Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

ВІД РЕДАКТОРА

У багатовіковому і перемінливому історичному поступі людства вчені в своїх науково-теоретичних дослідженнях неодноразово відзначали наявність т. зв. біфуркаційних точок, масштабних цивілізаційних зламів, що кардинально змінювали річище його узвичаєного плину. Однак, що важливо, історія при цьому (завдячуючи циклічності еволюційних змін) має одну унікальну властивість — екстраполювати проекції минулого на майбутнє, що, відповідно, відкриває перед новими генераціями людства перспективи обрання найбільш оптимальних моделей реагування на оточуючу соціальну дійсність. Складні й неоднозначні виклики, що на новітньому витку історії в черговий раз поставили на кон узвичаєну систему європейських цінностей, вибудувану ціною надзвичайно важких зусиль і оплачену кров’ю мільйонів і мільйонів людей конструкцію континентальної безпеки і геополітичної рівноваги, спонукають знову і знову повертатися в доленосну за своїми наслідками переломну добу XVII ст.

Це століття започаткувало нову, кардинально відмінну епоху в історії європейської цивілізації, Тридцятилітньою війною та революціями в ряді країн континенту підвівши своєрідну риску під рудиментами середньовічних традицій не лише в сферах соціальної й інтелектуальної взаємодії, регламентації економічних і ринкових процесів, а й порушивши вікові культурно-ментальні, моральні, духовні засади існування соціальних спільнот та вивівши на інноваційний рівень політичну компоненту суспільної організації. Безперечно, в регіонально відмінних частинах континенту і в неоднакових соціокультурних просторах паростки нового прокладали собі шлях з різною мірою інтенсивності та результативності, потребували різного еквіваленту задіяності в модернізаційних процесах людських і матеріальних ресурсів. Однозначно одне — Європа впевнено входила в епоху панування раціоналізму та виведення у ранг абсолюту наукового знання, пріоритетності людської особистості, якісних змін в процесах націо- та державотворення, перерозподілу сфер впливу на міжнародному рівні, водночас глобалізації наслідків політичних протистоянь. Не залишилась осторонь глобальних цивілізаційних зламів і Україна.

Підпорядкована річпосполитським суспільно-політичним структурам, по суті, позбавлена власного елітарного прошарку, українська спільнота саме в цей час спромоглася на реалізацію унікального за своїми масштабами і наслідками політичного проекту, складовими якого стали створення (на гребені піднесення суспільної свідомості, що вилилося в потужний виплеск революційної енергії мас) національної політичної системи та унітарної Української держави, яка, маючи свою специфіку, подеколи демонструючи певну недосконалість інституцій, втім, будувалася за канонами ранньомодерної державотворчості.

Постановка питання про спадщину державотворчої практики XVII ст. в контексті сучасного державотворення є цілком правомірною. Адже здобутий на цьому хронологічному етапі досвід розбудови незалежної соборної держави (прикметно, що саме тоді її вище керівництво вперше імплементує в національний державницький проект традицію верифікації і легітимізації історичною тяглістю від часів Київської Русі процесів становлення українських ранньомодерних державних інституцій та формування нової політичної еліти) не лише тією чи іншою мірою позначився на самосвідомості нації та ідентифікації українців в континентальних соціально-політичних системах, а й своєрідно переломився суспільно-політичною думкою кількох наступних століть та народною історичною пам’яттю, зафіксованою в створюваних по слідах подій зразках пісенно-фольклорної творчості, а пізніше культурно-мистецьких пам’ятках. Зокрема, започатковані й розвинуті наприкінці 1640-х — у 1650-х роках фундаментальні ідеї щодо творення національного державного організму були творчо переосмислені (щоправда, майже обходячи увагою певні тогочасні деструкції) в концепції Великого князівства Руського Ю. Немирича, політичних проектах І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, К. Розумовського,творцями «Договорів і постанов Війська Запорозького…» 1710 р. В історіописній традиції вони вилилися в козацьке літописання кінця XVII–XVIII ст., синтези першої хвилі романтичної історіографії. І не випадково Просвітництво в Україні, поряд із загальними політичними підвалинами, характерними для цієї ідеології, мало багато специфічного, що було притаманним лише для українських земель. Зокрема, це стосується постійної присутності у ідеологічних конструкціях представників цього руху мотивів наявності власної державності як складової частини відомої просвітницької концепції суспільного договору. Протягом всього наступного століття саме ці мотиви залишалися живильним середовищем для вироблення програмних засад лідерами Кирило-Мефодіївського товариства, в них черпав свою наснагу геній Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка та інших духовних і політичних проводирів українського суспільства. Наступність і генетичний зв’язок із державотворенням середини XVII ст. продемонструвала державотворча практика перших десятиліть ХХ ст., а тодішній політичний та інтелектуальний провід нації обґрунтовував свої національні проекти історичним прикладом Хмельниччини.

Новітня Українська держава також постала на багатовіковій традиції національної державотворчості. Які ж саме аспекти здобутого в добу раннього нового часу досвіду актуалізувало для суспільства й державницької еліти третє тисячоліття? Відповідь на це питання слід шукати в кількох площинах — насамперед це пріоритет національних інтересів, цілісність територіального та політичного простору, ефективні державні інституції, перш за все управлінський сектор, консолідовані влада і суспільство, соціальна стабільність, розвинута економічна база і, безумовно, сприятлива конфігурація геополітичних сил.

Як відомо, оперта на політичний геній гетьмана Б. Хмельницького і потужну творчу енергію повсталого народу, новопроголошена держава українців, попри наявність певних недоліків соціального характеру і недовершеність політичних інститутів, відразу впевнено заявила свої потенційні можливості як у внутрішньополітичній сфері, так і на міжнародній арені. Протягом напрочуд короткого часу (фактично вже до кінця першого року революції) були створені національні органи влади, конституйовано судовий устрій, здійснено відповідний адміністративно-територіальний поділ, почали функціонувати митна і податкова служби, було організоване боєздатне військо, разючі зміни відбулися у соціально-економічній системі, якісно новими показниками почали вимірюватися суспільна свідомість та інтенсивність ідентифікаційних процесів. Зазнав змін і зовнішньополітичний статус держави — молодій українській дипломатії вдалося шляхом проведення оптимально дієвих заходів у складній геополітичній ситуації добитися визнання козацької України суб’єктом міжнародних відносин.

Однак фактично паралельно з таким оптимістичним сценарієм реалізації державотворчого потенціалу соціуму розвивався й інший, що містив у собі приховані небезпечні тенденції. Існувала загроза розколу революційного табору та зростання соціальної напруги у суспільстві, дестабілізації внутрішньої та загострення зовнішньополітичної ситуацій. Втім, на цьому етапі перспективи виборення повної незалежності у поєднанні з централізаторською політикою Б. Хмельницького й курсом на встановлення спадкового гетьманства дещо послабили силу негативних виявів. На жаль, названі позитивні зміни не набули незворотного характеру. Деструкція державно-політичної сфери почалася відразу після смерті у серпні 1657 р. українського володаря. Вона розвивалася одночасно за кількома напрямами і мала в своїй основі комплекс чинників соціального, політичного, персонального характеру. Посилився процес розкладу еліти — вона поділилася на кілька угруповань, що займали діаметрально протилежні позиції у підході до створюваної моделі соціальних та економічних відносин, політичної форми управління. В Україні почалася жорстока боротьба між окремими носіями гетьманської влади і претендентами на гетьманську булаву, що істотно послаблювало центральний управлінський апарат та не забезпечувало адекватного реагування влади на соціально-політичні виклики.

Позбавлена контролю з боку центральних владних структур, генеральна і полкова старшина, зосередивши в руках виконавчу й судову (зокрема, й щодо цивільних справ) владу, дбала не стільки про національно-державні інтереси, скільки особисті. Посилення її соціального егоїзму, помножене на непомірне збагачення та ігнорування на місцях соціально-економічних інтересів поспільства (виключення не становило і рядове козацтво), вело до загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. В результаті допущених наступниками Б. Хмельницького політичних прорахунків, невиважених заходів в соціальній сфері країна на багато років виявилася втягненою у вир громадянської війни, політичної кризи та економічної розрухи.

Паралельно з аналогіями, які напрошуються при співставленні внутрішньополітичних процесів в Українському Гетьманаті XVII ст. і Українській державі новітньої доби, існує також зовнішньополітичний вимір, який нині став надзвичайно актуальним для українського соціуму, однак витоки якого слід шукати у віддаленому від сьогодення кількома століттями ранньоновому часі. Геополітичний розклад сил в центрально-східноєвропейському регіоні наприкінці 1640-х — початку 1650-х років об’єктивно поставив козацьку державу перед вибором сильної міжнародної протекції, здатної забезпечити їй військово-політичну перемогу над Річчю Посполитою. В силу збігу низки обставин та під дією цілого ряду факторів (вони доволі ґрунтовно проаналізовані істориками) з усіх можливих варіантів таким протектором для демократичної України стала побудована на сильних абсолютистських началах Російська держава, яка стрімко еволюціонувала у бік створення могутньої імперії. Відтоді насаджування в політико-соціальне поле України імперських ціннісних імперативів, ґрунтованих на ранньомодерних ідеологічних концепціях

«Москви — Третього Риму» та «збирання споконвічних російських земель» під скіпетром Романових, протягом всього наступного часу залишалося визначальним в політиці Росії в українському питанні. Значною мірою успіхові цієї політики підіграла й позиція тієї частини української політичної та культурної еліти, яка відверто демонструвала подвійну лояльність, сприяючи утвердженню в суспільній психології концепту «малоросійськості».

Новітня українська історична наука багато зробила в сенсі неупередженого, позбавленого кон’юнктури перегляду сутнісного змісту українсько-російських відносин другої половини XVII–XVIIІ ст. Зокрема, на ґрунтовній документальній основі деполітизовано та деідеологізовано так званий Переяславський міф, який впродовж тривалого часу слугував відправним пунктом в стратегічних планах російського політичного центру щодо втягування України та українців в імперсько-радянське цивілізаційне середовище. Між тим, укладена 1654 р. між Українською та Московською державами угода вповні відповідала типовій для свого часу практиці фіксації досягнутих двома суб’єктами міжнародної діяльності домовленостей, продиктованих військовими і політичними факторами. При цьому угода (принаймні, для української сторони) переслідувала цілком визначену мету — збереження державного суверенітету козацької України і фіксувала правові аспекти її відокремлення від Речі Посполитої й пожиттєву владу в ній гетьмана як її єдиного і повноправного володаря. Однак об’єктивна реальність того часу спрямувала розвиток подій в кардинально відмінне русло. Симбіоз демократичних і монархічних структур, як неодноразово зазначалося, не мав довготривалої перспективи, і відносний паритет, який виник на гребні екстремальної ситуації середини XVII ст., незабаром був порушений, природно, у бік сильнішого. Наступні після 1654 р. десятиліття працювали проти Української держави. Запущені в хід механізми суспільного розвитку перетворилися з часом в могутній фактор інкорпораційних процесів, що призвели до

нівелювання в загальноімперському середовищі української державності. Ще один аспект, на якому варто загострити увагу, стосується термінологічної бази, якою оперують вчені. Власне, нова держава увійшла в простір ранньомодерної європейської цивілізації під самоназвою «Військо Запорозьке», тобто, означувалася терміном (як це є нині загальновизнаним) з поліваріантною семантикою. Питання ж подальшого застосування з метою ідентифікації створеного у роки Української революції XVII ст. національного державного організму інших політонімів або ж історико-географічних назв (Гетьманат, Гетьманщина, Україна, Україна-Русь, Малоросія чи Мала Росія) становить дискусійну наукову проблему, до розв’язання якої, крім істориків, вочевидь, доцільно залучити і фахівців у галузях історичного мовознавства, географії та історичної політології. Проте це справа майбутнього. В пропонованій же книзі поширені на сьогодні в історіографії дефініції, залежно від конкретного історичного контексту, вживаються паралельно як синоніми.

Книгу підготовлено в рамках виконання фундаментального наукового проекту, орієнтованого на підсумування понад двадцятилітньої праці сучасного покоління українських істориків над вивченням проблем становлення й функціонування Української козацької держави, її інтегрування в світову цивілізацію раннього нового часу. Винесена на суд читача, вона на сьогодні, безперечно, є найповнішим комплексним представленням історії Української держави другої половини XVII–XVIIІ ст. Адже на її сторінках репрезентовано найрізноманітніші сфери регульованого національним державним організмом суспільного буття — соціальні взаємини, господарство, демографію, освіту й освіченість, політику й владні відносини, дипломатію, судочинство тощо. Настільки різноплановий і багатогранний історичний образ Української держави вдалося представити лише завдяки об’єднанню зусиль цілого грона сучасної національної наукової еліти — як уже знаних в Україні та світі вчених, так і талановитої молоді. Запрошені до авторського колективу науковці не лише працюють в різних царинах історичних знань, а й представляють різні творчі школи, зорієнтовані на відмінні методики і методології дослідницької праці. Звичайно ж, така дослідницька різноманітність, з одного боку, відкриває перспективи широкого і багаторівневого погляду на проблему, проте, з іншого — таїть у собі й неабиякі загрози щодо порушення концептуальної консолідованості матеріалу, можливої появи казусів трактування одних і тих же подій і явищ з різних точок зору і за відмінних концептуальних підходів. Втім, переваги від такого об’єднання різнопланових і, що особливо важливо, висококваліфікованих фахівців в межах реалізації одного великого дослідницького проекту, на наше глибоке переконання, помітно переважують гіпотетичні втрати від можливого концептуального неузгодження позицій. Більше того, саме в такій різноплановості й варіативності дослідницької проекції й криється ключ до успіху подальших наукових пошуків у царині принципово важливої для української гуманітаристики й, по суті, невичерпної щодо своєї перспективності проблематики дослідження величної і непростої історії Української держави другої половини XVII–XVIIІ ст.

Академік НАН України Валерій Смолій