Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Територія і кордони Правобережного Гетьманату
Українська революція середини XVII ст. перекроїла геополітичну карту Європейського континенту, а також внесла досить суттєві зміни в співвідношення сил між державами, які розташовувалися, з одного боку, між Балтійським та Чорним морями, з іншого — між річками Ельбою та Доном. На території Центрально-Східної Європи* виникло нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що йому у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені монархічні двори. Обраний на козацькій раді Війська Запорозького гетьманом Богдан Хмельницький став правителем новопосталої держави, а невдовзі був визнаний європейськими та азійськими монархами як васальнозалежний володар. Протягом 1648– 1657 рр. завдяки впроваджуваній Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості52 Український Гетьманат остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава, фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону.
———————
51 Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т. 2. — С. 179.
* Підтримуючи думку тих вчених, які впровадили у науковий обіг термін «Центрально-Східна Європа» (див., наприклад: Wandych P. The Price of Freedom. A History of East Central Europe from the Middle Ages to the Present. — London–New-York, 1992; Bardach J. Dla czego Europa Srodkowo-Wscodnia? // Nauka Polska. — № 5–6. — Warszawa, 1992. — S. 65–72; Kłoczowski J. L’Europe de Centre-Est dansl’historiografie des pays de la region. — Lublin,1995; Сюч Е. Три исторических региона Европы // Центральная Европа как исторический регион. — Москва, 1996. — С. 156–250; Миллер А.И. Об истории концепции «Центральная Європа» // Там же. — С. 4–25; Історія ЦентральноСхідної Європи. — Львів, 1996; Historia EuropySrodkowo-Wschodniej / Red. J. Kłoczowski. — T. 1. — Lublin, 2000; Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи. — К., 2004; Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.) — Вип. 1–6. — К., 2000–2006), переконані, що історично до цього регіону належить йУкраїна.
Як відомо, до 1648 р. територія Правобережної України* охоплювала кордони Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств, що входили до складу Речі Посполитої. Найбільш детальне картографування цього історико-географічного регіону з визначенням населених пунктів та інших об’єктів здійснив ще у 1630-х роках французький інженер Гійом Левассер де Боплан53. Саме у межах Черкащини та південно-східної Київщини протягом першої половини XVII ст. формувався своєрідний козацький устрій, який незабаром став головним чинником утворення політико-адміністративних інститутів Українського Гетьманату.
Початок Української революції спричинив до започаткування на теренах Правобережжя полково-сотенного адміністративного поділу, внаслідок чого тут були утворені Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський та Білоцерківський полки. Цей устрій поступово змінював польські державні інституції і поширювався на інші українські землі. Якщо «старі» реєстрові правобережні полки займали територію площею до 3000 кв. км, то полки, що виникли у період з 1648 до 1651 рр., були набагато більшими. За підрахунками І. Крип’якевича, лише площа новоствореного Київського полку обчислювалась, як зазначалося, у 20 тис. кв. км54.
———————
52 Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. — К., 2003; Його ж. Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини ХVІІ ст. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин: Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 146–173; Його ж. Європейські витоки політики «полівасалітету» та її апробація Українським гетьманатом // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. — Ч. І. — Чернівці, 2003. — С. 315–318.
* Правобережна Україна (Правобічна Україна, Правобережжя) — історико-політико-географічна назва частини території України, яка займала общир «на правому березі» Дніпра, тобто простяглася на захід від цієї річки. Займала територію Київщини, Черкащини (більшої частини), Волині, Поділля й частини Червоної Русі. У другій половині XVII–XVIII ст. щодо цих земель вживалися такі назви: «тогобічна Україна», «той бік Дніпра», «Задніпровська Україна», «чигиринська сторона Дніпра», «чигиринська Україна», «тогобічна козако-руська малоросійська Україна», а пізніше — «польська область», «польська сторона Дніпра», «польська Україна» та ін.
53 Вавричин М., Голько О. Покажчик назв об’єктів, відображених на Спеціальній карті України Г. Боплана 1650 р. // Боплан і Україна: Збірник наукових праць. — Львів, 1998. —C. 155–229.
Поступово територія, яка переходила під юрисдикцію гетьмана Богдана Хмельницького, збільшувалася. Поряд з Київським виникають також Брацлавський, Паволоцький, Уманський, Кальницький (Вінницький), Тарговицький та Лисянський полки, що охоплювали терени колишніх Київського та Брацлавського воєводств Корони Польської. Невдовзі полково-сотенний устрій Українського Гетьманату поширився на землі південно-східної Волині та Поділля й навіть порубіжних районів Руського воєводства Речі Посполитої. Під час українсько-польських переговорів у лютому 1649 р. гетьман Хмельницький заявив, що під його владою має перебувати не лише територія Наддніпрянщини, Волині і Поділля, але й землі по Львів, Галич та Холм. Згодом між ворогуючими сторонами було укладене тимчасове перемир’я, яке обмежило наміри гетьмана оволодіти західноукраїнськими землями. Демаркаційна лінія, яка була встановлена між Польщею і козацькою Україною, проходила «по ріки Прип’ять і Горинь, а від Подільського і Брацлавського воєводства по Кам’янець»55. Однак польська сторона намагалася відсунути розмежувальну лінію у східному напрямі і обмежити українську територію кордоном по лінії річок Случ і Буг, де б прикордонними козацькими містами ставали Бар, Вінниця і Брацлав.
Згідно з рішеннями Зборівської угоди (8 серпня 1649 р.) між урядами короля Речі Посполитої Владислава IV і гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького, територія на Правобережжі, на яку поширювалася чинність української влади, складалася із земель, що контролювалися київським, білоцерківським, канівським, корсунським, чигиринським, брацлавським, уманським, кальницьким та паволоцьким полковниками. Кордони правобережних українських володінь окреслювались «від Дніпра почавши з цієї тут сторони в Димері, Горнойстаполі, Коростишеві, Паволочі, Погребищах, Прилуках, Вінниці, Брацлаві, а звідти від Брацлава до Ямполя до Дністра...»56. У даному випадку гетьман втрачав територію нещодавно утворених Подністровського (Подільського, Могилівського), Барського, Звягільського, Любарського, Миропільського, Меджибізького, Чечельницького та Остропільського полків. Так звана Українська лінія пролягала у Брацлавському полку через колишній кордон одноіменного воєводства, захоплюючи такі прикордонні міста як Браїлів, Станіславчик, Мурахва, Пенківці, Копистерин, Шаргород, Садковець, Черніївці, Стіна, Ямпіль. У Вінницькому полку крайніми сотенними містами і містечками були Вінниця, Прилуки, Погребище і Борщагівка. Рубіжними містами на заході і півночі Білоцерківського полку стали Паволоч, Івниця та Коростишів.
———————
54 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 239.
55 Цит. за: Крип’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького // Записки наукового товариства ім. Шевченка (далі — ЗНТШ). — Т. 144–145. — Львів, 1926. — С. 111.
56 Акты ЮЗР. — Т. 3. — СПб., 1861. — С. 415–416.
Подальші події Української революції не давали змоги стабілізуватися політичній ситуації, а отже не були сталими державна територія і кордони Гетьманату. Білоцерківське перемир’я 1651 р. обмежувало його територію лише кордонами колишнього Київського воєводства, але у наступні роки влада гетьмана у Правобережній Україні міцнішала. І. Крип’якевич, який підсумував наявні архівні документи з даного питання, визначив приблизну лінію західного кордону Українського Гетьманату у 1653–1654 рр. Вона проходила через Яругу, Черніївці, Мурахву, Красне, Вінницю, Прилуки, Самгородок, Паволоч, Макарів, Чорнобиль, Краплівку. А загальна площа території, на яку поширювалася гетьманська юрисдикція у цей час, становила близько 200 тис. кв. км.
У 1657 р. територія Української держави дещо збільшилася — на заході прикордонними містами стають Видибір, Висоцьк, Степань, Гоща, Острог, Заслав, Старий Констянтинів, Меджибіж, Калюс. Під час переговорів у Гадячі в серпні–вересні 1658 р. козацьке посольство домагалось створення удільного Руського (Українського) князівства, куди б разом з лівобережними полками входила територія таких польських воєводств, як Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільске і Руське, що, однак, не було реалізовано в силу різних обставин. У 1660 р. новообраний гетьман Юрій Хмельницький мав намір встановити кордони з Річчю Посполитою, як це передбачалося рішеннями Зборівської угоди: «...а починається та Зборівська границя окреслена від річки Горинь і від міста Острога, тоді Острог, Заславль, Гоща граничать від Волині. Межибіж, Вінниця, Бар, Зіньків граничать від Поділля. Студениця, Могилів, Ямпіль, Рашков граничать від Волоської землі. А сидять названі города на Случі, Горині річками і Бугом, Горинь впадає в Прип’ять, а Прип’ять впадає в Дніпро, і не займає Кам’янця-Подільська, ані Волині, ані Поділля»57.
Після розпаду Української держави протягом 1660–1663 рр. на два політичних утворення (до цього спричинили як внутрішні, так і зовнішні чинники) поступово оформлюється східний кордон правобережної частини Гетьманату, який визначався природним рубежем — р. Дніпром. На землях, що перебували під владою правобережних гетьманів, продовжували зберігатися інститути української державності (вони функціонували у постійній боротьбі з намаганнями сусідніх держав утвердити тут власні державно-політичні структури), а також полково-сотенний устрій. У 60-х — першій половині 70-х років XVII ст.територія Правобережної України складалася з Черкаського, Канівського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського, Уманського, Могилівського (Подільського), Кальницького, Тарговицького і Паволоцького полків. Під час укладення Бучацької угоди 1672 р.представники гетьмана Петра Дорошенка домагалися встановлення західних кордонів по річках Горинь і Лабунь. За домовленністями між урядами Речі Посполитої та Османської імперії українському гетьману віддавалась під управління територія Південної Київщини і всієї Брацлавщини. Згодом, у 1686 р. Іван Самойлович відзначав, що його попередник володів землями «від Случі до Дністра», а отже, ця територія повинна належати не Польщі, а Війську Запорозькому. Згідно з дослідженнями американського вченого Дж. Гаєцького, українська державна територія на Правобережжі за станом на середину 70-х рр. XVII ст. окреслювалася, головним чином, такими політичногеографічними кордонами: на заході — річкою Случ; на сході — Дніпром; на півдні — Дністром; і на півночі проходилавздовж річок Словечної та Прип’яті58. Описуючи голландську карту Європи кінця XVII — початку XVIII ст., де була зображена Ucraina terra Cossacorum («Україна земля Козацька»), історик В. Січинський відзначав, що кордони її правобережної частини йдуть «по Дністру, Сереті, далі за Тарнополем доходять до Володимира і верхів’я Турії. Звідси кордон йде недалеко від р. Прип’яті, перетинаючи Стир і Случі у нижчих частинах і доходячи майже до Мозиря. Далі кордон перетинає Прип’ять і Дніпро вище Чорнобиля і йде на північ»59.
———————
57 Источники малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. — Ч. 1. — Москва, 1858. — С. 124.
Розглядаючи Правобережжя як сферу геополітичних інтересів інших країн, неможливо оминути увагою межі поширення польського адміністративно-територіального устрою, який існував тут раніше і мав тенденцію до відновлення своєї чинності протягом безперервних військових дій між різними ворогуючими сторонами у 1650–1670-х роках. На основі реконструкції кордонів Київського, Волинського, Брацлавського та Подільського воєводств М. Крикун відзначав, що у середині XVII ст. загальна площа території Правобережної України становила 156 тис. кв. км60.
———————
58 Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. — Vol. 2. — Cambridge, 1978. — P. 567.
59 Січинський В. Україна на європейських мапах // Територія України. — Прага, 1944. — С. 40.
60 Крикун Н.Г. Административно-териториальное устройство Правобережной Украины в ХV–ХVІІІ вв. Границы воеводств в свете источников. — К., 1992. — С. 178.
Вчений розглядає ареал «польського» Правобережжя в рамках території, яка межувала на півдні — з Молдавським князівством, татарсько-турецькими володіннями і землями, що контролювались Запорозькою Січчю; на заході — з Руським і Белзьким воєводствами Корони Польської; на півночі — з Брестським і Мінським воєводствами Великого князівства Литовського; на сході розмежувальна лінія проходила по Дніпру. Східний кордон встановлювався рішеннями Андрусівського договору 1667 р. між урядами Речі Посполитої та Московської держави. Згідно з цими постановами лише Київ з околицями радіусом в одну милю залишався у правобережних володіннях московського царя Олексія Михайловича та лівобережного гетьмана. Розмежування території на правому березі Дніпра навколо українського міста мало відбутися наприкінці 1667 р., але в силу різних обставин цього не сталося.
У 1672 р. було ухвалене рішення про турецько-польське територіальне розмежування Правобережної України. Принцип розмежування, який був покладений в основу компромісного міждержавного рішення, полягав у тому, що кордони мали були «описані й окреслені як за давніх часів»61. Однак у наступні роки, зважаючи на загострення турецько-польських стосунків, такого розмежування українських земель не відбулося.
Події довготривалої національно-визвольної боротьби спричиняли до постійних змін території і кордонів Української держави. Крім того, вони значно впливали на особливості розвитку Правобережжя як її складової частини. Адже майже всі військові дії 1648–1675 рр. відбувалися на землях, які знаходились на правому березі Дніпра. Спустошливі «козацькі війни» сприяли занепаду економічного життя у регіоні. За деякими підрахунками, Правобережна Україна на середину 1670-х років втратила біля 80% свого населення. «Сьогодні ця країна (Правобережна Україна. — Авт.) геть зруйнована, війна, немов гангрена, мало-помалу з’їдає все, що зустрічає на своєму шляху перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля»62, — саме так характеризував економічний стан Правобережжя французький дворянин де Божо, який за дорученням польського уряду перебував у 1670-х роках на українських землях. Про руїну Правобережної Гетьманщини у своїх творах неодноразово говорили козацькі літописці Роман Ракушка-Романовський («Самовидець»), Самійло Величко та Григорій Граб’янка. Разом з тим, проблема масштабів спустошення правобережних земель у другій половині XVII ст. залишається дискусійною у вітчизняній та зарубіжній історіографіях.
———————
61 Там же. — С. 27–28.
62 Цит. за: Гуржій О.І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С. 262–263.
Досліджуючи вплив міжнародного фактору на причини поділу Українського Гетьманату у 1660–1670-х роках, слід відзначити, що козацький устрій, який був головним імпульсом національної державності, поширювався у різних регіонах Правобережжя досить нерівномірно. Ще задовго до початку революції під впливом різних історико-географічних чинників відбувалося своєрідне «земельне» розмежування на Київщину, Брацлавщину, Волинь і Поділля, у межах адміністративно-територіального устрою Корони Польської. Після 1648 р., згідно з дослідженнями І. Крип’якевича та О. Гуржія, територіальні кордони козацьких адміністративних полків, що виникли у Правобережній Україні в середині XVII ст., не завжди збігалися з старими воєводськими кордонами.
Традиційним ареалом, на якому функціонували козацькі державні інститути, були подніпровські землі південної Київщини. Саме тут з 1648 по 1676 рік були засновані Київський, Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський та Чигиринський козацькі полки. Інша ситуація складалась у північній частині Київщини. Тільки під час найвищого піднесення революційного руху (1649–1650) тут виникли Брагінський і Овруцький полки, які проіснували недовго. Загалом на півночі кордон правобережних володінь Київського полку з Великим князівством Литовським проходив по р. Прип’ять. Центральні київські землі охоплювалися Паволоцьким, Тарговицьким і частково Білоцерківським полками. Слід відзначити, що традиційний західний кордон Української держави («по Случ») був водночас межею між Київщиною і Волинню, а також колишньою адміністративною лінією поміж Волинським і Київським воєводствами.
Найменше український адміністративно-територіальний устрій поширився на Волині. Проте відомо, що наприкінці 1640-х років тут були сформовані Звягільський, Гощанський, Любарський та інші полки. Крім того, гетьмани протягом кінця 40–70-х років XVII ст. постійно домагались встановленя кордону з Річчю Посполитою по р. Горинь, яка протікала по території Східної Волині. Також були намагання поширити межі Українського Гетьманату до р. Вісли — такі стремліня окремих гетьманів вели до автоматичного включення всіх волинських земель до складу козацької республіки.
Значною мірою полково-сотенний устрій поширювався на землі Брацлавщини. Тут були створені такі полки: Кальницький (пізніше Вінницький), який охоплював північну частину регіону, Брацлавський — на півдненному заході, Уманський — на південному сході. Частина брацлавського Росько-Торчського межиріччя належала Білоцерківському полку, а заснований у 1651 р. Паволоцький полк охопив північно-східний район Кальницького полку. Козацький устрій практично не поширювався на межиріччя Савранки (правої притоки Бугу) — Бритавки (правої притоки Савранки) — Кодими–Ягорлика–Дністра. Таке становище було викликане географічною близкістю Кримського ханату, а також земель, що належали Очаківській, Білгородській та Буджацькій ордам. Саме через територію Брацлавщини пролягали відомі татарські шляхи у Східну Європу (Чорний і Кучманський).
З великими труднощами відбувалося встановлення державних інституцій на землях Поділля. Межування з власне польськими воєводствами на заході і Молдавським князівством, яке перебувало у сфері впливу турецького султана, на півдні перешкоджало суцільному охопленню даного регіону козацьким устроєм. До 1676 р. на Східному Поділлі проіснував Могилівський (Подільський) полк. Сусідство з дунайськими князівствами у геополітичному відношенні було нещасливим для Поділля. У 1670-х роках багатотисячні армії турецького султана і кримського хана неодноразово спустошували ці українські землі. Крім того, наявність таких могутніх фортець європейського рівня, як Кам’янець-Подільська, Хотинська, Барська і Меджибізька, весь час приваблювала польських і турецьких завойовників.
«Саме географічне положення України, розташованої на рівнині, не володіючій природніми захисними кордонами і оточеної з півдня і південного заходу турецькими васалами, з заходу — ворогами ляхами, а з північного сходу — Москвою, вказувало на неможливість довгого самостійного буття»63, — так влучно характеризував геополітичне становище України у другій половині XVII ст. російський історик права І. Розенфельд.
Державна територія Гетьманату у революційну добу включала більшість регіонів Правобережної України. Оцінюючи політичне становище правобережних козацьких полків, які трансформувалися у Правобережний Гетьманат, слід відзначити їх безпосереднє політико-географічне межування з такими могутніми державами Східної і Південно-Східної Європи, як Річ Посполита, Османська імперія і Кримський ханат. Крім того, починаючи з кінця 1660-х років, почав утворюватися кордон з Лівобережною Україною та Московським царством. Особливості еволюції державності у Правобережній Україні протягом 1648–1676 рр. полягали в тому, що козацький устрій не утвердився на «прикордонних» землях — Західній та Центральній Волині, окремих районах Північної Київщини й Південної Брацлавщини, а також у Західному Поділлі. Слід зазначити, що геополітична зацікавленність сусідніх держав в «українській справі» не зникла і в наступні роки.
———————
63 Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России (1654–1793). — Петроград, 1915. — С. 24.
