії. Запорожців неабияк спонукало бути вояками і те, що для них, «рицарських людей», війна давала можливість заробити так званий козацький хліб. Під останнім у ті часи розуміли, зокрема, платні найманські послуги. Задля цього козаки Війська Запорозького укладали відповідні контракти з представниками зацікавлених сторін, приміром, польського короля чи іноземних монархів. Утім, запорозькі найманці служили не лише за наперед домовлену платню, а й не цуралися військової здобичі — грабунків цивільного населення та захоплення у противника різних трофеїв. У ті часи така поведінка вояків на війні була типовою. Приміром, західноєвропейські найманці ревно дотримувалися неписаного правила: «війна живиться війною»12, що виправдовувало їхні грабунки.
Загалом військова служба за наймом траплялася козакам вряди-годи і не завжди охоплювала всіх охочих. Тож у пошуках засобів для існування запорожці на власний розсуд організовували здобичницькі походи. Особливо часто вони нападали з моря і суходолу на територію Османської імперії, на її флот, а також на васально залежні від турецького султана держави. Козаки на морі атакували купецькі кораблі з різним крамом, нападали на багаті турецькі міста на узбережжі Чорного моря. Їхньою здобиччю ставали дорогоцінності, гроші, зброя, коштовні товари. Вони захоплювали полонених, за яких правили викуп. Приміром, у травні 1634 р. запорожці захопили в місті Балчик (на північний схід від Варни) кілька сотень полонених і постановили упродовж трьох днів чекати сплати за них вельми великої суми викупу — 17 тисяч талярів13. Козаки перетворювали молодих бранців на своїх військових слуг, зброєносців — так званих джур, пахолків. Їхній інтерес до «живого товару» певною мірою підживлювало і те, що іноді вони змушували полонених працювати у своїх господарствах.
Велика прибутковість військового здобичницького промислу вабила багатьох представників нобілітету в Україні, а також місцевих старост. Тож серед них було чимало тих, хто таємно надавав козакам матеріальну підтримку в підготовці здобичницьких експедицій (деякі з українських шляхтичів приєднувалися до учасників походів), аби дістати за це частину здобутих трофеїв. Загалом козацьке військове здобичництво набуло форми військового підприємництва. Особливо виразно це проявлялося в морських походах, підготовка яких потребувала великих витрат на спорудження бойових човнів і забезпечення усім необхідним їхніх екіпажів. Однак ці труднощі не зупиняли козаків, оскільки вони вбачали у морських походах шанс не лише відшкодувати всі витрати, а й швидко збагатися. З-поміж іншого, запорозька влада здобувала потрібні для підготовки морських експедицій матеріальні ресурси на волості. Приміром, населення українських міст виготовляло для потреб козацького флоту полотно для вітрил козацьких чайок, причому, працювало в борг. По завершенні морського походу козаки розраховувалися за цей товарний кредит зі здобутої здобичі. З метою організації морських походів козацькі урядники практикували позички значних сум грошей під певний процент у представників нобілітету та з тією умовою, що розрахуються з позичальниками з майбутньої військової здобичі14.
———————
12 Roberts M. Gustaus Adolphus and the Rise of Sweden. — Oxford, 1973. — P. 122.
13 С. Отвіновський до С. Конецьпольського, 4.VI.1634 // Korespondencja Stanisława Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632–1646 / Opracow. A. Biedrzycka. — Kraków, 2005. — S. 237.
