Історія української культури. Навчальний посібник
Розвиток освіти і науки в Україні у ХІХ ст.
Соціальний розвиток українських земель відбувався в цілому у річищі європейських тенденцій, хоча з певним відставанням у часі. У першій половині ХІХ ст. в освіті й науці відбулись істотні зрушення. У 1805 р. за ініціативою винахідника В. Каразіна було відкрито Харківський університет, ректором якого був поет П. Гулак-Артемовський. У 1834 р. було відкрито Київський університет, першим ректором якого став М. Максимович, який брав участь у збиранні фольклору, вивченні пам'яток старовини. В університетах було виховано плеяду яскравих діячів культури.
Але стан освіти все ж не відповідав потребам розвитку України. Особливо це стосувалося шкільної освіти, традиції якої були перервані у Наддніпрянщині у XVIII ст. Якщо на початку століття майже кожне село мало початкову школу, то до його кінця, після остаточного закріпачення, вціліли лише одиничні, що утримувалися на кошти батьків. Наймасовішими навчальними закладами були дво- і трикласні повітові училища, а також церковнопарафіяльні школи, в яких викладався Закон Божий, вчили читати, писати і рахувати. Але вони не могли задовольнити потреб усіх бажаючих. Повноцінну середню освіту давали гімназії, де переважно навчалися діти дворян і чиновників.
Реформуючи країну у 1850-1870-х рр., царська влада звернулася й до освіти. У 1864 р. школи отримали назву початкових народних училищ, де вивчали Закон Божий, вчили писати, читати, рахувати і співати церковних пісень. Поступово коло предметів розширювалося: викладалися природничі дисципліни, геометрія, креслення тощо.
Значну роль у розвиткові початкової освіти відіграли земства, а також подвижники цього процесу. Відомою на всю Україну стала Х. Алчевська, яка у своєму маєтку організовувала навчання дітей. Діячі „громад” доклали зусилля до відкриття безкоштовних недільних шкіл (понад 110 шкіл). Вони також створили школу, де готували вчителів для сільських шкіл. Проте царат, побачивши у діяльності „громад” прояви сепаратизму, закрив недільні школи.
Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому у 1890-х рр. питома вага письменних коливалася у губерніях від 15% до 28%. До того ж навчання проводилося російською мовою, незрозумілою для сільського населення.
Гімназії поділялися на класичні гімназії (гуманітарні дисципліни) та реальні училища (технічні). У 1865 р. було відкрито університет в Одесі, 1898 р. – політехнічний інститут в Києві, 1899 р. – Катеринославське гірниче училище (нині Національна гірнича академія). Символом часу стало розширення жіночої освіти. Були відкриті Вищі жіночі курси.
Щодо земель, які входили до складу Австро-Угорщини, то й тут стан освіти був далекий від потреб розвитку краю. У Львівському та Чернівецькому університетах (останній було відкрито у 1875 р.) заняття проводилися польською і німецькою мовами. У Львові, починаючи з 1874 р., українська мова стала мовою викладання лише в Академічній гімназії.
Попри це, умови розвитку освіти були сприятливішими, ніж в Наддніпрянщині, особливо після революції середини століття. У 1869 р. було введено обов'язкове навчання дітей 6-14 років. Питання шкільного навчання, як правило, вирішувала місцева громадська рада. Якщо у школі частина дітей послуговувалась іншою мовою, ця мова була обов’язковою для вивчення. У початковій школі викладання велося польською або українською мовами. У 1880-1900-хрр. було засновано українські гімназії в Перемишлі (1887), Коломиї (1893) і Тернополі (1898). У 1884 р. було створено кафедру української мови у Чернівецькому університеті. Усього станом на 1914 р. у Східній Галичині існувало 2500 українських народних шкіл (71%) і 6 гімназій. Великим досягненням стало відкриття наприкінці ХІХ ст. кафедри історії України у Львівському університеті. Проте боротьба за український університет завершилась безрезультатно. Незважаючи на досягнення, на зламі століть переважна частина населення (55-75%) залишалася неписьменною.
Найгірше освітня справа стояла на Закарпатті, де вищої освіти не було зовсім, а середня та початкова здійснювалися угорською мовою.
Звичайно, сфера освіти не обмежується навчанням дітей. Ідеться про вплив на формування свідомості різних поколінь. Капіталізм здійснив тут справжню революцію. Поширення мас-культури призвело до виникнення форм освіти, які раніше не існували. Ідеться про виникнення та поширення музеїв (станом на 1917 р. в Україні існувало 36 музеїв), бібліотек (на початку ХХ ст. в Україні було 3153 бібліотек з книжковим фондом 2 млн. од.), клубів. Засновниками цих закладів були громади, підприємці, політичні та громадські організації тощо. Функціонування цих закладів частково вирішувало проблему доступності освіти.
Наукова робота зосереджувалася, як правило, в університетах. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і фізики були зроблені М. Остроградським. Фундатором фізичної хімії став М. Бекетов, який очолював кафедру Харківського університету. Родоначальником школи російських доменників був М. Курако, який багато років працював на металургійних заводах. У 1886 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною був пов'язаний значний період життя засновника військово-польової хірургії М.І. Пирогова. Варто назвати М. Кибальчича, який запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем в ХХ ст. було названо кратер на Місяці).
ХІХ ст. дало нові форми виробництва науковоїпродукйії. Ідеться про створення наукових товариств. Зокрема, одним з організаторів філотехнічного товариства був В. Каразін. Виникають товариства й в інших галузях. Їх поширення свідчить про зміни в характері наукової діяльності. Чинник особистої геніальності не нівелюється, однак все більше винаходи стають результатом творчості колективів. Спілкування стає одним з найважливіших чинників розвитку науки. Взаємний обмін досягненнями є потужним засобом її прогресу. Крім того, створення наукових товариств було пов’язано з таким явищем капіталізму як необхідність залучення мас, тобто безпосередніх творців матеріальних благ, до науки, яка визначала прогрес у механізмах створення цих благ.
На початку XIX ст. увага науковців була спрямована на вивчення історії України, народної культури, звичаїв, фольклору тощо. Першу збірку народних пісень “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень” видав у 1819 р. М. Цертелєв. Три збірки підготував М. Максимович. З'являються перші узагальнюючі праці з історії України, зокрема Д.М. Бантиш-Каменського “История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства” (1822 р.), а також “Источники малороссийской истории”. Підсумком досліджень М.І. Костомарова стали 16 томів “Исторических монографий” і 6-томна “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”. Захищаючипринцип об'єктивності в науці, він писав: “Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди”.
Особлива увага приділялась дослідженням з мовознавства. У 1840-1860-х рр. з’являється ”Граматика малороссийского наречия” О. Павловського, “Словарь малорусского или юго-восточнорусского языка” на 20 тис. слів П. Білецького-Носенка, словник К. Шейковського “Опыт южнорусского словаря”. Філософію мови розвивав О.Потебня. Значного поширення набули філософські пошуки. Професор Київського університету С. Гогоцький, професор Київської духовної академії П. Юркевич, М. Костомаров, П. Куліш розвивають науку про “людину серця”, яку зв’язують з Богом. Поряд з ідеалістичною філософією утверджувалися й матеріалістичні погляди, на цих позиціях стояли М. Максимович, М. Гулак, Т. Шевченко і М. Драгоманов.
Вихід історичної науки і всього українознавства на новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Антоновича. Він розгорнув джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства.
В. Антонович виховав цілу плеяду українознавців. Його учнем був М. Грушевский, який є найвизначнішою фігурою в історіографії. З-під його пера вийшла фундаментальна “Історія України-Руси”. Саме у другій половині ХІХ ст. в історичній науці виникає конкуренція двох концепцій розвитку східнослов’янських народів, яка мала велике значення в процесі національного відродження українців. Один з провідних російських „офіційних” істориків Погодін доводив, що культурним спадкоємцем Київської Русі було Московське князівство. При цьому він базується на низці фактів, зокрема, втечі подніпровського населення від половців на північний схід та заснуванні в нових місцях поселення міст, які за назвами нагадували ті, з яких вони прийшли – Переяслава-Залеського, Володимира тощо. На противагу Погодіну Грушевський висуває протилежну концепцію, згідно з якою спадкоємцем культури Київської Русі було Галицько-Волинське князівство, натомість населення Московії, за його переконанням, сформувалося на базі угро-фінських етнічних елементів.
Неперевершеним дослідником історії козацтва був Д. Яворницький, який написав “Историю запорожских козаков”, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток культури козацької епохи. Першою жінкою-професором історії стала О. Єфименко. У перші роки ХХ ст. з'являється її праця “Історія українського народу”, перші підручники, які викладали історичний шлях народу. Особливе місце в історіографії належить М. Драгоманову. З 1877 р. під його керівництвом друкарня “Громада” у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою.
Значними були досягнення представників української економічної науки, юриспруденції, соціології. Можна назвати такі імена як М. Ковалевський, В. Туган-Барановський, Б. Кістяківський тощо.
У гуманітарних та суспільних науках, так само як і в технічних, важливе місце займає механізм колективної творчості, наукового спілкування. Виникає низка наукових товариств, зокрема, Одеське товариство історії і старожитностей тощо. Визначною подією в науковому житті було заснування у 1873 р. Літературного товариства ім. Шевченка, з часом перейменованого у Наукове товариство ім. Шевченка. Його членами були М. Грушевський, І. Франко та ін.
