Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Вектори владного волепокладання
Владне волепокладання поширювалося на всі без винятку аспекти внутрішнього та зовнішнього життя країни, охоплюючи, крім суспільного, й індивідуальний рівень. Функціональні обов’язки влади реалізовувалися в політичній, правовій, соціальній, економічній і духовно-культурній сферах. У функціональному полі владного простору найважливішою була функція стратегічного керівництва й управління суспільством, що передбачало розбудову держави, визначення політичних цілей, проведення політики стосовно різних соціальних спільнот, мобілізацію ресурсів, ставлення до опозиційних рухів тощо. Найбільш ефективно вона проявила себе на першому етапі революції, коли основною метою, засадничими принципами функціонування інституту влади стало підпорядкування всіх владних та соціальних ресурсів справі розбудови та суверенізації Української козацької держави, її утвердження в міжнародному та соціокультурному європейському просторі. Після 1657 р. функція влади щодо консолідації суспільства та оптимізації політичної системи здійснювалася малоефективно. Якщо урядам П. Дорошенка та І. Самойловича все ж вдавалося утримувати певну суспільну рівновагу, то прорахунки урядів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері та І. Брюховецького зумовлювали спалахи соціально-політичного протесту, що в кінцевому рахунку призвело власне до розпаду самої політичної системи.
———————
115 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток… — С. 21–22, 72–86, 165–187, 202–209; Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства... — С. 10–27; Його ж. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної, Слобідської та Південної України // Історія українського селянства: Нариси в 2 т. — К., 2006. — Т. 1. — С. 245– 251; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… — С. 67–73; Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини… — С. 15–19.
116 АГАД. — Ф. 3. — Спр. № 25. — Арк. 60.
117 Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С. 262–264; Чухліб Т.В. Особливості селянського господарювання на Правобережній Україні (остання чверть XVII–XVIII ст. // Історія українського селянства. — Т. 1. — С. 265.
Подібне можна сказати і про регулятивну функцію. Тільки за гетьманування Б. Хмельницького владою приділялася велика увага регламентації політичної взаємодії і політичної поведінки індивідів, політичних інститутів і соціальних груп з метою досягнення й збереження домінанти спільних інтересів й усталеності суспільних відносин. За інших гетьманів (з деякими застереженнями виняток становлять уряди П. Дорошенка та І. Самойловича) вона далеко не завжди виконувала свої безпосередні завдання.
Загалом через егоцентризм української політичної еліти, її ненаситне устремління до влади зміст політичної функції державної владної системи після поразки революції у 1676 р. звівся посутньо до намагань збереження політичної самобутності України у формі автономії у складі Російської імперії. І лише поодинокими короткотривалими виплесками у політичному просторі Гетьманщини за правління І. Мазепи, Д. Апостола, К. Розумовського, а також в політичній діяльності П. Орлика відроджувалася ідея повернення до головних стратегічних цілей і завдань революційної доби — забезпечення незалежності й територіальної цілісності національної держави.
В цьому контексті на чільне місце виступала правотворча діяльність. Полкові і сотенні суди стежили за дотриманням правових норм, виконанням розпоряджень урядових структур. Б. Хмельницький підкреслював, що в козацькій Україні «кождий маєт волноє право в судах ведлуг привилеов роспиратсе»118. Велася, особливо за гетьманування Б. Хмельницького й П. Дорошенка, досить ефективна боротьба з кримінальними злочинцями. П. Алеппський не без захоплення констатував, що «в дні Хмеля» «панують правосуддя і справедливість», і в країні козаків «немає ні злодіїв, ні грабіжників»119. Рішучих заходів щодо викорінення розбійництва після приходу до влади вживав також П. Дорошенко. Як засвідчував на початку липня 1667 р. київський воєвода П. Шереметєв, гетьман «всі ці розбої приборкав, багатьох розбійників велів повішати...»120. Доволі часте звернення влади при захисті різних форм власності, регулюванні соціальних відносин, розв’язанні конфліктів, упокоренні заворушень до силових методів, зокрема, застосування як міри покарання смертної кари, засновувалося на «військових артикулах», «праві восковому», «срокгости войсковои».
———————
118 Документи Богдана Хмельницького… — С. 235.
Реалізація правотворчої і правоохоронної функцій здійснювалася не лише через судову систему, а й центральними та місцевими органами виконавчої влади, що мали стежити за дотриманням норм звичаєвого і писаного права, ухвал генеральних і старшинських рад, розпоряджень гетьманів, генеральної канцелярії, генеральних старшин, полковників, сотників тощо. Найбільш ефективні заходи щодо дотримання правопорядку вживали уряди Б. Хмельницького й П. Дорошенка. Необхідно мати на увазі також той факт, що оскільки Українська держава перебувала у відносинах протекторату з Російською або ж Османською імперіями, то, відповідно до змісту укладених договорів із сюзеренами, влада змушена була вносити корективи до національної правової системи.
Одним із основних напрямів владного волепокладання від самого початку функціонування національного інституту влади виявилася зовнішньополітична сфера. При цьому особливого значення набуло забезпечення оборони Української держави, оскільки її становлення й існування супроводжувалися не лише постійною зовнішньою загрозою, а й перманентними воєнними діями, зокрема, у кінці 40–50-х роках XVII ст. Супротивниками виступали Річ Посполита, Російська держава й Кримський ханат.
Для оборони держави залучалося військо (його підрозділи брали активну участь і у внутрішньополітичних чварах), розвідка й контррозвідка. Створена Б. Хмельницьким армія (80–100 тис. вояків) стала однією з кращих у Центральній і Східній Європі. За роки його гетьманування вона зазнала лише однієї поразки під Берестечком (літо 1651 р.). Усвідомлюючи слабкі сторони її формування на основі козацького ополчення, гетьман виношував наміри утворити 50-тисячне регулярне (професійне) військо, яке б утримувалося коштами скарбниці121. Не випадково саме він ініціює появу у складі української армії підрозділів найманців (німців, сербів, волохів). Дещо пізніше П. Дорошенко формує сердюцькі, а з 1669 р. у Лівобережному Гетьманаті виникають «охотницькі» («компанійські») полки122. З розпадом козацької України оборонна функція зазнає істотних змін. У той час, коли Лівобережна Україна втрачає право як на проведення зовнішньої політики, так і на власну самостійну оборону, Правобережний Гетьманат продовжує захищати себе від агресії Речі Посполитої та Криму.
———————
119 Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. — М., 1897. — С. 30, 114.
120 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів (далі — НБУВ. ІР). — Ф. ІІ. — Спр. № 15422. — Арк. 106.
І все ж силові ресурси влади, за допомогою яких забезпечувалися оборона країни, безпека носіїв державної волі, охорона внутрішнього правопорядку, виконання діючого законодавства, розпоряджень і наказів центральних і місцевих владних інститутів тощо, хоча і були доволі потужними, проте далеко не завжди виявляли свою ефективність. В контексті забезпечення обороноздатності країни особливого значення набувала мобілізаційна діяльність урядів, завдяки чому українській армії впродовж тривалого часу вдавалося вести боротьбу із зовнішніми ворогами. При цьому владою на всіх рівнях були успішно задіяні всі види ресурсів, першорядне значення серед яких мали демографічні. Сприятливі умови для господарювання дозволяли мати на території козацької України впродовж кінця 1640–1650-х років більшу щільність населення й значно краще економічне становище, ніж на решті українських земель, що забезпечувало мобілізаційні можливості уряду у 80–120 тис. вояків. Проте міжусобиці, воєнні дії, спустошливі наслідки татарських походів, стихійні лиха й епідемії зумовили демографічну катастрофу першої половини 1670-х років у правобережному регіоні.
Водночас в інтересах зміцнення безпеки були задіяні всі можливі економічні ресурси. Визнавши легітимність права власності на землю козаків (включаючи вчорашніх селян і міщан) і займанщини посполитих, влада витворила міцну економічну підвалину функціонування політичної системи. Спираючись на економічну потугу господарств козаків і посполитих, вона впродовж тривалого часу могла забезпечувати успішну боротьбу з ворогами незалежності, поповнювати державну скарбницю, чому сприяла також політика підтримки урядом розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Проте руйнівні наслідки воєнних дій, міжусобиць, важких демографічних втрат істотно зменшували потенціал економічних ресурсів влади, звівши його нанівець у Правобережжі.
———————
121 БМЧ. ВР. — Спр. № 142. — Арк. 54.
122 Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної гетьманщини
1669–1726 рр. — К., 2006. — С. 54–67.
У своєму розпорядженні влада мала значні соціальні ресурси. В умовах формування системи вертикальної соціальної мобільності вона визнала статус козаків за усіма, хто погоджувався виконувати військову повинність на користь Війська Запорозького. Як уже зазначалося, в Українській державі не було проведено розмежування козацтва від поспільства. Тим самим влада гарантувала підтримку своїх політичних заходів більшістю населення. Водночас залишався відкритим доступ до лав старшини вихідцям із інших суспільних станів і груп (за умови, що вони здобули козацький імунітет).
Важливу роль в утвердженні зовнішнього суверенітету відіграла дипломатична служба. Завдяки її ефективності козацька Україна в середині XVII ст. успішно відстоювала національні інтереси на міжнародній арені. Зокрема, владі вдалося добитися утвердження новоутвореної держави як впливового суб’єкта міжнародних відносин у центрально-східноєвропейському регіоні, встановити дипломатичні відносини з рядом країн, нейтралізувати заходи польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію України.
В умовах розбудови незалежної держави важливого значення (поряд із зміцненням оборонної та зовнішньополітичної сфер) набувають заходи органів влади щодо забезпечення економічного розвитку держави. Усвідомлюючи значення культурно-духовних факторів у справі консолідації суспільства, влада робила певні кроки й щодо врегулювання культурно-духовного життя. Вперше за декілька останніх сторіч української історії представники державно-управлінських структур сприяли розбудові православних церков і монастирів, що послужило поштовхом для якісних змін у розвитку архітектури, іконографії, малярства. Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря й П. Дорошенко послідовно обстоювали «права і вольності» православної церкви в Речі Посполитій, а також православного населення (українців і білорусів) в її межах. Дуже скупі свідчення джерел промовляють про сприяння владних структур розвитку освіти. Кількісне збільшення освічених людей в роки гетьманування Б. Хмельницького відзначив у своїх записках син антіохійського патріарха Макарія П. Алепський, котрий з батьком проїхав у 1654 р. козацькою Україною із заходу на схід123. Значення освіти добре розумів і П. Дорошенко. Він був твердо переконаний, що «Русь вчитися повинна», тому у переговорах з Річчю Посполитою домагався відкриття академії у Києві (з правами, які мав Краківський університет), розширення мережі шкіл і друкарень; послідовно обстоював використання української мови у функціонуванні державних та судових установ Речі Посполитої, офіційному листуванні з Військом Запорозьким тощо124. Пізніше аналогічні питання неодноразово піднімалися І. Мазепою, гетьманом в еміграції П. Орликом, в реформаційній програмі К. Розумовського.
———————
123 Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария… — С. 2, 15.
Паралельно з оформленням вертикалі державної влади та закладанням системи горизонталей владних відносин відбувалося і формування ідеологічного підґрунтя влади. Прикметно, що на початковому етапі революції (січень–травень 1648 р.) Б. Хмельницький та його соратники обмежувалися лише ідеєю політичної автономії для козацької України. Зокрема, під час переговорів у березні 1648 р. української сторони з послами коронного гетьмана М. Потоцького Б. Хмельницький від імені козацької ради порушив клопотання поновлення давніх козацьких прав і вольностей, усунення з полковничих посад етнічних поляків, щоб при владі були «лише [люди] з їх народу», а також виведення польського війська із Задніпров’я та України і скасування тут «управління Речі Посполитої», щоб «вони вільно могли жити за своїми давніми правами»125.
У більш розгорнутому вигляді цю програму було викладено в переданих гетьманом після здобуття перемог під Жовтими Водами і Корсунем через полоненого М. Потоцького клопотаннях до польського уряду. Передбачалося скасування прав воєвод і старост щодо міст, замків й королівських володінь та підпорядкування Війська Запорозького «лише одному королю». При цьому українською стороною висувалися вимоги щодо ліквідації на визволених теренах польських органів влади й існуючого адміністративно-територіального устрою, а також перетворення козацької України на удільну, з визначеними кордонами державу, очолювану гетьманом126. Упродовж серпня–вересня ці вимоги еволюціонували в ідею виокремлення у складі Речі Посполитої її третього суб’єкта — Руської держави у територіальних межах Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Чернігівського воєводств і Мозирського повіту Великого князівства Литовського.
———————
124 Мицик Ю. Проблема унії в дипломатичних інструкціях гетьманів України до урядів Речі Посполитої (середина — друга половина XVII ст.) // Warszawskie zeszyty Ukrainoznawcze. — Warszawa, 1997. — С. 100; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 141, 157; Їх же. Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення. — К., 1999. — С. 51.
125 БМЧ. ВР. — № 143. — Арк. 685; БН. ВМФ. — № 6691.
126 БМЧ. ВР. — № 142. — Арк. 165–166, 169, 203; БН. ВМФ. — № 6713; № 143. — Арк. 744; ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 61–61 зв.
Наступний крок було зроблено в першій половині 1649 р., коли в результаті переосмислення уроків боротьби українським гетьманом було сформульовано наріжні принципи національної державної ідеї, що стала визначальною у визвольних змаганнях українців на майбутнє, а водночас виокремила й основну сферу владного волепокладання — державотворчу. Як підкреслював М. Грушевський, «козацько-шляхетська програма-тіпітит скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і Ко до неї більше не поверталися — хоч прихильників у сеї програми в козацько-шляхетських кругах і далі не бракувало. Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького…»127. Її засадничі принципи вперше було озвучено гетьманом під час перемовин 20–25 лютого з польським посольством у Переяславі128, а пізніше (кінець квітня) деталізовано під час зустрічі з Г. Унковським у Чигирині129. Боротьба за їх реалізацію розпочалася на початку червня 1649 р., коли Б. Хмельницький вирушив у похід з метою створення незалежного «Руського князівства» на теренах від Перемишля до московського кордону, прагнучи, за визнанням одного з польських дипломатів, «до кінця вигубити ім’я і покоління лядське»130. Відтоді, на думку О. Оглоблина, «головною метою» його діяльності «було вдержати й розбудувати Українську Козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем»131.
Сформулювання державної ідеї зіграло вирішальну роль у розвитку суспільної свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національного самовизначення. Проте на шляху її реалізації доводилося долати серйозні перешкоди: конфесійну роз’єднаність нації, силу традиційного егоцентричного спрямування соціально-психологічних стереотипів поведінки тих чи інших верств суспільства, територіальний розкол України, боротьбу угруповань серед еліти, пасивність верхівки православної церкви та інтелігенції, вкрай негативну роль геополітичного чинника, що штовхав до пошуків військово-політичної допомоги ззовні. І все ж, дякуючи волі до боротьби за незалежність і політичному генієві Б. Хмельницького, вдалося добитися в червні 1652 р. де-факто державної незалежності козацької України, не були втрачені перспективи возз’єднання усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності національного державного організму.
———————
127 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 1493, 1494.
128 АГАД. — Зібрання Брацлавських із Сухої. — Спр. № 155/81. — Арк. 70, 9. — С. 157. Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 118–119.
129 Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 152,154.
130 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. 189/ІІ. — Арк. 264; 3882/ІІ. — Арк. 58 зв.
131 Оглоблин О. Українсько-Московська угода 1654 // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). — К., 2003. — С. 159.
Проте різке загострення соціально-політичного конфлікту в Українській державі та посилене втручання сусідніх держав у її внутрішні справи відіграло вкрай негативну роль як у процесі розвитку державної ідеї та її утвердження в суспільній свідомості, так і її реалізації. Вони зумовили глибокий розкол серед елітарної верстви, в середовищі якої, починаючи від кінця 1650-х років, чітко окреслилася тенденція повороту від ідеї створення незалежної соборної національної держави до ідеї автономізму, яка виявила свою неспроможність розв’язати українське питання ще 1648 р. Подібні деструктивні настрої серед певної частини владної верхівки деморалізуюче впливали на позиції козацтва, селянства й міщанства, спричиняючи в їх колах відмову від боротьби за реалізацію державної ідеї.
Процес ідеологічної кризи в політичному просторі України посилився після поразки революції. Незважаючи на спроби окремих представників вищого ешелону влади (згадаємо державотворчі проекти І. Мазепи, Д. Апостола, П. Орлика, К. Розумовського) реалізувати її основні положення, знекровлені в довготривалій і виснажливій боротьбі, розчаровані в її політичних наслідках, морально й психологічно надломлені невдачами патріотичні сили були вже неспроможні вести рішучу боротьбу за національні інтереси.
Згідно з традиціями європейської політичної практики, в якій ідея сакральної суті королівської влади все ще продовжувала зберігати свою чинність і в умовах секуляризаційних тенденцій ранньонової доби, у новосформованому владному просторі України виразно проступає сакральний зміст владарювання, розробляється концепція божественного походження гетьманської влади132. Дійсно, в тогочасних джерелах знаходимо чимало підтверджень тому, що в свідомості козацтва утверджується погляд на останню як дану від Бога. Божественне походження своєї влади неодноразово підкреслював і сам Б. Хмельницький133. Пізніше натяк на сакральний зміст його влади з’явився і в титулатурі українського володаря: «Богдан Хмельницький, Божою милостью гетман з Войском Запорозьким»134. Прикметно, що самечерез обряд освячення Б. Хмельницького на гетьманство, проведений на початку 1649 р. єрусалимським патріархом Паїсієм, відбулося улегітимнення української влади в очах коронованих носіїв монаршого титулу в християнізованому політичному просторі Європи135. Втім, процес еволюції влади виборного і підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати «колективна воля» козацької спільноти, вступив у суперечку з виробленими козацтвом засадничими принципами політичного життя.
———————
132 Плохій С. Божественне право гетьманів… — С. 87–109.
133 Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 117–119; 154.
134 Документи Богдана Хмельницького… — С. 64; Плохій С. Божественне право гетьманів… — С. 95.
Водночас із утвердженням національної державної ідеї в ідеологічній складовій організації національного владного простору все відчутнішими стають тенденції до зміцнення монархічного начала в політичному розвитку України. Як засвідчують джерела, Б. Хмельницький, будучи противником охлократичних традицій Війська Запорозького, став обережно, але послідовно й неухильно проводити курс на впровадження монархічної форми правління. Насамперед він встав на шлях підпорядкування собі створених полкових і сотенних органів влади та їх перетворення в знаряддя своєї політики, добиваючись точного і вчасного виконання ними розпоряджень і указів центральних владних інституцій. Досвідчений польський агент ксьондз С. Щитницький в одному з листів до Варшави чітко визначив політичну мету діяльності українського уряду: «Задум є у Хмельницького абсолютно й незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у володінні, які починаються від Дністра, йдуть до Дніпра й далі до Московських кордонів…»136. Згодом, прийнявши протекцію царя, гетьман основну увагу приділив розв’язанню двох кардинальних проблем: реалізації ідеї соборності держави та запровадження в ній спадкоємного гетьманства, просуваючи родичів по службових щаблях у різних підрозділах державного апарату.
Постає питання: чому український володар, який, за свідченням джерел, неодноразово іменував себе «князем Русинських провінцій», «князем всієї Руської землі»137, зрештою відмовляється від реалізації в реаліях ХVІІ ст., здавалося б, такої цілком природної для національної політичної традиції форми, як князівська влада? В контексті пошуку відповіді на нього згадаємо спостереження М. Грушевського, який, констатуючи часове дистанціювання між політичною практикою Давньоруської держави і формами політичної організації запорозької спільноти, наголошував: «козаччина не перейняла з тих [княжих] часів готових організованих форм самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східноукраїнської дезорганізації переходових століть…»138.
———————
135 Плохій С. Божественне право гетьманів… — С. 97–107; Его же. Между Киевом и Чигирином. Украинское казачество в поисках столицы и идентичности // Украина и соседние государства в XVII веке / Материалы межд. конф. — СПб., 2004. — С. 131.
136 БМЧ. ВР. — № 146. — Арк. 241–242; БН. ВМФ. — № 6706.
137 Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников… — С. 35; ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 646/І. — Арк. 78.
Найімовірніше, добре усвідомлюючи відсутність в Україні соціальнополітичної сили, яка виступала б носієм і опорою ідеї князівської влади, а з іншого боку, будучи обізнаним (вочевидь, через спілкування з канцлером Польщі Є. Оссолінським й іншими сановниками, котрі виступали за розширення й зміцнення прерогатив королівської влади) з європейськими політичними теоріями свого часу, що в інтересах раціональної доцільності «стверджували необхідність концентрації влади в одних руках, яка б зібрала разом розхитаний духовний і соціально-політичний світ»139, Б. Хмельницький обрав інший шлях. Не маючи відповідної соціальної опори для запровадження монархічного механізму влади (а саме це, зважаючи на досвід Європи, могло б забезпечити цілком реальні перспективи для зміцнення й піднесення Української держави), він приділяє велику увагу формуванню його ядра — власного клану140. З іншого боку, як свідчать джерела, гетьман не відмовлявся від практики збирання старшинських рад. Протягом 1656–1657 рр. вони скликалися щонайменше 5 разів. Б. Хмельницький розумів необхідність дотримання традиційних атрибутів, що підтверджували б в очах козацтва легітимність прийнятих рішень, хоча сама процедура їх схвалення чимдалі більше формалізувалася. Водночас слід зазначити, що український володар такою лінією політичної поведінки, по суті, легалізував в функціональній системі владарювання задіянність при вирішенні питань першочергового значення механізмів політичного компромісу, що пізніше ефективно використовували його наступники на булаві, зокрема, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа.
Намагання Б. Хмельницького запровадити в політичній системі України інститут монархії повністю відповідало провідним тенденціям організації ранньомодерного політичного простору. Нагадаємо, що європейськими зверхниками процес монархізації влади і державного устрою ототожнювався з процесом дехристиянізації Європи і сприймався як дієвий механізм забезпечення «балансу в структурах влади». Абсолютизація владних важелів в європейській політичній культурі, починаючи з кінця ХVІ ст., не розцінювалася як узурпація влади, навпаки, за спостереженнями сучасних вчених, «абсолютні монархії посилили державу раннього нового часу в територіально-політичному, правовому, економічному і культурному відношеннях»141. Унормування інституту монархії на всьому територіальному ареалі Європи та визнання монархічної форми правління як найбільш ефективної пояснюється, зокрема, тим трагічним досвідом, який довелося винести європейському суспільству з політичної практики т. зв. доверсальського періоду організації державного життя, зокрема, республіканізму доби революційних потрясінь середини ХVІІ ст.142, який для більшості європейців асоціювався «з відсталістю, з одного боку, і кризою та анархією з другого»143.
———————
138 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VII. — К., 1995. — С. ІХ–Х.
139 Деталініше про це див.: Рассел Б. История западной философии. — М., 1993. — Т. 2. — С. 65; Виноградов А. Государственно-политические «коды» Востока и Запада // Международные процессы. Журнал теории международных отношений и мировой политики. — 2013. — Т. 11. — № 1 (32).
140 Дашкевич Я. Клан Хмельницького — легенда чи дійсність? // Україна в минулому. — К.–Львів, 1992. — Вип. 2. — С. 78–92.
Не міг не розуміти руйнівних для української державності наслідків «козацької вольниці» й охлократичної стихії і Б. Хмельницький. Однак, всі його спроби повернути Українську державу на модернізаційний шлях суспільно-політичного розвитку не увінчалися успіхом. Ті суттєві позитивні зміни в суспільній психології українців, які спостерігалися на піку піднесення боротьби за державно-національну незалежність, виявилися нетривкими. Запропонована гетьманом нова форма політичного урядування, яка б мала в найближчій перспективі забезпечити політичну стабільність і піднесення життєво важливих для успішної реалізації державотворчої програми сфер, не знайшла в тогочасному українському суспільстві серйозної соціальної чи політичної опори. Вона трималася переважно на титанічній постаті самого гетьмана та на підтримці вузького кола його однодумців.
Унікальна ситуація щодо відродження державного інституту влади складається після 1676 р. в Правобережній Україні. Причому, ініціатива реанімації на її теренах ідеї українського монархізму інспірується ззовні, а саме: правлячими колами Стамбула. Доказом цього слугують, зокрема, присутність у титулі поновленого на гетьманстві Ю. Хмельницького словосполучень «князь удільний Руський», «князь Малоруської України», «руський монарх» тощо144, а також повідомлення лівобережному гетьману І. Самойловичу запорозького кошового І. Сірка від початку липня 1677 р. про те, що «Хмельницького зроблено князем України, і князівство його буде віднесене до таких же удільних, як і інші князівства турецького царства»145.
———————
141 Ивонина Л.И. Монархизация правителей и государств Класической Европы в конце ХVІІ — начале ХVІІІ в. // Вопросы истории. — 2012. — № 8. — С. 106.
142 Там же. — С. 107.
143 Там же. — С. 116.
144 АГАД. — Ф. 553. — Від. II. — № 1657. — Арк. 1; БМЧ. ВР. — № 1376. — Арк. 234; Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави. — С. 248.
Починаючи з весни 1677 р., новопоставлений гетьман докладає максимальних зусиль, щоб поширити свою владу на всю територію Правобережної України, що до Андрусівського перемир’я входила до складу козацької держави. Вже перші політичні кроки Ю.Хмельницького викликали занепокоєння в польського уряду, який через своє посольство у Стамбулі звернувся до султана з вимогою про повернення Речі Посполитій її колишніх правобережних володінь і заборони Ю. Хмельницькому титулуватися «князем Сарматії»146. Проте султан не лише відхилив ці пропозиції, а й при ратифікації Журавнинського договору (квітень 1678 р.) недвозначно наголосив на тому, що Правобережжя, будучи турецьким володінням, віддається в управління козакам147. Не менш наполегливо, ніж Варшава,намагалася перешкодити державотворчим планам правобережного правителя і Москва, яка у березні 1679 р. фактично підтримала акцію І. Самойловича, спрямовану на обезлюднення правобережних теренів. «…всі жителі ржищівські, драбівські, білозерські,таганківські, черкаські на цей бік зігнані, і від ворога відхилені, а міста й села, містечка і присілки їх, де вони раніше жили на тому боці, всі без останку спалені»148, — повідомляв до Малоросійського приказу лівобережний гетьман про результати проведеної нимбезпрецедентної операції. Незважаючи на критичність свого становища, яка виникла внаслідок прорахунків у внутрішній політиці, а також рішучої протидії з боку Росії та Польщі, Ю. Хмельницький протягом 1679–1680 рр. продовжував добиватися від Варшави визнання Українського князівства. Тим часом активізувалися переговори між Османською імперією та Російською державою, у ході яких султан знехтував ідеєю створення в Правобережній Україні удільної політичної одиниці. Після підписання у січні 1681 р. відповідноїтурецько-російської угоди Ю. Хмельницького було викликано до Стамбула, й подальша його доля залишається невідомою.
———————
145 Цит. за: Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків // Іван Сірко: Збірник. — К., 1992. — С. 86.
146 Wójcik Z. Rzeczpospołita wobeć Turcji i Rocji 1674–1679. — Wrocław, 1976. — S. 103, 111, 115.
147 Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Ук-
раины в XV–XVIII вв. Границы воеводств в свете источников. — Киев, 1992. — С. 19;
Wójcik Z. Rzeczpospołita wobeć Turcji i Rocji… — S. 131–133.
148 Костомаров Н.И. Руина // Костомаров Н.И. Исторические монографии и иссле-
дования. — Т. V. — СПб., 1905. — С. 316–319; Заруба В.Н. Украинское козацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (Последняя четверть XVII в.). — Харьков, 1993. — С. 77–78.
Разом з тим, зазнавши невдачі в спробах створити під своєю протекцією Українське князівство, турецький уряд вирішив все ж зберегти на Правобережжі залишки державного життя у формі автономного гетьманства, прилученого до Молддавії. Однак уже з 1686 р. Стамбул фактично усувається від безпосередньої підтримки власної ж ідеї.
Відразу після смерті Б. Хмельницького козацька Україна повернулася до стагнаційної стадії відпрацьованої ще в політичній системі Київської Русі мобілізаційної моделі суспільного розвитку149, коли на арену політичного життя виходили зароджені в елітарному середовищі відцентрові тенденції. Українська державна еліта, яка в своїй масі відкидала нові ідеї й прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління, відкрито почала саботувати процес монархізації. Після приходу до влади в результаті здійсненого у жовтні 1657 р. державного перевороту І. Виговського провідну роль знову почала відігравати представницька генеральна (військова) рада. Процес децентралізації влади почав поширюватися з вищого на регіональний і місцевий рівні. Козаки почали обирати сотників, а в окремих полках і полковників. Попри певні відмінності, республіканська форма правління продовжувала зберігатися у Правобережному і Лівобережному Гетьманатах та на Запорожжі. Класичних рис вона набула на Правобережжі в роки правління П. Дорошенка, якому вдалося поєднати сильну гетьманську владу з ефективним функціонуванням генеральних і старшинських рад.
Загалом політичний процес, особливо у періоди правління Б. Хмельницького та П. Дорошенка, характеризувався вчасним реагуванням влади на зміни політичних ситуацій, причому ставка робилася переважно не на примус, а на пошук компромісів, спроможних консолідувати суспільство і зберегти цілісність України. Слід також відзначити соціально-політичну активність козацтва й поспільства, які гостро (часто зі зброєю в руках) реагували на спроби владних структур обмежити чи скасувати ті чи інші завоювання революції. Водночас вони всіляко підтримували заходи влади по обстоюванню державного суверенітету України.
Разом з тим, І. Виговський та його оточення, припустившись ряду прорахунків щодо розв’язання конфлікту з опозицією, своїми непродуманими діями спровокували громадянську війну, започаткувавши тим самим незворотні відцентрові процеси у козацькій Україні. Починаючи з 1663 р., визначальною рисою політичного життя став поліцентризм політичної влади, обумовлений розпадом унітарної держави на три відсепарованих від єдиного політичного організму утворення, часто відмінних за своїми зовнішньополітичними орієнтаціями. З другої половини 60-х — у першій половині 70-х років XVII ст. подолання політично-територіальної роздробленості перетворилося на одну з найголовніших проблем для української влади. Двічі, як зазначалося, у 1668 і 1674 рр. держава возз’єднувалася, проте закріпити цей успіх (переважно через втручання сусідніх країн) не вдалося. У 1676 р. Правобережний Гетьманат взагалі припинив своє існування. Запорожжя, відособлюючись від Гетьманщини, прийняло назву «Військо Запорозьке Низове».
———————
149 Андреев Д., Бордюгов Г. Пространство власти // Родина. — 2014. — № 6.
Введення після 1654 р. в український владний простір нового політичного гравця — російського самодержця, репрезентованого низкою російських управлінських інституцій (інститути воєвод та царських резидентів, воєнні гарнізони, Перша та Друга Малоросійські колегії тощо), істотно скоригувало правила гри на полі влади. Роздмухування деструктивних настроїв у середовищі української еліти, неприховане втручання у внутрішні українські справи, насаджування в національну свідомість російських ціннісних імперативів, кореляція призначень на управлінські посади в Гетьманщині, зрештою насильницьке руйнування основ національного інституту влади — такими були основні вектори інкорпорування українського політичного тіла в загальноімперські територіально-адміністративні та культурні обшири. Особливо ці процеси посилилися в часи правління Петра І й наступний за цим період. Мова вже йшла не про часткові й обмежені акції, а про широкомасштабний наступ на особливості політичних структур України. На відміну від попереднього часу, коли нововведення, як правило, стосувалися лише верхівки політичної піраміди, починаючи з 1750-х років, вони почали поширюватися вже на її нижчі ланки.
Проте державницькі традиції не були повністю витіснені з політичних програм українських урядів. Досить стійкими на зламі XVII–XVIII ст. вони залишалися, зокрема, на Правобережжі. З кінця 1670-х років місцевою елітою (нехай і під егідою річпосполитських владних структур) виношуються проекти поновлення в краї українських національних інституцій. У 1684–1685 рр. розпочинається відновлення козацького полкового устрою на землях між Тясмином, Тікічем і канівським Поліссям з притаманною йому формою організації центральної і місцевої адміністрації.
С. Палій та його соратники територію, зайняту козацькими полками, вважали, по суті, окремим політичним утворенням, практично незалежним від королівської влади. Протягом 90-х років XVII — початку XVIII ст. тут відбувався неухильний процес відродження виробленої в умовах революції моделі української державності, що супроводжувався активною національно-визвольною боротьбою за унезалежнення краю від Польщі та об’єднання з Лівобережним Гетьманатом в єдину державу. Цей процес (з різною амплітудою активності) тривав до середини 1704 р., коли внаслідок військово-політичного втручання лівобережного гетьмана І. Мазепи з арени політичного життя Правобережної України підступно було усунуто фастівського полковника. Відтоді регіон фактично до 90-х років XVIII ст. (період реставрації національних владних структур у роки Коліївщини, на жаль, виявився нетривалим) було підпорядковано чинним річпосполитським управлінським структурам, чому значною мірою прислужилися місцеві владні осередки.
Чимало для зміцнення гетьманської влади у Лівобережжі зробив Д. Многогрішний. Йому вдалося зупинити процеси руйнування соціально-економічної системи Гетьманату, добитися політичних поступок з боку Москви, пришвидшити прилучення до Лівобережжя Києва з округою150. Інтересами України перш за все керувався І. Самойлович, взявши курс на створення аристократичної держави з міцною гетьманською владою та рішуче протидіючи претензіям Запорожжя на політичну окремішність.
Протест проти ініційованих російською стороною нововведень висловлював І. Скоропадський, який у травні 1722 р. прибув до Петербурга і спробував переконати Петра І у відсутності підстав для проведення в Україні перетворень, запровадження Малоросійської колегії, намагався відстояти права козацької держави, передбачені договором 1654 р., які, на його думку, і далі залишалися незмінними «до мого уряду гетьманського»151.
Відбиваючи інтереси патріотично налаштованого угруповання старшини, яке намагалося відстояти автономію України, наполегливо проводив проукраїнську політику П. Полуботок, намагаючись протидіяти заходам президента Малоросійської колегії С. Вельямінова, спрямованим на захоплення всієї повноти влади. Протягом другої половини 1722 — на початку 1723 рр. наказний гетьман видав низку актів, що торкалися змін у судочинстві. Зокрема, передбачалося узаконення принципу колегіальності при організації судового процесу; проведення певної формалізації суду; встановлення порядку подачі апеляцій; запровадження інституту асесорів Генерального суду; зосередження судових функцій у Генеральній військовій канцелярії тощо152. Наприкінці 1722 р. він порушив перед російською владою клопотання про обрання гетьмана «вільними голосами»153
———————
150 Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 205–206; Верба І.В. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі // Українська козацька держава… — К., 1991. — С. 83.
151 Источники малороссийской истории, собранные и изданные Д.Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — М., 1859. — С. 317–320.
152 Горобець В.М. Судова реформа в Україні 1722–1727 рр.: передумови, альтернатива, результати // Українська козацька держава… — Вип. 2. — Черкаси, 1992. — С. 86–87.
Фінальна спроба зміцнення інституту гетьманства, який, по суті, «уособлював сутнісне сприйняття власне самої української ранньомодерної держави»154, випала на долю останнього легітимно обраного гетьмана К. Розумовського. Під впливом і за підтримки патріотичного угруповання еліти, котре прагнуло легальними легітимними способами зберегти й розширити автономію Лівобережного Гетьманату, йому вдалося здійснити низку перетворень, спрямованих на розширення самостійності державно-адміністративного апарату, загальмування інкорпораційних процесів, а також підпорядкувати своїй владі Запорожжя, що відкривало шлях до подолання його політичної відрубності. Проте з його відстороненням від булави національний інститут влади фактично припинив своє існування.
* * *
Дослідження проблеми влади в Українській козацькій державі має потужну перспективу. Остання прослідковується навіть на такому, здавалося б, найбільш вивченому на сьогодні рівні, як інституційний. Йдеться насамперед про необхідність подолання властивого українській історіографії фрагментарного підходу до розгляду процесів утворення національних владно-управлінських інституцій, їх структурної складової та функціональних можливостей протягом другої половини XVII– XVIII ст. Вельми поверховим залишається і уявлення щодо механізмів формування в Україні категорії держслужбовців та апарату чиновницько-бюрократичної сфери, критеріїв добору кандидатур на урядові та адміністративні посади, процедури заміщення цих посад, вимог до статусного, освітнього, майнового цензу претендентів тощо. Важливим є також акцентування уваги на заохочувальній системі, з урахуванням механізмів її дієвості.
Однак створення структурної моделі інституту влади є лише одним із сегментів багатовимірної владної конструкції. Іншими, не менш важливими її сегментами, які потребують сьогодні підвищеної уваги і водночас є цілком забезпеченими з методологічного погляду напрацьованим в соціогуманітаристиці дослідницьким інструментарієм, помноженим на можливості історичної компаративістики, виступають інтерпретаційно-презентаційні моделі простору влади та образу влади. Якщо під першим розуміється весь комплекс географічних, геополітичних, соціальних, ментальних умов та факторів, які в українських реаліях раннього нового часу власне визначали форми владарювання, зміну режимів, процесуальний бік прийняття владних рішень, а також ті управлінські технології, які застосовувалися для їх реалізації на практиці, то за другим криється проблема психологічно-свідомісної реакції на владу та її носіїв, яка є визначальною в становленні певних зразків політичної поведінки соціуму, зокрема, в аспектах сприйняття та виконання владних рішень.
———————
153 Коваленко О. Павло Полуботок // Володарі гетьманської булави. — С. 512.
154 Історія державної служби в Україні: У 5 т. — Т. 1. — К., 2009. — С. 223.
В контексті сказаного не можна випускати з поля зору мотиваційну сторону в діяльності суб’єктів владних відносин, що безпосередньо впливало на конструюючу направленість влади на різних еволюційних етапах та періодах. Саме наявністю такого потужного конструктивного начала пояснюється, зокрема, той факт, що, попри визнання Б. Хмельницьким зверхності короля (до середини 1652 р.), а з 1654 р. — російського царя, Українська держава de fakto володіла всією повнотою верховної влади всередині країни й проводила незалежний зовнішньополітичний курс. Натомість після його смерті, коли в дію почали вступати інші фактори, а на владній арені України з’явилися нові актори, спостерігалася тенденція збереження повноти внутрішнього суверенітету й обмеження (інколи зведення майже нанівець) зовнішнього. Згодом же відбулася фактична нівеляція самої можливості волевиявлення національних інститутів влади, трансформованих на кшталт провінційних імперських управлінських структур.
Суттєве розширення горизонтів національного владного простору, а водночас аксіологічного виміру створеної в Україні системи владарювання можливе за умови вписання українського контексту в загальний процес тих глобалізаційних модифікацій, яких зазнало владне поле Європи під впливом ідей Ренесансу та Відродження, раціоналізації й меркантилізму наступних за цим періодів. Адже не слід забувати, що процес формування та еволюції влади в Українській державі практично співпав за часом з появою теоретичних філософсько-політичних концепцій, які, по суті, розвивалися в річищі практичної перебудови всієї державно-політичної системи континенту. Наскільки ці нові теорії і практичний досвід були відомими в Україні, наскільки вони вплинули на вибір формату влади в колі найближчих сподвижників та нащадків Б. Хмельницького — питання, які слід вивчати. Однак безсумнівним є той факт, що в своїй діяльності українські уряди мали змогу орієнтуватися на зразки організації суспільно-владних відносин як в країнах християнського світу (а вони відзначалися доволі відмінним характером в різних територіально-політичних утвореннях), так і в мусульманській цивілізації, а отже свідомо обирати варіант, який оптимально міг спрацювати на національному грунті, не входячи в суперечність з власною традицією організації політичного життя. Інша справа, що будь-який теоретичний проект (їх наявність в Україні другої половини XVII–XVIII ст. можна прослідкувати здебільшого лише за опосередкованими даними) зазнавав кореляції під дією найрізноманітніших впливів. І це також неодмінно треба враховувати.
