ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ КОРДОНИ

Тенденції розвитку полково-сотенного устрою Гетьманату

Про полково-сотенний устрій Війська Запорозького в історіографії сказано вже достатньо багато. Найбільший внесок в розробку проблеми зроблений працями М. Максимовича, М. Слабченка, М. Петровського, І. Крип’якевича та інших вчених¹. Отож наразі, вочевидь, немає потреби повторювати виявлений дослідниками багатий фактологічний матеріал, а буде доцільним виділити лише певні тенденції розвитку полково-сотенного устрою Гетьманату, що справляли вплив на характер урядування козацьких старшин у ввірених їх адміністративниходиницях.

Характерною особливістю політико-адміністративного поділу Української держави було те, що він дублював іррегулярну структуру козацького війська: територіальні одиниці — полки, сотні, курені — відповідали ієрархії відповідних бойових підрозділів, забезпечуючи у такий спосіб максимально швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його бойових дій.

Політико-адміністративна система Війська Запорозького не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, як правило, скрізь відштовхувався від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Зокрема, мобілізаційний принцип використовувався і при організації повітово-воєводської структури Великого князівства Литовського та Корони Польської. Інноваційний же підхід уряду Богдана Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури українських земель полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому й адміністративним органам було легше ними управляти. Перевага нової адміністративної мережі проявилася в тому, що накази з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників².

———————

1 Максимович М.А. Обзор городовых полков и сотен, бывших на Украине со времен Богдана Хмельницкого // Максимович М.А. Собрание сочинений. — Т. 1. — К., 1876; Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении (историко-юридический очерк). — Одесса, 1909; Крип’якевич І.П. Студії над державою Богдана Хмельницького // ЗНТШ. — Т. 138–140, 144, 145, 147, 151. — Львів, 1925–1931; Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — Ніжин, 1929; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959; Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку О.В. Тодійчук та ін. — К., 1995; Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVІІ–XVІІІ ст.). — К., 1997; Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648–1782 рр. — Дніпропетровськ, 2007; Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини ХVІІ–ХVІІІ століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу). — К., 2000; Його ж. Полково-сотенний устрій Гетьманату // Історія українського козацтва. — Т. 1. — К., 2006; Його ж. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009.

При становленні полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку ХVІІ ст., а на переломі 1625–1626 рр., під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру, було зафіксовано існування шести військово-територіальних одиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Трохи згодом, у першій половині 30-х років ХVІІ ст., відбувається становлення Полтавського, Миргородського, Лубенського і Яблунівського полків³. Відтак, до певної міри можна погодитись з думкою тих дослідників, котрі наголошують на генетичному зв’язку нового полково-сотенного устрою зі своїм попередником, що існував у структурі Речі Посполитої, а саме старостинським поділом. Відповідно Чигиринський полк постав на місці Чигиринського староства, Білоцерківський — на місці однойменного Білоцерківського і т. д.⁴ З початком Української революції середини ХVІІ ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються і виходять далеко за межі традиційно «козацьких» районів. Уже впродовж літа 1648 р. створюються полки в Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, а восени — у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частинах Подільського воєводства, на півдні Галицької землі Руського воєводства⁵. На середину 1649 р. загальна кількість полків складала більш ніж двадцять військових одиниць, що опиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.

Згідно умов Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Могилівського полків. Козацьке військо у кількості 40 тис. вояків відтепер мало базуватися на теренах шістнадцяти полків: Чигиринського, Білоцерківського, Уманського, Брацлавського, Кальницького, Київського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського⁶. Окремі козацькі полки як певні територіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київського полків.

———————

2 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Вид. 2. — Львів, 1990. — С. 230.

3 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVІІ ст. (1648– 1676 рр.). — К., 1999. — С. 44.

4 Див.: Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении. — С. 30.

5 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 35.

З плином часу адміністративно-військова структура зазнавала певних змін — одні полки існували дуже короткий час, інші — то зникали, то знову з’являлись. Зокрема, було організовано Паволоцький полк, з Ніжинського полку виділився Стародубський, а у прикордонних смугах Гетьманату постали Турово-Пінський, Подільський (Могилевський чи Придністрянський), Волинський та Білоруський полки. Загалом у перші десятиліття існування Гетьманату кількість полків коливалась у доволі широких межах: від 20, за інформацією одних джерел, до 35, згідно з іншими (називались також показники і в 30, 27, 22 тощо)⁷.

За своєю територію та кількістю козаків і посполитого населення, що мешкало на ній, полки були неоднорідними. Старі — Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський та Білоцерківський — займали простір у 2–3 тис. кв. км. Полки, що постали в роки революції, були значно більшими. Так, наприклад, Київський полк займав площу 20 тис. кв. км, а Ніжинський — аж понад 30 тис. кв. км. Утім, у наступні роки та десятиліття межі полків зазнавали неодноразових змін, викликаних як розвитком міжнародних процесів, так і — що особливо цікаво в контексті дослідження взаємин влади і суспільства − проявами політичної боротьби всередині Гетьманату. З розряду перших вплив мали російсько-польські та польсько-турецькі договори, що встановлювали сфери впливу їх суб’єктів на українських землях. Прикладами впливу внутрішньополітичної боротьби на зміну територіальних меж полків можуть слугувати дії гетьмана Івана Виговського, котрий у 1658 р. як покарання полтавській старшині за антигетьманський заколот, а водночас і як засіб послаблення впливу полтавців на політичне життя в державі, передав цілий ряд полтавських сотень до складу інших сусідніх полків (досягти реваншу полтавчанам пощастило лише на початку 70-х років, коли до полку було прилучено ряд сотень, що перебували під владою чи сильним впливом чигиринського гетьмана П. Дорошенка, і від того часу Полтавський полк, у складі якого відтепер нараховується 17 сотень, стає одним з найбільших на Лівобережжі). У другій половині 1663 р. практику І. Виговського щодо послаблення впливів своїх опонентів через проведення адміністративної реформи наслідує лівобережний гетьман Іван Брюховецький, котрий через поділ Ніжинського полку на три — Ніжинський, Сосницький і Глухівський — істотно послаблює вплив тамтешньої старшини, котра перед тим активно підтримувала опонентів Брюховецького — полковника Василя Золотаренка і гетьмана Якима Сомка⁸.

———————

6 Див.: Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — К., 1995. — 592 с.

7 Див.: Літопис Самовидця / Вид. підготував Я.І. Дзира. — К., 1971. — С. 22.

Крім згаданих вище Сосницького та Глухівського полків, внаслідок проведених упродовж кінця 1650–1660-х років гетьманами І. Виговським, І. Брюховецьким і П. Дорошенком реформ на козацькій території з існуючих адміністративних одиниць було виділено цілий ряд нових полкових структур або відновлено ті, які існували в перші роки революції: Зіньківський, Іркліївський, Лубенський, Кременчуцький, Торговицький, Ічнянський, Кропивнянський, Гадяцький. Частина з них проіснувала лише короткий час, а частина мала доволі тривалу історію і залишила по собі багату історіографічну традицію.

Доволі красномовними ілюстраціями нестабільності полково-сотенних структур Гетьманату, особливо в третій чверті ХVІІ ст., можуть слугувати приклади численних переоблаштувань, що випали на долю Гадяцького полку. Одну з його частин при складанні Реєстру 1649 р. було переформовано на сотню у складі Полтавського полку, а на базі іншої — значно більшої — створено Гадяцький ключ, що виділявся на ранг гетьманові. У 1661 р. ключ було ліквідовано і замість нього утворено Зінківський полк у складі дванадцяти сотень: Гадяцької, Веприцької, Грунської, Котелевської, Куземинської, Бірківської, Лютенської, Рашківської, Комишнянської, Ковалівської, Зіньківської й Опішнянської. Щоправда, спроби козацтва відновити полково-сотенну структуру з центром у Гадячі чи Зінькові мали місце ще раніше, з кінця 50-х років, коли у документах зустрічаються згадки про полковників гадяцького та зіньківського Павла Апостола і Севастьяна Іванова, котрі перебувають під булавою опозиційного до І. Виговського самопроголошеного гетьмана І. Безпалого⁹. У ході проведеної гетьманом Іваном Самойловичем адміністративної реформи Зіньківський полк було ліквідовано, три його сотні (з центрами в Зінькові, Опішні та Ковалівці) передано до складу Полтавського полку, а на базі решти дев’яти утворено Гадяцький полк. Зіньківська, Опішнянська і Ковалівська сотні були повернуті полку вже гетьманом Іваном Мазепою в 1687 р. Щоправда, у 1720-х роках Котелевська сотня перейшла до складу слобідського Охтирського полку, а Бірківська була ліквідована. Тоді ж до існуючих раніше додалися ще друга сотня в Гадячі, сотні в Опішні і Зінькові, Ковалівці і Комишині¹⁰. Напередодні ж ліквідації полково-сотенного устрою Гадяцький полк налічував у своєму складі вже вісімнадцять сотень¹¹. Щоправда, вже в матеріалах Генерального опису Лівобережної України 1765–1769 рр. до Гадяцького полку віднесено лише дванадцять сотень, а, скажімо, Ковалівська сотня приписана до Миргородського, в Комишні показана одна сотня, як і в Опішні¹².

———————

8 Ширше див.: Горобець В. «Чорна рада» 1663 року. Передумови, результати, наслідки. — К., 2013.

9 Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — Т. 7. — СПб., 1872. — С. 289, 295, 302.

Ще більш драматичною видалася доля Кропивнянського полку, в якому за Реєстром 1649 р. нараховувалося чотирнадцять сотень (близько двох тисяч козаків-реєстровців). У ході першої громадянської війни 1657– 1658 рр. полк зазнав значних руйнувань, і гетьман І. Виговський розформував його, створивши натомість Лубенський полк. До його складу, крім чотирьох кропивнянських сотень, увійшли також сім сотень Миргородського полку та дві — Полтавського.

Загалом же несприятливий для Українського Гетьманату розвиток міжнародних процесів обумовив ситуацію, за якої з кінця 1650-х років спостерігалася стійка тенденція до зменшення його території. Зокрема, наприкінці 50-х років було втрачено контроль за землями Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків. Після поразки визвольних змагань козацтва на Правобережжі і зречення П. Дорошенком гетьманської булави польська влада поступово ліквідувала полково-сотенний устрій Білоцерківського, Брацлавського, Корсунського, Канівського, Могилівського, Паволоцького, Вінницького, Уманського, Черкаського та Торговицького полків. Лише в ході колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, протягом 1684–1685 рр. було відновлено адміністративну структуру на Правобережжі, в результаті чого спочатку постали Фастівський і Богуславський полки, а згодом — Корсунський і Брацлавський. На початку ХVІІІ ст. було створено Чигиринський, Уманський і Могилівський полки. Утім незабаром, у 1712–1714 рр., внаслідок укладеної російсько-польської угоди частину правобережного козацтва було переселено на землі Лівобережного Гетьманату, а правобережні полки остаточно ліквідовано.

———————

10 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАК України). — Ф. 51. — Оп. 3. — Т. 1. — Спр. 541. — Арк. 23, 5.

11 Лятошинський М.В. Історичний курс територіального складу Полтавщини // Історично-географічні записки. — Вип. 3. — К., 1928. — С. 204; Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. — Vol. 1–2. — Cambridge, Mass., 1978. — P. 355–356.

12 Див.: Генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 рр. Покажчик населених пунктів / Ред. І.Л. Бутич. — К., 1959. — С. 13–16, 35.

Тим часом на Лівобережжі в останній чверті ХVІІ ст. остаточно викристалізувався територіально-адміністративний поділ автономії, що залишався практично незмінним до моменту її повної ліквідації урядом Катерини ІІ (певних змін території полків зазнали після зруйнування російськими військами Запорозької Січі та передачі земель, що перед тим належали січовому товариству, сусіднім полкам Гетьманату, зворотними процесами, пов’язаними з відродженням Нової Запорозької Січі на р. Підпільній, або ж створенням російською владою у 50–60-х роках ХVІІІ ст. на українських землях адміністративних одиниць військових поселенців — «Нова Сербія» чи «Новослобідське козацьке поселення»).

Зміст