Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Утвердження тоталітаризму та «соціалістичне будівництво» 50-60-х років

Зміцнення комуністичного режиму після лютневого перевороту визначило характер усіх змін, які відбулися в політичній, економічній та культурній сферах суспільного життя ЧСР. Національні збори ухвалили програму уряду К. Готвальда. 10 березня 1948 р. 70 «скорочених» депутатів залишили країну, а одним із головних завдань влади стала чистка апарату та інших державних структур від «реакціонерів». У цих умовах міністр закордонних справ Я. Масарик наклав на себе руки, а президент Е. Бенеш демонстративно замкнувся у своєму маєтку поблизу столиці.

Аналогічні події відбувалися і в Братиславі, де була також здійснена «чистка» СНР. Частину депутатів було виключено, інша опинилася за ґратами, а решта емігрувала.

«Комітети дій» в установах, товариствах, профспілках, навчальних закладах та в органах місцевого самоврядування енергійно здійснювали «чистку». Національні комітети, у яких комуністи не мали більшості, було розпущено, а на підприємствах «чистки» здійснювалися робітничими радами.

Підсумки лютневого перевороту були закріплені в травневій конституції ЧСР 1948 р., відповідно до якої формально продовжували своє існування колишні інститути влади, однак їхні повноваження суттєво обмежувалися. Відтепер уся повнота влади зосереджувалася в керівництва КПЧ. Президент Е. Бенеш, який висловив незгоду із змістом конституції, відмовившись підписати її, у червні пішов у відставку. Обрання президентом К. Готвальда підсумувало справжній тріумф КПЧ, яка відтоді впродовж сорока років тримала в своїх руках неподільну владу в країні.

Монополія компартії на владу хоча і не була відображена в законодавстві, але послідовно здійснювалася. Внесення пропозицій щодо складу списків будь-яких кандидатів у депутати було під контролем керівництва КПЧ, а всі наступні вибори проходили фактично у формі плебісциту. Встановленню, як декларувалося керівництвом КПЧ, «народно-демократичної влади» (а фактично тоталітарної) сприяла її масова підтримка.

У новому політичному режимі «союзницькі партії» повністю підпорядковувалися КПЧ й не мали права самостійно висувати своїх кандидатів у депутати під час виборів. У цих умовах парламентська система перетворилася на формальну. Уже на травневих (1948) виборах до Національних зборів партії НФЧС ішли за «єдиним списком» і отримали 89 % голосів. У жовтні уряд очолив А. Запотоцький.

Ядром тоталітарного режиму була КПЧ, яка підпорядковувала собі усі існуючі політичні інституції. Спочатку керівництво Соціал-демократичної, Національно-соціалістичної (перейменована в Соціалістичну) та Народної партій перейшло до лівих. У червні 1948 р. на базі програми та статуту КПЧ відбулося об'єднання її з СДПЧ, і майже 120 тис. (третина від загальної кількості) соціал-демократів стали комуністами. У червні 1948 р. відбулося об'єднання КПЧ з чотирьохсоттисячною КПС. За короткий строк чисельність КПЧ збільшилася до 2,5 млн членів. Однак уже наприкінці 1948 р. в партії розпочалися «чистки», а для вступаючих запроваджувався кандидатський стаж.

Ключовим фактором тоталітарного режиму було поширення монополії держави на сферу економіки. Услід за першою хвилею післявоєнної націоналізації, в результаті якої були одержавлені великі підприємства, банки, зовнішня торгівля, після лютневих подій настала черга середніх та дрібних підприємств, кустарів і ремісників. Уже до кінця 1948 р. в ЧСР не залишилося приватних підприємств із кількістю працюючих понад 20 осіб.

Після лютневих подій у країні відбулася також і радикальна трансформація усталених форм ведення сільгоспвиробництва. Новий режим започаткував аграрну реформу, яка була пов'язана із значним перерозподілом земельної власності та нав'язування «соціалізації села». На першому етапі у власників було вилучено 2 млн гектарів орної землі, 60 % якої було розділено між селянами, а 20 % - передано держгосподарствам. Під час здійснення другого і третього етапів аграрної реформи селяни отримали ще 17 % орної землі, а держгоспи - майже 50 %.

Наступний період змін у аграрному секторі пов'язаний із запровадженням чотирьох типів «єдиних сільськогосподарських кооперативів» (ЄСГК). Перші два мали вести спільний обробіток землі, а урожай ділити між селянами залежно від кількості землі. Третій передбачав усуспільнення землі та худоби, розподіл за працею і внесеним земельним паєм. Четвертий відповідав рівню радянського колгоспу. Процес кооперування та ліквідації індивідуальних селянських господарств здійснювався із застосуванням примусових методів. Так, державна монополія позбавляла селян можливості вільно купувати машини, добрива та вільно продавати продукти праці. Система примусових поставок державі певної кількості продуктів («продрозверстка») давала можливість накладати на селян практично невиконанні обов'язки, а потім оголошувати їх «куркулями» або «саботажниками».

Якщо до 1950 р. в офіційній пропаганді ще йшла мова про якісь пошуки «національного» шляху розвитку, то на практиці здійснювалися лише сталінські директиви. Головні перетворення в ЧСР ішли за радянським зразком, а у всіх міністерствах ЧСР провідну роль відігравали радянські радники.

Несприйняття певною частиною населення ЧСР курсу на побудову соціалізму було подолане за допомогою сфабрикованих політичних процесів, а також концтаборів на уранових рудниках, позбавлення майна, конфіскаційної грошової реформи. Загальна чисельність усіх жертв репресій, здійснених тоталітарним режимом (до 1953 р.), складала 280 тис. чехословацьких громадян. Понад 130 тис. осіб було позбавлено волі, а 180 - страчено. У трудових таборах опинилося майже дев'ять тисяч ченців та священнослужителів.

Під коток політичного терору потрапили не тільки лідери опозиції та «реакціонери», а й діячі правлячої партії. Так, восени 1951 р. разом з першим секретарем КПЧ Р. Сланським були заарештовані 14 працівників ЦК - переважно євреїв за походженням. За вироком суду, винесеним у грудні 1952 р., всі вони визнавалися як «троцькістсько-тітовські» шпигуни, буржуазно-націоналістичні та «сіоністські» зрадники, вороги чехословацького народу, «народно-демократичного ладу й соціалізму». Р. Сланський та десять комуністичних функціонерів були засуджені до страти.

У травні 1949 р. на IX з'їзді КПЧ було розроблено політику і стратегію партії у перехідний період. Головним завданням залишалося зміцнення держсектору при одночасному витісненні з економіки «капіталістичних елементів». Було вирішено також у короткий термін перетворити Словаччину на промислово розвинутий регіон та забезпечити її економічне «вирівнювання» з Чехією.

На перший п'ятирічний план (1949-1953) ставилася мета модернізації економіки та переважного розвитку важкої промисловості. У цілому ж передбачалося побудувати матеріально-технічну базу соціалізму. У 1949 р. ЧСР стала членом РЕВ, а питома вага країн Східної Європи у її зовнішньо-економічному обігу зросла удвічі й сягала у 1953 р. майже 80 %.

На стані чехословацької економіки позначалися також труднощі політичного характеру, пов'язані з обмеженням самостійності Словаччини та посиленням централістських тенденцій. Кошти виділялися в першу чергу на розвиток оборонної й машинобудівної галузей. ЧСР була однією з найбільш розвинених країн «соціалістичного табору». Традиційні чеські підприємства працювали на повну потужність та переміщували свої окремі технологічні виробництва до Словаччини. Водночас Чехія (услід за СРСР) відігравала роль «майстерні й донора» для здійснення індустріалізації в Словаччині та інших країнах радянського блоку.

У цих умовах зміст індустріалізації («вирівнювання») розвитку Словаччини певною мірою визначався також її геостратегічним становищем. Оскільки вона була найбільш віддалена від кордонів стикання з НАТО, саме сюди переміщувалося виробництво зброї. З іншого боку, розташування на кордоні з СРСР і достатня кількість робочої сили привели до будівництва підприємств легкої промисловості (взуттєвих, текстильних, меблевих), які були розраховані на радянський ринок у обмін на руду, газ, нафту та сировину. Так, у Кошице виник Східнословацький металургійний комбінат, а будувати інші підприємства з виробництва кольорових металів та хімікатів влада була змушена через запровадження західними країнами ембарго на постачання цієї стратегічної сировини. При цьому зовсім не враховувалися ані витрати, ані рентабельність.

Лише у середині 50-х років почалося певне уповільнення темпів зростання важкої промисловості на користь виробництва товарів широкого вжитку та підвищення життєвого рівня населення Чехословаччини. Однак до цього керівництво країни примусили події під час здійснення влітку 1953 р. грошової реформи. Тоді страйкували робітники понад сто провідних підприємств ЧСР.

Після раптової смерті у березні 1953 р. К. Готвальда президентом ЧСР обрали А. Запотоцького, а першим секретарем ЦК КПЧ у вересні цього ж року став А. Новотний.

НОВОТНИЙ АНТОНІН (1904-1975)

Народився в робітничій сім’ї в Летнянах (передмістя Праги). У 1923-1935 рр. - слюсар, токар на празьких підприємствах. З 1921 р. - член КПЧ. У 1933-1937 рр. - секретар Празького обкому КПЧ. У 1937-1938 рр. - секретар Годонінського обкому КПЧ. У 1938-1941 рр. - секретар Празького підпільного обкому КПЧ. У 1941-1945 рр. - арешт та ув’язнення у концтаборі Маутхаузен (Німеччина). У 1945-1953 рр. - секретар Празького обкому КПЧ. У 1951-1953 рр. - заступник голови Ради міністрів ЧСР. У 1953-1968 рр. - перший секретар ЦК КПЧ. У 1957-1968 рр. - президент ЧССР.

За підсумками першої п'ятирічки в ЧСР на 56 % збільшився національний дохід, частка держсектору в якому становила 89 %. Щорічний приріст промислової продукції становив 4 %. У промисловості, будівництві, на транспорті приватний сектор було ліквідовано. Сільгоспкооперативам належала майже половина земельних угідь.

Прискореними темпами відбувалася індустріалізація Словаччини, де за короткий термін було побудовано десятки промислових підприємств, а обсяг промислової продукції в 4,5 раза перевищив довоєнний рівень.

Успіхам ЧСР багато в чому сприяла радянська допомога, питома вага якої в зовнішній торгівлі досягла 79 %. З СРСР постачалося 90 % вугілля, 80 % залізної руди, 80 % нафти, 70 % алюмінію, 40 % вовни тощо.

Радянська «відлига» сприяла певній політичній лібералізації в ЧСР. Активізувалася діяльність профспілок, молодіжних та студентських організацій, католицької церкви та різних громадських рухів. Після XX з'їзду КПРС в країні розгорнулася дискусія щодо оцінки минулої політики КПЧ й спрямування подальшого розвитку країни. Опозиційні настрої особливо проявилися під час роботи другого з'їзду Спілки письменників ЧСР (квітень 1956), на якому було піддано критиці політику КПЧ, її керівну роль у суспільстві, поставлено під сумнів принцип партійності та необхідність «класової детермінованості» творчої діяльності. Частина письменників виступила із закликом рішуче відмежуватися від сталінських методів та приступити до реформування суспільних відносин.

Квітневий (1956) пленум ЦК КПЧ засудив культ особи Й. Сталіна та його вплив на ЧСР, оголосивши Р. Сланського винуватцем усіх політичних негараздів, а його засудження визнав справедливим. І хоча в ході політичної «відлиги» характер тоталітарного режиму по суті залишився незмінним, керівництво КПЧ вимушене було погодитися на здійснення певних реформ. У 1956 р. було прийнято закон, який підвищував повноваження словацьких органів влади. Так, СНР отримала право видавати постанови національного значення (затверджувати план розвитку, бюджет), а «збір повіреників» - спрямовувати розвиток економіки. У 1957 р. було розпочато реорганізацію системи планування та управління економіки ЧСР, що проявилося у здійсненні певної децентралізації, у розширенні прав використання частини прибутку на інвестиції та у спробі поставити зростання зарплати у залежність від рівня продуктивності праці.

Однак режим А. Новотного був неспроможним розпочати реформи. Розвінчання сталінізму не стало сигналом для перегляду методів діяльності як самої КПЧ, так і державних структур. Так, незважаючи на вимоги реабілітувати невинні жертви політичних репресій, лише в 1962 р. було створено державну комісію із розслідування репресій та розпочалася реабілітація.

Події в Угорщині та Польщі у 1956 р., а також реакція на них з боку Кремля, дали змогу догматичному крилу керівництва КПЧ не тільки зберегти свій вплив, а й розпочати ідеологічний наступ на творчу інтелігенцію. Однак успіхи консервативних сил були досить обмежені. Саме в другій половині 50-х років у суспільстві стали порушуватися теми про необхідність децентралізації влади та демократизації життя. Певні зрушення, хоча й поволі, поширились і на політичну сферу, почалася поміркована критика тодішнього політичного режиму. Народні маси тверезо стали оцінювати трагічні події в сусідніх країнах. Дедалі помітніше проявлялося розчарування в соціалістичних ідеях та методах їх реалізації.

Національні збори (липень 1960) прийняли нову конституцію, в якій твердилося, що всі завдання перехідного періоду виконано й побудовано соціалістичне суспільство, а країна отримала нову назву - Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). Стаття четверта основного закону визначала КПЧ як «керівну силу суспільства», а марксизм-ленінізм як обов'язковий фундамент культури, виховання та освіти.

Водночас липнева конституція поряд з декларацією про «ЧССР як єдину державу двох рівноправних народів» фактично закріплювала ліквідацію словацьких вищих органів влади. Так, СНП була перетворена на суто символічний представницький орган, а існування якоїсь виконавчої владної структури навіть і не передбачалося. Керівництво усіма сферами життя в Словаччині здійснювалося виключно з Праги. Обмеження суверенних прав словаків офіційна пропаганда пояснювала подальшим зближенням націй у період соціалістичного будівництва.

У другій половині 50-х років процес колективізації сільського господарства вступив у завершальний етап, коли влада приступила до створення ЄСКГ вищих типів. З 1957 р. селяни за здану до кооперативів худобу стали отримувати гроші, розпочалось пільгове погашення позик, були встановлені більш високі закупівельні ціни на продукцію ЄСКГ, що сприяло переходу до них середняків. Влада фінансувала будівництво, механізацію та хімізацію державної сфери аграрного сектору.

До 1960 р. процес кооперування в країні було практично завершено. На селі залишалося лише кілька десятків тисяч приватних господарств, у яких працювало 2,6 % всього зайнятого населення, а держгоспам та ЄСКГ вищих типів належав майже 91 % усієї орної землі. У 1961 р. було запроваджено соціальне страхування членів кооперативів, яке зрівняло їх з працівниками інших галузей економіки. У цілому ж усуспільнення несприятливо позначилося на розвиткові сільського господарства, яке за обсягом продукції на початку 60-х років так і не досягло довоєнного рівня.

Завдання третього п'ятирічного плану (1961-1965) були підкориговані на партконференції 1960 р. в бік підвищення контрольних показників. Через відсутність достовірної інформації громадяни ЧССР навіть не уявляли всієї складності становища, в яке поступово сповзала країна.

На початку 1960-х років економіка ЧССР опинилася в стані застою. Так, якщо в 1962 р. не було приросту національного доходу, то в наступному році він навіть зменшився на 2,2 %. Поряд із застійними явищами в економіці внутрішньополітичне становище країни ускладнювалося невирішеністю «словацького питання». Словаччина практично не мала політичної та державної рівноправності з Чехією, а повноваження її державних органів залишилися дуже вузькими.

На XII з'їзд КПЧ (1962) було прийнято рішення про розробку семирічного плану. У 1963 р. була створена комісія з підготовки і проведення економічної реформи на чолі з О. Шиком, яка підготувала пропозиції щодо зміни планування й управління економікою. Суть реформ зводилася до ліквідації жорсткого централізованого планування й поступового контрольованого переходу до ринкових відносин із встановленням трьох груп цін - твердих, лімітованих та ринкових. Восени 1964 р. програма була оприлюднена, а в січні 1965 р. затверджена.

У цих умовах частина керівництва КПЧ дійшла висновку про необхідність трансформації існуючих державних інститутів та створення нових моделей «соціалістичної демократії». Це була одна з перших свідомих спроб перебудувати політичну структуру та втілити в життя вже проголошені й підтримувані в суспільстві ідеї свободи, демократії й незалежності. Так, керівництво КПС було незгідне з ЦК КПЧ, оскільки вважало за необхідне істотно скоригувати відносини чехів і словаків, які ґрунтувалися на концепції «єдиної чехословацької нації». Але керівництво А. Новотного залишалося прихильником застарілих підходів та вважало, що для розв'язання «словацької проблеми» достатньо піднести рівень розвитку Словаччини до рівня Чехії. Виникнення опозиції з боку КПС сприяло послабленню позицій А. Новотного.

Загалом же перед у ідейному опорі політичному режиму А. Новотного вела творча інтелігенція, яка закликала комуністів та громадян до усвідомлення глибоких протиріч, які існували між декларованими «ідеями соціалізму» та жорстокістю політики, яку провадила існуюча влада. Завдяки цьому в другій половині 60-х років у Чехословаччині розгорнувся громадський рух за докорінні політичні й економічні реформи та за соціалізм «з людським обличчям».

Важливим фактором суспільного розвитку в цей період була громадська думка, яка сприяла зусиллям реформаторів. І якщо окремі прояви нонконформізму ще можна було подолати, то методи маніпулювання свідомістю, які застосовував правлячий режим, вже виявлялися недієвими. На справжні трибуни, що формували опозиційні настрої, перетворилися такі періодичні видання, як «Літерарні новіни», «Культурні жівот».

На XIII з'їзді КПЧ у червні 1966 р. була врешті-решт затверджена програма реформ, запропонована комісією О. Шика. У підготовленому документі передбачалося часткове запровадження в ЧССР ринкових відносин при збереженні центральних органів управління, розширення прав підприємств, стимулювання ініціативи робітників тощо. Однак головні сподівання покладалися на вдосконалення механізму господарювання: конкуренцію, вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит та договірне ціноутворення.

Незважаючи на те, що економічна реформа за своїм змістом взагалі не виходила далеко за межі вже створеної системи господарювання, вона сприяла розвитку самоврядування та неминуче спричиняла політичні зміни у напрямку демократизації суспільного життя. Проте керівництво А. Новотного, добре усвідомлюючи це, всілякими засобами намагалося гальмувати здійснення реформ. Так, у січні 1967 р. було скасовано закон про лібералізацію цензури, а ЗМІ переходили під контроль Міністерства культури.

Такий поворот подій викликав обурення серед творчої інтелігенції та студентської молоді. Ill з'їзд Спілки письменників (червень 1967) засудив авторитарні методи режиму А. Новотного, який «паплюжив духовне життя». У резолюції з'їзду висловлювався рішучий протест проти запровадження цензури та посилення партійного контролю над літературою.

Реакція влади була миттєвою. Усіх ініціаторів критики політики КПЧ було покарано, а найбільш активних було засуджено. Невдовзі лідер партії А. Новотний знов попередив невдоволених про те, що «демократія та свободи мають свої межі». Але в жовтні 1967 р. виникла нова конфліктна ситуація - на цей раз із празькими студентами. Для придушення організованої ними демонстрації було застосовано силові методи, що викликало різкий осуд не тільки серед громадськості, а й серед партійних функціонерів.

В умовах виразної кризи політичної системи на перший план вийшло завдання активного пошуку виходу з неї. Авторитет і вплив КПЧ на цей час помітно зменшились. Гострота кризи в керівництві проявилася на пленумі ЦК КПЧ в жовтні 1967 р., на якому А. Дубчек піддав різкій критиці політику А. Новотного. У інших виступах пролунала критика зосередження в одних руках функцій лідера партії та глави держави.

На грудневому (1967) пленумі ЦК КПЧ О. Шик, проаналізувавши стан економіки країни, зажадав не тільки зміни керівництва, а й скасування заборони на утворення та легалізацію опозиційних угруповань. ЦК КПЧ практично розколовся на два табори. Була висунута також і пропозиція відсторонити А. Новотного від влади.

На січневому (1968) пленумі ЦК КПЧ першим секретарем було обрано А. Дубчека. Проте А. Новотний, який залишався на посаді президента ЧССР, та його прихильники ще зберігали значну владу та вплив і не втрачали надії.

ДУБЧЕК АЛЕКСАНДР (1921-1992)

Народився в селі Угровець (Словаччина) у родині теслі. У 1925-1938 рр. - в еміграції в СРСР. У 1938-1941 рр. - слюсар на підприємствах Тренчина. З 1939 р. - член КПЧ. У 1941-1944 рр. - коваль заводу «Шкода» в Дубниці-над-Вагом. У 1944 р. - учасник СНП. У 1945-1949 рр. - робітник дріжджового заводу в Тренчині. У 1949-1951 рр. - секретар, перший секретар Тренчинського обкому КПС. У 1951-1952 рр. - перший секретар Банська-Бистрицького обкому КПС. У 1951-1955 рр. - депутат Національних зборів ЧСР. У 1955 р. закінчив (заочно) Університет Яна Коменського. У 1955-1958 рр. - навчання у ВПШ при ЦК КПРС (Москва). У 1958-1960 рр. - перший секретар Братиславського обкому КПС. У 1960-1968 рр. - секретар, перший секретар ЦК КПС. У 1968-1969 рр. - перший секретар ЦК КПЧ. У 1969 р. - голова Федеральних зборів ЧССР. У 1969-1970 рр. - посол у Туреччині. У 1970-1981 рр. - працівник лісового господарства Словаччини. У 1989-1992 рр. - голова Федеральних зборів ЧСФР.