Русь-Малоросія-Україна: назва і територія
Україна — країна українців
Після створення вперше Слобідсько-Української губернії (1765) термін Україна використовується до першої третини XIX ст. переважно для позначення території Слобожанщини. Одночасно поширюється й застосування назви «Малоросія» щодо Лівобережної України й невеликої території на правому березі Дніпра з Києвом та навколо нього. Натомість у польській літературі «Україною» називали Правобережжя, на відміну від Малоросії — Лівобережжя.
З ліквідацією Гетьманщини сфера вжитку назви «Україна» суттєво звужується. Натомість в офіційне діловодство широко впроваджуються означення як-от «Малоросія», «Малоросійський край» та ін. Із заснуванням у 1764 р. Малоросійської губернії і після її остаточного поділу на Полтавську та Чернігівську губернії (1802), назва Малоросія вживалася у вузькому розумінні стосовно цих територій Лівобережжя.
Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. циркуляція терміну «Україна» вирізняється багатозначністю: окраїна, козацька територія, земля, синонім назви «Малоросія», Правобережжя та ін. На той час жодна з офіційних чи неофіційних назв територій сучасної України або ж земель, заселених українцями, не охоплювала весь сучасний український простір.
На початку XIX ст. починається національне відродження слов’янських народів, апогеєм яких стає «Весна народів» (національні демократичні революції) 1848 р. Учасниками цього стали й українці-русини в Австрійських володіннях. Ще перед тим батько слов’янознавства чеський учений Павло Шафарик на своїй карті «Слов’янські землі» показав поширення українців-«малорусів». Саме ці межі стануть основою уявлень про територію України чи «українські землі». Ці ж процеси мали призвести до усталення спільної самоназви для усіх українців.
Використання слова «Україна», наближене до сучасного значення, спостерігається з середини XIX ст., зокрема у поезіях Тараса Шевченка, документах Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847). У цей час назва Україна поступово набуває значення національного символу.
Карта «Слов'янські землі», П.Шафарик, Прага, 1842.
Модерний український національний проект — проект створення політичної української нації. Серед бездержавних народів Європи (чехи, словаки, хорвати, литовці, латиші, естонці, фіни) у XIX ст. поширилися національно-визвольні рухи, спрямовані на відновлення чи створення національної державності на демократичних засадах. Це підважувало існування багатонаціональних імперій та абсолютних монархій (Російської імперії та Австро-Угорщини). Починалися ці процеси із культурницьких вимог (освіта рідною мовою, її офіційне визнання), а врешті виходили у сферу політики та боротьби за незалежність. Ініціатором модерних національних проектів зазвичай виступала місцева інтелігенція: літератори, історики, етнографи, мовознавці, вчителі.
На середину XIX ст. здобутки мовознавства та етнографії дозволили чітко окреслити етнічний ареал українців, а отже — і межі України як узагальненої назви усього цього простору. Якщо в імперіях, що володіли українськими землями, більше шанували локальні назви (Галичина, Малоросія), то «Україна» врешті перетворилася на національну транскордонну назву країни українців.
До певного часу цензура змушувала українських учених вживати евфемізм и: «південнороси», «малороси», не писати «українська мова», а «малоросійська говірка». Але це не змінювало реалій. Навіть за царської Росії можна було окреслити ареал проживання мовців українською. Можемо це побачити на карті автора українського гімну «Ще не вмерла Україна» П.Чубинського та мовознавця К.Михальчука. Окреслений простір і став підставою для поняття «українські землі».
«Карта південно-руських наріч і говірок», П.Чубинський, К.Михальчук, 1871.
У 1861 р. петербурзький часопис «Основа» писав про Україну: «страна, населенная южнорусами (украинцами, малороссами), занимает часть Восточной Европы. Протяженность ее с запада на восток занимает почти 20 градусов долготы, то есть от 38 до 58 градусов восточной долготы, что составит более 1800 верст. Наибольшая ее протяженность с севера на юг простирается до 900 верст, то есть от 44 градусов 30 минут до 53 градусов 45 минут северной широты. По рассмотрению границ Южной Руси читатели увидят, что край этот обладает довольно разнообразной фигурой и входит в состав двух государств: России и Австрии; меньшая часть его (одна четырнадцатая) принадлежит последней. [...] Пространство земель, населенных украинцами, в точности определить нельзя, но, примерно, оно составляет более 10 870 кв. географ, миль, из которых на австрийские владения в Галиции, Венгрии и Буковине приходится около 1650 миль. На всем этом пространстве находится 14 300 000 жителей, которые говорят на южнорусском языке. Таким образом, по пространству Украина или Малороссия превышает Францию на тысячу географических миль, а по абсолютному населению уступает Испании двумя миллионами жителей».
За порадою В. Антоновича у перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (1886-1904) став вживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміну «великоруський». Цю пропозицію фактично успадкувала монументальна «Історія України-Руси» (1898-1936) М. Грушевського. Наприкінці XIX — початку XX ст. для позначення підросійських українських земель і вирізнення їх щодо Галицької України («підавстрійських територій») в суспільно-політичній думці з’являється термін «Велика Україна».
