Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Режим «народної демократії» (1945-1948)
Румунське королівство після Другої світової війни залишалося економічно відсталою та аграрною країною. Основу промисловості країни становили нафтовидобуток та переробка продукції сільського господарства. У промисловості домінували дрібні підприємства (82 %) з кількістю робітників від 10 до 100 чоловік. 30 % населення залишалося неписьменним.
Під гаслами демократизації, дефашизацїі, відновлення, подолання наслідків руїни та хаосу в країні об'єдналися різні класи та соціальні прошарки населення - робітники, селяни, дрібна та середня буржуазія. Завдяки проголошенню ідей демократії та національного відродження уряд П. Грози дістав підтримку інтелігенції, а «історичні» партії опинилися в опозиції.
Основу діяльності уряду П. Грози складала програма НДФ, що передбачала відновлення економіки країни, проведення аграрної реформи, обмеження зловживань у фінансово-економічній сфері, сприяння розвитку промисловості та залучення приватного капіталу до відбудови країни. Законодавчого оформлення набула аграрна реформа. Так, згідно із законом, розмір землеволодіння обмежувався 50 га. Усі земельні володіння, що перевищували цю норму, а також землі поплічників І. Антонеску підлягали конфіскації. Земля розподілялась серед селян та передавалася їм у приватну власність, але не підлягала купівлі або продажу.
Уряд П. Грози став ініціатором запровадження загального виборчого права та скасування старого законодавства. Від прихильників режиму Антонеску був очищений адміністративний апарат, різні державні структури й навіть приватні установи, з армії була звільнена (або притягнута до суду) частина старорежимних офіцерів. У Трансільванії було відновлено діяльність румунської адміністрації.
У ході цих чисток КПР відверто прагнула максимально використати державні структури у своїх інтересах, оволодіваючи апаратом примусу та засобами масової інформації. Намагання компартії утримати під своїм контролем кадровий склад держапарату, керівництва армії та органів правопорядку спричинило спротив «історичних» партій, які почали домагатися міжнародного контролю та відставки існуючого уряду.
Соціально-економічні новації, які запроваджував у життя уряд П. Грози, викликали опір також і серед частини підприємців, що призвело до скорочення виробництва, дезорганізації економічного життя. У країні почала зростати інфляція, падала заробітна плата. Влітку 1945 р. король Міхай І зажадав відставки уряду П. Грози, відмовившись затверджувати прийняті ним укази. «Королівський страйк» тривав п'ять місяців.
Готуючись до парламентських виборів, керівництво КПР намагалось не допустити втрати своїх позицій у владних структурах і розпаду існуючої коаліції. У травні 1946 р. воно ініціювало створення Блоку демократичних партій (БДП), до якого, окрім компартії, увійшли СДПР, ФЗ та частина НЦП і НЛП. У програмі БДП пропонувалося встановити контроль держави над Нацбанком та існуючими секторами економіки, здійснити індустріалізацію країни та реорганізувати кредитну систему.
Парламентські вибори в листопаді 1946 р. принесли успіх БДП (72 % голосів), опозиція отримала 17 %. І хоча КПР мала лише 68 депутатських місць (із 348 отриманих БДП), а на чолі уряду залишився П. Гроза, вона фактично домінувала в законодавчому органі. Після реорганізації уряду компартія, окрім посад міністрів внутрішніх справ, юстиції й економіки, контролювала діяльність військового відомства та міністерств інформації, землеробства, транспорту і зв'язку.
Підсумки виборів з усією гостротою поставили перед керівництвом КПР питання: як розв'язати суперечність між переконливою політичною перемогою комуністів і значно скромнішим ступенем їхнього реального впливу в суспільстві. Підвищення авторитету КПР упиралося в проблему подолання економічного хаосу та голоду, в якому опинилася країна. Серед політичних сил, які входили до БДП, склалося дві точки зору щодо шляхів подолання існуючих проблем. Одні пропонували консолідувати суспільство через політичні компроміси й зміцнення коаліційної влади. Інші порятунок вбачали в об'єднанні незаможної частини населення через задоволення популярних у цьому середовищі вимог перерозподілу матеріальних благ, які повинні привести економіку до змін на краще.
Перший варіант підтримували практично всі партії, що входили до БДП, включаючи частину керівництва КПР (А. Патрашкану, Г. Георгіу-Деж). Однак ця поміркована позиція в першій половині 1947 р., коли в Парижі підписувалися мирні договори й вирішувалося питання про перебування радянських військ у Румунії, наштовхнулася на опір іншої частини керівництва компартії (А. Паукер, В. Лука). Суть розбіжностей зводилася до різного розуміння здійснення економічної політики. Так, Г. Георгіу-Деж та його прихильники вважали за можливе, не вдаючись до прямого втручання держави у сферу приватного підприємництва, проводити в межах БДП курс на посилення контрольних функцій держави у сфері економіки.
Застосування КПР силового тиску при вирішенні питання про реорганізацію міністерства промисловості у квітні 1947 р. змусило керівництво СДПР пригрозити відмовою від подальшого співробітництва. Лінія компартії на відмову від принципу партнерства в БДП та використання методів силового вирішення суперечностей викликала занепокоєння і в керівництві півторамільйонного Фронту землеробів. Активізація зусиль компартії та її прихильників усередині ФЗ щодо перетворення його в організацію виключно незаможних селян призвела до внутріпартійної кризи. У результаті чистки від противників змін чисельність Фронту скоротилася на 400 тис., перетворившись фактично на аналог компартії, що діє на селі.
Навесні 1947 р. єдиною силою в БДП, яка протистояла намаганням КПР узурпувати владу, залишилася НЛП на чолі з Г. Татареску. Він мав тісні зв'язки з королівським двором і опозиційними «історичними» партіями. У парламенті ліберали мали 74 депутатські мандати, а в уряді обіймали посади заступника прем'єра, міністрів закордонних справ, фінансів, громадських робіт і культів. І хоча ця частина НЛП намірів виходу з БДП не мала, однак націонал-ліберали висловлювали стурбованість внутрішньополітичним становищем у країні і насамперед діяльністю міністра економіки Г. Георгіу-Дежа.
Тривало розпочате КПР реформування соціально-економічної сфери. Після одержавлення в лютому 1947 р. Національного банку уряд отримав важливий важіль контролю над економікою країни. Були створені галузеві управління, які забезпечували постачання промисловим підприємствам сировини, палива та обладнання. Уряд ініціював закон про державний економічний контроль за діяльністю приватних підприємців та запровадив жорсткі санкції (аж до націоналізації) за порушення положень закону про облік запасів сировини, готової продукції та дотримання встановлених цін.
У липні 1947 р. уряд Г. Грози вжив заходів щодо поліпшення економічного та фінансового становища країни. Значну економічну допомогу Румунії надавав Радянський Союз, відмовившись від продовольчих поставок та виділяючи кредити на закупку зерна і зробивши відстрочку виплат репарацій, а пізніше удвічі скоротивши їхню залишкову частину. СРСР постачав метал, вугілля, бавовну, шерсть та іншу сировину. Дипломатичні зусилля СРСР забезпечили Румунії гідні умови мирного договору з країнами антигітлерівської коаліції, підписаного в лютому 1947 р. Однак радянсько-румунські відносини не були рівноправними. Кремлівське керівництво постійно втручалось у внутрішні справи Румунії, підштовхуючи її до прийняття радянської моделі соціалізму.
Диригування КПР соціально-економічними перетвореннями, які зачіпали інтереси заможних прошарків населення, викликало опір. Улітку 1947 р. в керівництві компартії визрів задум здійснення політичної провокації, розрахованої як на ліквідацію опозиції «історичних» партій, так і на дискредитацію інших негнучких партнерів по БДП. Зовсім не випадково акцент був зроблений на існування в країні терористичних і заколотницьких сил. «Історичні» партії в цей період помітно посилили свою політичну вагу за рахунок припливу до них прихильників режиму Антонеску. У середині 1947 р. у пресі стала з'являтися інформація про розкриття в країні підпільних організацій, які готували збройний переворот. Це стало сигналом для початку переслідування заколотників.
Першою жертвою репресій стала НЛП. На судовому процесі з приводу «заколоту Маніу», який закінчився в листопаді 1947 р., з 19 обвинувачених сім були співробітниками Міністерства закордонних справ, яке очолював Г. Татареску. Звільнені у такий спосіб посади посіли комуністи А. Паукер (міністр закордонних справ), В. Лука (міністр фінансів), А. Вішолі (голова Національного банку).
Румунія після Другої світової війни
У результаті усунення «історичних» партій від активного політичного життя питома вага комуністів у системі влади стрімко зросла. Наступним кроком стало скасування монархії. Король Міхай І у листопаді-грудні 1947 р. здійснював консультативні зустрічі з провідними західними політиками. Одні радили монарху повернутися на батьківщину й організувати опір компартії, а інші - залишатися за кордоном, оголосити про відставку кабінету П. Грози і створити уряд у вигнанні. Однак Міхаю І після повернення до Бухареста залишилося тільки підписати запропонований йому акт про зречення престолу та виїхати за кордон. 30 листопада 1947 р. Великі національні збори одноголосно скасували монархію. Одночасне проголошення Румунії Народною Республікою (РНР) відкрило шлях для остаточної монополізації влади компартією.
