Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Політичне протиборство та встановлення комуністичного режиму (1945-1948)

Угорщина завершила війну з украй зруйнованим господарством, а збитки досягли майже 40 % національного багатства. У середині 1945 р. промислове виробництво становило лише третину довоєнного рівня. Для відбудови економіки необхідні були кошти та активне залучення приватного капіталу. У країні поступово відновлювалося й активізувалося політичне життя. Згуртування радикально налаштованої частини угорського суспільства відбувалося навколо головних програмних вимог УНФН, які мали антифашистський загальнодемократичний характер. Підтримка радянського військового командування сприяла позиції угорських комуністів. Однак для розв'язання складних питань подальшого національного розвитку виникла потреба у створенні широкої коаліції політичних сил, найближчим союзником у якій для УКП могла стати соціал-демократія.

Соціал-демократична партія Угорщини традиційно об'єднувала значну частину робітничого класу. У березні 1945 р. в її лавах налічувалося 60 тис., а в серпні - 300 тис. членів (75 % - робітники). Переважна частина соціал-демократів була прихильницею реформаційного шляху до соціалізму. СДПУ стала серйозним конкурентом компартії як у боротьбі за політичну репрезентацію інтересів трудящих, так і за вплив на суспільство загалом. І хоча ще з осені 1944 р. існувала угода про спільність дій обох партій, одностайною підтримкою серед рядових соціал-демократів вона не користувалася. Навколо дилеми «союз з УКП або з ПДСГ» розгорнулася гостра внутрішньопартійна боротьба, оскільки прагнення зберегти самостійне політичне обличчя багато в чому визначало лінію поведінки соціал-демократів у коаліційному уряді. Відкидаючи концепцію диктатури пролетаріату, СДПУ на своєму з'їзді (серпень 1945) в питанні про приватну власність зафіксувала намір домагатися активного втручання держави в управління економікою й виступала за націоналізацію шахт, електростанцій та підприємств важкої промисловості.

Головна ж межа політичного протистояння в угорському суспільстві проходила між прихильниками парламентської демократії та тими, хто виступав за соціалістичну перспективу. Так, уже влітку 1945 р. про свої претензії на роль провідної політичної сили країни заявила Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ). Майже 150-тисячна партія в нових умовах демонструвала прихильність до успадкованої ще з міжвоєнного періоду орієнтації на ліберально-демократичні принципи. Керівництво ПДСГ проголосило партію «втіленням незалежної Угорщини», вміло актуалізувало ті довоєнні програмні положення, які в 1945 р. асоціювалися як протидія будь-яким проявам диктатури або авторитаризму. Змістове навантаження політичних декларацій, які мали як антифашистську, так і антикомуністичну спрямованість у контексті міжпартійного суперництва в межах урядової коаліції, певною мірою зумовило перетворення ПДСГ вже восени 1945 р. на масову (700 тис. членів) партію, 80 % членів якої становили селяни. Однак ця досить гомогенна соціальна база партії розширювалася. Так, після заборони за вказівкою СКК діяльності реакційних партій та розпуску всіх фашистських організацій значна кількість їхніх членів перейшла до ПДСГ.

Швидко зростаючий вплив ПДСГ, включення її представників до владних структур певною мірою гальмували процеси організаційного становлення інших політичних сил. Та, незважаючи на це, наприкінці 1944 р. виникла Буржуазна демократична партія (БДП), яка представляла інтереси середніх підприємців та ліберальної інтелігенції. Чисельність БДП за декілька місяців 1945 р. збільшилася з 15 до 50 тис. членів. Активну діяльність серед юдейських дрібних власників та інтелігенції розгорнула Угорська радикальна партія (УРП), яка виступала з вимогами проведення поміркованих реформ. Не залишалася осторонь політичного життя й римо-католицька церква, під патронатом якої була створена Народно-демократична партія (НДП). Інтереси біднішого селянства представляла Національно-селянська партія (НСП), яка виступала за націоналізацію великих земельних володінь (понад 500 хольдів), обмеження прогресивним податком великого капіталу, соціальну захищеність селян. За перше півріччя 1945 р. чисельність НСП зросла з 70 до 171 тис. членів.

Перебіг подій та умови, в яких відбувалося становлення нового політичного режиму в Угорщині, об'єктивно сприяли тому, що представництво інтересів правоцентристського довоєнного політичного табору в створеній коаліційній структурі влади значною мірою перебрала на себе ПДСГ. Вона перетворилася в цей період на один з ключових факторів політичного життя країни. ПДСГ мала вагомі аргументи для небезпідставної претензії на лідерство у представництві загальнонаціональних прагнень та інтересів. Тому вибір суспільно-політичної перспективи розвитку Угорщини тоді багато в чому визначався характером відносин між ПДСГ та марксистськими партіями.

Для Угорщини, як і для багатьох інших країн Східної Європи, найважливішими умовами демократизації суспільного устрою були викорінення залишків фашизму, створення нових органів влади та проведення аграрної реформи. Конфіскації підлягали всі володіння осіб, оголошених воєнними злочинцями та колабораціоністами. Поміщицькі землі (понад 100 хольдів) відчужувалися у власників за символічну компенсацію. Всього було вилучено 5,6 млн хольдів (третина сільськогосподарських угідь), 58 % з яких було передано у приватну власність майже 600 тис. незаможних селян, а 1,3 млн хольдів перейшли в державну власність.

Восени 1945 р. керівництво КПУ, спираючись на «класовий підхід», спробувало підпорядкувати собі процеси вирішення загальнонаціональних економічних проблем. Однак підсумки муніципальних виборів у жовтні 1945 р. показали (ПДСГ набрала 51 % голосів, а УКП і СДПУ разом - 42 %), що угорське суспільство не сприйняло пропозиції комуністів. «Класова мотивація» в умовах загострення політичного протистояння стала використовуватися й керівництвом ПДСГ. За підсумками виборів до Національних зборів у листопаді 1945 р. ПДСГ отримала 57 % голосів, а УКП і СДПУ - лише 34 % (по 17 %). На перший погляд отримані результати вказували на існування певних перспектив ліберально-демократичного розвитку країни. Однак у дійсності все виявилося значно складнішим.

ПДСГ (її лідер З. Тільді став главою уряду) хоча й завоювала більшість у парламенті, у своїй діяльності мусила зважати на ряд вагомих внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів. Так, під тиском СКК для представників УКП були залишені посади віце-прем'єра й міністра внутрішніх справ. Ще одним із заступників глави уряду став соціал-демократ. Після виборів як праві, так і ліві політичні сили вдалися до спроб дестабілізації суспільного життя. На активізацію опозиційних настроїв влада відповіла скасуванням монархії та відновленням з 1 лютого 1946 р. республіканського устрою Угорщини. Главою нового уряду став Ф. Надь, а президентом країни - З. Тільді.

Пожвавлення на правому політичному фланзі сприяло консолідації лівих сил і створенню в березні 1946 р. Лівого блоку (ЛБ), до якого ввійшли УКП, СДПУ, НСП та профспілки. Програмою Блоку передбачалися витіснення ПДСГ з урядової коаліції, націоналізація шахт, рудників, нафтових свердловин, підприємств важкої промисловості, встановлення контролю над банками, завершення аграрної реформи та захист соціально вразливої частини суспільства. У свою чергу під тиском масових акцій, ініційованих ЛБ, уряд і керівництво ПДСГ мусили піти на поступки. Так, від імені кабінету було зроблено заяву про неприпустимість перегляду аграрної реформи, розпочато націоналізацію вугільних шахт та електростанцій, а в серпні 1946 р. здійснено фінансову реформу.

Однак, зробивши певні поступки ЛБ, лідери ПДСГ водночас готували зміну політичного курсу: залишаючись у межах урядової коаліції, вони прагнули «замкнути на себе» виконання урядової політики. За мету було поставлено здійснення консолідації суспільства на ґрунті «аграристської демократії», яка передбачала вирішення нагальних загальнодемократичних завдань та задоволення інтересів селянина-власника. Скоригована програма ПДСГ обстоювала парламентську демократію, принцип вільної конкуренції та обмеження великої приватної власності. Збереження існуючої урядової коаліції припускалося, але керівна роль надавалася партії, яка захищатиме інтереси селянства.

Вже у середині 1946 р. заохочувані західними союзниками лідери ПДСГ зробили спробу розпочати реалізацію нової програми, домагаючись перерозподілу представництва в уряді й органах влади на місцях у відповідності до результатів листопадових виборів. Як засіб тиску на ЛБ не виключалася навіть урядова криза. Щоб запобігти реалізації подібного сценарію, радянські представники в СКК ініціювали міжпартійні переговори, по завершенні яких керівництво ПДСГ заявило про готовність до компромісу.

Своєю чергою УКП на третьому з'їзді (вересень 1946) підтвердила концепцію «народної демократії» (раніше сформульовану в програмі Лівого блоку), яка передбачала створення робітничо-селянського уряду. Прийнятий з'їздом «Маніфест до угорського народу», з одного боку, відображав реакцію керівництва компартії на радикалізацію вимог по форсуванню економічних перетворень, а з іншого - містив конкретну програму виходу країни з важкої економічної ситуації за допомогою посилення ролі держави, введення планування в економіці та централізації управління всім народним господарством. «Народна демократія» тлумачилась комуністами як особливий шлях, який забезпечить поступовий рух до соціалізму. По суті на з'їзді УКП процес формування ладу «народної демократії» був поставлений у практичну площину. З метою прискорення подій у цьому напрямку ЛБ у спеціально прийнятому зверненні до ПДСГ запропонував розширити масштаби націоналізації, встановити держконтроль над банками та змінити виборчий закон, щоб позбавити виборчих прав усі реакційні елементи. Членам ПДСГ було запропоновано «йти разом з Лівим блоком проти реакції» та не допускати «антидемократичних і антирадянських виступів».

Політичні події осені 1946 р. свідчили про те, що УКП у своїх методах вирішення загальнонаціональних завдань діяла відповідно до «класових підходів» та намагалася тиснути на ПДСГ як головного конкурента, щоб стимулювати відцентрові тенденції. Однак це не давало очікуваних результатів. Наближалося підписання мирного договору, що ймовірно вело до виведення радянських військ із Угорщини, а це загрожувало витисненням партій ЛБ на політичну периферію. Для запобігання такому розвиткові подій та дискредитації ПДСГ було використано наклеп про її причетність до «антиреспубліканського заколоту гортистських елементів».

Тоді в Угорщині існувало багато різних «прогортистських» угруповань. Улітку 1946 р. на пропозицію СКК міністр внутрішніх справ Л. Райк «розпустив 632 такі групи», багато з яких не існувало взагалі. Однак у січні 1947 р. було повідомлено ще про одне угруповання, яке «знайшло легальне пристанище під дахом найбільшої партії урядової коаліції», у повідомленні також вказувалося на причетність до «антирадянського заколоту» лідера ПДСГ В. Ковача. У цих умовах парламент прийняв рішення про позбавлення недоторканності восьми депутатів від ПДСГ, наближених до прем'єра Ф. Надя, який публічно визнав причетність до заколоту певних осіб. Усупереч відмові парламенту позбавити депутатської недоторканності В. Ковача, за наказом радянської військової адміністрації 25 лютого 1947 р., за звинуваченням у шпигунській діяльності він був заарештований. У цих умовах Ф. Надь, поступаючись вимогам Лівого блоку, звільнив з посад та замінив іншими всіх «пов'язаних із заколотом» міністрів від ПДСГ, яка зобов'язувалася здійснити «чистку» своїх лав. Була також дана згода на запровадження проекту «демократизації народної освіти» та на розробку трирічного плану розвитку економіки.

Надзвичайно гострими були суперечки навколо проекту трирічного плану. Так лідери ПДСГ, відкидаючи ініційовані ЛБ ключові положення плану - пріоритет внутрішнього фінансування програм розвитку та запровадження прогресивного податку з великих підприємців, пропонували, спираючись на позики із Заходу, починати відновлення господарства не з галузей важкої промисловості, а із сільського господарства та виступили проти націоналізації банківського капіталу.

У цьому протистоянні знову зіткнулися дві концепції подальшого розвитку країни: ліберально-демократична (або аграристська) та народно-демократична (або марксистська). Можливість реалізації запропонованих концепцій улітку 1947 р. багато в чому визначалася міжнародними чинниками. Вимушена відмова уряду Ф. Надя від участі Угорщини в «плані Маршалла» по суті перекреслила можливість спиратися на фінансову й політичну підтримку Заходу. Реалізація народно-демократичної концепції залежала як від кремлівського керівництва, так і від лідерів країн антигітлерівської коаліції, зважаючи на те, що вся внутрішня та зовнішня політика Угорщини перебувала під контролем СКК.

Згідно з укладеною в лютому 1945 р. чехословацько-угорською угодою про обмін населенням до Словаччини за три роки повернулося 80 тис. словаків, а до Угорщини переселилося 76,5 тис. мадярів. Однак, не зупинившись на досягнутому, за рішенням уряду ЧСР до Судетської області, з якої вже виселили 0,5 млн німців, було депортовано майже 42 тис. угорців. Улітку 1946 р. уряд ЧСР здійснив «ресловакізацію» - угорці могли отримати громадянство, якщо визнсвали себе словаками. У результаті цієї акції 411 тис. угорців ідентифікували себе як «словаки», але громадянами стали лише 327 тис. із них. До того ж словацькі угорці були позбавлені національних шкіл, преси, установ культури тощо. Так чехословацький уряд домагався від СКК отримати дозвіл на одностороннє виселення ще понад 200 тис. угорців. Значно ускладнилося і становище угорців за межами колишніх «тріанонських» кордонів. Так, румунські націоналістичні угруповання в Трансільванії вчинили криваву різанину місцевого угорського населення, яка була зупинена лише завдяки втручанню радянських військ. А з уже радянського Закарпаття на «триденні відновлювальні роботи» до різних регіонів СРСР було вивезено майже 40 тис. угорців, більшість із яких повернулася на батьківщину лише через багато років.

Незважаючи на те, що в угорському суспільстві в повоєнний період у цілому усвідомлювали провини гортистського керівництва за вступ Угорщини у війну на боці фашистського блоку, більшість мадярів не могла визнати себе «нацією злочинців». Тому в Угорщині від підсумків роботи Паризької мирної конференції очікували справедливого вирішення національного питання, сподіваючись домогтися для угорців за кордоном забезпечення міжнародних правових гарантій, а також розраховували на збереження хоча б частини Трансільванії та на надання автономії районам компактного проживання мадярів у Румунії.

Згідно з мирним договором, підписаним країнами-переможницями та Угорщиною в Парижі (лютий 1947), були відновлені колишні «тріанонські» кордони, до яких були внесені незначні корективи. Так Чехословаччині передавалися 43 кв. км з трьома угорськими селами, а кордон навпроти словацької столиці переміщувався на правий берег Дунаю. У договорі обминалося питання стосовно захисту прав угорської нацменшини. Сума репарацій, яку повинна була сплатити Угорщина, становила 300 млн доларів. У вересні 1947 р. в Угорщині припиняла діяльність СКК, що означало відновлення її державного суверенітету. Згідно з договором у 90-денний термін з країни мали бути виведені радянські окупаційні війська. Допускалася лише присутність військових підрозділів, які забезпечували шляхи сполучень із радянською зоною окупації в Австрії. Однак радянські підрозділи не були виведені з території Угорщини не тільки у зазначений термін, але й залишилися тут на досить тривалий період¹.

Угорщина після 1947 р.

Початок «холодної війни» активізував процес консолідації в Угорщині партійних угруповань правої орієнтації (Партія незалежності, Жіноча християнська ліга, БДП, НДП). У цих умовах ПДСГ перестала бути «своєю» для ліберально-демократичного табору. Після арешту Б. Ковача та його товаришів лідери ПДСГ розгубилися, а з партії почався масовий вихід членів. На процес руйнування ПДСГ вплинула і вимушена еміграція прем'єр-міністра Ф. Надя. До керівництва партії прийшли представники її лівого крила на чолі з І. Добі.

У 1947 р. фактичним диригентом усіх політичних процесів в Угорщині стала УКП. Так, щоб запобігти можливому прориву до влади правої опозиції, керівництво комуністів запропонувало партіям урядової коаліції виступити на парламентських виборах у серпні 1947 р. «єдиним списком». За підсумками виборів до Державних зборів, які відзначилися масовими фальсифікаціями, перемогла урядова коаліція з 61 % голосів (УКП - 22 %, ПДСГ - 15 %, СДПУ - 15 %, НСП - 8 %). Решта голосів виборців належала чотирьом опозиційним партіям.

І хоча коаліційний уряд очолив новий лідер ПДСГ І. Добі, компартія при активній підтримці СРСР фактично перетворилася на найвпливовішу політичну силу. У країні розпочалася націоналізація великих банків та промислових підприємств. Проведення цих та інших перетворень супроводжувалося насадженням командно-розподільчих методів управління. Зусилля УКП стали спрямовуватися на остаточну дискредитацію опозиційних політичних сил.

¹ Після утворення в 1955 р. ОВД та вступу до неї Угорщини присутність радянських військ була поставлена на договірну основу, що стало важливим чинником у житті країни.