Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Розвиток албанської культури

Розвиток албанської культури на початку XX ст. став етапом національного відродження, який розпочався ще у 80-х роках попереднього сторіччя. Практичне втілення ідей визвольної боротьби цього періоду національного відродження визначається діяльністю албанських політичних та громадських діячів братів Фрашері - Самії (1850-1904) і Наїма (1846-1900) та І. Кемалі (1844-1919).

Здобуття Албанією державної незалежності (1912) відкрило широкі можливості для розвитку культури й мистецтва. Уперше албанська мова стала державною. Проблеми розвитку мови та культури обговорювалися на національних конгресах. Але прагнення поборників національного відродження увійшли в протиріччя із надзвичайно бідною матеріальною базою молодої держави. До того ж політичним угрупованням та їхнім амбіціозним лідерам, які боролися за владу в той час, було не до проблем розвитку культури.

Хоча до проголошення незалежності султанський уряд не сприяв створенню албанських шкіл, у 1912 р. в Албанії вже існувало понад шістдесят приватних початкових шкіл. Після прийняття закону «Про обов'язкове навчання дітей» (1921) поступово стала налагоджуватися мережа державних навчальних закладів. Так, у містах існували початкові (п'ятирічні) школи, а на селі - з дво- або чотирирічним строком навчання. У 1939 р. в країні вже нараховувалося майже 650 початкових шкіл, одинадцять неповних середніх навчальних закладів та одинадцять середніх і професійних. Однак понад 80 % дорослого албанського населення залишалося неписьменним.

Вищих навчальних закладів у Албанії не існувало. Молодь із заможних родин, щоб отримати освіту, від'їжджала за кордон. Для інших існувала також і державна система надання стипендій (на конкурсній основі) для такого навчання. Так, стипендіатом біологічного факультету університету в Монпельє (Франція) став майбутній албанський лідер Е. Годжа. Однак освічені молоді албанці досить часто не знаходили місця на батьківщині для застосування отриманих знань і залишалися за кордоном. Так сталося з інженером К. Гегою, за проектом якого був побудований один з відомих тунелів у Альпах.

Якщо матеріальна база для становлення природничих наук практично була відсутня (діяв лише один дослідний зооінститут поблизу Дурреса), то певні умови для розвитку гуманітарних існували завдяки зусиллям окремих учених. Такими ентузіастами були відомі мовознавці А. Джувані (1880-1961), Е. Чабей (1908-1980), які, розпочавши з розробок текстів для навчальних закладів, згодом стали фундаторами албанської лінгвістики.

У Албанії, окрім декількох аматорських театральних колективів, не існувало ні професійних театрів, ні концертних залів. Тому талант відомого албанського актора О. Моїсіу зміг розквітнути лише в Німеччині в театрі Рейнгарта. Така ж доля спіткала й визначних акторок Т. Ташко і М. Краю, які після закінчення навчання вокальної майстерності співали в італійських театрах і лише по закінченні Другої світової війни змогли повернутися на батьківщину. У 30-х роках набув широкої відомості в світі один з найвидатніших албанських композиторів К. Коно (1907-1991).

Культурне життя Албанії у міжвоєнний період пов'язане з розвитком літератури. Так, православний єпископ Ф. Нолі був не тільки відомим поетом та фундатором албанської політичної поезії, але й прославився як публіцист та перекладач європейської класики. Головною темою творчості Ф. Нолі стали бурхливі події 1924 р. Значний внесок у розвиток художньої літератури зробив поет і прозаїк М. Нікола (Мідьєні), чия творчість була пронизана симпатією до людей праці. Демократична спрямованість творів албанських письменників X. Стерми (1895-1953), М. Кутелі (1907-1967), Н. Бульки (1908-1972), яка сформувалася у протистоянні з реакційними проявами режиму короля Зоґу І, сприяла утвердженню лінії на спадковість в албанській літературі. Високої оцінки сучасниками набув і творчий дар поета Р. Фішти, але через свою приналежність до римо-католицької церкви був потім незаслужено забутий.

Після звільнення Албанії від фашистських окупантів вся культурна політика в Албанії здійснювалася під керівництвом АПП. У цей час відбулася тотальна ідеологізація культури, освіти, науки та мистецтв. Комуністична влада примушувала митців художніми засобами відображувати протистояння між антагоністичними суспільно-економічними системами - капіталізмом й соціалізмом. Внаслідок цього вся культурна політика в країні знаходилася під адміністративним тиском, а творчий процес, що розглядався владою як засіб виховання мас - під тотальним контролем. Керівництво АПП не прагнуло до насичення національної культури новим змістом, що привело до запозичень радянського та китайського досвіду.

Головним своїм завданням комуністична влада проголосила ліквідацію неписьменності. У вересні 1949 р. був прийнятий закон «Про ліквідацію неписьменності серед населення у віці від 14 до 40 років». У результаті вжитих заходів уже в середині 50-х років усе доросле населення вміло читати й писати. Згідно із законом «Про реформування народної освіти» (1946) албанська система освіти стала складатися з початкової (4 класи) неповної середньої (7 класів) та повної середньої (11 класів). Початкова освіта ставала загальнообов'язковою, а всі типи шкіл - загальнодоступними. Загальна кількість учнів у 1955 р. досягла майже 160 тисяч. У 1956 р. була запроваджена обов'язкова семирічна освіта. Після здійснення реформ кількість усіх шкіл досягла трьох тисяч, в яких навчалися понад 300 тисяч учнів. Однак у сільській місцевості майже 45 % громадян залишалися неписьменними.

Якщо на першому етапі розбудови системи освіти в Албанії спиралися на радянський досвід, то з другої половини 60-х років був запозичений маоїстський досвід культурної революції. Так, у 1968 р. система освіти країни мала три складові: «навчання» - «виробнича праця» - «військова підготовка». Некритичне ставлення до маоїстського досвіду «революціонізації» освіти, згідно з яким обсяг знань повинен забезпечувати лише виконання виробничих завдань, заідеологізованість та воєнізація навчального процесу згубно позначились на розвитку албанської системи освіти, привели до нівелювання культурних запитів албанців.

З другої половини 70-х років албанська система освіти складалася з: 1) дошкільного виховання; 2) початкової; 3) неповної середньої (обов'язкова восьмирічна); 4) дворічного професійного або середнього професійного (без відриву від виробництва); 5) повної середньої.

На початку 50-х років в Албанії сформувалася система вищої освіти. В країні відкрилися педагогічний, політехнічний, економічний, медичний та юридичний інститути, а у 1957 р. - Тиранський університет (шість факультетів і 45 кафедр). Наприкінці 50-х років у вищих навчальних закладах готували фахівців з-понад двадцяти спеціальностей, а загальна чисельність студентів сягала понад п'ять тисяч. Значна кількість фахівців була підготовлена у радянських, східноєвропейських і китайських вищих навчальних закладах. У середині 80-х років у Албанії функціонувало вісім вузів, у яких навчалося біля 750 тис. студентів. Якщо в 1939 р. в Албанії близько 400 осіб мали вищу освіту, то наприкінці 80-х років - уже понад 56 тисяч.

Першою науковою установою Албанії був Інститут досліджень (1946), в якому були відкриті три відділення: природничих наук; мови й літератури; історії; соціології й етнографії. У результаті наступної реорганізації мережі наукових установ вони були підпорядковані відповідним міністерствам, а дослідження в галузі природничих наук (фізика, математика, геологія, біологія та медицина) були зосереджені в університеті.

У цей період здійснено великий обсяг досліджень у галузі гуманітарних наук, підготовлено фундаментальні праці («Історія Албанії», «Історія албанської літератури»), видані словники та довідники. Було здійснено роботи по дослідженню природних ресурсів країни, відкрито нові поклади корисних копалин, спроектовано гідроелектростанції тощо.

У 1972 р. була заснована Академія наук Албанії (АНА), яку очолив історик А. Бидя. До АНА увійшли 12 інститутів та наукових центрів. Такі албанські вчені, як К. Пона, С. Кунешка, П. Пилінка досягли значних результатів у галузі хімії, математики, фізики; П. Радовіцька, X. Кумбаро - в геології та енергетиці; Ф. Широк, П. Гаче - в ботаніці та біології.

Перший досвід радіопередач в Албанії відноситься до 1938 р., а регулярне радіомовлення розпочалося з листопада 1944 р. Перша передача албанського телебачення відбулася у квітні 1960 р., а з листопада 1971 р. телетрансляція стала щоденною.

Після Другої світової війни в Албанії були створені Спілка письменників та Спілка працівників мистецтв. Центральною темою творчості літераторів стало висвітлення страждань албанського народу під час окупації та його боротьба за свободу і незалежність батьківщини.

Перша половина 60-х років на культурному житті країни позначилась кампаніями боротьби з «космополітизмом» та «впливом буржуазно-ревізіоністського мистецтва». Правляча АПП у постанові «Про подальший розвиток літератури та мистецтва» (1961) закликала до «посилення комуністичної партійності», «збереження ідеологічної чистоти» тощо.

Однак атаки партійного керівництва на представників культури, після яких імена авторів зникали з обігу у сфері культури, не могли зупинити поступу творчого процесу. У 60-х роках албанська поезія поповнилася новими талановитими авторами (А. Істрефі, Н. Поплека, Н. Детья), які у своїх творах принесли нові мотиви, ритми, багатоплановість та багатство поетичного світосприйняття. Значними подіями культурного життя країни стали романи І. Кадаре та Д. Аголи.

Під впливом маоїстської «культурної революції» проводилася ідеологічна кампанія, спрямована на «подальшу революціонізацію всього життя країни», під час якої більшість літераторів була відправлена на перевиховання до робітничо-селянського середовища. Перенесення китайських експериментів на албанський ґрунт призвело до надзвичайно негативних наслідків - конформізму, ейфорії та «псевдореволюційного екстазу» в літературі. У закладах освіти радикально змінилися навчальні програми, а в театрах заборонялися вистави зарубіжних драматургів. Після «відміни релігії» у 1967 р. в країні приступили до руйнування церков та мечетей.

На початку 70-х років розпочалася гостра ідейно-естетична боротьба проти чужинських впливів, особливо ліберального спрямування, яка була ініційована червневим (1973) пленумом ЦК АПП. Саме тоді жорстокій критиці були піддані «прояви гуманізму й формалізму в прозі, відмова від позитивного героя та показу реальної дійсності в драматичних творах». Основне призначення художньо-літературної творчості, на думку Е. Годжі, полягало у «зміцненні в умовах класової боротьби морально-політичної єдності народу».

Становлення театрального мистецтва в Албанії розпочалося після Другої світової війни. Так, у Перметі у 1944 р. виник перший професійний театральний колектив - Центральний театр партизанської армії. Вже в 1945 р. в Тирані був створений Народний драматичний театр, на сцені якого у 1949 р. була поставлена історична драма К. Якова «Хаміль і Хайрія». Професійні театральні колективи були створені: в Шкодрі (1949) - театр ім. Мід'єні, в Корчі (1950) - театр ім. Чаюні, в Дурресі (1953) - театр ім. Моїссі, в Ельбасані (1962) - театр «Скаміна». Всього на початку 90-х років у країні діяло дев'ять драматичних, 15 естрадних та 26 лялькових театрів.

Розвиток музичного мистецтва в Албанії пов'язаний зі створенням на основі албанського народного мелосу національних симфонічних та оперних творів. Так, у 1956 р. композитор Ч. Задей написав першу албанську симфонію, а перша вистава національної оперети «Світанок» (композитор К. Кону) відбулася у 1954 р. в Корчі. У 1950 р. в Тирані розпочала свою діяльність Державна філармонія, на базі якої було створено Національний театр опери та балету. У 1958 р. відбулася прем'єра першої національної опери «Мріка», створена композитором П. Якова. У 1963 р. відбулася вистава першого національного балету «Хаміль і Хайрія» композитора Т. Дайї. З 1967 р. в країні проводилися музичні фестивалі «Травневі концерти», у яких брали участь як професійні актори, так і аматори. З 1968 р. у Гірокастрі стали традиційними фольклорні фестивалі.

Становлення та розвиток албанського кіномистецтва пов'язані з відкриттям за допомогою радянських кінематографістів у 1952 р. в Тирані першої кіностудії «Нова Албанія». Вже в 1953 р. тут була закінчена робота над першим радянсько-албанським кінофільмом «Великий воїн Албанії - Скандербег».

Підвалини албанського образотворчого мистецтва були закладені ще у міжвоєнний період, коли після навчання у провідних художніх школах Італії, Франції та Греції розпочалася творчість талановитих художників. Найбільш відомими серед них стали О. Буза, Ф. Стаму, С. Рота. Характерними рисами албанського образотворчого мистецтва є реалізм, стриманість, лаконізм живопису та яскраво виражені колористичні традиції народного декоративного мистецтва. Спочатку переважними живописними жанрами були портрет і пейзаж, пізніше набули розвитку жанровий та композиційний живопис.

На рубежі 60-х років образотворче мистецтво поповнилося представниками нового покоління художників і скульпторів - С. Шияном, С. Кабері, В. Киліцею. Героїка революційної та визвольної боротьби залишалася у творчості монументалістів одним з важливіших напрямків. Найбільшої відомості набули роботи О. Паскалі - «Партизан-переможець» (Австрія), «Партизан-визволитель» (Перміт), пам'ятник Скандербегу (Тирана).

Албанська архітектура увібрала в себе елементи національної традиції та сучасного містобудування. У другій половині XX ст. бурхливого розвитку набуло індустріальне будівництво. До найбільш відомих архітектурних досягнень відносяться Великий палац культури в Тирані, будинок-музей Скандербега в Круї, а також туристичні та спортивні споруди.