Історія України в особах

ТАРАС ФЕДОРОВИЧ

Піднесення ролі козацтва після Хотинської війни 1621 р. супроводжувалося появою нових авторитетних ватажків. На Запорозькій Січі обирається гетьман нереєстрових козаків, формуються відповідні структури. Одним із перших булаву здобув Тарас Федорович, відомий також під іменем Тараса Трясила.

Виходець з козацької родини з Чигирина (р. н. невід.), він після Куруківської угоди (1625) займав посаду корсунського полковника. Навесні 1629 р. на чолі загону запорожців Трясило ходив на Крим, а восени козаки знову обрали його своїм ватажком.

Ситуація в Україні на той час була досить напруженою. Запровадження нового загальнодержавного податку зустріло рішучий опір населення. Не вщухали конфесійні конфлікти через небажання властей легалізувати православну церкву. Масове покозачення селян та міщан, невдоволення реєстрових умовами служби свідчили про назрівання нового народного повстання. З метою його відвернення уряд Речі Посполитої після підписання Альтмаркського перемир’я зі Швецією (1629) послав на Київщину значну частину коронного війська. Лише в районі Києва нараховувалося близько 8 тис. жовнірів. Уперше правлячі кола Польщі наважилися зайняти військами територію, населену переважно козаками й незакріпаченими селянами. Не одержуючи тривалий час платні, жовніри вдавалися до грабунку місцевих жителів, спалювали і руйнували їхні оселі, не зупинялися й перед кривавими розправами.

Гетьман реєстрових Григорій Чорний уже не ризикував з’являтися на Січі. Поповзли чутки про його перехід в уніатство й обіцянки вести непримиренну боротьбу з «випищиками» — козаками, що з різних причин опинилися поза реєстром. Під час перегляду останнього в січні — лютому заходами Чорного із списків викреслили близько 300 запорожців — учасників кримських походів. Він обіцяв поновити їх у реєстрі, якщо вони прибудуть до нього з артилерією і надалі беззастережно йому коритимуться. Але замість цього запорожці виступили в середині березня 1630 р. із Січі у складі повстанської армії.

На чолі 10-тисячного війська Тарас Федорович вирушив у напрямку Черкас. Полки очолювали Андрій Діденко, Данило Білоцерківець, Михайло Пивоваренко, Богдан Кизим. З Боровиці Трясило звернувся з універсалами до українського народу, в яких закликав братися до зброї для здобуття козацьких вольностей і захисту православної віри, тобто визволення України з-під польського панування, знищення католицизму й уніатства.

Тисячі селян, жителів міст і містечок Подніпров’я, Брацлавщини, Волині й навіть Галичини приєднувалися до повстанського війська, створювали загони народних месників. Тим часом Федорович наприкінці березня підійшов до Корсуня і разом з міщанами розгромив жовнірський гарнізон. Звідти ж відправив посольство до Бара на Поділлі, де була резиденція коронного гетьмана С. Конецпольського, з пропозицією скасувати чинність Куруківського договору й покарати як зрадників реєстрових, котрі втекли з Корсуня до королівського війська. Конецпольський дав негативну відповідь і наказав активізувати підготовку карального походу проти повстанців. Проте стягнути до Бара війська виявилося нелегкою справою — адже загони навмисне розквартировували на значній відстані один від одного, щоб запобігти їх об’єднанню й виступу в зв’язку з тривалою затримкою платні. Конецпольський звернувся також з універсалом до шляхти, в якому йшлося про великий розмах повстання на Подніпров’ї і містився заклик приєднуватися до війська зі своїми загонами. Про події в Україні гетьман негайно доповів королю. Сигізмунд III, зі свого боку, надіслав листи до місцевих магнатів з наказом виступити йому на допомогу. Крім того, Конецпольський прийняв рішення мобілізувати до війська рекрутів із селян і міських жителів.

Тим часом перебування повстанців на Правобережжі помітно активізувало населення. У реляції варшавському сейму коронний гетьман зазначав, що універсали Тараса Федоровича та «заклики осіб духовних і світських грецької релігії, в яких сповіщалось, що віру їх нищать, роздратували чернь і всю Україну розбурхали так, що ніхто з тамошньої шляхти не був у безпеці в своєму домі». Очевидно, звернення до населення надходили від київського митрополита Іова Борецького, який здавна підтримував тісні стосунки з козацтвом, вбачаючи у ньому головну силу в захисті православ’я від католицької експансії.

Для об’єднання окремих загонів Федорович здійснив рейд по Правобережжю, а поблизу Стайок, де існували надійні переправи, повстанці перейшли на лівий берег Дніпра. Козацький гетьман намагався використати ріку як природний оборонний рубіж. Здобувши Бориспіль і Баришівку, він направився до Переяслава, куди прибували загони з Київщини, Полтавщйни, Чернігівщини. За свідченням путивльського боярина Григорія Гладкого, який за завданням московського уряду «збирав вісті» в Україні, у таборі під Переяславом нараховувалося близько 37 тис. повстанців. У Москві намагалися використати козацький рух для боротьби з Річчю Посполитою. Царське військо готувалося до наступу в напрямку Полоцька, Смоленська і Києва, проте подальші події зірвали ці плани.

Тарас Федорович вирішив дати бій під Переяславом, надійно укріпивши табір до підходу противника. В одному з українських літописів зазначалося, що повстанці «зібралися до міста Переяслава і розташували стан свій між Трубежем і Альтою».

Водночас у Барі тривали активні приготування до каральної експедиції. Проводи коронного війська супроводжувались урочистою месою католицького духівництва, яке благословило Конецпольського на якнайшвидше винищення повстанців-іновірців. Серед населення Подніпров’я вперто поширювалися чутки про намір карателів викоренити православ’я. Вони ґрунтувалися на тому, що вже наприкінці 1629 р. жовніри розправилися із священиками й прихожанами київської Братської церкви. 1630 р. карателі здійснили напади на Печерський, Йорданський і Микільський монастирі, вчинивши там погроми та викинувши геть богослужебні книги.

В авангарді Конецпольський послав відомого своєю жорстокістю Самуїла Лаща. На шляху до Переяслава той учинив звірячі розправи над мирним населенням Лисянки, Димера, Івниці, інших сіл та містечок. А 6 квітня з Бара виступило коронне військо й рушило через Вінницю і Білу Церкву до Києва. Під час переправи на південній околиці міста, коли головні сили вже перебували на лівому березі Дніпра, на Конецпольського напав великий загін повстанців і чимало шляхтичів потрапило в полон.

Під Переяслав прибуло близько 8 тис. жовнірів. Разом із магнатськими загонами та частиною реєстрових козаків чисельність польсько-шляхетського війська досягла 12 тис. На відміну від повстанців карателі були добре озброєні, мали в обозі як легку, так і облогову артилерію. З перших днів травня розпочалися відчайдушні штурми повстанського табору. Проте опір зростав з кожним днем, і Конецпольський постійно писав листи до короля, прохаючи нових підкріплень.

Становище коронного війська ускладнювалося також активними діями невеликих повстанських загонів по всьому Подніпров’ю. Вони розгромили жовнірські загони на шляху до Переяслава в Копачеві, Димері, Білогородці. Лише одному з них вдалося переправитись на лівий берег, але в п’яти верстах від Борисполя він був оточений і повністю знищений. Поблизу Києва повстанці спалили десятки човнів, щоб не допустити переправи противника на Лівобережжя. Там же діяв загін під проводом Сави Чернця. Все це сприяло успіхові основних сил Тараса Федоровича під Переяславом.

Найяскравіший епізод битви досить детально висвітлено в так званому Львівському літописі. 15 травня Конецпольський довідався про підхід до міста півторатисячного загону народних месників. Відправлений на його знищення полк Лаща не зумів упоратися із завданням. Доручивши загальне керівництво військом Миколі Потоцькому, Конецпольський вирушив на чолі 2-тисячного загону жовнірів надопомогу Лащу. Проте значна перевага сил не забезпечила швидкої перемоги. Оточені з усіх боків ворогами повстанці мужньо відбивали атаки й живими в полон не здавалися.

Оцінивши ситуацію, Федорович несподівано напав на обоз коронного гетьмана. Після жорстокої сутички повстанці захопили гармати й боєприпаси противника і відступили до Переяслава. Конецпольський дуже шкодував за втратою свого найближчого радника-ротмістра Ганнібала, а також трьох десятків інших відомих шляхтичів. Серед загиблих у рядах повстанців був син митрополита Іова Борецького Степан.

У ніч на 20 травня невеликий козацький загін проник до ворожого табору. Штаб Конецпольського охороняла «золота рота» (названа так за золотим колом на її прапорі) чисельністю близько 150 знатних шляхтичів, які були повністю знищені. Ці події яскраво відобразив Т. Шевченко:

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки —

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали...

Великі людські втрати та відсутність підкріплень поставили коронне військо в скрутне становище. До того ж через затримку платні жовніри мали намір відмовитися від подальшої служби. Надіслані уніатами до Переяслава кілька тисяч золотих потрапили до рук повстанців. Тому коронний гетьман виступив ініціатором переговорів між ворогуючими сторонами. Він пропонував Федоровичу припинити воєнні дії на умовах збереження Куруківського договору 1625 p., визнання старшого, якого призначить король, та повернення полонених жовнірів.

Враховуючи критичне становище коронного війська, козацька старшина прагнула використати момент для закріплення своїх прав і привілеїв. З другого боку, запорожці не бажали угоди з шляхтою і умовили Тараса Федоровича, зважаючи на втрати, відійти на Січ.

Ці обставини помітно позначилися на ході й результаті подальших переговорів, які від імені повстанців повів Антон Буг. Крім того, наближення строку закінчення Деулінського перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою не дозволяло коронному гетьману наполягати на виконанні всіх своїх вимог.

Зрештою, згідно із статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 р. повстанці визнали свою провину, але відмовилися видати властям Т. Федоровича. Залишався чинним Куруківський договір. 300 запорожців, виписаних із реєстру в лютому 1630 p., поновлювались у правах. Старшим реєстрового війська коронний гетьман призначив Тимоша Орендаренка.

Отже, угода насамперед відбивала інтереси реєстрового козацтва, кількість якого за указом короля збільшилася з 6 до 8 тис. чоловік. Але тисячі учасників повстання не бажали повертатися в кріпосну залежність. Вони відмовлялися виконувати повинності, створювали нові загони месників. Окремі стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині. Зріс потік утікачів на Запорожжя, що викликало чутки про плани Конецпольського організувати новий похід на Подніпров’я. Сигізмунд III звернувся на сеймі до сенаторів із закликом схвалити додаткові асигнування на зміцнення жовнірських гарнізонів в Україні, що й було зроблено відповідною постановою.

Прибуття польських частин на територію Київського воєводства взимку 1631 р. викликало піднесення народного руху, підтримане запорожцями. До Ніжина, де зібралося близько 2 тис. чоловік, із Січі підійшов загін під проводом Івана Балилівця. Протягом двох місяців повстанці протистояли коронному війську, яке силою намагалося захопити місто. В той же час Тарас Федорович знову розіслав із Запорожжя заклики до продовження боротьби за козацькі вольності. На початок червня на них відгукнулося близько 15 тис. козаків.

Усе це стало відомо коронному гетьманові, який зумів, діючи через своїх агентів, обіцянками й підкупами реєстровців відмовити їх від підтримки запорожців. На посаду старшого реєстру Конецпольський замість Орендаренка призначив лояльного до уряду Івана Кулагу. Через суперечності в рядах козацтва справа до повстання не дійшла. Нереєстрове козацтво змушене було відійти на Запорожжя, а шляхті вдалося розсіяти дрібні селянські загони.

У складних політичних обставинах Тарас Федорович не втрачав надії на продовження збройної боротьби. Довідавшись про приїзд в Україну московських послів, він у другій половині вересня з'являється у Каневі, куди вже дістався Г. Гладкий з царською грамотою, що містила пропозицію до запорожців перейти на службу до московського царя. Старший реєстру Іван Кулага затримав депутацію і надіслав листа до Конецпольського, в якому сповіщав, що разом з московитами завітали й посланці шведського короля, з яким Річ Посполита перебувала в стані війни.

Король Швеції Густав-Адольф і раніше робив спроби встановити контакти з українськими козаками: адже їхні походи на Чорне море ускладнювали польсько-турецькі відносини і заважали діям Речі Посполитої на території Прибалтики. Повстання козацтва під проводом Тараса Федоровича посилило зовнішньополітичну активність шведського монарха. Влітку 1631 р. за його дорученням таємний радник Яків Руссель організував посольство до запорожців. Ця нелегка місія випала на долю двох французів — капітана П’єра Ладмірала й хорунжого Жана де Грева. Через територію Московської держави вони й прибули в Україну, де мали вступити в переговори із запорожцями й пообіцяти їм допомогу в справі захисту їхніх вольностей та релігійних свобод.

В очікуванні відповіді від Конецпольського Іван Кулага скликав козацьку раду, щоб вислухати на ній посланців. Бурхливе обговорення їхніх пропозицій тривало протягом кількох днів. Тим часомКулага одержав листа від коронного гетьмана з наказом заарештувати П. Ладмірала і Ж. де Грева й передати до рук польських властей. Старший реєстру виконав завдання, і невдовзі шведські посланці опинилися у Варшаві. Членів московської депутації відправили додому. Так невдало завершилася спроба Шведської і Московської держав встановити контакти із запорожцями. Однак ця подія не минула марно для козацтва — вона стала підтвердженням його сили і визнання її у Європі.

Якщо в попередні роки боротьба за вольності обмежувалася намаганням закріпити за певною групою козаків права й привілеї, - то вже на Корсунській раді восени 1632 р. було заявлено про намір поширити козацькі порядки на територію Лівобережжя. Нереєстрове козацтво на чолі з Тарасом Федоровичем стало силою, що намагалася перенести традиції Запорожжя в інші райони, запровадивши там відповідну адміністрацію і судочинство.

Наприкінці 1632 р. розпочалася польсько-московська війна, названа пізніше Смоленською. Уряд Речі Посполитої покладав великі надії на українське козацтво, й тому не випадково до військової служби були залучені Тиміш Орендаренко, Яків Острянин, Тарас Федорович. Як це траплялося й раніше, за свої послуги козаки не отримали повної плати, незважаючи на успіхи Польщі в цій війні. Наступного року на Канівській раді Тарас Федорович знову закликав козаків до повстання. Старшині й цього разу вдалося відвернути антиурядовий виступ, що спонукало козацького ватажка до дій іншого характеру. Бєлгородський воєвода А. Тургенев сповіщав у червні 1635 р. про поїздку Федоровича до Москви з проханням дозволити козакам поселитися на південних околицях Російської держави. Однак в офіційних колах, які спиралися на Поляновський договір, це прохання не знайшло підтримки. З Москви Федорович від'їхав на Дон, оскільки з донцями в запорожців завжди були товариські стосунки й козаки неодноразово приходили на допомогу одні одним.

Перебуваючи на Дону, Федорович, напевно, мав відомості про події в Україні: адже після зруйнування Кодацької фортеці гетьман Іван Сулима закликав на допомогу в боротьбі проти коронного війська і донських побратимів. Посольство на Дон мало також конкретне завдання — запросити на Запорожжя і Федоровича як досвідченого полководця. Невідомо, чим закінчилися переговори, але якщо донці й приходили на допомогу Судимі, то вже після його арешту.

На жаль, не збереглося свідчень про подальшу долю Тараса Федоровича. Цілком можливо, що він брав участь у великому повстанні в Україні 1637—1638 pp. або ж, як чимало запорожців, залишився на Дону. В усякому разі, літописне твердження про те, що після 1630 р. Федорович був козацьким ватажком «со славою девять лет и скончался спокойно», видається близьким до істини.

В особі Тараса Федоровича ми бачимо представника нової генерації козацьких лідерів. Він не лише усвідомив необхідність боротьби проти польсько-шляхетського панування в Україні, а й, як керівник великого народного повстання, накреслив план реалізації задуманого.