Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Ліквідація тоталітарного режиму. Албанія на шляху оновлення
Територія Республіки Албанія становить 28,7 тис. кв. км, населення - 3,67 млн жителів (1996). Столиця - Тирана (300 тис. жителів). Албанія межує на півночі з Чорногорією, на північному сході - з Сербією (Косово), на заході - з Македонією, на півдні - з Грецією. Адміністративний поділ - 36 рет (309 - локалітетів та 43 - муніпалітети). Національне свято: День Прапора - 12 листопада (1912). Населення: 90 % - албанці, решта - греки, македонці. За віросповіданням жителі поділяються на мусульман - 64 %, православних - 14 % та католиків - 11 %. Грошова одиниця - лек.
Повалення комуністичних режимів у країнах Східної Європи наприкінці 80-х років справило значний вплив на процес демократизації в Албанії, який сприяв формуванню громадських опозиційних організацій з числа інтелігенції, студентства та інших прошарків населення. У другій половині 1990 р. опозиційні сили стали відкрито вимагати ліквідації монополії на владу АПП та демократизації суспільства. У Тирані та інших містах відбувалися масові демонстрації.
Налякане наростаючим незадоволенням населення керівництво Р. Алії 13 листопада 1990 р. оприлюднило «Програму соціально-економічних та політичних реформ». Народні збори прийняли поправки до конституції, які скасували чинність статті, що визначала провідну роль АПП у суспільстві, відмінили ембарго на іноземні інвестиції, дозволили діяльність у країні різних конфесій. Водночас був ухвалений закон «Про створення політичних організацій та асоціацій». У середині грудня 1990 р. була зареєстрована Демократична партія Албанії (ДПА), у січні 1991 р. - Республіканська партія Албанії (РПА), в лютому - Демократичний союз грецьких меншин («Омонія»), у квітні - Соціал-демократична партія Албанії (СДПА).
На конференції АПП (грудень 1990) була ухвалена «Програма оновлення соціалізму», яка пропонувала опозиційним силам співробітництво у справі переведення економіки на ринкові рейки, а з керівництва партії були усунуті відверті сталіністи. У січні 1991 р. Народні збори затвердили комісію з підготовки нової конституції та призначили проведення вільних виборів на 31 березня. У країні по суті був започаткований процес глибоких перетворень, які в першу чергу передбачали руйнування тоталітарної системи. Демократизація суспільного життя супроводжувалася зростанням активності населення.
За підсумками виборів у березні 1991 р. до Народних зборів перемогла АПП - 168 депутатських мандатів (з 250), а Демпартія отримала 75. Президентом країни Народні збори в травні обрали Р. Алію. Урядова програма виходу країни з кризи передбачала роздержавлення власності та перебудову економіки на ринкових засадах. Були амністовані 280 політв'язнів. Розпочалася деполітизація армії та правоохоронних органів. Країна дістала нову назву - Республіка Албанія.
Та, незважаючи на розпочаті зміни, тривалий період правління АПП підходив до завершення. Опозиційні сили, відкидаючи будь-яке співробітництво з АПП, наприкінці травня 1991 р. оголосили загальнонаціональний страйк. Загострення конфронтації спонукало владу розпочати переговори, у ході яких було досягнуто угоди про формування коаліційного уряду. На X з'їзді АПП (червень 1991) було змінено назву партії на соціалістичну. Згідно з програмою СПА відкидала ідеологію «марксизму-ленінізму» та перетворювалась на «партію демократичного соціалізму» парламентського типу.
Економічне становище Албанії й далі погіршувалося: промисловість занурювалася в кризу, відчувався хронічний дефіцит продуктів харчування, зростало безробіття, а ВНП на початку 90-х років скоротився удвічі. Тисячі молодих албанців у пошуках кращої долі залишали країну. У грудні 1991 р. почалися «голодні бунти», спричинені масовим безробіттям, інфляцією й тотальним дефіцитом. Намагаючись уникнути зростання потоку емігрантів, керівництво країн ЄС розширило обсяги гуманітарної допомоги Албанії. За цих умов ДПА зажадала проведення нових парламентських виборів. Після відхилення у грудні 1991 р. керівництвом соцпартії цієї пропозиції представники ДПА вийшли з коаліційного уряду.
Врешті-решт під тиском опозиції керівництво СПА погодилося на проведення виборів до Народних зборів. За підсумками парламентських перегонів у березні 1992 р. перемогу здобула ДПА - 92 депутатських мандати (із 140), а соціалісти опинилися в опозиції. Після відставки у квітні Р. Алії новим президентом країни Народні збори обрали лідера ДПА С. Берішу.
БЕРІША САЛІ (Нар. 1944)
Народився в мусульманській селянській родині в Тропойському локалітеті (Північно-Східна Албанія). Закінчив медичний факультет Тиранського університету. За фахом - хірург-кардіолог. Займався лікувальною практикою та викладав у Тиранському університеті, професор. Неодноразово стажувався за кордоном. Належав до кола лікарів, які обслуговували вище керівництво Албанії. У 1991 р. - один із засновників ДПА. У 1992-1997 рр. - президент Албанії.
Президент С. Беріша та голова уряду А. Мексі ініціювали департизацію армії, органів внутрішніх справ і служби безпеки. У липні 1992 р. Народні збори заборонили діяльність усіх прокомуністичних організацій, а в серпні 1993 р. в Тирані розпочався судовий процес над колишнім комуністичним керівництвом Албанії. Так, за звинуваченням у корупції був ув'язнений лідер СПА Ф. Нано. Особи, які співробітничали зі старим режимом, зазнали переслідувань, а їхні посади переходили до демократів та прихильників ДПА. У грудні 1993 р. десять колишніх членів політбюро АПП були засуджені на різні строки позбавлення волі: Р. Алія - на 9 років, Е. Годжа - на 11 років.
Поразка ДПА на виборах до місцевих органів влади у червні 1992 р. не тільки не похитнула, а й посилила рішучість її керівництва. Провина за невдачу була покладена на консервативне крило ДПА, яке складалося з колишніх комуністів, а в партії розпочалася чистка. Правоцентристській урядовій коаліції на чолі з ДПА, яка перебувала у влади (1992-1997), довелося вдаватися до непопулярних заходів - політики «шокової терапії», припинення виплати допомоги по безробіттю тощо. Закриття збиткових підприємств призвело до того, що промислове виробництво до початку 1994 р. скоротилося більш ніж на 60 %, а безробітні становили майже половину працездатного населення. Усе це змушувало людей шукати інші джерела доходів. Сотні тисяч албанців емігрували до Італії, Греції та Німеччини.
Уряд О. Мексі, взявши рішучий курс на роздержавлення майна, здійснив приватизацію землі, житлового фонду в містах, сфери роздрібної торгівлі й послуг, транспорту та будівництва. Розпочалася приватизація промислових об'єктів, банківської системи й телекомунікацій.
Приватизація орної землі й пасовищ, повернення їх селянам зумовили збільшення обсягів виробництва сільгосппродукції, що, своєю чергою, скоротило потреби в імпорті продуктів харчування. Стабілізації становища в країні стали сприяти зростаючі потоки грошових переказів албанців з-за кордону, а динамічне зростання обсягів торгівлі привело до прискорення накопичення капіталу.
За часів правління очолюваної ДПА коаліції в Албанії були створені політичні та правові підвалини держави з перехідною економікою (розроблено нову конституцію, цивільний і карний кодекси). Так, згідно з новими законами прибутки дозволялося вільно вивозити за кордон, а майже з 20-ма країнами було укладено угоди про захист іноземних інвестицій. Завдяки цим заходам уже в 1995 р. в країні здійснювалося понад двісті іноземних інвестиційних проектів, розвідки родовищ нафти і газу, запасів хрому, міді та інших корисних копалин.
У зовнішній політиці Албанія, долаючи наслідки самоізоляції, обрала курс інтеграції у світове співтовариство. Так, з червня 1992 р. вона вступила до ОБСЄ, з липня 1995 р. стала членом Ради Європи, бере участь у міжбалканському співробітництві, встановила дипломатичні відносини та підписала торговельно-економічну угоду з ЄС, у 1994 р. приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру», співпрацює з МВФ, МБРР, ЄБРР тощо. Пріоритетним напрямком розвитку зовнішньополітичних зв'язків Албанії проголошено співробітництво із США та країнами Західної Європи. Розраховуючи на фінансову допомогу мусульманських держав, Албанія у грудні 1992 р. стала членом Організації міжнародної ісламської конференції. Поступово налагождувалися стосунки із сусідніми країнами.
За підсумками виборів у травні 1996 р. до Народних зборів Демократична партія отримала 87 % голосів і утримала владу в своїх руках. Опозиційна СПА звинувачувала владні структури у численних підтасовках і фальсифікаціях та розпочала акції. На знак протесту соціалісти оголосили владі бойкот. Саме на фоні цього політичного протистояння події початку 1997 р. поклали край певному економічному поступу країни та поставили її на межу громадянського конфлікту.
У січні 1997 р. після стрімкого краху підтримуваних правлячим режимом фінансових «пірамід» ошукані громадяни (понад 70 % албанських родин) взялися за зброю, а на півдні Албанії розпочалося справжнє повстання. Деморалізована армія та поліція майже не чинили опору, і повсталі досить швидко взяли під свій контроль значну частину країни, за допомогою нових органів влади - Комітетів народного порятунку.
Нові органи влади, очолювані соціалістами, зажадали відставки голови уряду О. Максі та президента С. Береші, звільнення свого лідера та проведення в країні вільних виборів. Повстання загрожувало перерости у громадянську війну, оскільки жителі Північної Албанії (звідки походив президент) підтримували правлячий режим. На прохання албанського уряду до країни були введені міжнародні миротворчі сили (зі складу військ НАТО), а з країн ЄС почала надходити економічна допомога. У результаті переговорів між основними політичними силами було досягнуто домовленості про заміну уряду та проведення дострокових парламентських виборів. У березні 1997 р. уряд очолив соціаліст Б. Фіно.
За підсумками виборів у липні 1997 р. до Народних зборів перемогу здобула СПА - 101 депутатський мандат. ДПА отримала 29 мандатів. Був сформований лівоцентристський коаліційний уряд на чолі з Б. Фіно. Після відставки С. Береші в липні новим президентом Албанії був обраний Р. Мейдані.
Стабілізація внутрішньополітичного становища дала змогу на всенародному референдумі (вересень 1999) схвалити нову конституцію, згідно з якою Албанія стала парламентською республікою. Вищим органом державної влади та законодавчим органом було визначено кувенд (парламент із 140 депутатів), виконавчу владу здійснювала Рада міністрів, а головою держави ставав президент.
Унаслідок зусиль лівоцентристського уряду на чолі з М. Панделі, який не тільки започаткував процес відродження національної економіки, а й домігся того, що вже в 1999 р. приріст ВНП досяг 11 %, а інфляція зменшилася до 4 %. Успішно була здійснена також і приватизація малих та середніх підприємств (у державній власності їх залишилося близько 10 %). Кількість рентабельних підприємств зросла удвічі.
У 1998 р. ускладнилися відносини з СРЮ у зв'язку із загостренням ситуації в сербському краї Косово, більшість населення якого становили етнічні албанці. Албанська влада фактично надала територію країни в розпорядження сил НАТО. Восени уряд очолив соціаліст І. Метою, якому в ході кризи в Косові довелося стримувати прагнення прихильників ідеї об'єднання усіх земель, населених албанцями, і створення «Великої Албанії». Уряд І. Мети виступив проти приєднання Косова до Албанії. Така позиція сприяла відновленню наприкінці 2000 р. дипломатичних відносин з Югославією.
Економічне становище Албанії на початку XXI ст. залишається складним. Безробіття згідно з офіційними даними досягло 13 % (фактично 40 %), а економіка країни повністю залежить від іноземної допомоги. За підсумками виборів у 2001 р. до Народних зборів більшість у парламенті залишалася за СПА.
