Історія української культури. Навчальний посібник
7.2. Модернізм як система художніх цінностей
При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі XX ст. можна прослідкувати дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов’язана з продовженням традицій реалізму (критичний, соціалістичний); друга - з виникненням декадентства і подальшим розвитком модернізму.
Так звана "прогресивна художня культура" стала наступним всесвітньо-історичним щаблем у розвитку реалізму. Реалізм як напрям ґрунтується, насамперед, на прагненні правдиво показати життя людей, їх думки, почуття. Реалізм у мистецтві й літературі XX ст. пов’язаний з розкриттям історичної ролі народних мас, утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. Слід зауважити, що поява найяскравіших творів європейської і американської культури XX ст. зумовлена, головним чином, реальними подіями, активною участю митців у житті суспільства; яскраво простежується одна з основних тем у творчості видатних реалістів - трагічна несумісність гармонійного розвитку особистості, повноцінного задоволення її природного права на щастя зі спотвореними, нелюдськими, цинічно-лицемірними відносинами, які утверджуються світом, де панують гроші і сила. Досить назвати такі імена, як Ромен Роллан, Бернард Шоу, Теодор Драйзер, Антон Чехов, Максим Горький, Михайло Шолохов, Олександр Солженіцин (в літературі); Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф’єв, Дмитро Кабалєвський (у музиці); Кете Кольвіц, Арістид Майоль, Ренато Гуттузо (у живописі); Альберт Ейзенштейн, Олександр Довженко, Чарльз Чаплін (в кіно).
Специфічним культурним феноменом XX ст. називають модернізм. Модернізм (від "modern" - новий) - термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі XX ст. Модернізм - це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім - культурі реалістичній) [2].
Більшість дослідників пояснює виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Унаслідок помітного ускладнення соціальних відносин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста-констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, вже вкотре в історії стає непридатною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивіді невідомих науці до того таємниць. З’явилась потреба в нових засобах виразності в літературі, музиці, живописі, архітектурі, скульптурі, кіномистецтві тощо.
Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, інтуїтивізму французького мислителя А. Бергсона, психоаналізу австрійського філософа та лікаря-психіатра З. Фрейда і швейцарського психолога Юнга К. Г., екзистенціалізму французьких філософів та письменників Ж.-П. Сартра, А. Камю і німецького мислителя М. Хайдеггера. Важливе значення для світоглядних засад модернізму мала й феноменологія німецького філософа Е. Гуссерля [7, с. 270-275].
Творчість усіх цих мислителів становить "золотий" фонд новітньої філософії, а разом з нею - й сучасної культури. їхні роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичну безвихідь, у якій опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від нього примусили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце людини в цьому світі. Зокрема, в художніх творах, естетичних трактатах та публіцистичних деклараціях модерністів найчастіше порушується проблема абсурдності світу, самотності та приреченості людини. Навіть ті твори модерністів, де домінують світлі, елегійні або навіть радісні емоції (наприклад, живописця та графіка Марка Шагала (1887 - 1985), нідерландського живописця Піта Мондріана (1872 - 1944), російського композитора та диригента Ігоря Стравінського (1882 - 1971), французького письменника Марселя Пруста (1871 - 1922), англо-американського поета Томаса Еліота (1888 - 1965) та ін.), просякнуті мотивами втрати зв’язків з реальністю, в них відчувається самотність митця, замкненого в колі своїх фантазій, спогадів та асоціацій [7].
Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого в своїй ворожості щодо людини і у підсумку призводить до нівелювання інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношенні модернізм - це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу деформації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму.
Художника-реаліста цікавив об’єктивний зміст і соціальний сенс предмета. Модерніста ж предмет, як такий, не цікавить, він для нього - лише привід для суб’єктивного самовиразу. Принцип відображення дійсності замінюється принципом створення нової реальності, а звідси - поява умовностей, символів.
Ще одна з особливостей модернізму - це розрив зв’язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.
Виникнення модернізму часто пов’язують з появою експресіонізму (від франц. expression - вираження, виразність). Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури та майбуттям людства, які відчували в собі бунтарський дух та незгоду з дійсністю. У 1905 р. у Дрездені виникає група "Міст", що об’єднала чотирьох студентів-архітекторів - Кірхнера Е. Л., Ф. Бейля, Е. Хеккеля та К. Шмідта-Ротлуффа.
Найпослідовнішим провідником ідей експресіонізму був засновник та теоретик "Мосту" Ернст Людвіг Кірхнер (1880 - 1938). Для Кірхнера Е. Л., людини яскравого темпераменту, символом неспокійного хаотичного світу, що є ворожим відносно "природної" людини, було сучасне місто. Саме місто, як уособлення зла, стало однією з провідних тем у творчості митця та його однодумців. Настрій картин передається відповідними художніми засобами - сміливими сполученнями кольору, де переважає чорне, зелене й жовте, зміщенням планів, кутастими, ламаними лініями та контурами, формами, яким притаманне недопустиме відхилення від пропорцій, зламом та деформацією зображення. Роботи експресіоністів, як правило, не залишали глядачів байдужими, вони викликали активні відповідні почуття, на які й розраховували автори, звертаючись до модерністських прийомів. Відомими представниками експресіонізму в образотворчому мистецтві стали також О. Кокошка, Г. Гросс, О. Дікс та ін. [5].
Естафету художнього пошуку в стилі експресіонізму від "Мосту" приймає "Синій вершник" - група, яка працювала в Мюнхені. У кав’ярнях, художніх студіях цього міста збиралися художники, письменники, композитори з різних країн - Австрії, Англії, Америки, Італії, Росії, Угорщини. Значною постаттю в їх колі був Василь Кандінський (1866 - 1944) - майбутній організатор "Синього вершника". Другим ініціатором нового експресіоністського товариства був німецький художник Франк Марк (1880 - 1916). Назва групи пов’язана з картиною Кандінського, написаною у 1903 р. На ній зображений стрімкий синій вершник, який, на думку автора, уособлює "бурю та натиск". З групою "Синій вершник" пов’язана творчість таких різних художників, як А. Макке, А. Явленський, П. Клеє, А. Кубін, Л. Фейнінгер та ін. Група проіснувала недовго і розпалася з початком Першої світової війни, проте за короткий період свого існування її представники зуміли довести естетику експресіонізму до її логічного завершення. Якщо у перших експресіоністів головну роль відігравала людина, то у митців "Синього вершника" людські емоції відступають на другий план перед абстрактною основою. Притаманне всім експресіоністам несприйняття дійсності виявляється в повному її запереченні, в спробі ізолюватися в своєму формалізованому, суб’єктивному, повністю відокремленому від дійсності світі.
Близьку німецьким експресіоністам доктрину емоційно-колористичного живопису сповідували паризькі фовісти (від франц. fauves - дикі). Вони утверджували свого роду живопис "без правил", за що й отримали від критиків цю іронічну назву. До групи фовістів входили А. Матісс, А. Дерен, М. Вламінк, А. Марке, Р. Дюфі, Ж. Руо та ін. їх об’єднувало прагнення до створення художніх образів за допомогою винятково яскравої відкритої барви, експресивних, напружених кольорових симфоній. Основні кольорові композиції фовісти брали з природи, максимально посилюючи та загострюючи їх. Від "Мосту" та інших експресіоністів їх відрізняло більш оптимістичне ставлення до життя, прагнення відтворити красу та гармонію, яких так не вистачає світу.
Експресіонізм, який виник у живописі, так чи інакше виявився й у всіх інших видах мистецтва. Він посідав суттєве місце в німецькій та австрійській поезії (Г. Тракль, Ф. Верфель, ранній Й. Бехер). Риси експресіонізму притаманні прозі І. Франка та Ф. Кафки. Одним із провідних жанрів експресіонізму є публіцистична драма, або "драма крику", з її "вселенськими конфліктами", абстрагованим образом людини, уривчастою "телеграфною мовою", різкою пластикою (п’єси В. Хазенклавера, Г. Кайзера, Е. Толлерата ін.) [1, с. 91].
Розквіт європейського експресіонізму в цілому завершується на початку 30-х років. Але його ідеї та прийоми продовжують впливати на творчість різних за своїми поглядами діячів культури, адже експресіонізму була властива найхарактерніша для культури XX ст. риса - загострено-контрастне бачення світу.
Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спричинив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм. Він виник у Парижі також на початку століття. Так само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Вони відмовились від традиційних художніх засобів та почали розробляти нові форми багатовимірної перспективи, які б дали змогу показати об’єкт всебічно, у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола. Конструктивна схожість усіх предметів, їхні взаємозв’язок та взаємодія - ось що в першу чергу цікавило та хвилювало кубістів.
З кубізмом у різні часи пов’язувалася творчість багатьох митців, проте найголовнішу роль у становленні нового напряму відіграли іспанець Пабло Пікассо (1881 - 1973) та француз Жорж Брак (1881 - 1963 рр.). Саме в їхніх творах 1907 - 1912 рр. експерименти кубізму набули найдосконаліших форм. Навколо П. Пікассо та Ж. Брака гуртувалися не лише молоді художники Р. Делоне, А. Глез, Ж. Метценже, Ф. Пікабля, Ф. Леже, але й поети - Макс Жакоб, Андре Сальмон і, особливо, Гійом Аполлінер (1880 - 1918), які взяли участь у розробці теоретичних засад кубізму [16].
Технократичні принципи кубізму були притаманні й іншим мистецьким напрямам, передусім конструктивізму. Конструктивізм 20 - 30-х років завоював право називатися особливим художнім стилем в архітектурі. Саме в ньому найбільш повну ідеалізацію здобули ідеї техніцизму, які підносили техніку на більш високий щабель, ніж особистість. Одним із найбільш яскравих представників цього напряму був французький архітектор Л. Корбюз’є, який мріяв створити принципово іншу природу із сталі й бетону. Старовинну формулу архітектури "користь - міцність - краса" він перетворив у тріаду "конструкція - функція - форма", новому змісту якої відповідали не лише нові будівельні форми, а й нові риси особистості - урбанізованої, динамічної, діяльної.
Найвідчутніше кубізм вплинув на радикальні кола модерністів, які вважали себе передовим загоном, авангардом нового мистецтва (звідси - "авангардизм"). Авангардисти прагнули повністю відмовитися від існуючих мистецьких традицій та норм і перетворити новизну зображальних засобів на самоціль. Серед ранніх авангардистів, на яких вплинув кубізм, були італійські футуристи (від лат. futurum - майбутнє). Про утворення футуризму заявив у 1909 році італійський письменник Філіппо Марінетті (1876 - 1944), наголошуючи на кончині мистецтва минулого та народженні футуризму як мистецтва майбутнього. Відкидаючи традиційну культуру та її цінності, футуристи протиставили їй культ техніки та індустріальних міст (урбанізм). Однодумцями Ф. Марінетті були художники У. Боччокі, Н. Карра, Л. Руссоло, Дж. Балла, Дж. Соверені. їхні твори були комбінацією площин та ліній, дисгармонію кольору і форми.
Футуризм пробував свої сили в різних галузях мистецтва. У скульптурі представники футуризму закликали відмовитись від "кайданів-законів" і перетворити скульптуру у "звільнені пластичні купи". У музиці вони ставили завдання "виразити музичну душу натовпу, великих промислових складів, поїздів, крейсерів, авто ...". Так виникає брюїтистська музика (від франц. "шум"), яка славить Машину і Струм. У літературі представниками футуризму були Ф. Марінетті, В. Маяковський, частково І. Северянін і В. Хлєбніков. Велику увагу футуристи приділяли формі своїх поетичних творів, створенню нової поетичної мови [6].
У повоєнну добу виникають нові форми модернізму, які, на відміну від довоєнних, уже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й у суспільну сферу людського буття. Активну антиестетичність містив у собі дадаїзм, що народився ще в Першу світову війну у Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. їх об’єднувала ненависть не тільки до війни, а й до суспільства, своїм ворогом вони вважали будь-який авторитет чи традицію і врешті-решт - саме мистецтво. Формою протесту проти ворожої дійсності дадаїсти обрали культ абсурду й зруйнування мистецтва. Не мала змісту й сама назва напряму: звукосполучення "дада" виводили то від румунського "так-так", то від французького "коник", то від дитячого безладного лепетання. Дадаїсти не мали визначеної художньої програми і займалися творчістю для того, щоб довести, що творчість - теж ніщо. Глузуючи над дійсністю, дадаїсти замість поезії у загальноприйнятому розумінні пропонували слухачам набори випадкових слів та безглузді звукосполучення або читали одночасно вірші різних поетів, замість малярства чи скульптури демонстрували на виставках праску з припаяними шипами (М. Рей). Замість картин створювались колажі - безладно наклеєні на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографії, мотузки, ґудзики, бите скло [4, с. 152-154].
Несхильність до існуючого способу життя та пов’язаної з ним культури у дадаїстів набрала форми антикультури. Дадаїзм розпався в першій половині 20-х років, проте своєю антихудожньою практикою, активним насадженням культу абсурду він сколихнув усю Європу та багато в чому визначив наперед подальшу еволюцію модернізму.
Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (від франц. surrealisme - надреалізм) - течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітрі століття.
Як напрям у мистецтві сюрреалізм утвердився в середині 20-х років і через кілька років став чи не наймоднішою течією в Західній Європі і Америці. Перше ядро сюрреалістів становили молоді паризькі поети та письменники - Андре Бретон (1896 - 1966), Луї Арагон (1897 - 1982), Поль Елюар (1895 - 1953), Жак Превер (1900 - 1977) та ін. Пізніше в угрупування влилися художники М. Ернст, А. Массон, X. Міро, М. Дюшан, С. Далі, Р. Магрітт. Творча та теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Творчість сюрреалістів була пройнята ідеєю художнього і соціального бунту, тотальної непокори усталеним нормам життя і світосприйняття, прагненням до створення світу принципово нових цінностей і пошуку засобів виявити себе в цьому світі. Хаос світу, на думку сюрреалістів, провокує і хаос художнього мислення. Представники сюрреалізму вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавалися єдиним джерелом натхнення. їх діяльність проходила під гаслом відмови можливості соціального прогресу та звільнення людського "Я" від кайданів розуму, логіки, моралі. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924 - 1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини є ірраціональними комбінаціями суто реальних предметів, які мають натуралістичний вигляд або парадоксальним способом деформовані. С. Далі відображав різні прояви психологічних збочень, галюцинацій і вторгнення у світ людських бажань, душевних таємниць, марень ("Антропоморфна шафа", "Збереження пам’яті", "Спокуса Св. Антонія", "М’яка конструкція з вареними бобами. Передчуття громадянської війни" та ін.) [4, с. 158].
Наприкінці 40-х років - початку 50-х усі школи західного мистецтва, зокрема сюрреалізм, були відсунуті на задній план абстракціонізмом (від лат. abstractio - далекий від дійсності). Найвідоміше визначення абстракціонізму належить апологету цього напряму, французькому мистецтвознавцю та художнику М. Сефору. Він називав абстрактним будь-яке мистецтво, яке не містить у собі жодного нагадування про дійсність, жодного відгуку цієї дійсності. Тобто абстракціонізм - це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини. Апофеоз абстракціонізму сягає другої половини XX ст. Проте його витоки слід шукати на початку століття, коли були створені перші абстрактні композиції та здійснені спроби розробити відповідні теоретичні засади. Вже з перших кроків існування абстракціонізм поділявся на два основні різновиди. Для першого напряму характерним було прагнення до гармонізації безформених кольорових композицій; для другого - створення геометричних абстракцій [1, с. 67].
Засновником першого напряму абстракціонізму вважається Василь Кандінський. Переконаний ідеаліст, людина з яскраво вираженими релігійними почуттями, В. Кандінський не приймає дійсності, вважаючи, що митцю не потрібне те, що його оточує. Єдиний предмет творчості, що заслуговує на увагу митця, - це його власний духовний світ, стан власної душі. Символами цього стану можуть бути лише "чисті", взяті самі по собі лінії, барви, форми. Картини Кандинського нагадують зафіксовані в фарбах фотографічні ефекти світла і безформені кольорові плями в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями. Другий напрям абстракціонізму - геометричний - представляють Піт Мондріан та Казимир Малевич, які засобами безпредметного мистецтва передавали людські почуття й переживання. Казимир Малевич, життя й діяльність якого щільно пов’язані з Україною, вважав основою мистецтва інтуїтивізм, а метою зображення площинних геометричних фігур - показ переваги "чистого почуття" ("Чорний квадрат", "Біле на білому фоні", "Червоний квадрат"). Пізніше у творчості Малевича постійно виринає селянська тематика, пов’язана з українським народним орнаментом та мотивами давніх археологічних культур України. Нове покоління абстракціоністів, яке прийшло в мистецтво після Другої світової війни (Дж. Поллок, В. де Кунінг та ін.), продовжуючи пошуки абстракціоністів початку століття, розробило нові прийоми та засоби [7, с. 133].
З 60-х рр. XX ст. з’являються нові форми авангардизму, які можна об’єднати в поняття "концептуальне мистецтво" (від англ, "поняття", "ідея"). Концептуалісти бачать завдання художника в чистому поєднанні ідей і концепцій. Для ілюстрації своїх ідей концептуалісти застосовують різні матеріали: друкований текст, схеми, фотографії, людське тіло, відеозаписи, промислові вироби, природні елементи й матеріали. Залежно від використання того чи іншого матеріалу можна вирізнити безліч течій: поп-арт (комбінації з побутових речей); оп-арт (композиції створені за допомогою кольору і світла, проведених через оптичні пристрої на складні геометричні конструкції); кінетичне мистецтво (механічні винаходи); боді-арт (картини на людському тілі); ленд-арт (використання художником природних елементів: снігу, землі, води, вогню, трави, повітря) тощо [1, с. 92].
У архітектурі XX ст. тривалий час переважала еклектика, тобто комбінація елементів різних стилів. Чимало архітекторів заперечували як еклектику, так і архаїзацію, наслідування давніх витворів. У своїх пошуках сучасного стилю вони йшли різними шляхами, що визначалося національними особливостями, орієнтацією на смаки тієї чи іншої соціальної верстви й особистими поглядами, особливостями таланту. "Сучасний стиль" було все ж знайдено - єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (від франц. "сучасний"). Стиль "модерн" народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри мапозмістовної, але вишуканої декоративності (А. Гауді, Ч. Макінтош). Другий напрям в архітектурі XX ст. - функціоналізм - виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне середовище для життєдіяльності людей (Ле Корбюзье, Ф. Райт). Модернізм, як указувалось, впливав на розвиток усіх галузей культури [4, с. 158].
Своєрідна революція відбулася у XX ст. і в музиці. Утверджувалися нові тенденції і принципи музичного мислення, отже, здійснювався поворот у жанровій сфері. Опера поступово втрачала свою роль провідного музичного жанру. Посилюється інтерес до балету як найбільш умовного зі сценічних мистецтв, камерного театру, розважальних музичних постановок. Пошуки нового в музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки за допомогою невідомих музичних засобів, йшли на різні експерименти, що призводили до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури.
Одним із найбільш самобутніх явищ музичної культури XX ст. став стиль джаз. За однією версією, слово "джаз" походить від англійського слова "переслідувати, гнатися", за іншою - від французького "патякати, тріскотіти", а за третьою - від імені негритянського музиканта Джазбо Брауна, організатора і керівника першого джаз-бенду в Нью-Йорку (1915). Джаз виник на основі фольклору американських негрів з притаманними йому африканськими ритмами, які було збагачено елементами європейської мелодики. Скоро після виникнення джаз здобув величезну популярність в усьому світі й розділився на велику кількість напрямів.
Великого значення у 50 - 60-х рр. набуває новий музичний стиль - рок (від англ, "хитатися", "розкачуватися"). Музика - не все, що становить зміст рок-культури. Головне в ній - моральна позиція, тип існування. Рок-культура - це своєрідна контркультура, тобто моральне протистояння світової вдоволеності, психологічна конфронтація, коли особистість не бажає жити за загальноприйнятими стандартами. Основний пафос рок-культури - епатаж: виклик, заперечення, порушення правил. Сучасний рок - це безліч стильових форм та напрямів, національних та регіональних різновидів [4].
