Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Розділ 6. Румунія

Румунське королівство на початку XX ст.

Участь князівства Румунія на боці Росії у війні проти Османської імперії (1877-1878) привела до проголошення в травні 1877 р. її незалежності від Порти й набуття повного державного суверенітету, а її територія була розширена за рахунок приєднання Північної Добруджі з чорноморським портом Констанцею. Майже 35-тисячне румунське військо брало участь у битві під Плевною та в інших операціях російського експедиційного корпусу. У війні за незалежність понад вісім тисяч румунів загинули або були поранені. Однак шляхи недавніх союзників невдовзі розійшлися. Бухарест не міг змиритися з утратою Південної Бессарабії, яка відійшла до Росії. У 1883 р. Румунія, переслідуючи реваншистські цілі, приєдналася до антиросійського за своєю спрямованістю австро-німецького союзу. Зростання міжнародного престижу Румунії привело до проголошення її в березні 1881 р. королівством. Принц Кароль (представник однієї з гілок прусської династії Гогенцоллернів-Зигмарингенів) прийняв титул короля.

Більшість у Національних зборах виборювали дві політичні партії - Ліберальна (з 1875) та Консервативна (з 1880). Жодна з них не мала ні чіткої організаційної структури, ні виразної програми, проте обидві були прихильницями монархії, відстоювали права великих землевласників і водночас дбали про промисловий розвиток країни. Усе це вело до того, що вже на рубежі XX ст. заможна верхівка румунського суспільства поступово перетворювалася на буржуазно-поміщицьку.

Переважна більшість православного населення давала привід румунським правлячим колам не поспішати із визнанням рівності прав для іновірців (мусульман, юдеїв), окрім тих, хто брав участь у «війні за незалежність». Подібну «неувагу» виявив парламент і до корінного населення Північної Добруджі, яке так і не отримало виборчих прав.

У суспільно-політичній думці точилися суперечки щодо перспектив розвитку Румунії. Консервативні кола (переважно великі землевласники) відстоювали тезу про «довічно аграрний характер країни» й закликали не руйнувати його, а перетворити Румунію на сільськогосподарський додаток Європи. Інші - прихильники «промислової» перспективи - відстоювали необхідність розвитку ремесел, деревообробної, легкої та харчової промисловостей, видобутку корисних копалин.

У цілому ж завоювання Румунією незалежності та утвердження державної самостійності створювали сприятливі умови для розвитку економіки. Національні збори прийняли пакет законів, які заохочували господарчу діяльність за допомогою низки податкових та торговельних пільг, протекціоністських тарифів, захисту внутрішнього ринку тощо. Лише в останню третину XIX ст. кількість промислових підприємств зросла майже в п'ять разів. І хоча більшість із них були кустарними або ремісничими майстернями, швидкими темпами розвивалися також борошномельна, пивоварна, спиртово-горілчана, будівельна, текстильна, деревообробна галузі. Високоякісні породи дерев (бук, граб) стали використовуватися для виготовлення меблів, експорт яких становив важливу статтю румунської зовнішньої торгівлі і в наступні часи. Розпочалося бурхливе будівництво залізниць.

На початку XX ст. в Румунії вже діяло понад шістсот підприємств обробної промисловості, 235 шахт та майже 70 нафтопереробних заводів. За обсягами видобутку нафти (понад тисячу свердловин) Румунія вийшла на третє місце у світі (після США і Росії). Іноземний капітал (переважно німецький) займав провідне становище в усіх галузях економіки країни.

Промисловий переворот привів до появи в Румунії значного загону промислового пролетаріату. За перше десятиріччя XX ст. чисельність його зросла удвічі, більшість робітництва зосереджувалася в промислових районах - Ільфові (Бухарест) та Плоєшті.

Одначе і за економічною, і за соціальною структурою Румунія залишалася сільськогосподарською країною. Аграрна реформа (1864) хоча й усунула панівні на селі патріархальні звичаї, але не вирішила усіх проблем, залишивши селян на роздоріжжі між напівфеодальними та напівкапіталістичними методами ведення господарства. Більша частина селянських наділів не перевищувала 2-4 га, що залишало родини на межі виживання. Майже мільйон селян разом із сім'ями вимушені були шукати заробітки на стороні. Однак низький рівень розвитку промисловості дозволяв містам поглинути лише незначну їх частину. Багато з них вимушені були повертатися та найматися до поміщиків (яким належала половина земельних угідь), використовуючи при цьому власну худобу та знаряддя праці. Орендна плата була натуральною (частина врожаю) або грошовою. Однак збільшуючи ренту, великі землевласники тим самим підривали саму основу, на якій трималися відробітки. Висока інтенсивність праці розмивала цей прошарок та збільшувала кількість селян, які не мали робочої худоби й могли запропонувати лише власні руки. З іншого боку, парцеляція селянських наділів вела до малоземелля, збідніння та зубожіння. Виборюючи місце на європейському хлібному ринку, на якому панували північноамериканські виробники, румунські поміщики й далі підвищували орендну плату. Внаслідок цього, напередодні Першої світової війни на селі близько 17 % дорослого чоловічого населення становили сільськогосподарські виробники.

Навесні 1907 р. відбулося селянське повстання, від якого здригнулося все Румунське королівство. Рух, що розпочався на півночі Молдови, невдовзі охопив інші райони країни. Проти повсталих було кинуто 140-тисячну армію. Уряд придушив повстання з надзвичайною жорстокістю - бунтівні села знищували вогнем артилерії, повстанців нещадно катували, десятки тисяч селян опинилися у в'язницях, для яких були використані навіть баржі на Дунаї. Усього було розстріляно, забито або згноєно в ув'язненні 11 тис. осіб.

У 1908-1910 рр. було прийнято цілу низку законів, які трохи полегшили становище селян, - заборонялися найважчі види відробітків, установлювалися максимальні межі орендної плати й мінімальні розцінки на окремі види сільгоспробіт, створювалася т. зв. «сільська каса», яка мала право купувати землю цілими маєтками і здавати потім її в оренду селянам окремими ділянками. Усі заходи влади були спрямовані на зміцнення заможних селянських господарств. Так, кількість земельних ділянок розміром 10-50 га зросла напередодні війни на 12 тис.

Селянське повстання сприяло активізації уваги не лише до розв'язання аграрного питання, а й спричинило хвилю робітничих страйків. У січні 1910 р. відбувся установчий з'їзд Соціал-демократичної партії Румунії (СДПР). Серед її програмних вимог були запровадження 8-годинного робочого дня та загального виборчого права, для досягнення яких передбачалось застосування як парламентських, так і позапарламентських методів боротьби. Останнє з самого початку визначило тенденцію до розколу в лавах соціал-демократів.

Національна проблема (після селянської) залишилася провідною в житті румунського суспільства. Уже на початку XX ст. усе більш очевидним ставало те, що союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною повністю себе вичерпав. У Транслейтанії (угорська частина Габсбурзької монархії) компактно проживало чисельне румунське населення. Тому в Бухаресті дедалі частіше згадували про утиски румунів у Трансільванії та Банаті. Розгортання національного руху в цих областях, спрямованого на запровадження румунської мови в освітніх та адміністративних установах, викликало в королівстві постійно зростаючу підтримку. Зі свого боку румунська правляча верхівка добре усвідомлювала, які вагомі політичні, ідеологічні й територіальні надбання можна отримати, зробивши ставку на приєднання земель етнічних румунів. Визрівали плани об'єднання усіх румунських територій. Так поступово створювалися передумови для відходу Румунії від Троїстого союзу та зближення з Антантою.

Балканські війни ще більше розхитали зв'язки між Румунією та австро-німецьким блоком. Румунські правлячі кола, стурбовані перекроюванням карти Балкан у ході війни 1912 р. і зміцненням Болгарії, Сербії та Греції, взяли участь у Другій балканській війні. Румунські війська, не зустрічаючи опору, вступили на болгарську землю. Приєднавши згідно з Бухарестським миром (1913) Південну Добруджу, фортецю Сілістрію та район Добрич-Балчик на правобережжі Дунаю, Румунія за підсумками цієї війни перетворилася на найбільшу державу на Балканах.

У червні 1914 р. російський імператор Микола II відвідав румунський порт Констанцу, де відбулася його зустріч із королем Каролем І. Підсумовуючи бесіду монархів, присутній там міністр закордонних справ С. Сазонов зазначав, що «Румунія буде намагатися приєднатися до того блоку, який виявиться не лише сильним, а й буде у змозі запропонувати їй найбільші переваги».