Історія української культури. Навчальний посібник

Методологічні принципи й джерела вивчення культури як історичного процесу

Метод у науці – це спосіб дослідження, що показує, як відбувається пізнання, на яких наукових принципах. Метод – це шлях дослідження, спосіб побудови й обґрунтування знань.

Методологія історії української культури – це теорія пізнання історико-культурного процесу, сукупність пізнавальних принципів та методів дослідження, це наука про методи, підходи та критерії оцінки подій та явищ у культурній сфері, життя та діяльності видатних людей, що залишили помітний слід в історії культури.

Сучасна вітчизняна історична наука розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, що визначається об'єктивними закономірностями, і разом із тим знаходиться під впливом діяльності людей, класів, політичних партій, вождів, лідерів.

До конкретно-наукових методів історичних досліджень належать: хронологічний (передбачає викладення історичного матеріалу в хронологічній послідовності, на всіх етапах розвитку історичного явища); логічний (аналіз історичних явищ на кожному етапі розвитку); синхронний(одночасне вивчення подій, що відбуваються); дихронний (метод періодизації історичних процесів); ретроспективний (вивчення минулого на основі пізніших етапів); порівняльний(аналіз набутих і втрачених історичними явищами рис на різних етапах розвитку); моделювання подій; статистичний; соціологічний тощо.

Дослідження історії української культури грунтується на наукових принципах вивчення історичних подій і фактів. Принцип – це основне правило, якого дотримуються при вивченні явищ і подій в історії. Назвемо декілька основних наукових принципів.

Принцип історизму вимагає розгляду історичних фактів згідно з конкретно-історичними обставинами, у їхньому взаємозв'язку й взаємообумовленості. Будь-яке культурне явище слід вивчати в динаміці: як воно виникло, які етапи пройшло, чим у кінцевому рахунку стало. Кожне явище потрібно розглядати в зв’язку з іншими. І, нарешті, усі культурно-історичні явища слід розглядати з точки зору історичного досвіду.

Принцип об'єктивності передбачає опертя на факти в їхньому справжньому змісті, не спотворені й не підігнані під схему. Цей принцип вимагає розглядати кожне явище в його різноманітності й суперечливості. Головним у забезпеченні принципу є особа історика, його теоретичні погляди, дотримання методології, професійна майстерність.

Принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-культурних процесів з урахуванням соціальних інтересів груп населення. Він зобов'язує співвідносити інтереси групові із загальнолюдськими, ураховуючи суб'єктивний момент у діяльності урядів, партій, осіб.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності події, явища, процесу на основі аналізу об'єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях країни у творенні національної культури, побачити не використані можливості культурно-історичного процесу, винести урок на майбутнє.

Лише за умови поєднання всіх принципів і методів можуть бути забезпечені науковість і достовірність у висвітленні минулого.

Історичні знання структуризує періодизація або хронологія історії – це встановлення послідовних етапів у суспільному розвитку. В основі виокремлення етапів – вирішальні фактори суспільного розвитку. Існує безліч хронологічних систем. Нижче наводяться декілька характерних.

Широко відома періодизація всесвітньої історії Д. Леддока. Основним критерієм її став розвиток знарядь праці: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік, залізний вік, вік інформації або атомний вік.

Американський історик і етнограф Л.Г. Морган, ґрунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три епохи в історії людства: дикунства, варварства й цивілізації.

Відомі також періодизації Руссо, Маркса, Грушевського. Усі вони можуть застосовуватися при вивченні курсу. Виходячи із загальноприйнятих підходів, ми пропонуємо таку періодизацію історії української культури:

1. Історія культури давнього населення України.

2. Історія культури Княжої доби.

3. Історія культури др. половини XIV ст. – пер. половини XVII ст.

4. Культура українського народу за Козаччини й Гетьманщини.

5. Національно-культурне відродження в XIX – на поч. XX ст.

6. Культурне життя України в ХХ ст.

7. Українська культура на зламі ХХ та ХХІ ст.ст.

Водночас виклад навчального матеріалу не здійснюється автоматично згідно з періодизацією історії України. Адже логіка розвитку культури має свої закономірності. Це відбивається й на періодизації її розвитку, що відрізняє її від періодизації в річищі історії України.

Наприклад, у більшості досліджень історії України XIV ст. – перша половина XVII ст. отримало назву „литовсько-польської доби”. З точки зору історії культури такий підхід неприйнятний. По-перше, щодо Великого князівства Литовського слід зазначити, що, на відміну від політичного устрою, не культура литовців здійснювала переважний вплив на культуру українських земель, а навпаки – давньоруська (українська) культура домінувала в державі. По-друге, якщо вже аналізувати іноземні впливи на українську культуру, то набагато більший за литовської вплив здійснювали тоді культури інших народів.

Щодо Гетьманщини йдеться не про політичний устрій, а про специфіку розвитку культури. Цей час відомий як епоха бароко. Особливості українського бароко дають змогу розглядати його як самостійне явище.

ХІХ ст. увібрало такі специфічні етапи як романтизм, реалізм, модернізм. Їхнє об’єднання зумовлюється як структуруванням лекційного матеріалу в межах навчального часу, так і тим, що вони відображали різні хвилі такого історико-культурного явища як національне відродження.

Відтак запропонована періодизація пов’язана з дією загальноісторичних тенденцій, у річищі яких розвивалася українська культура, та поглиблюється у відповідних розділах посібника.

Джерелами вивчення історії культури є все, що було створено людським суспільством, і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на:

1. Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо).

2. Усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо).

3. Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері):

– актові матеріали (офіційні документи різних установ);

– оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори).

4. Фотодокументи.

5. Графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах, склі, кераміці, гарматах, тобто це написи на всьому, крім паперу).

Для відтворення історії давньої культури України вчені використовують, головним чином, речові (археологічні) пам'ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів.

Народне світосприйняття пе­ріоду переходу від родоплемінних до ранньофеодальних відносин відображене в пам'ятках народної творчості – обрядовій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано гуманістичні ідеали, образи героїв – борців за народну волю, торжество моральних цінностей.

Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та ін.

Вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святос­лава» 1073 та 1076 рр., літописання, «Поученіє Володимира Моиомаха», «Житія», «Києво-Печерський патерик», паломницьку літературу, «Слово о полку Ігоревім», перекладну літературу того часу, в якій про­глядається патріотичний зміст, попри тенденційне багаторазове переписування.

Із середини XVI ст. в Україні з'являються професійні літератори, зокрема, письменники-полемісти (І. Вишенський), які боролися проти культурної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби в українській літературі посилюються свободолюбиві тенденції (віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма в літературі).

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, героїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум). Поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується й фіксується в писемності сучасна українська мова, розвивається науково-філософська думка в навчальних закладах. Школа, заснована в 1615 р. у Києві, пізніше стала першим вищим навчальним закладом – академією на Україні й в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковнослов'янську, польську, латину, грецьку, давньоєврейську, німецьку й французьку мови, історію, географію, математику, астрономію, кате­хізис, піїтику, риторику й діалектику, філософію й богослов'я. Творча спад­щина ректорів і викладачів Київської академії – цінне джерело при вивченні культури України XVII-XVIII ст.ст.

Цінність як джерела історії української культури ХVІІІ-ХІХ ст.ст. мають твори Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, які викривали суть національного та соціального гноблення, обстоювали докорінні зміни в становищі українського народу.

Глибокого розвитку українська культура, мова, ідей­ний зміст, форма набули у творчості Метлинського, Костомарова, Куліша, Шевченка, Шашкевича, Глібова, Марко Вовчок, Руданського, Свидницького, Федьковича, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого, Тобілевича, Манжури, Грабовського, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до революційного перетворення її.

Об'єктивного аналізу, дослідження і вивчення потребує українська культура ХХ ст., над якою тяжіли тоталітарний режим, політичні репресії, соціально-економічні потрясіння, гальмівні явища 1960-80-х рр. У ній є надзвичайно багато цікавого, а разом із тим і драматичного.

На сьогодні існує низка підручників та посібників з історії української культури. Вони відбивають логіку вивчення цієї навчальної дисципліни в 1990-2000-х рр. У перше десятиліття незалежності з’явились такі посібники та підручники як „Теорія та історія світової та вітчиз­няної культури” (1992; 1993), „Історія світової культури” (1994), „Культура українського народу” (1994). З кінця ХХ ст. з’являються, з одного боку, підручники та посібники з культурології, у рамках яких розглядалися питання історії української культури, з іншого – підручники та посібники власне з історії української культури, зокрема, М.В. Поповича, В.А. Греченка, І.В. Чорного. Нарешті, на початку ХХІ ст. Національна академія наук приступила до фундаментального видання „Історія Української культури”. Наразі видано чотири томи й робота в цьому напрямі триває.

Запитання для самоконтролю

Охарактеризуйте поняття культури.

Надайте типологію культур.

Поясніть суть національної культури. Які основні елементи необхідні для її формування?

Що вивчає історія української культури?

Назвіть принципи вивчення курсу «Історія української культури».

Які основні періоди історії української культури?

Які джерела вивчення курсу «Історія української культури»?

З яких елементів складається духовна культура?

Дайте визначення поняттю художньої культури.

Дайте визначення поняттю мистецтва. Яка відмінність між образотворчими та необразотворчими родами мистецтва?