Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Словацькі землі у складі Транслейтанії на початку XX ст.
Словацькі землі як складова частина Угорського королівства належали до однієї з двох частин дуалістичної Габсбурзької монархії - Транслейтанії. Після утворення Австро-Угорщини (1867) словаки потрапили в дуже складне становище. Політична система в Угорщині дозволяла владі здійснювати політику мадяризації і не зважати на настрої населення. Поняття «єдиної угорської нації» вважалося офіційною ідеологією, а національний рух словаків демагогічно зображували як панславізм або навіть як державну зраду. Під гаслами боротьби з панславізмом придушувалися всі словацькі національні прояви.
Чисельність словацького населення в межах Угорського королівства становила 1968 тис. осіб (1910) і мала тенденцію до зменшення (2019 тис. - у 1900). На етнографічній карті Угорщини регіони розселення словаків, за оцінками професора Л. Нідерле, характеризувалися «невизначеними та постійно змінними кордонами, місцями вони видавалися вперед або відступали назад по відношенню до сусідніх етнічних елементів». Суцільною масою словаки проживали в таких комітатах Угорщини: Оравському, Тренчинському, Липтовському, Зволенському, Тековцькому, Хонтянському, Нитрянському, Прешпорському, Презбурзькому, Турчанському, Шариському та Спишському. Але якщо в перших чотирьох комітатах словаки становили від 90 до 95 % населення (а решту - мадяри та німці) і мали свій суцільний край на півночі Угорщини, то в Турчанському комітаті словаки становили 73,6 % (21,3 % - німці, 4,2 % - мадяри). У інших комітатах словацьке населення становило від 57,5 (Тековський) до 73 % (Нітрянський)1.
Залишаючись традиційно аграрним краєм, словацькі землі вважалися у Транслейтанії розвинутим районом. Тут не тільки діяли старі мануфактури, які поволі перетворювались на сучасні фабрики з паровими машинами, а й будувалися нові заводи. Тільки у Пришпорку (Братислава) їх з'явилося декілька. Розпочав переробку нафти завод «Аполло», виробництво динаміту - завод фірми Нобелів, зброї та набоїв - завод «Патронка», виготовлення ниток, кабелів, гуми - завод «Матадор», шоколаду - фабрика «Столлверк» тощо.
Промислова революція в словацьких землях, як і в усій Угорщині, розпочалась на півсторіччя пізніше, ніж у чеських землях. Передумови для розвитку промисловості тут почали складатися лише наприкінці XIX ст. і мали периферійний характер. Модернізація в Угорщині відбувалася повільніше, ніж у Ціслейтанії. Транслейтанія брала участь у європейському ринку, постачаючи до нього здебільшого аграрну продукцію. Однак розвивалися й промислове виробництво, банківська справа, торгівля. Інтенсивно велося будівництво залізниць. Так, важливе значення мала магістраль, що з'єднувала Жіліну з Кошице і Братиславою. Машинобудівний завод у Врутках забезпечував необхідними механізмами залізничний транспорт.
Розвиток промисловості у словацьких землях відбувався за допомогою угорського, австрійського, німецького та французького капіталу. Словацькі підприємці володіли головним чином дрібним виробництвом і переважно в легкій промисловості. Хоча кількість словацьких банків та кредитних установ на початку XX ст. збільшилася, а їхній акціонерний капітал зріс у шість разів, він становив лише десяту частину капіталу угорських фінансових установ, який знаходився у словацьких банках. У словацьких землях розвивалися здебільшого традиційні промислові виробництва - металообробна, деревообробна, текстильна, паперова та скляна і підприємства, що переробляли сільськогосподарську продукцію.
1 Загалом з майже 2 млн словаків лише 1767 тис. мешкали компактно, решта ж була розпорошена по Транслейтанії.
На початку XX ст. в словацьких землях видобувалося майже 70 % залізної руди, вироблялося близько чверті чавуну, половина паперу та третина текстилю Транслейтанії. Та попри окремі успіхи в розвитку економіки у словацьких землях так і не відбулося формування національних промислових центрів. Однак у сільськогосподарському виробництві ринкові відносини поступово перетворилися на домінантні. Так, у господарствах великих землевласників, орендарів та заможних селян дедалі ширше використовувалися технічні засоби, штучні добрива, збільшувався збір технічних культур.
У цілому ж словацькі землі залишалися переважно аграрним краєм, тому частка населення, зайнятого в сільському господарстві, більш ніж утричі перевищувала частку тих, хто працював у промисловій сфері. Розвиток виробничих сил у аграрній сфері гальмувався існуванням великого землеволодіння. Переважна частина земельних угідь належала угорським та церковним землевласникам. Для експлуатації селян використовувались оренда, відробіток тощо. Переважну більшість словацького населення становили бідні або безземельні селяни.
На початку XX ст. в словацьких землях зросло число робітників, які були зосереджені головним чином у Братиславі й Кошице. Значна частина словаків працювала на підприємствах Будапешта та його передмість.
У цілому ж словацьке населення займало нижчі сходинки соціальної структури в Угорському королівстві. Що заможнішим було становище тих чи інших прошарків угорського суспільства, то менше в ньому було представників словаків. Так, серед торговців і фінансистів їх було 19 %, серед великих землевласників - 15,1 %, а серед інтелігенції - близько 14 %.
Розорення та масова пролетаризація словацького селянства, неспроможність знайти роботу призвели до масової еміграції. Завдяки цим процесам словацькі землі за сорок років (1870-1910) втратили майже половину природного приросту населення. На початку XX ст. до країн Західної Європи та Америки емігрувало майже півмільйона словаків.
Національне гноблення словаків в Угорському королівстві залишалося головним чинником, який гальмував подальший розвиток нації. У національно-політичному русі брала участь лише дуже невелика частина словацьких підприємців та представників інтелігенції, яка виступала здебільшого за розв'язання суто культурно-мовних проблем. Навіть найрадикальніші проекти словаків не йшли далі надання автономії у складі Угорщини або у межах федералізованої Габсбурзької монархії.
Головний осередок словацького національного руху знаходився у Св. Мартині. Саме тут перебувало правління Словацької національної партії (СНП) на чолі з П. Мудронем (1835-1914). За тодішніх умов частина лідерів СНП взагалі не бажала витрачати сили й коштів на боротьбу за депутатські мандати у державних зборах. Так, відомий словацький письменник С. Гурбан (1847-1916) сподівався на поліпшення становища словаків лише після певних змін у Європі та на допомогу Росії. Подібні думки ще досить довго залишалися домінантними в словацьких політичних осередках.
Певні сподівання словацька громадськість покладала на співпрацю з чехами. Так, в 1882 р. студенти-словаки, що навчалися у «орловому університеті, заснували спілку «Дєтван», члени якої прагнули зміцнення словацько-чеських культурних взаємин. У Празі в 1896 р. було засновано організацію «Чехословацька єдність», яка прагнула не тільки надавати допомогу словакам, але й сприяти налагодженню відносин між двома сусідніми народами.
Наприкінці XIX ст. у словацькому національно-політичному русі відбулася трансформація, яка віддзеркалювала певні соціальні та вікові зміни в його середовищі. Так, частина політизованої словацької молоді не погоджувалася з відверто проросійською орієнтацією керівництва СНП і звинувачувала його в пасивності та в занедбанні активної роз'яснювальної роботи серед словацького населення. З критикою кволої політики лідерів СНП виступали й представники ліберальної словацької інтелігенції.
Незважаючи на всі ці процеси в словацькому національно-політичному русі принципового програмного поділу не сталося. Разом з тим керівництво СНП усвідомлювало, що пасивна позиція стосовно участі у виборах породжувала стагнацію визвольного руху. Тому під тиском конструктивної критики СНП було ухвалено рішення про її участь у виборах 1901 р. до Державних зборів. Передвиборна програма партії містила вимоги запровадження у Транслейтанії загального виборчого права, демократизації суспільного життя та надання відповідного статусу словацькій мові. Участь СНП у парламентських виборах дала змогу мати в державних зборах спочатку чотирьох (1901), а потім - трьох (1910) депутатів, обраних словацьким населенням. У 1905 р. словацькі депутати увійшли до складу Сеймової національної партії, створеної в 1905 р., яка згуртувала в парламенті представників румунських, сербських та словацьких національно-політичних сил. Однак досягти суттєвих поступок від угорських властей цій політичній структурі так і не вдалося.
Значний вплив на активізацію суспільно-політичного життя в словацьких землях справила перша російська революція. Вона позначилася на активізації робітничого та соціалістичного руху. Ще в 1904 р. за підтримки чеських соціал-демократів було налагоджено видання «Словацької робітничої газети», що сприяло згуртуванню словаків, які працювали в промисловості. У червні 1905 р. була заснована Словацька соціал-демократична партія, яка невдовзі організаційно приєдналася до Соціал-демократичної партії Угорщини.
У 1907 р. Державні збори Транслейтанії прийняли закон про запровадження загального виборчого права. Зважаючи на те, що в цій частині Габсбурзької монархії угорці становили меншість (45 %) населення, прийняття цього закону загрожувало останнім втратою домінантного становища. Чи не тому саме тоді в Транслейтанії розпочалася нова хвиля мадяризації, під час якої словацьку мову було заборонено навіть у початкових школах.
Початок XX ст. позначився продовженням процесу диференціації словацького національно-політичного руху. Так, у надрах СНП викристалізувалися три політичні фракції: «мартинці» (консерватори), «людівці» (клерикали), «гласисти» (ліберали), які віддзеркалювали інтереси різних верств словацького суспільства. Так, «мартинці» репрезентували літераторів, журналістів, юристів із Св. Мартина та євангельських священиків. На думку представників цієї фракції, яку очолював письменник С. Гурбан, тільки освічені та матеріально забезпечені прошарки словацького народу могли протистояти політиці угорської правлячої верхівки. «Мартинці» переважно були налаштовані проросійськи. Відмовившись від вимог створення в межах Транслейтанії словацького автономного округу, вони зосередилися виключно на вирішенні культурно-мовних проблем.
Незадоволення політичною лінією СНП та активізація діяльності в словацьких землях Християнської народної партії Угорщини сприяли створенню в 1913 р. Словацької народної (людівської) партії на чолі з католицьким священиком А. Глінкою (1867-1950). Головними вимогами «людівців» були: досягнення рівноправності словацької та угорської мов; розширення демократичних свобод; надання дешевих кредитів для підприємницької діяльності; секуляризація церковних землеволодінь; справедлива оплата праці. «Людівці», підтримувані угорськими католицькими колами, спрямовували свою діяльність на залучення на свій бік в першу чергу словацьких селян.
Ще одне політичне угруповання, яке складалося з представників ліберальної інтелігенції на чолі з лікарем В. Шробаром (1867-1950), отримало назву «гласисти». Його прихильники згуртувалися навколо часопису «Глас», що виходив у Скаліце у 1898-1904 рр. «Гласисти» вважали, що успіх словацького визвольного руху може бути досягнутий шляхом демократизації габсбурзького політичного режиму. Своїми союзниками вони вважали в першу чергу чеських лібералів та інші слов'янські політичні сили Австро-Угорщини. Важливе значення в своїй діяльності «гласисти» відводили піднесенню загального культурно-освітнього рівня словацького населення, пропагуючи для цього навчання в чеських навчальних закладах.
Програма «гласистів» склалася здебільшого під впливом поглядів Т. Масарика. У ній проголошувалась необхідність розвитку промислового підприємництва, підвищення продуктивності сільського господарства, створення кооперативних об'єднань, досягнення культурно-національної рівноправності. Виступаючи за демократизацію суспільного життя й виходячи з концепції існування «двох гілок єдиної чехословацької нації», «гласисти» пропагували словацько-чеське зближення в галузі економіки й культури. Щодо політичного об'єднання з чехами, то лише деякі з «гласистів» вважали, що за певних умов словацькі землі могли б вийти зі складу Угорщини й об'єднатися з чеськими в межах федералізованої Габсбурзької монархії.
Самостійну політичну силу представляли і словацькі соціал-демократи, які в національному питанні стояли на позиціях культурно-національної автономії. У свою чергу журналіст М. Годжа (1878-1944) почав формувати ідейну основу словацького аграрного руху. В цілому ж публічно жодне словацьке політичне угруповання не виступало за розв'язання словацького національного питання шляхом виходу з Австро-Угорщини.
Проте важке національне гноблення диктувало необхідність згуртування словацького визвольного руху. Прибічники різних політичних напрямів добре усвідомлювали, що існуюча полеміка між ними лише послаблює позиції словацьких патріотів. У зв'язку з цим нагальною потребою ставало згуртування всіх словацьких політичних сил навколо національних вимог. Імпульсом до такого об'єднання стала смерть лідера СНП П. Мудроня (березень 1914), коли врешті-решт зустрілися лідери всіх словацьких політичних течій. Новий голова партії М. Дула (1876-1936) закликав до створення єдиного авторитетного словацького органу. На зборах представників словацьких організацій, які відбулися наприкінці травня 1914 р. в Будапешті, була досягнута домовленість про те, що вже в серпні, коли буде відновлено діяльність «Матиці словацької», відбудеться заснування Словацької національної ради. Однак війна, яка невдовзі розпочалася, завдала удару реалізації цього рішення.
