Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Угорщина в роки Другої світової війни

Напад гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. спонукав керівництво Угорщини до певних дій проти об'єкта агресії. Однак регент М. Горті, незважаючи на вимоги Берліна, відмовився дати згоду на просування німецьких військ через угорську територію задля удару по Польщі з тилу. До того ж, Угорщина надала притулок і перетворилася на базу для перекидання польських офіцерів та юдеїв до західних країн через Югославію. В Угорщині знайшли притулок 150 тис. польських біженців, а також частина юдеїв з Румунії та Словаччини.

На початку Другої світової війни після знищення польської держави Угорщина на сході отримала спільний кордон з СРСР, а на півночі - з Німеччиною. Оцінюючи ситуацію, що склалася, М. Горті зазначав, що «вперше в історії загроза безпеці Угорщини надходить водночас з усіх боків». Регент докладав багато зусиль, щоб уникнути втягування країни в будь-який збройний конфлікт, підкреслюючи при цьому, що «програма війни усунить Угорщину з політичної мали Європи».

Коли 26 червня 1940 р. Радянський Союз зажадав від Румунії повернення Бессарабії та Північної Буковини, М. Горті дозволив перекинути залізницею німецькі танки до Румунії. Водночас, сподіваючись на підтримку Німеччини, угорський уряд висунув територіальні претензії до румунського королівства. За підсумками Другого віденського арбітражу (серпень 1940) до Угорщини відійшла північна частина Трансільванії (43,5 тис. кв. кілометрів з 2,5 млн мешканців), а південна залишилася румунською. І хоча М. Горті був незадоволений половинчастим рішенням, піднесений пресою до рангу «рятівника країни», він на чолі угорських військ 15 вересня 1940 р. урочисто увійшов до міста Коложвар (Клуж).

Німеччина посилювала тиск на угорську владу, і остання йшла на поступки гітлерівцям. Так, утворений у 1938 р. профашистський «Народний союз» був визнаний єдиною організацією, яка представляла інтереси німецької нацменшини, а ватажок «Схрещених стріл» Ф. Салаші, який улітку брав участь у спробі державного перевороту, був у вересні звільнений з в'язниці. Однак приєднання Угорщини до Троїстого пакту - блоку фашистських держав (листопад 1940) - не просто зробило її союзником Німеччини, а й поставило під сумнів її державну незалежність та призвело до зростання в країні впливу нілашистів¹.

¹ Нілашистська партія («Партія схрещених стріл») - утворена у 1938 р. членами забороненої Угорської націонал-соціалістичної партії - хунгаристського руху. У вересні 1940 р. об'єднала всі опозиційні уряду організації фашистського типу. Лідер нілашистів Ф. Салаші (1897-1946).

Водночас Угорщина вживала заходів з нормалізації відносин із сусідніми державами. Так, у грудні 1940 р. з Югославією був укладений договір про дружбу, згідно з яким до Угорщини могли повернутися райони з переважно мадярським населенням. Угорським дипломатичним представництвам у березні 1941 р. була розіслана інструкція, у якій підкреслювалося, що головним завданням уряду країни на період тривалої європейської війни (до її закінчення) буде прагнення зберегти людські ресурси, військові та матеріальні сили Угорщини, а також «відвернути будь-які спроби втягнути країну у воєнний конфлікт».

Та коли А. Гітлер прийняв рішення про напад на Югославію, він звернувся до угорського керівництва, щоб воно пропустило німецький вермахт через свою територію. Як плату за участь в агресії Угорщина могла взяти собі області Бачку й Банат, і навіть Хорватію з виходом до Адріатичного моря (щоправда, за умови надання їй автономії). 1 квітня 1941 р. угорське керівництво прийняло рішення про пропуск німецьких військ через територію Угорщини, а участь угорської армії в окупації територій, заселених мадярським населенням, передбачалася лише після розпаду Югославії. На знак протесту проти цього рішення прем'єр П. Телекі 2 квітня наклав на себе руки. У листі до М. Горті він зазначав: «Ми клятвопорушники, які не зуміли відвернути виступ країни на боці негідника». 11 квітня 1941 р. угорські війська окупували Бачку (Воєводина) з мільйонним населенням, 40 % якого становили мадяри. Невдовзі ця територія увійшла до складу Угорщини.

Процес втягування гітлерівцями Угорщини у війну тривав. Початок гітлерівської агресії проти Радянського Союзу, підтримка її з боку сусідніх країн-суперниць (Румунії та Словаччини), посилення тиску з боку Німеччини та небажання верхівки втрачати прихильність А. Гітлера спонукали угорське керівництво приєднатися до «східного походу». Приводом для залучення до нього Угорщини стала організована провокація. 26 червня 1941 р. літаки без розпізнавальних знаків здійснили повітряну атаку на Мукачеве, Кошице та Рахів, під час якої загинуло 30 осіб, а 285 було поранено. На осколках авіаційних бомб державна комісія знайшла тавро Путиловського заводу і на цій підставі зробила висновок, що вони радянського виробництва. Усе це й стало визначальним для вступу Угорщини у війну проти СРСР. Однак війна офіційною так і не була оголошена. Але вранці 27 червня угорська авіація завдала «удар у відповідь» по Станіславу (Івано-Франківськ).

Уже на початку липня 1941 р. два угорських армійських корпуси (309 тис. солдатів і офіцерів) були відправлені на Східний фронт. Мадярські вояки разом з німецьким вермахтом брали активну участь в окупації України. Але німецьке керівництво вимагало подальшого збільшення угорського військового контингенту. Угорщина ухильно виконувала ці вимоги. Більш того, на службу нацистській Німеччині була поставлена вся угорська економіка. Союзнику за безцінь постачали значні обсяги сировини та сільгосппродукції. Ці поставки здійснювалися за рахунок скорочення власного споживання.

Проте незадоволення участю у війні та зростаючими втратами примусили регента М. Горті вже у вересні 1941 р. просити А. Гітлера зняти з фронту й повернути на батьківщину (або перевести на службу з «підтримки порядку» на окупованих територіях) певну частину угорських експедиційних військ.

Така «несоюзницька» позиція не могла задовольнити пронімецьке вище військове командування на чолі з Г. Вертом, який був готовий відправити на Східний фронт усю угорську армію. І хоча невдовзі Г. Верт (за порадою сина М. Горті) був відсторонений від командування, на вимогу Берліна на фронт була відправлена 160-тисячна Друга угорська армія.

Після нападу Японії на США масштаби війни розширилися. 7 грудня 1941 р. Велика Британія оголосила війну Німеччині та її союзникам. У свою чергу 11 грудня Угорщина разом з іншими «державами осі» оголосила війну США. Поразка німців під Москвою зумовила жорстокість вимог, які надходили з Берліна стосовно вагомішого внеску Угорщини у війну з Радянським Союзом. Поступаючись тиску з боку «головного союзника», число угорських солдатів і офіцерів на Східному фронті довели вже до 200 тис.

Навіть зважаючи на сумні перші наслідки участі в «поході на Схід» разом з Німеччиною, внутрішньополітичне становище Угорщини, навпаки, відзначалося певним благополуччям: військове виробництво сприяло економічній кон'юнктурі, яка забезпечувала майже повну зайнятість та високий рівень оплати праці. У цілому ж країну не обходили соціальні конфлікти, хоча й було запроваджене певне обмеження (картки) на продукти харчування та окремі промислові товари. Західні журналісти у своїх кореспонденціях називали Угорщину того періоду «острівком миру і спокою» в Європі. Лінія фронту була ще далеко, а на Будапешт радянська бомбардувальна авіація вперше здійснила повітряний напад лише у вересні 1942 р.

Цілковите підпорядкування Угорщини гітлерівській Німеччині й повний її розрив із західними країнами стали предметом невдоволення не тільки більшості угорського політичного істеблішменту, а й самого регента. Тому М. Горті відправив у відставку прихильника відверто пронімецької орієнтації прем'єр-міністра Л. Бардоші, замінивши його на початку березня 1942 р. на гнучкого М. Калаї. Новий глава уряду став активно шукати шляхи виходу з війни, використовуючи політику «обережного лавірування», хоча можливості для цього були вкрай обмеженими.

Участь Угорщини у війні проти СРСР суттєво позначилася на атмосфері суспільного життя, посилилося стеження за політичними настроями населення. Особлива увага приділялася лівим, і в першу чергу - підпільній КПУ, яка заходилася згуртовувати представників різних політичних сил, щоб вивести Угорщину з війни та розірвати союз із фашистським блоком. Розроблена компартією програма мала досить чітку антинацистську спрямованість і закликала до об'єднання всіх політичних сил під гаслом «За незалежну, вільну, демократичну Угорщину!». У полі зору властей перебували також і СДПУ та профспілки, які не тільки засудили вступ у війну проти СРСР, але й організовували страйки та саботаж військових замовлень.

У опозиції до уряду опинилися й інші політичні сили. Так, Національно-селянська партія (НСП) розгорнула антивоєнну агітацію. Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ) закликала до консолідації опозиційних сил. Один з її лідерів Е. Байчі-Жилінський 5 серпня звернувся до уряду з меморандумом, у якому засудив участь Угорщини у війні та співробітництво з А. Гітлером.

Восени 1941 р. стали вимальовуватися контури загальнонаціонального фронту, ядро якого становили СДПУ та профспілки. У суспільстві відбувався процес загального полівіння, що виявлялося в зближенні позицій СДПУ й КПУ та інших патріотичних сил. Політична консолідація дала змогу провести спільні акції протесту. У день пам'яті жертв і героїв національно-визвольної боротьби (6 жовтня) відбулася маніфестація під гаслом «Угорська молодь - за угорську свободу!». Під час покладання вінків до пам'ятників національним героям 1 листопада демонстранти скандували: «Хай живе незалежна Угорщина!». Поразка вермахту під Москвою не тільки викликала стурбованість у правлячому таборі, а й спонукала певну його частину виступити з відвертою критикою пронімецької орієнтації регентського оточення. Католицька та протестантська церкви зайняли позицію «духовної оборони». Таким чином до опозиційного режимові руху приєдналися нові політичні сили.

З ініціативи лівого крила Селянської соціал-демократичної партії (ССДП) та КПУ в лютому 1942 р. був створений загальноугорський комітет урочистих історичних дат (ЗКУІД), завданням якого було збирання документів з історії національно-визвольного руху. Насправді ж це був перший легальний центр антивоєнного руху в країні. 15 березня Комітет організував п'ятнадцятитисячну маніфестацію біля пам'ятника Ш. Петефі в Будапешті, учасники якої скандували: «Геть війну!», «Жодного солдата Гітлеру!», «Хай живе вільна й демократична Угорщина!». Власті, занепокоєні активізацією опозиційного руху, в середині квітня 1942 р. заборонили діяльність ЗКУІД.

У серпні 1942 р. лідери СДПУ, ПДСГ, Селянської спілки, Спілки підприємців, Національно-демократичної й Християнської партій, профспілок і навіть проурядової Партії угорського життя підготували документ, в якому закликали до утворення Національного фронту незалежності (НФН). Проект програмної декларації передбачав утворення уряду національної незалежності, припинення війни, розрив з державами «фашистської осі» та повернення угорських військ на батьківщину, здійснення незалежної зовнішньої та демократичної внутрішньої політики, припинення вивозу продовольства та сировини до Німеччини, забезпечення демократичних прав і свобод та прав нацменшин, проведення аграрної реформи, розвиток угорської промисловості та витіснення німецького капіталу, боротьбу з фашистською ідеологією та розвиток національної культури.

Незважаючи на політичну строкатість, табір демократичних сил у двох ключових питаннях виявляв одностайність: розрив з Німеччиною та перехід на бік антигітлерівської коаліції; прагнення будь-що врятувати суспільство від революційних потрясінь. Останнє означало, що КПУ опинялася на узбіччі процесу переходу від війни до миру та демократії.

Однак керівництво компартії, яка хоча і переховувала тоді близько 600 членів, продовжувало претендувати на авангардну роль в антифашистському русі. У квітні 1943 р. КПУ оприлюднила свою програму дій, у якій не тільки засуджувала вичікувальну політику уряду М. Калаї, а й закликала до об'єднання усіх демократичних сил у Національному фронті незалежності (НФН). У червні вона змінила свою назву на Партію миру й стала діяти легально.

Розгром вермахту під Сталінградом (січень 1943) став ознакою невідворотності поразки гітлерівської Німеччини. Саме в цей час Друга угорська армія займала 210-кілометровий фронт на Дону південніше Воронежа. У січні її використовувало командування вермахту для прикриття відступаючих німців. У результаті боїв вона була оточена і вщент розгромлена. Втрати становили 120-140 тис. убитими, пораненими та полоненими. Рештки розбитої армії (50 тис.) були частково повернені на батьківщину, частково використовувалися в Україні як окупаційні сили або для охорони залізниць у Польщі.

Загибель угорської армії під Воронежем мала катастрофічні наслідки для країни, але разом з тим значно активізувала пошук шляхів виходу з війни. Водночас уряд М. Калаї офіційно відвернув пропозиції Берліна про депортацію юдеїв до Німеччини, обмежившись дозволом на вербування до військ СС у країні, та відмовився від участі у каральних акціях в окупованій Сербії. Усе це викликало незадоволення керівництва Третього рейху.

У країні наростала активність опозиційно налаштованих політичних сил, які прагнули до згуртування. Так, до вже створеного союзу СДПУ і ПДСГ невдовзі приєдналися також Незалежна угорська, Трансільванська та інші партії. Компартія в цілому вітала процес об'єднання, але, далі претендуючи на роль гегемона у визвольному русі, об'єктивно гальмувала процес об'єднання різних політичних сил. Водночас вдала зміна назви компартії та активна діяльність комуністів у різних політичних партіях у цілому сприяли зростанню авторитету Партії миру.

Лідери опозиційних партій після виходу Італії з війни (серпень 1943) звернулися до прем'єра М. Калаї щодо переговорів із західними країнами. Але глава уряду, зважаючи на загрозу окупації Угорщини гітлерівськими військами, публічно відхилив цю пропозицію. Однак у дійсності через своїх повноважних представників М. Калаї вже мав таємні контакти з британським урядом, під час яких обговорювалися умови укладення перемир'я між Угорщиною та західними членами антигітлерівської коаліції. У підготовленому проекті угоди зазначалось, що домовленості стануть чинними після висадки на Балканах англо-американських військ. Саме тоді уряд Угорщини повинен розірвати союзницькі зв'язки з Німеччиною, вивести свої війська із Східного фронту та організувати опір німецькій окупації своєї країни. Однак наближення Червоної армії до Карпат та підсумки міжнародної конференції в Тегерані (грудень 1943) свідчили про безплідність політики вичікування й необхідність встановлення контактів у першу чергу з радянським керівництвом.

Поразка німецьких військ у Курській битві сприяла подальшому поширенню в угорському суспільстві антивоєнних та антигітлерівських настроїв. Так, у вересні 1943 р. орієнтовані на Захід політичні сили в парламенті (ПДСГ, СДПУ, Партія свободи) створили «антигітлерівську опозицію» на чолі з графом І. Бетлером. Саме це об'єднання в передачах радіостанції ім. Кошута з Москви було назване «Національним фронтом незалежності». З цього періоду більшість представлених у парламенті партій почала відкрито вимагати виходу країни з війни. Дедалі більшого поширення набувала ідея організації антигітлерівського повстання, але в питанні про його форми в різних політичних сил існували суттєві розбіжності. Так, одні угруповання розраховували на використання угорських збройних сил, інші ж навпаки - лише на озброєння народу. Підготовка повстання вимагала чіткої організації та координації дій його учасників. З цією метою була створена робоча група у складі: Е. Байчі-Жилінський, К. Пайєр, Ф. Седер, З. Тільді та ін.

Однак у Берліні пильно стежили за настроями угорського населення та за маневрами правлячих кіл країни. У А. Гітлера накопичувалось та посилювалось незадоволення поведінкою М. Горті - адже той демонстративно ухилявся від виконання вимог допустити до влади фашистські сили, а в країні зберігалися конституційні порядки, парламентська система і т. ін. Водночас прийняттям двох законів про юдеїв до весни 1944 р. регенту вдалося, з одного боку, до певної міри зменшити незадоволення фюрера, а з іншого - забезпечити для мадярських юдеїв сприятливіші умови проживання, аніж у інших європейських країнах.

А. Гітлер все більше переконувався, що Угорщину можна втримувати в союзниках лише силоміць. Німецьке командування вермахту ще восени 1943 р. підготувало план окупації Угорщини під назвою «Маргарита І». Коли (за сценарієм операції) регент М. Горті на запрошення А. Гітлера 18 березня 1944 р. прибув до його штаб-квартири в Клосхейні, 11 дивізій вермахту вже наступного дня захопили всі стратегічні об'єкти Угорщини.

Блискавична окупація країни приголомшила угорців. Повновладним господарем Угорщини став гітлерівський намісник Е. Везенмаєр. М. Горті призначив новий уряд на чолі з генералом Д. Стояї, який відразу приступив до насаджування німецьких порядків у країні. Розпочалися арешти противників нового режиму та будівництво концтаборів. Пронімецький кабінет оголосив поза законом усі партії ліберально-демократичного спрямування й розпочав «розв'язання юдейського питання». Уже до середини липня в німецькі концтабори було доставлено 437,4 тис. євреїв, більшість із яких там і загинула. М. Готрі особисто зупинив депортацію (21 липня), зберігши життя ще 250 тис. людей.

Здійснена гітлерівцями окупація країни змусила угорських лівих у Москві за допомогою радіостанції ім. Кошута закликати співвітчизників до збройного опору. Водночас закордонне бюро КПУ розпочало підготовку бойових груп зі складу політемігрантів та військовополонених, які згодом засилалися на територію Угорщини. У середині травня 1944 р. представники провідних політичних сил (компартія приєдналася пізніше) створили Угорський фронт (УФ). У відозві «До угорської нації» Фронт висловлював переконання у поразці гітлерівців у війні та вказував на відповідальність політиків, які втягли країну в цю авантюру. У документі наголошувалось на спільності мети держав антигітлерівської коаліції та угорських партій, що увійшли до УФ.

Створення УФ підтримали майже всі партії ліберально-демократичної орієнтації та профспілки. За короткий час він перетворився на центр тяжіння лівих і демократичних сил угорського суспільства та стимулював розвиток руху Опору. Учасники Фронту (як і Партія миру) вважали підготовку до збройного повстання найважливішим завданням. До виконкому УФ, який очолив А. Саканич (СДПУ), увійшли також Д. Коллаї (КПУ), З. Тільді (ПДСГ), І. Ковач (НСП).

Окупація Угорщини, яка відбулася з мовчазної згоди М. Горті, поступово підривала його авторитет як глави держави в очах угорців. Усі прохання регента до А. Гітлера припинити окупацію та повернути угорські підрозділи зі Східного фронту залишалися без відповіді. Тоді в серпні 1944 р. М. Горті відправив у відставку відверто прогітлерівський уряд та призначив прем'єр-міністром командувача Першої угорської армії генерала Г. Лакатоша. Відразу були відновлені контакти з британським та американським урядами, проте вони так і не привели до укладення сепаратного миру. Західні політики радили М. Горті ввійти в безпосередній контакт з урядом СРСР, після чого він відновив діяльність т. зв. «канцелярії у справах виходу Угорщини з війни».

Після того як уряд прийняв рішення про укладення перемир'я, за порадою І. Бетлена до Москви наприкінці вересня 1944 р. була відряджена повноважна делегація на чолі з Т. Фараго для ведення переговорів. 11 жовтня делегація, отримавши особисту згоду М. Горті, підписала умови перемир'я, згідно з якими Угорщина зобов'язувалася відвести війська з фронту, оголосити війну Німеччині та разом з Червоною армією виступити проти Третього рейху.

Підписана в Москві угода залишалася невідомою навіть голові уряду. Однак гестапо мало інформацію про «маневри» М. Горті. Так, 3 жовтня гітлерівський намісник Е. Везенмаєр разом з прибулим О. Скорцені провів нараду, на якій обговорювалось питання відсторонення регента від влади. Щоб не допустити виходу Угорщини з війни та задля тиску на М. Горті, гестапо викрало сина регента Міклаша й генерал-лейтенанта С. Бакаї - командуючого військами оборони Будапешта. Тим часом регент (згідно зі своїм планом виводу країни з війни) віддав наказ про передислокацію Першої та Другої угорських армій.

Для завершення операції з відсторонення М. Горті та координації взаємодії по здійсненню державного перевороту до Будапешта прибув обергрупенфюрер Е. Бах фон Залевський, який керував придушенням Варшавського повстання. Водночас дії «гортистського табору» у воєнному та політичному відношенні виявилися непідготовленими, що можна пояснити наступними причинами: не вдалося завершити передислокацію військ до столиці; не була встановлена взаємодія з командуванням Другого українського фронту, війська якого вже перебували в районі Дебрецена, Сольника, Кечкемета; регенту потрібно було перебазуватися на Схід і саме там оголосити про вихід Угорщини з війни.

У зверненні до громадян по радіо 15 жовтня М. Горті оголосив про вихід Угорщини з війни, укладення перемир'я з державами антигітлерівської коаліції та призначення нового командувача угорської армії. Виступ регента населення зустріло з великим піднесенням. З в'язниць стали випускати політв'язнів. На волю вийшов Е. Байчі-Жилінський, і сили Опору продовжили підготовку до національного повстання. У цей день на вулиці столиці вийшли тисячі людей, вони скандували гасла миру. Зненацька з'явилися німецькі танки, почалася стрілянина. Усі спроби згуртування розрізнених сил Опору були зірвані окупантами, які досить швидко захопили стратегічні об'єкти Будапешта. 15-16 жовтня виникали лише розрізнені вогнища опору недостатньо підготовлених сил повстанців. Дії окремих армійських командирів були нейтралізовані. Лише генерал-полковник Б. Далнокі-Міклош з частиною своїх військ (20 тис.) перейшов у розташування підрозділів Червоної армії і звідти звернувся до угорських солдатів із закликом наслідувати приклад його військ.

Захоплення королівського палацу вранці 16 жовтня гітлерівськими спецпідрозділами завершилося арештом та ув'язненням М. Горті в баварському замку Гіршберґ. Влада в Угорщині була віддана лідеру нілашистської партії («Схрещені стріли») Ф. Салаші, який зі своїх прихильників сформував уряд, а себе призначив главою держави й «вождем нації». Нілашистський режим розпочав тотальну мобілізацію (А. Гітлеру було обіцяно 1,5 млн солдатів), проти незадоволених було розв'язано шалений терор, а всі матеріальні багатства були поставлені на службу окупантам.

В умовах національного режиму зв'язок між партіями розладнався. Однак 23 жовтня керівництво Угорської комуністичної партії (УКП)¹ закликало співвітчизників, «не чекаючи визволення Червоною армією, приступити до збройної боротьби». Після реорганізації УФ був створений 9 листопада Визвольний комітет Угорського національного повстання (ВК УНП) на чолі з Е. Байчі-Жилінським. Його головними цілями були: підготовка національного повстання та визволення (разом з Червоною армією) країни від фашистів, створення вільної незалежної демократичної угорської держави; підготовка до соціальних перетворень суспільства, тісне співробітництво з СРСР та іншими країнами.

Компартія й далі претендувала на провідну роль у русі Опору, однак для цього в неї явно не вистачало авторитету. Керівництво ж ВК УНП вважало, що політичну базу антифашистського руху Опору в першу чергу повинні становити СДПУ і ПДСГ, а не УКП, яка щойно приєдналася до НФН. Розбіжності між керівництвом компартії та ВК УНП стосувалися не тільки організації самого повстання, а й його кінцевої мети.

Тим часом підготовка до повстання тривала. У середині листопада 1944 р. були встановлені контакти з командуванням Другого українського фронту. Згідно з розробленим планом при наближенні військ фронту до Будапешта учасники повстання мали захопити стратегічні об'єкти й утримувати їх до приходу радянських військ².

Однак реалізувати заплановане не судилося. 22 листопада все керівництво повстанням було заарештоване. За ґратами опинилося кількасот активістів руху Опору. Організатори повстання на чолі з Е. Байчі-Жилінським були засуджені до страти. З утратою лідерів діяльність УФ була майже паралізована.

¹ У вересні 1944 р. Партія миру отримала нову назву - Угорська комуністична партія (УКП). Водночас було зроблено заяву, що програма УКП збігається з програмою Угорського фронту (УФ).

² У збройній боротьбі проти гітлерівців та нілашистського режиму на завершальному етапі війни брали участь: по-перше, одинадцять партизанських загонів (1,5 тис. бійців, складались з політемігрантів), які спочатку діяли в німецькому тилу на радянській окупованій території, а потім перебазувалися до Угорщини; по друге, спеціально підготовлені (зі складу військовополонених та політемігрантів) загони для здійснення диверсійної та розвідувальної діяльності; по-третє, збройні формування різного політичного забарвлення, що діяли в районі Будапешта під прикриттям «допоміжних загонів збройних сил та партизанів» (майже 2,5 тис. бійців).

Долаючи скажений опір гітлерівських та угорських військ, підрозділи Червоної армії з упертими боями просувалися по території Угорщини, зайнявши наприкінці жовтня 1944 р. Затисся. У першій половині грудня зав'язалися бої за Будапешт, які відразу ж набрали особливо запеклого характеру. 23 грудня столиця була оточена. У цих умовах радянське керівництво прагнуло створити на вже звільненій від гітлерівців території Угорщини певні владні структури, які б мали соціально-політичну опору в середині країни і могли б бути визнані союзниками по антигітлерівській коаліції.

На звільненій території радянське командування дозволило діяльність усіх політичних сил, які ставили за мету остаточне звільнення країни від гітлерівських окупантів та їхніх прибічників - нілашистів. З ініціативи УКП на початку грудня 1944 р. СДПУ, ПДСГ та НСП сформували політичний блок, який став відомим під назвою Угорський національний фронт незалежності (УНФН). У тому ж місяці відбулися вибори до Тимчасових національних зборів, на першій сесії яких у Дебрецені був затверджений коаліційний Тимчасовий уряд на чолі з гортистським генералом Б. Міклашем.

28 грудня новий уряд приєднався до антигітлерівської коаліції та оголосив війну Німеччині. У Москві 20 січня 1945 р. було підписано перемир'я, пильнувати за виконанням якого мала Союзна контрольна комісія (СКК), яку очолив маршал К. Ворошилов.

Значно зміцніли позиції компартії, яка, вийшовши з підпілля, перетворилася на урядову¹. Але вона внесла в легальне політичне життя притаманний комуністичному рухові ліворадикалізм. Однак реальна загроза для розвитку угорського суспільства полягала в тому, що підтримувані кремлівським керівництвом ліворадикали з УКП захоплювали владні структури. Проте восени 1944 р., вчасно відмежувавшись від ультралівацьких гасел, керівництво УКП розробило заходи, спрямовані на встановлення співробітництва з іншими політичними силами з метою реформування угорського суспільства. У листопаді в Сегеді програма «закордонного бюро» УКП була ухвалена як загальнопартійна. І вже в грудні 1944 р. вона перетворилася на програму УНФН. Центральне місце в програмі займали вимоги націоналізації провідних галузей промисловості, конфіскації воєнних прибутків, установлення держконтролю над банками, а її реалізація покладалася на національні комітети.

¹ У роки війни компартія мала два керівні центри: підпільний ЦК у Будапешті (Р. Райк, Д Калаї) та «закордонне бюро» в Москві (Е. Гьоре, М. Ракоші). У жовтні 1944 р. чисельність УКП дорівнювала 2,5 тис., у березні 1945 р. - 60 тис., у травні - 150 тис., у липні - 226 тис. членів.

Стрімкий наступ Червоної армії сприяв активізації антифашистських сил у країні та радикально змінював настрої в угорських військах. Мадярське населення із суперечливими почуттями зустріло радянських воїнів, яких засоби інформації представляли «червоними чортами» та залякували перспективою опинитися в сибірських таборах. Військова операція по звільненню Будапешта розпочалася в середині січня й була завершена штурмом 13 лютого 1945 р. Місто у ході запеклих боїв та бомбардувань англо-американської авіації зазнало великих руйнувань і жертв серед цивільного населення. Навесні розгорнулися запеклі бої на Задунайщині. 4 квітня 1945 р. вся територія Угорщини була звільнена.