Історія держави і права зарубіжних країн

3.2. Недемократичний режим

В інших країнах встановлювались антидемократичні режими, які набували різних форм — авторитарних або тоталітарних.

Авторитаризм. Історичним різновидом авторитаризму був бонапартизм — режим, що характеризується певними формами і методами здійснення особистої влади, що виникає в обстановці суспільної кризи. З політико-організаційної точки зору бонапартизм є режимом особистої влади в суспільстві з ворогуючими політичними угрупованнями і класами, який у своєму прагненні затвердитися спирається на підтримку армії й особистий авторитет правителя, котрий претендує на роль арбітра і посередника у взаєминах між ворогуючими політичними силами (партіями, рухами).

У конституційному плані режим бонапартизму характеризувався згортанням ролі республіканських (представницьких і виборних) установ влади і переходом до централізованого управління з опорою на величезні загони цивільних, воєнних і поліцейських чиновників. За словами французького вченого М. Прело, «для Наполеона не існувало будь-яких наявних норм права, яким він вважав себе зобов’язаним коритися. Він не рахувався ні з розмежуванням компетенції, ні з формальностями. Як носій влади, як фактичний законодавець, він категорично ставив себе вище закону. Залишаючи часто столицю у зв’язку з воєнними діями, він зовсім зневажав положеннями конституції чи просто порушував їх... Гарантії, надані судовим органам, постійно ігнорувалися. Можна сказати, що законність знаходилася в перманентній відпустці»⁴⁹.

Як режим цілеспрямованої владної й водночас ідеологічної активності бонапартизм відрізнявся підвищеною демагогічною активністю (популізмом) і прямими звертаннями за підтримкою до суспільної думки країни. Це звичайно знаходило вираження у проведенні плебісцитів (голосування з конкретних пропозицій правителя). Термін «бонапартизм» має широке ходіння в політико-філософській і публіцистичній літературі і тенденцію обростати (аж до теперішнього часу) найрізноманітнішими і часом несподіваними тлумаченнями. Наполеон і Луї Бонапарт були своєрідними республіканськими монархами французів. Однак уже феномен Бісмарка, «залізного» канцлера прусського монарха і будівничого німецької імперії, привніс у бонапартизм нові риси — риси твердої виконавчої влади в умовах конституційної монархії, що діє при наявності відомого партійного плюралізму. Багато нових елементів характеризують бонапартизм у XX ст., котрий географічно простирається далеко за межі Європи і найбільше асоціюється з військовими режимами в багатьох державах Арабського Сходу, Азії, Африки і Латинської Америки.

Тоталітаризм. Такий вид недемократичного режиму став чи не найяскравішим і водночас загальним явищем в історії ХХ ст. Пристосовуючись до умов окремих країн (Італія, Німеччина, Іспанія, Румунія, Угорщина — до Другої світової війни; соціалістичні країни — переважно після), він набував дещо специфічних форм, але суть його від цього не мінялася.

Як видно з країн, історія держави і права яких безпосередньо висвітлюється у нашому посібнику, тоталітарний режим певний час існував у Німеччині. Оскільки прямим наслідком встановленого там нацистського режиму стала найбільш кровопролитна в історії людства війна, то не зайвим буде ще раз звернутись до питання, як це сталося.

Становлення нацизму в Німеччині безпосередньо пов’язане з ім’ям Адольфа Гітлера (Шикльгрубера). Його політична біографія починалася з того, що у вересні 1919 р. під номером 55 він був зачислений у ряди Німецької робітничої партії, котра незадовго до того була створена в Мюнхені. Шляхом інтриг Гітлер зумів очолити цю партію й перетворити її на Націонал-соціалістську (звідси і назва нацистська — Л. Б., С. Б.) робітничу партію Німеччини. Орієнтація партії була націонал-патріотичною і воєнно-реваншистською з елементами соціальної демагогії, що зумовило її поширення серед різних верств німецького народу.

49 Цит. за: Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебников для вузов. — М.: НОРМА, 2000. — С. 482—483.

Нова партія одразу взяла курс на перетворення в міцну масову організацію з широким охопленням і впливом на масові аудиторії, швидко перетворившись на типову для тоталітарного режиму партію — суворо організовану та ієрархічно побудовану. Управління партії будувалося за територіальним принципом. Усього нараховувалося 34 області (гау), що приблизно відповідали виборчим округам республіки, однак чотири з них були створені за межами Німеччини — в Австрії, Данцигу (Польща), Саарі (Франція) і Судетах (Чехія), де сильними були позиції німецьких громад. Гітлер сам призначав гауляйтерів і крейсляйтерів (начальників областей і округів). Первинні осередки та їх керівники (целлянляйтери) групувалися у так звані блоки, які з метою завоювання підтримки виборців особливим чином координували й контролювали діяльність масових громадських організацій — профспілкових, молодіжних, жіночих.

Економічна криза кінця 20-х рр. і значне погіршення внутрішньої обстановки (корумпованість держапарату, негнучкість і безпорадність парламентської влади в умовах посилення соціально-політичної кризи й занепаду моральності, а також масове безробіття, що зросло в 1932 р. до 5 млн чоловік) сприяли підвищенню популярності нацистської пропаганди й політики. У вересні 1930 р. нацисти збирають у свою підтримку 6,5 млн голосів і стають другою за чисельністю фракцією парламенту. На виборах у президенти 1932 року А. Гітлер набрав 13,5 млн голосів (порівняно з Е. Тельманом, лідером комуністів — 5 млн), що було серйозною заявою для подальшої політичної боротьби. У листопаді 1932 р. відбулася секретна нарада промисловців і банкірів, котрі звернулися до президента Гінденбурга з закликом передати вождеві нацистів посаду канцлера імперії. Главі держави довелося поступитися, і 30 січня 1933 р. Гітлер став канцлером.

З приходом до влади нацистська партія змінює тактику і претендує на роль партії порядку і творця нового тисячолітнього рейху. Повною мірою були задіяні гасла й заповіді ідеологічного та мобілізаційного призначення: «кров, ґрунт, доля» (триєдність «раса, територія, життєвий простір»), «одна партія — один рейх — один фюрер», «рух маси — партія — фюрер» тощо.

Наступною важливою стратегічною метою (та однією з ознак тоталітарного режиму. — Л. Б., С. Б.) стало згортання парламентської демократії і громадянських свобод, розпуск основних партій. Гітлер як глава уряду, підкорив собі поліцію, озброїв штурмові загони, увів до їх апарату нацистів. Першого лютого 1933 р. він розпустив рейхстаг і розпочав докорінні зміни демократичних інститутів Веймарської конституції. У лютому 1933 р. було видано кілька надзвичайних указів, що забороняли проведення демонстрацій, зборів, скасовували свободу преси. 27 лютого був підпалений рейхстаг а вже наступного дня — 28 лютого — президент підписав надзвичайні укази: «Проти зради німецькому народові» і «Про захист народу і держави», котрі повністю ліквідували більшість демократичних прав і свобод. У підпалі рейхстагу було звинувачено компартію Німеччини і діяльність її була заборонена. У 1934 р. така ж доля спіткала і соціал-демократичну партію. Крім того, були розігнані робітничі профспілки. Замість них створили «Німецький трудовий фронт», до якого перейшло все профспілкове майно. До цього Фронту увійшли також спілки підприємців. Роль посередника між підприємцями й робітниками відігравало нацистське міністерство праці.

Іншим напрямом політики нацистів стало руйнування парламентської системи Веймарської республіки. У березні 1933 р. урядові було надано право видавати закони, що могли навіть не відповідати конституції. Недоторканими залишалися права палат і президента. Договори імперії з іноземними державами тепер не потребували згоди рейхстагу: достатньою була погодженість з урядом.

У квітні 1933 р. видається закон про злиття областей з імперією. В усі області президент призначав імперських намісників, на яких покладалося «завдання забезпечити виконання політичних директив рейхсканцлера». Відтепер ландтаги й обласні уряди ставали залежними від імперського намісника, виконуючи всі його розпорядження. На початку 1934 р. представництва областей при імперії взагалі були скасовані, рейхсрат (верхня палата парламенту) ліквідовано. Така ж доля спіткала і найвищий державний суд імперії. Докорінним змінам був підданий рейхстаг, «реформа» котрого розпочалася «ніччю довгих ножів» — розправою Гітлера з командною верхівкою штурмових загонів. Протягом трьох днів було знищено майже півтори тисячі штурмовиків, серед яких були й депутати рейхстагу. З цього часу було уведено правило: депутат рейхстагу втрачає свій мандат, якщо виходить з націонал-соціалістської партії. Наступника призначає фюрер націонал-соціалістської фракції рейхстагу.

Після смерті Гінденбурга (2.08.1934 р.) Гітлер, зосереджуючи в одних руках партійну й виконавчу державну влади, зробив ще один крок до встановлення тоталітарного режиму. Це знайшло відображення у рішенні уряду про об’єднання партійної та державної влад, котре було схвалене на спеціальному референдумі й означало остаточне руйнування системи вищих органів влади та незміцнілого демократичного режиму Веймарської республіки. На зміну йому приходить нацистська диктатура. Вища державна влада зосереджувалася в особі фюрера — Гітлера, який поєднував посади президента, рейхсканцлера, фюрера нацистської партії, верховного головнокомандувача, стаючи фактично довічним верховним правителем (юридично такий його статус був закріплений постановою рейхстагу тільки у 1942 р. — Л. Б., С. Б.).

У державному механізмі нової держави, яка опісля отримала назву «вождистської», існували також Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, на засіданнях якого вирішувалися важливі питання, Колегія трьох уповноважених (завідуючий канцелярією нацистської партії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу Верховного командування збройних сил), котрі мали законодавчі повноваження. Рейхстаг фактично перетворився на партійний з’їзд, його склад формувався особисто фюрером за списками, що були схвалені шляхом так званого «народного опитування».

Ще одним показником тоталітарного режиму було зруйнування фактичних федеративних відносин між центром і територіальними складовими держави й заміна їх абсолютно централізованими. Формально старий розподіл на землі та провінції залишився, однак землі втратили свій колишній статус членів федерації. Німеччину тепер розділили на 32 партійні області на чолі з гауляйтерами, котрі були наділені всіма владними повноваженнями. У зв’язку з централізацією влади усі бургомістри міст стали призначатися міністром внутрішніх справ. Місцеве самоврядування було ліквідовано.

Головним засобом здійснення нацистського режиму став створений ними сильний репресивний апарат. Ще 1920 року виникли озброєні нацистські загони — «служба порядку», що перетворилася в 1921 р. на «штурмові загони» (СА). Пізніше з’явились охоронні загони (СС), що їх Гітлер у 1934 р. вивів з підпорядкування СА, зробивши самостійною організацією. До складу СС входили загальні загони СС, котрі об’єднували верхівку нацистської партії, і спеціальні загони, створені для виконання особливих завдань фюрера, в тому числі підрозділи «мертва голова», що несли охорону концентраційних таборів.

Концтабори в державно-репресивній системі відігравали особливу роль. Їх почали створювати вже у 1933 р. з метою «перевиховання інакомислячих» і «ворогів нації». Пізніше концтабори набули характеру спеціалізованого знаряддя для цілеспрямованого знищення населення за ознакою політичної неблагонадійності й надто ж расової приналежності.

Особливе місце в системі репресивного апарату посіли таємна державна поліція — гестапо і спеціальна служба безпеки — СД. Зберігалася кримінальна поліція, у 1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підпорядковане Гіммлерові як рейхсфюрерові СС. Розгалужена система політичної безпеки й каральної політики спиралася на багаторазово дубльовану службу внутрішнього й зовнішнього розшуку та шпигунства. Тільки в галузі зовнішньої розвідки до 1937 р. існувало 8 особливих відомств — як військових, так і суто партійних, зовнішньополітичних, економічних, котрі надавали різноманітну інформацію про становище у світі й можливості реалізації військових та політичних урядових завдань.

Кардинальних змін зазнала й судова система Німеччини: в кожному судовому окрузі, крім звичайних судів, були утворені особливі судові органи для розправи з політичними супротивниками. У 1934 році з’явився Народний трибунал з питань державної зради. В армії існували воєнно-польові суди.

Політика реваншизму супроводжувалася значними зусиллями нової влади, спрямованими на мілітаризацію економіки, що теж було типовим для тоталітарного режиму. Агресивні плани встановлення світового панування вимагали об’єднання всіх ресурсів країни. Досягнути цього було можливо лише через втручання нацистської держави в економіку. У 1933 р. була створена Генеральна рада Німецького господарства, що визначала основні напрямки розвитку економіки Німеччини. Законом від 27 лютого 1934 р. засновувалися господарські палати — загальноімперська та провінційні. Палати брали активну участь у сфері регулювання економічного життя й соціальних відносин. У 1934 р. був визначений порядок примусового набору робочої сили, а в 1938 р. — загальної трудової повинності.

Таким чином, на конкретному прикладі ми розглянули процес становлення однієї з крайніх за проявом форм антидемократичного режиму — нацистського тоталітаризму. Зазвичай цей політичний режим іменують фашизмом, але, на думку фахівців з історії Німеччини цього періоду, це не зовсім вірно. По-перше, ця назва етимологічно походить від італійської мови (fascio — об’єднання, загін). Саме Італія зі своїми «фашіо де комбатанто — союзами боротьби» стояла у витоків фашизму як різновиду недемократичного режиму. По-друге, самі німці не погоджувалися з визначенням їх держави як фашистської. По-третє, сукупністю своїх якісних ознак та своїми наслідками встановлений Гітлером режим є більш «тяжкою» формою політичного режиму, ніж фашистський, і заслуговує на свою специфічну назву. У зв’язку з тим, що Націонал-соціалістська партія проникла в усі «пори» тодішнього німецького суспільства, найбільш доцільною видається назва «нацистський режим», або «гітлеризм», оскільки вона, вважаємо, найповніше відображає його сутність як одного з крайніх проявів антидемократичного тоталітарного режиму, що характеризувався:

а) відсутністю поділу влад і повним пануванням лідера над партією, партії над державою, а держави над особистістю й суспільством;

б) войовничою тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж правляча партія і її лідери;

в) фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод; г) забороною демократичних партій і організацій та одержавленням усіх легальних громадських організацій, які залишилися;

д) наявністю політичної цензури й відсутністю гласності; е) наявністю всемогутнього репресивного апарату.

Закладена у змісті цього політичного режиму деструктивна енергія мала знайти якийсь вихід. Якщо інші тоталітарні режими такого ж зразка (скажімо, в Італії, Іспанії, Румунії, Угорщині) цей вихід знайшли в межах своїх країн, над своїми народами, то німецький нацизм потужним потоком вийшов за кордони Німеччини і поширився майже по всій Західній Європі. Але він виявився недовговічним і, будучи зруйнованим у результаті Другої світової війни, прийшов до закономірного фіналу.