АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Війна за домовленостями — це ганьба. Нас пропускали як мішені», — «Шерлок»

Сапер «Шерлок» у Донецькому аеропорту перебував з 30 грудня по 15 січня. Кіборг розповів Радіо Свобода про московський та вологодський акцент бойовиків, про штурм нового термінала, про бойові пости і своє поранення, про побут кіборгів і волонтерську допомогу.

— Хтось зверху домовився з сепаратистами, щоб ротації проходили без втрат. Але війна за домовленостями — це ганьба. Дорогою до аеропорту нас супроводжувала бронетехніка сепаратистів, колону зупинили на мосту, почався обшук. За домовленістю нам дозволялося мати три порожніх магазини і один заряджений. Усе, більше нічого. Усі щось ховали — хто гранати, хто патрони. Ми з хлопцями зашивали в бушлат детонатори.

Сапер із позивним «Шерлок»

Накази з класичним московським акцентом віддавав військовий, у нього був значок «Поліція ДНР», але він такий же донеччанин, як я — балерина. Хлопчина, мало не школяр, поплескав мене по руках, по ногах і нічого не знайшов. Бронетехніка сепаратистів супроводжувала нас до самого аеропорту. Біля нового термінала нам дали півгодини на розвантаження, ну а потім уже почалися обстріли.

Коли ми заїхали, нам показали штаб. Він же був і спальнею. Бетонна підлога, кілька брудних картонок, якийсь старезний каремат. Людина може до всього звикнути, якщо відступати нікуди. Ми контролювали новий термінал, а в старому і всіх прилеглих будівлях були сепаратисти. Вони стрельнуть — ми у відповідь, так тривало цілодобово й безперервно. І в новому терміналі, і на вежі, яку завалили 13 січня, знаходилися наші коригувальники, от вони нам дуже допомагали. Коли сепаратисти починали нахабніти й підходили ближче до нового термінала, нам на допомогу приходила українська артилерія.

«У нас був свій пост — пост «Їжаків»

— До аеропорту разом зі мною приїхали ще двоє моїх товаришів — саперів. У нас був свій пост — пост «їжаків», чомусь так називають саперів. Навіть у спальні на стіні великими літерами було написано: «Тут сплять «їжаки», — і стрілками позначено місця.

На посту був пульт, так зване кероване мінне поле, на лініях встановлено міни. Якщо ворог йде в наступ, ми натискаємо кнопку і ліквідуємо його. Наш пост називали «Рикошетним». Є такий заряд для підствольного гранатомета — «стрибунець», при пострілі він робив перше торкання — рикошет об щось тверде, а друге — то вже вибух. Сепаратисти стріляли то від колон, то від стелі, аби заряд у будову потрапив. Розривними патронами стріляли, запальними теж стріляли. Знімаєш після зміни бронежилет, а з нього осколки сипляться, усе, що зверху нападало.

Холод був собачий. Прийшов зі зміни, щось тепленького з’їв — і хутко в спальний мішок, закрився і «хукаєш» всередину. Надихав теплого повітря і відразу спиш. Ще будильника накрутив на півгодини раніше до того, як вставати треба, бо так важко я ще ніколи не вставав. Спали в одязі, два комплекти термобілизни, вовняна кофта, два бушлати, бронежилет. Я був схожий на цибулину.

«Уночі була цілковита темрява. Новеньких учили рахувати кроки»

— Уночі була цілковита темрява, ліхтарики суворо заборонені, а пости змінювати треба, хтось із бувалих ставав першим за ним ланцюжком, інші руку на плече — отак і йшли. Новеньких привчали — виходячи зі штабу, рахуйте кроки! Два вліво, 68 кроків уперед, потім поворот, аби в темряві не загубитися. Пригадую, кілька разів повністю втрачав орієнтацію, хоча перебував у 3 м від свого посту. Зруйнована стіна навпроти злітної смуги іноді відбивала місячне світло, десь далеко горів ліхтар, позаду над штабом була вивалена стіна, на другому чи третьому поверсі теж трохи просвічувало — от такі були орієнтири.

Уночі з 13 на 14 січня сепаратистам удалося підійти майже впритул до нашого термінала. Там уже і крики були з вологодським акцентом: «Правосєки єсть?»

Туман, нічого не видно, навіть прилади нічного бачення й тепловізори були безсилі. Схем комунікації підвалів не було, а у сепаратистів були. Там велика і складна система підвалів.

Група сепаратистів потрапила на розтяжку, обвалилася частина нашої підлоги, їхньої стелі, прямо перед нашим постом утворилася яма. Пригадую, тоді в новинах про це говорили, що ми нібито кадирівців у полон взяли, а насправді кількох сепаратистів відрізало завалом. Ми в них стрільнем, гранату кинем — вони в нас, так і тримали один одного в напрузі.

«Коли приїжджав «росгумконвой» з РПГ, нас обстрілювали кожні 7 хвилин»

— З 13 січня ворог почав нас активно штурмувати із застосуванням бронетехніки. В Україну в’їхав «гуманітарний конвой», тож з РПГ нас обстрілювали кожні 7 хвилин. Уранці 15 січня був напад на «Дракон» — пост у пасажирській залі. Одного нашого було вбито, кількох поранено. Хтось забіг у спальню, крикнув: «На «Дракон» напад! Усі на посилення постів!»

На той час нас залишилося мало, в основному ми відправляли поранених, свіжі сили чомусь не надходили. Я підбіг до стрілків з 80-ї бригади, узяв динамо-машину і став чекати. Нас оточили. Активний обстріл ішов з обох боків, і зі сторони так званого акваріума. Нам допоміг «Дракон» крупнокаліберним кулеметом ДШК, а ще один кулемет ми встановили на виході з пасажирської зали, де колись сортували багаж. Під обстрілами сиділи години три-чотири, аж доки ротний мене звідти не висмикнув.

«Фугаси» крутив з усього, що під рукою було, — гранати, тротилові шашки, детонатори, — то на один пост, то на інший. Уже під вечір від ротного прийшов наказ: на другому поверсі, де в нас був пост «Позитив», зруйнувати сходи, аби сепаратисти не спустилися з третього поверху. Я зробив серйозний «фугас» з протитанкової міни і тротилової шашки, рясно обмотав скотчем, вставив детонаційний шнур. Швиденько проскочив через пасажирський зал на сходи, на посту нашим сказав: «Хлопці, швидко евакуюйтеся!»

Під час евакуації ми не помітили, як один із сепаратистів спустився з третього на другий поверх крізь вікно і з 3 м дав чергу. Стрілка, який був поруч зі мною, у спину поранив і в ногу зачепив. Я отримав поранення в спину. Ми були біля входу, за інерцією випали на сходовий проліт, і нас хлопці швидко втягнули. Нас недострелили, пощастило. Аби легше було переносити, з нас зрізали бронежилети, зняли автомати, я вхопив хлопців за руки, вони мене. Підняли. Іти було важко. Усе розвалено, під ногами сміття. До першого поверху метрів 20–25 під обстрілами.

У штабі лікар мене оглянув, капелан наклав пов’язку — і поклали мене біля теплої буржуйки. І знову пощастило: я був дев’ятим або десятим пораненим, транспорт виїхав, лежати залишалося недовго.

Немовби хтось з усієї сили вдарив у спину бейсбольною битою — от на що було схоже те поранення. Бронебійна куля прошила кевларову вставку наскрізь.

Було страшно, навіть трохи покричав — думав, відстрелили хребет, — а потім ворухнув ногами і посміхнувся. Штабний лікар глянув на мене, запитує: «Тобі що, вже знеболююче вкололи?» — «Ні». — «Тоді чого ти посміхаєшся?»

«Ми від бомжів відрізнялися лише наявністю бронежилетів й автоматів»

— У новому терміналі я перебував 17 діб. Удень напівтемрява, уночі чорнильна темрява. Звикаєш до цієї темряви, як «діти підземелля». Коли мене з ТЛБ (гусенична машина) санітари виносили, в око вдарив яскравий промінь сонця — так незвично було.

Поранених везли через Піски, дорогою наші ТЛБ обстрілювали. Чув, як кулі від броні рикошетили. Важко поранених у гелікоптер завантажили й відправили в Дніпропетровський госпіталь, інших по найближчих лікарнях. Мене відвезли в Свиридівську ЦРЛ.

Я був весь брудний, нечесаний, у порваному бушлаті — типовий бомж. Ми ще в терміналі з хлопцями жартували, що від бомжів відрізняємося лише тим, що в нас бронежилети є й автомати. Обличчя чорне, руки чорні… Пам’ятаю, роздягли й принесли миску з гарячою водою. О! Це було просто блаженство! Руки в неї занурив і почав оживати. Лікарі кулю зі спини дістали й відправили мене в Дніпропетровський госпіталь.

За добу приїхав мій друг Діма Бібік і відвіз мене в госпіталь Полтави. Лікувався тижнів зо два, проблем зі спиною, окрім запалення, не було. Турбували відморожені пальці на руках і ногах, навіть зараз не можу бігати, стрибати важко, не відчуваю пальців.

«Ми були «медіаприводом», щоб не все було погано»

— Зв’язок зі світом у нас був. У багатьох хлопців були планшети. Сидиш у штабі, дістаєш телефон, набираєш 102 — і тебе з’єднують з найближчою міліцейською дільницею Донецька: «Ало, міліція! Терміново приїжджайте! Тут стріляють!» — «Так, ми їдемо! Яка адреса?» — «Новий термінал». Ну і починається… Як ви нас… Як ми вас любимо.

Іще піцу замовляли, величезне замовлення на тридцять комплектів, ще й напої. На тому боці слухавки всі щасливі: «Ми вам знижку зробимо! Куди привезти?» — «Новий термінал». І «мхатівська пауза». А тоді: «Ми відмовляємося прийняти ваше замовлення». Пожежники — ті поставилися з гумором, помовчали, потім сказали: «Ну, ви з хлопцями домовтеся, щоб не стріляли, ми в разі чого приїдемо».

Пам’ятаю, як ми сміялися з новин, що на передовій платять по тисячі гривень на добу. А як занижували цифри убитих, поранених, і ніхто не рахував, скільки було зниклих безвісти! Напевно, це політично обґрунтовано — навіщо говорити, що все погано, якщо можна сказати, що все не так уже й погано?

Приміром, було багато суперечок — навіщо тримали не те що аеропорт, а хоча б цей термінал? Стратегія, тактика і все таке. Я, звичайно, не стратег і в армії недавно. Але, як на мене, це просто медіапривід. Того часу всі випуски новин починалися з чого: «Наші хлопці тримають аеропорт!!!» А потім уже можна було говорити, що в нас ціни ростуть, курс долара, що все погано, але спочатку про те, що «наші тримають аеропорт». Як кажуть медіамагнати: «Піпл повинен хавати!»

«Кіборги мовби вгризалися в бетон — не зрушити»

— Бойові товариші — це довіра вищого ступеня, того ніколи не забудеш. Сидимо, жартуємо, а через 5 хвилин ідемо на пост, де він мене прикриває, а я — його. Переглядаємо фотографії: дружина, діти, а через 5 хвилин на пост, де щосекунди кулею або осколком зачепити може.

Юра, мій товариш, теж «їжак», не протримався до планової ротації. Пам’ятаю, більш-менш тихо було, ми змінили його на посту, він ліг відпочивати на моє місце. Шалений заряд РПГ, випущений зі старого термінала, зрикошетив від підлоги і потрапив прямісінько в стіну нашої спальні. Юркові пощастило, між ним і вибухом була буржуйка, яка прийняла на себе більшість осколків, але руку йому все ж таки посікло серйозно.

Найважчим для мене був перехід від страху до «режиму напівбога». Страшно, начебто тримаєшся, ворог натискає, можуть убити, а потім раз — струна лопається, і на все наплювати, хочеться тільки з собою забрати побільше попутників — і все.

Такий стан буває, коли до стінки притискають. Поранений звір, загнаний у кут, — він найстрашніший.

Ось тому кіборги й були кіборгами, вони мовби вгризалися в цей бетон — не зрушити. Адреналін! Відсутність відпочинку, ані їсти, ані пити не хотілося.

Уранці, до того як мене поранили, я «вхопив» два осколки в ліву лопатку, дізнався про них лише в Полтавському госпіталі. Намацав щось тверде, подзвонив товаришу Антону, у нього моя форма була, і кажу: «Ану глянь, у мене там в районі лівої лопатки дірок немає?» — «Є дві дірки!» — «От, блін, осколки». А я їх навіть не відчув!

«Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається»

— Коли лікувався в Полтаві, бушлат старий викинув, речі мої залишилися в таборі, а на дворі зима. Полтавські волонтери дивом опинилися в тому таборі, привезли мій мішок прямо в госпіталь. Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається, майже все. Форма, що на мені, берці — це все волонтери.

Вони відважні! Їздили, їздять і будуть їздити, ризикуючи не менше, ніж військові, а в окремих випадках навіть більше. Героїзму їм не позичати.

Державі до нас байдуже. Я не бачив жодної банки армійської тушонки. Найголовніше для волонтерів — жертвувати не військовій частини чи командирам, а приїхати і дати той згорток солдату в руки. Це гарантія! Бо вже скільки разів були новини, що фури назад з речами ходять.

У мене каска кевларова з’явилася тільки на другому тижні перебування в аеропорту. Військова частина видала радянський «казанок», ми його називали «нічний горщик» — він нічого не тримає, та ще й дзвенить, коли рухаєшся. Тож я в шапці ходив, як фраєр. Юра, мій стрілок, допоміг, знайшов у капелана зайву кевларову каску.

Одного разу на завданні я встановлював міну — ніби й час виждав, але мене помітили, почався обстріл — ВОГ глушили, затиснули. Наші хлопці швидко допомогли — ураганний вогонь відрили. Я хоча й у бронежилеті був, але тікав, як той сайгак, через усі перешкоди. От тоді я й зрозумів, що каска необхідна!

Мені як саперові роботи зараз років на п’ятдесят. Там у будь-яку посадку зайдеш — розтяжки, міни. Усе зачищати треба.