Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього
7. Перевантаження пам’яті
Еволюція не наділила людей здатністю грати у футбол. Щоправда, вона дала ноги, аби бити по м’ячу, лікті, щоби підігрувати собі, коли не бачить суддя, та роти, аби сваритися, але все це дає можливість нам лише практикуватися в штрафних ударах самостійно. Щоб включитися в гру з незнайомцями, яких ми зустрінемо на шкільному подвір’ї в певний день, ми не тільки маємо працювати разом з десятьма товаришами по команді, яких, можливо, ніколи раніше не бачили. Потрібно також знати, що одинадцять гравців команди супротивника грають за тими самими правилами. Інші тварини, які зустрічають незнайомців ритуальною агресією, роблять так переважно інстинктивно – цуценята по всьому світі мають правила бійки, міцно вмонтовані в їхні гени. Але підлітки не мають спеціальних генів для футболу. Проте вони можуть грати із геть незнайомими людьми, бо всі вони засвоїли однаковий набір ідей щодо футболу. Ці ідеї є цілком вигаданими, але якщо всі їх поділяють, ми всі можемо грати в цю гру.
Те саме більшою мірою справедливо для царств, церков та торговельних зв’язків, лише з однією важливою різницею. Правила футболу відносно прості та чіткі, що дуже нагадує правила, потрібні для співпраці в групі мисливців-збирачів або невеликому селі. Кожен гравець може легко зберігати їх у своєму мозку, і там усе одно залишатиметься місце для пісень, образів та переліку покупок. Але великі системи співпраці, що включають в себе не двадцять двох, а тисячі чи навіть мільйони людей, потребують обробки та зберігання величезних обсягів інформації, значно більше, ніж може вмістити та обробити мозок будь-якої однієї людини.
Великі суспільства, виявлені в деяких інших видів, таких як мурахи та бджоли, є стабільними та гнучкими тому, що більшість інформації, потрібної для їх підтримки, закодовано в геномі. Личинка самиці медоносної бджоли, наприклад, може вирости в матку або робочу бджолу, залежно від їжі, якою харчується. Її ДНК програмує необхідні лінії поведінки для обох ролей – чи то королівський етикет, чи то пролетарська старанність. Вулики можуть бути дуже складними соціальними структурами, що вміщують багато різних видів робочих бджіл, наприклад збирачок нектару, годувальниць та прибиральниць. Але поки що дослідники не зуміли виявити бджіл-юристів. Бджолам не потрібні юристи, бо не існує жодної небезпеки, що вони можуть спробувати якось обійти конституцію вулика, відмовивши прибиральницям у їхніх правах на життя, свободу та прагнення до щастя.
А от люди чинять так постійно. Через те, що соціальний лад розумних є уявним, люди не здатні зберігати важливу для бігу інформацію, просто роблячи копії своєї ДНК та передаючи їх потомству. Для підтримки законів, звичаїв, процедур та манер потрібні свідомі зусилля, інакше соціальний лад швидко зазнає краху. Приміром, правитель Хаммурапі постановив, що люди діляться на знать, міщан та рабів. Це не є природним поділом – жодних його слідів у людському геномі немає. Якби вавилоняни не зуміли запам’ятати цю «істину», їхнє суспільство могло би припинити своє функціонування. Так само, коли Хаммурапі передав свою ДНК потомству, це не закодувало його постанову про те, що знатний чоловік, який убив міщанку, заплатить тридцять шекелів срібла. Хаммурапі довелося спеціально проінструктувати своїх синів щодо законів його імперії, а потім його сини та онуки мали зробити те саме.
Імперії генерують величезні обсяги інформації. Крім законів, вони мають також вести записи щодо товарообігу й податків, облік військових припасів та торговельних суден, календарі свят та перемог. Протягом мільйонів років люди зберігали інформацію в єдиному місці – своїх мізках. На жаль, людський мозок не є добрим пристроєм для зберігання баз даних імперського розміру. На те є три основні причини.
По-перше, його місткість обмежена. Дійсно, деякі люди мають дивовижну пам’ять, а в давні часи були навіть професійні запам’ятовувачі, які могли зберігати у своїх головах топографічні дані цілих провінцій та кодекси законів цілих держав. Однак існує межа, подолати яку не здатні навіть найкращі майстри запам’ятовування. Якийсь адвокат може знати напам’ять увесь кодекс законів штату Массачусетс, але аж ніяк не деталі кожного процесу, що мав там місце, починаючи з судів над відьмами в Салемі.
По-друге, люди помирають, і їхні мізки помирають разом із ними. Будь-яка інформація, збережена в мозку окремої людини, буде стерта менш ніж через століття. Можливо, звичайно, передавати спогади від одного мозку до іншого, але після кількох таких передач інформація має тенденцію викривлятися або втрачатися.
По-третє, найважливішим є те, що людський мозок пристосований для зберігання та обробки лише конкретних типів інформації. Щоби вижити, давні мисливці-збирачі мали пам’ятати форми, якості та схеми поведінки тисяч видів рослин і тварин. Вони мали пам’ятати, що зморшкуватий жовтий гриб, що росте восени під в’язом, найпевніше, є отруйним, тоді як схожий на нього гриб, який росте взимку під дубом, добре допомагає від болю в шлунку. Мисливці-збирачі також мали враховувати думку та стосунки кількох десятків членів своєї групи. Якщо Люсі потребувала допомоги якогось члена групи, щоби припинити переслідування з боку Джона, для неї було важливо пам’ятати, що минулого тижня Джон посварився з Мері, а тому вона цілком може стати її завзятою союзницею. Відповідно, еволюційні тиски адаптували людський мозок для зберігання величезних обсягів ботанічної, зоологічної, топографічної та соціальної інформації.
Але, коли на початку Сільськогосподарської революції почали з’являтися особливо складні суспільства, життєво важливим став абсолютно новий тип інформації – числа. Мисливцям-збирачам ніколи не доводилося мати справу з великими обсягами математичних даних. Нікому з них не треба було пам’ятати, скажімо, кількість плодів на кожному дереві в лісі. Тому людські мізки не адаптувалися для зберігання та обробки чисел. Але для підтримки функціонування великого царства математичні дані були життєво необхідними. Видавати закони та розповідати історії про богів-охоронців було замало. Треба було ще збирати податки. А щоб оподатковувати сотні тисяч людей, важливо було збирати дані про їхні прибутки та майно; дані про внесені платежі; дані про заборгованості, борги та штрафи; дані про знижки та пільги. Усе це складалось у мільйони біт інформації, які треба зберігати та обробляти. Без цього держава ніколи б не знала, якими ресурсами вона володіє і які ресурси може отримати. А на потребу запам’ятовувати, пригадувати та обробляти всі ці числа, мозок більшості людей реагує перевантаженням та засинанням.
Таке розумове обмеження сильно стримувало розмір та складність людських колективів. Коли кількість людей та майна в певному суспільстві перетинала критичний поріг, перед суспільством поставала необхідність зберігати та обробляти великі обсяги математичних даних. Оскільки людський мозок не міг із цим впоратися, система давала збій. Тому, навіть через тисячі років після Сільськогосподарської революції, соціальні організації людей залишалися відносно невеликими та простими.
Першими, хто подолав цю проблему, стали давні шумери, які жили на півдні Месопотамії. Теплий клімат та родючі ґрунти тих місць давали людям можливість збирати багаті врожаї та жити у процвітаючих містечках. У міру того, як зростала кількість населення, те саме робила й кількість інформації, потрібна для узгодження їхніх справ. Між 3500 та 3000 роками до нашої ери якісь невідомі шумерські генії винайшли систему зберігання та обробки інформації за межами їхніх мізків, пристосовану мати справу з великими обсягами математичних даних. Таким чином, люди звільнили свій соціальний лад від обмежень людського мозку, відкривши шлях для виникнення великих міст, царств та імперій. Винайдена шумерами система обробки даних називалася «писемність».
Підписано, Кушим
Писемність являє собою спосіб зберігання інформації за допомогою матеріальних знаків. Шумерська система письма робила це шляхом поєднання двох типів знаків, витиснутих на глиняних табличках. Один тип знаків являв собою цифри. Вони мали знаки для 1, 10, 60, 600, 3600 та 36 000. (Шумери використовували поєднання шісткової та десяткової систем числення. Їхня шісткова система залишила нам у спадок кілька важливих речей, таких як поділ доби на двадцять чотири години та кола на 360 градусів). Інший тип знаків – зображення людей, тварин, товарів, місцевості, дат та ін. Поєднуючи обидва типи знаків, шумери були здатні зберігати значно більше даних, ніж міг запам’ятати будь-який людський мозок або закодувати будь-який ланцюжок ДНК.
19. Глиняна табличка з адміністративним текстом з міста Урук, 3400–3000 рр. до н. е. Слово «Кушим» може бути титулом посадової особи або ім’ям певної людини. Якщо Кушим дійсно був людиною, він може бути першою людиною в історії, чиє ім’я стало нам відомим! Адже всі назви, що застосовувалися раніше в людській історії, – неандертальці, натуфійці, печера Шове, Ґьобеклі-Тепе – є сучасними винаходами. Ми не маємо жодної гадки, як насправді будівельники Ґьобеклі-Тепе називали це місце. З появи ж письма ми чуємо історію вухами її головних дійових осіб. Можливо, коли сусіди кликали Кушима, вони справді кричали: «Кушим!» Адже перше зареєстроване ім’я в історії належить, скоріше, діловодові, а не пророку, поету чи великому завойовнику [44]
На цій ранній стадії писемність зводилася лише до фактів та цифр. Великий шумерський роман, якщо такий колись існував, не був написаний на глиняних табличках. Писання було заняттям довгим, та й читачі не штовхалися, а тому ніхто не вважав за потрібне використовувати його для чогось іншого, крім як необхідних записів. Якщо ми поглянемо на перші слова мудрості, що дійшли до нас від людей, які жили п’ять тисяч років тому, то будемо сильно розчаровані. У найпершому повідомленні, залишеному нашими предками, можна прочитати, наприклад, таке: «29 086 мірок ячменю 37 місяців Кушим». Найімовірніше, це слід розуміти так: «За 37 місяців усього було отримано 29 086 мірок ячменю. Підписано, Кушим». На жаль, перші тексти історії не містять ані філософських ідей, ані поезії, легенд, законів чи хоча б даних про царські тріумфи. Це нудні економічні документи, де йдеться про сплату податків, накопичення боргів та власність на майно.
Частковий шрифт не може передати весь спектр розмовної мови, але може передати речі, що випадають за її межі. Часткові шрифти, на кшталт шумерського та математичного, не можна використовувати для написання віршів, але ними можна дуже ефективно обліковувати податки
20. Кіпу в Національному музеї Ліми
З тих давніх часів до нас дійшов лише один інший тип письма, і він є ще менш захопливим: слова, які знову й знову копіюються учнями писарів під час навчальних вправ. Навіть якби якийсь знуджений студент захотів записати свої вірші, замість того щоб копіювати закладну, він би не зміг це зробити. Найдавніша шумерська писемність являла собою скоріше частковий, а не повний шрифт. Повний шрифт – це система матеріальних знаків, здатна більш-менш повно передати розмовну мову. Таким чином, вона може передати все, що кажуть люди, включаючи вірші. Натомість частковий шрифт – це система матеріальних знаків, здатна передавати лише конкретні типи інформації, що стосуються обмеженої сфери діяльності. Латинський шрифт, давні єгипетський ієрогліфи та шрифт Брайля є повними. Їх можна використовувати для написання податкових відомостей, любовних поем, книг з історії, рецептів різних страв та торговельних законів. Натомість найдавніший шумерський шрифт, сучасні математичні символи та нотне письмо є частковими. Математичний шрифт підходить для обчислень, але ним не можна записати вірші.
Шумерів не турбувало, що їхній шрифт був непридатний для написання поезії. Вони винайшли його, не щоб копіювати розмовну мову, а радше для речей, на які розмовна мова була не здатна. Існувало кілька культур, наприклад, у доколумбових Андах, які використовували лише часткові шрифти протягом своєї історії, геть не переймаючись через їхню обмеженість та не потребуючи повної версії. Андський шрифт дуже відрізнявся від свого шумерського аналога. По суті, він був настільки іншим, що багато людей могли б заявити, що це взагалі не шрифт. Він не писався на глиняних табличках або аркушах паперу. Натомість він писався за допомогою вузликів на кольорових мотузках, що називалися кіпу. Кожна кіпу складалась із багатьох мотузок різного кольору, виготовлених з вовни або бавовни. На кожній мотузці в різних місцях зав’язувалось кілька вузликів. Одна кіпу могла містити сотні мотузок та тисячі вузликів. Поєднання різних вузликів на різних мотузках різного кольору уможливлювало запис великих обсягів математичних даних, наприклад про збирання податків та власність на майно.[45]
Сотні, можливо, навіть тисячі років кіпу були життєво необхідними для успішного функціонування великих міст, царств та імперій.[46] Повністю свій потенціал вони розкрили за часів Імперії інків, яка правила 10–12 мільйонами людей та охоплювала територію нинішніх Перу, Еквадору та Болівії, а також окремі райони Чилі, Аргентини та Колумбії. Завдяки кіпу інки зберігали та обробляли великі обсяги даних, без яких вони були б не спроможні підтримувати складну адміністративну машину, якої конче потребувала імперія такого розміру.
Фактично кіпу були настільки ефективним та точним типом письма, що в перші роки після іспанського завоювання Південної Америки іспанці самі використовували їх для керування новою імперією. Проблема полягала в тому, що іспанці не вміли писати та читати кіпу, а тому залежали в цьому від місцевих професіоналів. Нові правителі континенту розуміли, що це ставить їх у непевне становище – місцеві експерти з кіпу могли легко дезінформувати та дурити своїх повелителів. Тому, щойно іспанський домініон міцніше встав на ноги, від кіпу відмовилися на користь латинського шрифту та цифр. Іспанську окупацію пережило дуже мало кіпу, а більшість із того, що залишилося, розшифровці не підлягає. Тому, на жаль, сьогодні можна сказати, що мистецтво письма кіпу втрачено.
