Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Лютневі події 1948 р.
Прискорення наприкінці 1947 р. соціально-економічних перетворень у різних сферах суспільного життя під керівництвом КПЧ викликало негативне ставлення до них з боку партій ліберально-демократичної орієнтації. У країні назрівала політична криза.
У січні 1948 р. депутатська фракція КПЧ, виступивши в парламенті проти спекуляції текстилем, запропонувала програму нового етапу націоналізації й аграрної реформи. Але на цей раз законопроекти комуністів були заблоковані. 20 лютого на засіданні уряду мали звітувати міністри оборони й внутрішніх справ. Але міністри від Національно-соціалістичної партії відмовилися від участі в засіданні. На засіданні були відсутні також і міністри від Народно-демократичної та Соціал-демократичної партій. Того ж дня дванадцять (із 26) міністрів подали заяву президентові Е. Бенешу про відставку, сподіваючись, що це приведе до падіння уряду К. Готвальда, утворення нового кабінету міністрів або проведення нових виборів.
У цих умовах керівництво КПЧ діяло рішуче: воно звернулося до населення з програмою подолання кризи; на місцях створювалися комітети дій НФЧС та загони робітничої міліції. У бойову готовність було приведено корпус національної безпеки, а його прикордонні підрозділи ввели до Праги.
22 лютого з'їзд заводських комітетів схвалив програму КПЧ і закликав провести 24 лютого загальний одногодинний страйк. По всій країні відбувалися маніфестації під гаслом «За уряд Готвальда без реакціонерів!». Опоненти компартії, спираючись на підтримку інтелігенції, провели в столиці демонстрацію під гаслом «Хай живе президент Бенеш!».
23 лютого К. Готвальд під час зустрічі з Е. Бенешом наголосив на необхідності прийняття відставки міністрів-«бунтівників», а президент пропонував продовжити переговори з ініціаторами бойкоту. Лідер КПЧ представив склад нового уряду, до якого разом із соціал-демократами та безпартійними (Л. Свобода і Я. Масарик) увійшли дванадцять міністрів від партій оновленого Фронту. Увечері того ж дня в Празі був створений центральний комітет дій НФЧС, а опівдні наступного дня розпочався загальний страйк.
Після закінчення 25 лютого загального страйку президент Е. Бенеш дав згоду на відставку дванадцяти міністрів-«бунтівників» та формування нового уряду на чолі з К. Готвальдом, склад якого був поповнений за рахунок кандидатів від тих самих партій, але які вже пройшли «чистку». Більшість приміщень штаб-квартир партій ліберально-демократичного спрямування було зайнято міліцейськими загонами.
Ситуація в Словаччині була майже дзеркальним відображенням сценарію празьких подій, однак вони дозволили керівництву КПС завершити зміни влади, започатковані в період осінньої (1947) політичної кризи. Так, уже 26 лютого 1948 р. головою СНР став К. Шмідке, а у «зборі повіреників», очолюваному Г. Гусаком, одинадцять міністерських посад зайняли комуністи. У місцевих органах самоврядування, в державних установах, у засобах масової інформації та в громадських організаціях створювалися «комітети дій», які здійснювали «чистки» від небажаних осіб.
Згодом період завершення лютневої політичної кризи дістав в офіційній історіографії назву «перемога соціалістичної революції в ЧСР». Головне питання - про владу та напрями подальшого розвитку країни - було вирішене на користь КПЧ.
Серед причин поразки ліберально-демократичного табору в лютому 1948 р. здебільшого називали прорахунки, допущені президентом Е. Бенешом. Однак на результати протиборства впливала й загальна атмосфера тієї пори, яка панувала в чехословацькому суспільстві. А її визначали не тільки силові засоби органів держбезпеки проти людей, які не сприймали комуністичні догмати, а й сумніви щодо можливості швидкої побудови суспільства соціальної справедливості. До того ж у пам'яті багатьох громадян ЧСР залишався період правління партій ліберально-демократичної спрямованості, який завершився мюнхенською національною катастрофою. Компартія в той період користувалася широкою соціальною підтримкою, тому під час лютневих подій керівництво КПЧ не просто захопило владу - значна частина населення ЧСР в критичний момент підтримала запропоновану комуністами програму подальшого розвитку. Однак унаслідок лютневих подій 1948 р. вдруге в XX ст. парламентська демократія в ЧСР припинила своє існування.
